Про книжку “Війна” Мілєнко Єрґовича (перекл. із хорватської Алла Татаренко. Київ: Темпора, 2024)
Книжка “Війна” боснійського і хорватського письменника Мілєнко Єрґовича в перекладі українською мовою Алли Татаренко пролежала у мене близько пів року, перш ніж я наважилася на неквапливе й послідовне її прочитання. І саме тепер вона стала дуже вчасною, хоча ця книга не пропонує ліків від ран війни, натомість запрошує читачів до співбуття з її персонажами. Читаючи історію за історією, отримуєш враження, що це все вже відбувалося і з нами, у нашій війні, і що ці історії не вигадані, а списані чи то переписані з наших сьогочасних реалій, і як влучно зазначено в анотації до книжки: “Це книга не про якусь із численних воєн, які ми пережили. Це книга взагалі не про війну”.
Розповіді у книжці нагадують притчі-парабули, до яких застосований новелістичний тип оповіді, тож я буду називати їх новелами. Ці тексти об’єднані війною, вони відбуваються в час війни, хоча і є кілька, у яких настає тимчасове перемир’я, однак присутнє постійне відчуття приреченості (“Тут на мить зникла ілюзія кінця війни” (“Носії кісток”)); на тлі війни, демонструючи численні воєнні злочини, смерть і втрати, ненормальність, що випливає із жорстокості та стає частиною людського життя, а саме життя наповнене химерністю, і чим більше конкретний епізод химерніший, тим більше реальніший. Загалом манера Мілєнко Єрґовича у книжці “Війна” полягає у філософській проникливості з майстерністю ювеліра, у відчуттях виняткової вразливості від пережитих досвідів війни.
Кожний текст проникає у життя конкретної людини, через зовнішнє й універсальне розкриває внутрішнє, інтимне, індивідуальне й окремішнє. Так, згадуючи слова з поезії загиблого на російсько-українській війні українського поета-героя Максима Кривцова, “Коли мене запитають, що таке війна, я без роздуму відповім − імена”, − ми натомість не знаходимо у книзі “Війна” Мілєнко Єрґовича жодного імені тих людей, про яких йдеться в текстах. Хорватський письменник вочевидь не пише про те, хто вони, а про те − які вони, ці люди у війні. Кожний текст автор називає і присвячує певній особистості, ототожнюючи її за діяльністю і за ключовою її характеристикою, приміром, “Годинникар”, “Швець”, “Скрипалька”, “Кардіолог”, “Доглядач маяка”, “Герой”, “Сповідник” тощо. Чи це спроба індивідуалізувати екзистенційне пережиття війни в універсальному? Що війна — не вимірюється масштабністю, війна — проникає в особистий й інтимний світ кожної людини, ким би вона не була.
Книжку “Війна” можна назвати філософською енциклопедією досвідів війни, енциклопедією людських, часто дуже інтимних, ран, доль і втрат, які розростаються до вимірів колективної травми.
Ця книжка виводить (навіть виштовхує) читача із зони комфорту й виявляє багатогранні приховані сторони людського життя, проникаючи в недоступні для людського ока (бачення загалом) виміри душі людини. Навіть навпаки, після прочитання складається враження — це все насправді не те, що ми побачили, себто прочитали: “Але все це — наші фантазії і припущення” (“Пасажир”). Так, після прочитання кожного тексту в книжці не можна перейти до читання наступного, адже настає момент, коли дуже гостро відчувається метафізичне тривання поміж двома співпроникливими світами − хиткістю поцейбіччя і сталістю потойбіччя.
Наскрізна проблема часу “як форми свідомості” (Рихард Геніґсвальд) виявлена вже в першому тексті під назвою “Годинникар”. Екзистенційне тривання часу у місті, через яке пройшло вороже військо і після чого в ньому залишилися в живих лише годинникар, його дружина і син, позаяк “в мертвому місті мусить залишитися хтось, хто обслуговуватиме час, щоб він тривав”, бо якщо “я піду, − говорить годинникар, − час зупиниться”. Звідси й питання про те, чи час може бути об’єктивним, чи все-таки залежить від відчуття кожної окремої людини.
