Побачити світ новими очима

Про поетичну збірку сестри Антонії Шелепило “У Бога під серцем” (Львів: Видавництво Юлії Сливки, 2024)

Людина потребує віри. Віра — це метафізична підвалина в земному житті. Віра дає нам духовне опертя в найважчі моменти і водночас вона є найточнішим мірилом людського щастя. Отже, це те, що стається з нами саме тепер, тут і тепер, надаючи скінченності цієї миті вічного тривання. Італійський богослов Баттіста Мондін у своїй праці “Онтологія і метафізика” зазначає, що метафізика — “це цілковито інший спосіб бачення світу”. Однак який же? Тут можна навести уривки з барокових творів про “бачення очима серця” і про те, що світло віри відкриває очі людини для внутрішнього, метафізичного, зору. Але онтологічний простір цього бачення — це “завжди цей світ” (Мондін), у якому ми вчимося любити, доливаючи оливи в посудину серця. Там, де у “крихті хліба” ховається “великий Бог”, у долоні якого можна “висипати свою розкрилену душу”, щоб Він “зліпив мене докупи”.

Наведені вище цитовані уривки зі збірки релігійної поезії “У Бога під серцем” сестри Антонії Шелепило підтверджують мою думку про метафізичну підвалину віри прикладом духовного досвіду ліричного “я” авторки. І, читаючи вірші з цієї збірки, читачі також проживають цю внутрішню рефлексію сестри Антонії у співбутті й співслужінні виміру художнього тексту. Так, через слово, ми заходимо до Божого серця, сподіваючись, що Бог нас почує, побачить, прихистить, зігріє, заспокоє від тривог, зцілить наші рани, стишить наш біль...

Щоправда, для цього потрібно говорити, вдивлятися, шукати, горіти, вірити, прислухатися... так як це робить лірична героїня “У Бога під серцем”, ‒ її віра стає мовою поезії, а поезія молитовними герменевтичними діалогами або навіть поетичними проповідями, які відкривають перед читачем таємницю трансцендентального мовчання. Збірка нагадує щоденник, що надає їй ще більшої інтимності викладу.

[…]

коли я у стінах своїх я живу як живу

на рідній планеті навчилась до сонця вертатись

легенька фіранка запрошує дату нову

як сонце встає дає руку щоб я могла встати

Вірші у збірці розташовані в послідовності відчуття й прийняття себе через Божу всеприсутність — у кожному зі світів — великому світі всіх речей (макрокосмосі), маленькому інтимному світі людських думок і почуттів (мікрокосмосі) і символічному світі Біблії (філософська концепція трьох світів Григорія Сковороди). Кожний із цих вимірів людського життя, які постійно перетинаються та співіснують, можна простежити у книзі сестри Антонії.

Для того, щоб пізнати себе, спершу потрібно пізнати світ, а пізнання світу неможливе без пізнання Бога. Так, книга “У Бога під серцем” розпочинається найбільшим циклом у збірці “Той, Хто мене стереже: біблійне”, у якому відкриваються найважливіші події біблійної історії (особливо Різдво і Воскресіння Христове), починаючи з народження Сина Божого, з вірша “до Різдва”. Втім, цей вірш не є розповіддю про новозавітну подію, а радше чуттєвим наближенням до емоційного переживання події через смирення і саме у смиренні до наслідування Бога:

стати малесенькою як Ти в яслах

стати безпомічною і слабкою

не боятися плакати і простягати руки до інших

Твоя малість не принизила Твою божественність

і моя не принизить мою людськість

І лише у смиренні перед Богом можна подолати особисті страхи і нав’язані суспільством комплекси:

перестати боятися бути не всесильною такою

що не все знає не все вміє не все може

саме моя потреба слабкість втома і смуток вчать

шукати Тебе бігти до Тебе плакати перед Тобою

кидаючись у Твої обійми чи до Твоїх ніг

саме у слабкості я найближче до Тебе […]

От тільки сестра Антонія описує власний особистий досвід зречення від світських благ заради того, щоб присвятити життя служінню Богу. Однак як бути світській людині і віднайти місце для Бога серед усіх клопотів у метушні земного життя? Цій темі присвячений наступний вірш у збірці під назвою “Бог у фартусі”:

Бог у фартусі бігає поправляє тарілки наливає

вино рахує стільці стелить доріжки

Бог наспівує мелодії бо в душі

тішиться що гості вже в дорозі

Якщо в попередньому тексті людина прагне піднестися до Бога в передчутті величної події — Різдва Христового, то тут вже навпаки, Бог опускається до людини, приховуючи свою божественність й одягаючи фартух, щоб догодити людям, готується до святкування свого дня народження, запрошує гостей і в очікуванні, як ото буває на празники, готує для них “бите шкло”:

