Про збірку поезії [dasein: оборона присутності] Ярини Чорногуз (Київ: Віхола, 2023)
У Мартина Гайдеґґера поет – це “пастух буття” – той, хто перебуває на сторожі людського буттєвого світу, самоусвідомлюючи межі власного досвіду і власної присутності, себто включеності у цей загальний досвід, власне, межі життя і смерті, добра і зла, часовості і вічності, а також неокресленої трансцедентальної межі між потойбіччям і поцейбіччям. Саме про такий dasein (з нім. буття/присутність) йдеться у збірці поезій “[dasein: оборона присутності]” поетки і військової ЗСУ Ярини Чорногуз, збірці, яку вже довгий час ношу із собою, читаю і щоразу відкриваючи черговий вірш, затамовую дихання, наче намагаючись схопити частину того буття з поезії, однак тільки після прочитання, видихаю, але ще довго виношую в собі тривкість мовчання (“Мовчи, мовчи. Тонкий слід...” Григорій Сковорода).
Читання поезії і розмова про поезію Ярини Чорногуз залишає виразне післявідчуття отого наскрізного барокового мотиву memento mory – пам’ятай про смерть (“Про смерть свою потрібно людям пам'ятати / І добрими ділами душу гартувати” (“Вірші на жалісний погреб Петра Конашевича-Сагайдачного”)), післявідчуття, яке залишає ностальгію за тим, що ще не відбулося, за майбутнім: “у молодості уявляти як кохатимуться старими – / до старості не доживуть”; “природа така, що часом мішає з піском втрачених у бою / ти борешся з піском посеред пустелі”. Згаданий мотив memento mory опосередкований метафізичною концепцією збірки, у якій тема смерті осмислена часом і вічністю, межі між якими так само легко стираються, як війна стирає з лиця землі все живе на своєму шляху. Поруч з тим, час війни – це час справжніх людських цінностей:
війна присутня породжує думку, що не так вже
й погано – дожити до старості...
старість – це те, що навряд ми побачимо,
хоча на війні навіть діти стають старими
старість нам замінена післяжиттям
у післяжиття принцип – жити, надто
не переймаючись, чи доживеш
до наступного місяця
(з вірша “[старість]”)
Смерть на війні наближена впритул до військових, які буквально перебувають між двох світів, між життям і смертю, постійно переживаючи досвід вічності: “смерть – це те, що ми вже пережили / а бачте ми б’ємося все одно з вами”, – і досвід смерті: “ще життя зі шматком неба та / відрізаним від землі часом”. (“[мертвих немає]”. Осмислення сотеріологічного сенсу смерті:
я йду на той світ
я дуже довго йду на той світ
я ніяк не прийду
І тією ниткою, за яку людина може схопитися є любов, яка випливає із життя, що дарує життя і продовжує його, любов, яка, зрештою, накладає відповідальність за життя іншого:
я ніяк не прийду
любов вчепилася за мене обома руками
і каже що хтось напевне має
не відпустити
(з вірша “[той світ]”)
Любов це й найбажаніша здатність людини, її первісна сродність: “І здається, що єдиний їхній талант – цих людей / біля моря і степу, – кохати”.
Поезія Ярини Чорногуз виявляє інший бік присутності людини в цьому світі, власне, того життя, що випливає зі смерті. Лірична героїня часто перебуває десь на периферії між двома світами, у метафізичному вимірі. Врешті-решті відчуття цієї метафізичної присутності провадить тернистим шляхом до осмислення істини:
війна дарує безкоштовно
дорого оплачувану і довго оплакану істину
тіла нізащо не відпускають тіла
живі помирають разом з мертвими
полеглі в бою довго не помирають
(з вірша “[залишене в окупаці: 3]”)
Усією збіркою відлунює мотив філософії помирання, а також парадоксальне поняття – життєствердності смерті – барокові протиріччя осмислення свободи. Тут віддзеркалюється і бароковий лямент “Віршів на жалісний погреб Петра Конашевича Сагайдачного” Касіяна Саковича, у якому Григорій Грабович простежує модель ідеї державотворення в ієрархії: мужність – вірність – “вольність” (свобода):
Вольність – ось найважніша річ поміж усіми,
Гідність їй уступає речами своїми.