Під час війни загострюються фундаментальні проблеми — гріха, смерті, віри в чудо..., які в мирний час заховані під машкарою буденності, “І вона не знає, чи їй гірше, коли падають снаряди й ракети, чи коли настає мир”; “Люди, наче ті нерозумні діти, “під час обстрілу повертаються до розуму” (“Медсестра”).
Історії те, що сильніше, — любов і прощення й примирення чи бажання помсти, як-от у новелі “Швець”, про чоловіка, який був шевцем, дуже хотів мати сина, але в нього народжувалися лише доньки. Коли почалася війна, він дякував Богу, що дав йому дочок, бо його сини могли би загинути на війні. Однак до них прийшли солдати і за наказом командира зґвалтували всіх його п’ятьох дочок, після чого той же командир “з милосердя” усіх їх повбивав. Після того швець залишився сам і самотній надалі шив черевики. Коли до нього в крамницю зайшов пан, котрий виріши купити в шевця усі черевики, мовляв, “Ти все втратив, а все одно так старанно працюєш і гідно живеш”. Саме тоді швець зізнався “Я живу для помсти! […] Якби це було не так, я не мав би бажання зробити вдих”.
Здається, герої історій проживають не одне життя, а декілька, у кількох паралельних вимірах. Розповідь про те, що довго залягає в онімінні, те, що не вкладається у слова у новелі “Журналіст”. Йдеться про журналіста, який повертається з країни, де триває війна. Його зустрічають з великою пошаною, прирівнюючи до президента й міністрів. Про неможливість можливого, неможливість такої дійсности, у якій постають “мертві міста, табори, ліс із сотень тисяч дерев, на яких не залишилося жодного листочка”, − ті страшні картини, які досі стоять перед очима журналіста: “А найгірше, що він бачив, не вкладалося в слова, які від жаху розпадалися на склади, на шум сухого листя і потріскування гілок і кісток під ногами людей, що прогулювалися в парку”. Отож журналіст бачив те, чого не можна розповісти словами, особливо тим, хто цього не бачив і не може осягнути цього, живучи в іншій дійсності, адже далі доволі парадоксальна і водночас реалістична для нашого сьогодення кінцівка цієї новели: “Пан в окулярах і водій балакали про пори року. Вони не чули, що він говорить. Тож він і не говорив”. Тут з’являється справжня причина — це невміння почути.
Історія “Альпініст” оповідає про мрійника-альпініста, який, піднімаючись на вершини гір, кожного разу відчував розчарування, говорячи, “поки піднімаєшся, мрієш про те, що побачиш нагорі, і тоді розчаровуєшся, тому що воно ніколи не може дорівнятися до того, про що ти мрієш”. Але для чого все ж він і надалі продовжував підніматися? “Щоб мріяти, поки піднімаюся”. Новела досліджує питання, наскільки мрії є не романтичною ілюзією, а частиною нашого життя, мрії — це й наша щоденна мова, це, властиво, сам процес, а не кінцевий результат, себто важливо вміти мріяти — сміливо й високо, не дивлячись на те, що кінцевий пункт призначення може розчарувати. Це і є закономірний природний процес у житті людини. Однак коли в це життя, в цю закономірність вривається війна, то ця природна нормальність порушується через обмеження, що їх приносить війна. Коли місто, в якому жив альпініст, обложило вороже військо, то альпініст вперше не зміг вирушити в гори, тобто йти на поклик своїх мрій. І саме через це мрії перемогли його, він став заручником і жертвою своїх мрій в обложеному місті. Він помер уві сні, у той час, коли йому снилася гора в обложеному місті і те, як він підіймався по цій горі, забиваючи в невидиму скелю 12 гаків. Забиваючи останній “він прокинувся і почав падати”, а лікар здивувався, що в померлого були поламані всі кістки. А втім, “йшла війна. Під час війни немає такої смерті, яка була б дивом”.