а гостей дорога веде до худоби поля дружини

машини рахунків праски секондхенду

книгарні кав’ярні села грибів черешень винограду

зимових коліс паспортного столу розпродажів

опалих яблук троюрідної бабусі похресника […]

а тоді до Бога на вечерю

у Нього смачно виходить “бите шкло”

але після твоїх реалізованих планів

Його запрошення загубилось його вкрав вітер

[…]

Бог таки подбав щоб Його дім був повний:

там сидять диваки з немитими руками нечесаними

головами з протезами і косоокістю і ти ніколи

не впустила їх на власне подвір’я

але вони скуштують “бите шкло” а не ти бо Бог

запрошує і не питає чи ти вільна коли він хоче

тебе обійняти і поділитися щастям спільної

трапези любові

вписати б Його у свої плани...

Тема Різдва розгортається і в інших віршах, стаючи наскрізним топосом, тобто місцем зустрічі людини з Христом. Щоправда, до цієї зустрічі потрібно готуватися, шукати, бачити й впізнавати Бога:

[...]

трохи Різдва чи жменями

кожен собі вхопив

Бога малого в темряві

бачив та не зустрів

Бога малого в ближньому

в собі самому теж

шукав Його довго тижнями

але й роками теж […]

І після цієї зустрічі вміти прийняти Бога у своє життя, як ми приймаємо себе або своїх ближніх, прийняти, щоб зрозуміти: “коли біля Тебе треба бути всім своїм мовчанням / стати вухом і вибирати Твою тишу / пізнати Тебе іншого ніж звикла”. Ця “інакшість” Бога є виявом Його неосягненності, яку людина часто прагне збагнути раціонально, логічно:

[…]

хто Ти Господи

такий нелогічний

що тебе вже тисячі років хочуть зрозуміти люди

але досі розуміють по-своєму

і не те що Ти маєш на увазі

Лірична героїня звертається до Бога, запитує Його, докоряє (“кислі нарікання”), просить Його і сумнівається, проте щоразу наштовхується на межі свого розуму в намаганні пізнати Бога:

Господи

чому просиш так багато?

[…]

може хоч нині збагну Тебе правильно

Ти просиш віддати все

бо воно минає […]

Розуміння приходить у любові, абсолютній і безкорисливій, любові Того, Хто “шалено закоханий у нас / жебраків любові”, це любов, “яка плаче але дає життя / любов яка викликає із гробу”. Мотив Божої любові як відкуплення стає наскрізним у віршах з великодньою тематикою.

дякую

за Хрест

за свободу

за відкочений камінь

за місце поряд з Тобою

за яке не мушу платити

бо Ти купив мені ціле небо

і за мене саму віддав усе що маєш [...]

Метафора “відкоченого каменю” як знаку людської свободи стає символом світла й прозріння в іншому вірші, коли йдеться про гріб людського життя як про крихкість людської віри, яка слабшає в темряві: “виходити з гробу дуже корисно / можна побачити світ новими очима”.

Темі бачення й пізнання світу присвячений другий розділ збірки сестри Антонії під назвою “Дощ і жменька сонця: навколишнє”. Як потрібно дивитися на світ, щоб побачити його “новими очима”? Адже тепер ми звикли бачити світ фотографічно, думаючи, що цю мить можна зафіксувати за допомогою фотографії, які насправді є тільки “схопленим досвідом” (за Сьюзен Зонтаґ). Оце постійне прагнення до фотографування виявляє “потребу перетворювати досвід на спосіб бачення”, а “здобуття певного досвіду ототожнюється з його фотографуванням”. Натомість мова поезії відновлює “цілісність чуттєвого сприйняття” (Сьюзен Зонтаґ) та відчуття присутності тут і тепер “не красти у себе теперішню мить” (сестра Антонія Шелепило), що є вдивлянням за межі зорових можливостей і баченням через спілкування і співприсутність: “хочу стати наче поле соняшників / не відводити погляду від Тебе / навіть коли міцно вкорінена в землі”; “навчи мене дихати сьогоднішнім повітрям / бачити світ сьогоднішніми очима”; “я хочу молитися до Тебе дощем / кожною його краплею”; “не переставай до мене говорити / через місяць зорі дерева і траву / через пісок каміння дощ і парасольку”; “хочу увібрати в себе всю білизну снігу / перемішану із сивим волоссям дерев”; “коли ходжу уважно / бачу як усміхається змерзла малина” та ін.

Наступні розділи у збірці “У Бога під серцем” — третій “Любов на межі фантастики: як Він любить” і п’ятий “Лампа повна оливи: вчуся любити” — це проповіді вдячності Богу людини, котра вчиться приймати любов і через любов самовдосконалюватися, так би мовити, ставати кращою версією себе.

є щось таке у Твоєму Господи світі

за що в нього можна безнадійно закохатися

полюбити кожен клаптик планети

кожну стежку камінчик горбик

кожне дерево кожну пустелю

кожну таємницю яку носить у собі людина

Поезія сестри Антонії є пізнанням Бога, який через довколишній світ наближується до людини: Христос — величний у своїй божественності й водночас близький нам як людина, крізь образ якої ми можемо побачити особливості власного “я”. Одним з таких є вірш про Божий сміх:

Господи

навчи мене сміятися

із себе

зі своїх поважних підходів

до щоденних дрібниць

зі своєї важливості у світовій історії

в якій я — лише маленька йота

сміятися щиро а не на камеру

[…]

А трохи далі в цьому ж вірші, в останніх строфах, висвітлено тему світового смутку й туги як відсутності джерела радості в теперішньому житті:

Господи

я втомилася від сумного світу

від сумної віри

від сумних пісних облич

[...]

Господи

хай моє серце буде радісним

без краплі оцту

а лише по вінця налитим

Твоєю справжньою радістю

і дзвінким сміхомяк липневий грім

Подібно цю тему життєдайного Божого сміху й Божої радості як способу вийти за межі надмірної людської серйозності інтерпретує польський поет і священник Ян Твардовський у своєму вірші “Славослів’я”:

Святий Боже, святий кріпкий, святий усміхнений —

що сотворив папугу, вужа і смугасту зебру —

покликав до життя вивірку і гіпопотама —

вусами хруща лоскочеш богословів —

сьогодні, коли мені так сумно, порожньо й темно —

усміхнися до мене

Часто сестра Антонія порушує теми дня і ночі, світла і темряви в метафоричному ключі, що вивершується в метафорі Бога-сонця, “моє сонце правди і любові”.

Господи не ховайся так швидко за хмари

за горизонт

за день що вже стає вчорашнім

заховайся у мені

у моїх глибинах

де давно не сходило сонце […]

заховайся там і стань моїм сонцем […]

Особливим із погляду богородичного культу у збірці сестри Антоні є четвертий розділ “Та що звучить Богом: про Маму” — про Пресвяту Діву Марію — уособлення “жінки всіх жінок”, “жінки життя”, “жінки небесного зору”:

Маріє

жінко першого погляду

навчи нас здатності дивуватися

навчи дивитися на світ Твоїми очима

повними любові

Марія вчить нас цієї здатності — дивуватися й через подив осягати дивовижно-незбагненний світ. Про це у XVII ст. Йоаникій Ґалятовський у своєму казанні на Покрову писав про те, що Пресвята Богородиця “зважила вагу вогню”, “виміряла подув вітру” та “повернула назад день, який вже минув”. Діва Марія у віршах цієї збірки наскрізь небесна й апокаліптична, у чому виявляється неосяжність її можливостей. Святість Марії, що не має меж, “в останніх пологах до неба”, жінки “останньої години”, яка стоїть “під хрестами усіх своїх дітей”, це жінка “всіх часів і мого покоління / ровесниця кожного з нас”, “повна небесної і земної краси”, “жінка одягнена в сонце”, “собор тиші” й “тихість неба”, ‒ це сила в любові як досконалий приклад для наслідування. Марія тут порівнюється з місяцем,

що відбиває сяйво сонця всіх сонць

і нас твориш схожими на Тебе

щоразу яснішими

бо ми як Ти

покликані сяяти

і зігрівати світ любов’ю

у будь-яку пору року.

Наведений уривок із вірша перегукується з назвою збірки “У Бога під серцем” сестри Антонії Шелепило, адже Боже серце найповніше виявляється через наскрізну в цій книзі метафору сонця, “сонця всіх сонць” і зокрема Христа-сонця, який є втіленою любов’ю Бога до людей. І якщо можна було б уявити людину в її бутті у Бога під серцем, то це буде людина, яка постійно прагне “вийти з печери”, з темряви на світло, щоб побачити сонце нового дня.