Питання, яке виникає водночас із закінченням твору: про яке диво смерті мовиться? Здається, частково відповідь подає наступний текст під назвою “Дитина”. Перед нами постає дуже щемлива картина звичайної щасливої сім’ї, яка мешкає в багатоповерхівці на 24-му поверсі. І раптом, за мить, цього всього не стає: в їхній будинок влітає ракета і “людей, речі, стіни вона перетворює на пил”. Єдиний спосіб залишитися в живих — це чудо, яке вносить у життя людей надприродну божественну силу. Саме тоді люди, родичі загиблих, які прийшли “навідати прах”, помічають, “як десь нагорі, з вишин, плаче дитина”. “Чудо! − заламували вони пальці. Син Божий! − падали на коліна”. Отож війна — це час, коли життя є чудом, а випадкова смерть буденною неминучістю.
Подібно в іншій новелі під назвою “Богородиця” жінка вагітніє на другий рік після геройської смерти свого чоловіка, вона вагітніє і виношує дитину в умовах облоги міста, у холодному вогкому підвалі, в умовах недоїдання, у бруді й котячій сечі, народжує дитину й обгортує її в в клоччя в той час, коли повсюди в місті падали снаряди.
Проте в новелі “Донька президента” бажаного чуда, навпаки, не стається, саме тоді, коли його чекають. Йдеться про те, як єдина донька президента, незважаючи на всі прохання батька поїхати за кордон, коли розпочалася війна, вона залишається у рідному місті, щоб волонтерити у ветеринарній клініці та допомагати постраждалим через війну котам та собакам. У час її зміни в клініку потрапляє ракета і руйнує багатоповерховий будинок клініки, де й гине донька президента.
Загалом у книжці “Війна” значна увага спрямована на дітей. Сюжети часто різних текстів сплітаються у семантичні лабіринти: спочатку інтуїтивно відчуваєш зв’язок між ними, а згодом вони стають наче напівпрозорими, стираються якісь межі. Зокрема, це історія “Пророчиця” про жінку, у якої під час минулої війни вороги вбили усіх її сімох дітей, і щоб не збожеволіти, у неї з’явилася здібність пророкувати майбутнє зло. Для того, щоб запобігти біді в майбутньому, намагаючись скасувати в такий спосіб “моральну форму зла” (Геґель), ця жінка піклується про місцевих чужих дітей, “несе на плечах повний мішок солодощів для дітей, які мають з ворогом спільне ім’я і рід”. Для чого вона це робить? Для того, щоб ці діти “не почувалися обділеними увагою” і ключове − “щоб не виросли ворогами”.
Отож поруч з темою дітей зринає тема матерів, але переважно тих прибитим горем матерів, котрі залишилися жити з тягарем своєї туги. “Розмовляють отак матері загиблих воїнів, а війна й далі триває. І в тих розмовах про дрібне, про те, що не зрозуміло нікому, хто на війні не втратив сина, вони одна одній — з душі на душу, з плечей на плечі, перекидають свої печалі, як невидимі труни для вічного похорону”, − фрагмент із новели “Матері”, який забиває дихання від правдивости цих слів, зокрема й тепер, у нашій війні. Це історія про силу материнства і про сестринську підтримку одна одної, про символічну сакральність їхніх зустрічей, які повторюються щосереди. Сакральність їхньої пам’яти підтверджує, “що абсолютної смерті немає і що у всьому мертвому завжди є також щось живе” (“Матері”).
Тема дітей виявляє феномен абсолютної й парадоксальної віри в новелі “Завідувачка”. Це щемлива розповідь про життя в пологовому будинку під час ворожих обстрілів. Епізод розкриває момент одного такого нищівного обстрілу міста, коли завідувачка пологового сказала матерям, які спустилися в підвал, що їхні новонароджені діти перебувають за стіною того ж підземелля, себто в безпеці, і матері у своїй вірі прислухаються до плачу, тулячись до стіни й уявляючи, що там їхні діти, одначе в цей час ми дізнаємося, що “за стіною нічого немає, лише темне, вкрите пилом приміщення, до якого роками ніхто не заходив”. Після страшного обстрілу матері, лікарі та медсестри повертаються до своїх палат, розуміючи, що “те, що сталося, недостатнє, щоб висловити, як у нас на душі і як у нас розриваються зв’язки, відділяється м’ясо від кісток у той час, коли ми крізь стіни сховища слухаємо, що відбувається не з нами”. Коли ж матері запитали, чому вони не зносять вниз немовлят, то завідувачка відповіла: “А що в нас залишиться нагорі, якщо ми їх заберемо? Заради чого ми повертатимемось, якщо їх нагорі немає?” (“Завідувачка”). Саме в цих словах відчувається парадоксальність людської віри і слова Сьорена К’єркеґора, що віра − “це саме той парадокс, згідно з яким окремий індивід як окремішній є вищим за універсальне, виправданий перед універсальним” (“Страх і трепет. Діалектична лірика”).
Діти у книжці “Війна” виявляють зв’язок пам’яті часів і поколінь, світу живих і світу мертвих, мрій і реальности. Це, властиво, вже не зовсім діти, але ще й не дорослі. Війна не дає можливості їм вирости, тож вони так і залишаються дітьми зі старечими очима. Процес їхнього дорослішання — наче гра, як-от з новели “Майстер гри” — про хлопчика, який постійно грався, навіть тоді, коли його ровесники перестали, бо виросли, стали кимось, себто мулярами, архітекторами, солдатами тощо. А він “залишився на пляжі будувати палаци, готувати біля калюжі урочисті вечері з багна, на день великої перемоги у війні проти ворога”. В закінченні новели дізнаємося, що цьому хлопчикові, який став командувачем обороною міста, дякує президент за хоробрість. Цей текст повертає нас до теми цінності дитячих мрій, що й інколи мрії — це єдине, що може врятувати від загибелі, навіть ціле місто.
У час війни віра стає випробуванням людини в її екзистенційному виборі, зробленому на межі. Зокрема це історія “Сліпець”, про чоловіка, який у своїй вірі просить у Бога забрати в нього зір, щоб не бачити усіх жахіть війни. “І оскільки він вірив, у той самий момент він став сліпим”. У творі порушена проблема віри і зневіри та що є межею між ними — жорстокість, страх, відчай, і чим для людини є віра в час війни? Постає питання, чи можливо не бачити війни, втративши зір, адже “у нього з внутрішнього боку очей, неуникно, у безлічі варіацій продовжується жах того, що він бачив останнім. Він зійшов з розуму, бо не міг не вірити. Божевільний, він вірить і зараз”.
Очевидно, людська дійсність — глибоко суб’єктивна, це світ, виявлений крізь призму наших відчуттів. Екзистенційний вибір власного існування прочитується в тексті “Мешканець” — історія про те, що чоловіка застає війна у власному домі. Йдеться саме про відчуття війни і власної смертності. Адже коли чоловік перебував у своїй спальні все було добре, але як тільки він ішов до туалету чи кухні, то відчував як стає наполовину мерцем, його тіло деформується, а кістки на ногах оголюються. І справа в тому, що “Коридор був межею. Через коридор проходила невидима лінія фронту”.
Межова ситуація чатує на героїв цієї книжки, стаючи випробуванням і спокусою для них у діалектиці перебування між окремішнім та універсальним. Так, за словами вже згадуваного К’єркеґора, “Щоразу, коли окремий індивід, увійшовши в універсальне, відчуває бажання самоствердитися як окремішній, він потрапляє у стан спокуси, з якого може вийти лише через покаяння й відмову від себе як від окремішнього на користь універсального” (“Страх і трепет. Діалектична лірика”). Питання, яке випливає із сумніву в закінченні новели “Знайда” Мілєнко Єрґовича: “Ми ніяк не можемо зрозуміти, чи він приносить себе в жертву, чи рятується?”, − виявляє примирення окремого в універсальному. Адже йдеться про якогось випадкового хлопчика, якого начебто випадково знайшли, і який начебто випадково вижив “в абсолютній випадковості світу” (Баттіста Мондін “Онтологія і метафізика”) під час голоду на війні. І ось, коли після років виснажливої війни знову настав голод, то він відмовився від їжі, кажучи, щоб її роздали голодним.
Дійсність в умовах війни загострює проблему нормальності, а відтак порушує тему божевілля і здорового глузду. Історія “Пасажир” розповідає про чоловіка, “якого ніхто не знає і якого всі уникають і ховаються за вікнами”, спостерігаючи за ним, як він вийшов із залізничного вокзалу, якого, по суті, немає, бо й залізничної колії також немає. Зрештою, уся розповідь про того пасажира, його валізи та носія валіз зводиться до висновку — “але все це — наші фантазії і припущення […] чи цей пасажир реальний, чи він — внутрішня картина нашого божевілля. Чи з розуму зійшов я, чи тимчасом збожеволів світ”.
Новела “Герой” порушує проблему культури людської пам’яті. Це історія про молодого військового, який загинув на початку війни, бо в нього влучила випадкова куля. Смерть тут трактується і як звільнення від пут зла, якими війна ще не встигла його зв’язати: “Він не став злим, бо вчасно загинув”. Проте в новелі йдеться про те, що героя, який одного дня встав із могили, засуджують люди, мовляв, “Навіщо ти прийшов? Чому ти не мертвий, яким був для нас?”, що їхнє страждання змінюється на невдоволення. “А він, герой, так би й заплакав! Його щокою, вимазаною болотом і чорною від здорової і зрілої цвинтарної землі, в якій на алеї визначних громадян гниє багато поколінь героїв, щось потекло з ока”. Момент зречення себе в цілковитому відчаї виявлений у фразі героя: “Та людоньки, це не я! − закричав він, сам не свій”.
Отож, чи загиблі мають місце в житті живих: “Ніщо не принижує людину, як наївна й абсолютно простодушна доброта тих, що встають із могил, після того як їх роками прикликали, у стражданні й біді, у злі й власному незадоволенні”. Подальша картина людського обурення й навіть агресії натовпу, де люди почали битися між собою, змінюється, “на щастя”, обстрілом, що “повернуло їх до тями”.
Можливо, частково відповідь міститься в іншій новелі під назвою “Бог”, про чоловіка, який щодня сидів “перед кафе-гриль за шкільним подвір’ям”, оберігаючи дітей під час ворожих обстрілів, чоловіка якого ніхто не пам’ятав, але всі його звідкись знали. Зокрема, слова, які апелюють до концепту пам’яті: “У той непевний час миру, можливо, найважливіше — заповнити порожні місця у пам’яті. Людині здається, що справжній кінець війни настане, коли вона все пам’ятатиме”, − знову ж таки відсилає до попереднього тексту (“Герой”), коли людей до пам’яті повертає обстріл, таким чином повертаючи їхню пам’ять. Проте тут ця проблема є глибшою й вразливішою, відображаючи обмеженість людської пам’яті як спосіб “повноти буття свого здійснення” (Баттіста Мондін). “Забутим буде лише те, для чого природно бути забутим”, − йдеться в новелі “Бог” Мілєнко Єрґовича. Приміром те, що той дуже худий чоловік, з рідкою бородою, з вузькими долонями і довгими пальцями є Богом і не випадково сидить отак щодня перед кафе-гриль за шкільним подвір’ям у повторюваності “побутового різновиду переживання”, яке має властивість “ніколи не закінчуватися” (Ганс-Ґеорґ Гадамер “Істина і метод”), як-от “ритуалів мирного часу” (“Бог” М. Єрґович), не підозрюючи, що вони мають забути чоловіка, який з’явиться з бомбою, вибуху від нього на шкільному подвір’ї і наслідки від вибуху. Щоправда, тієї самої миті, усе повертається до свого звичного стану, “ніби вибуху не було” і “світ на шкільному дворі знову цілий”, і Бог повертає цей світ до “абсолютної досконалості” (Мондін), змітаючи наслідки вибуху на шкільному дворі, як засміченість банального зла.
03.06.2025