Тож освідчити можуть цю думку народи,
Бо вони до свободи ідуть од природи.
Золотою у світі її називають,
Доступитись до неї всі пильно жадають
(з “Віршів на жалісний погреб
Петра Конашевича Сагайдачного” Касіяна Саковича)
В цьому контексті не можна не згадати і про вірш “Свобода” французького поета Поля Елюара, творчість якого співзвучна з поезією Ярини Чорногуз, зокрема щемкістю і ніжністю, що з’являється в реаліях війни, відкидаючи її романтизування, потоком світла, що охоплює серед непроглядної темряви. З іншого боку, це тема смерті: “Смерть, розтрощене серце”; мотиви плинності і вічності, боротьби за свободу, метафізичного виміру буття: “У дітей, у жінок – ті самі червоні троянди / В очах. / Всі показують кров”; “Жах і одвага жити і вмирати. / Смерть – така важка й така легка!”; “Разом відкриймо майбутню бруньку останню!” (з вірша “Перемога Герніки” П. Елюара), і водночас поезія огорнута таїною безкомпромісної надії:
Наснажений єдиним словом
Я починаю жити знов
Народжений тебе спізнати
І наректи тебе
Свободо.
(з вірша “Свобода” П. Елюара)
У Ярини Чорногуз свобода вже пізнана і добре пізнавана, і це та присутність, яка наповнює життя людини звичними їй речами: “я люблю заправні станції України за свободу”. Однак цей образ “заправної станції” є своєрідним семантичним порталом уже в наступних рядках цього вірша: “в кінці кожного місяця на старій заправці без маркета / я помираю разом із тим, кого вже нема” (з вірша “[заправні станції]”), – які підтверджують те, що свобода живе в самій людині.
Українська письменниця і захисниця Ярина Чорногуз.
Не можна не згадати про символічний образ у збірці “[dasein: оборона присутності]” річки Сіверський Донець, що об’єднує і водночас розділяє два виміри:
адже ж понад берегами твоїми Сіверський Доне
між секундою і вічністю
мінімальна відстань
[Сіверський Донець]
У вірші “[монастир]” таким порталом в інший вимір є монастирська брама вічності: “коли легеням вже навіть не повітря / стукають у браму / таку вічну що старомодність скидається / на вінтажну забавку часу”.
Спроба осмислити поняття зла приводить ліричну героїню до первісности, до “старих міфів” і самих витоків зла, тих часів, коли зло уявлялося як велетень, “якому віддавали щомісяця 10–15 найкращих / хлопців і дівчат”, або як чуму: “не дивно, що зло / у старих міфах малювалося як чума”, і врешті, як саранчу і всяку дрібну пошесть:
як сукупність дрібного у великій кількості,
як саранча,
що з’їдає увесь урожай, як щурі, які небезпечні лиш
тоді, коли їх багато, та нічого не варті поодинці.
росіє, це і є ти. Багато дрібного у великій кількості.
(“[духи лісу і піль]”)
Міф у поезії Ярини Чорногуз – це та дійсність, що постійно повторюється, щоб нагадати про себе, як у вірші [непокараність] – гріх Понтія Пілата за Страсті Христові:
минає безкарно поезія, яка перестала бути
справжньою, якщо не кровоточить
у місті розгорнутих рук Пілата
([непокараність])
Згадка про найбільший новозавітний гріх суголосна також з образом біблійної чаші, зокрема з євангельською цитатою: “хай омине мене чаша ця”, – слова, які Ісус Христос промовив, коли молився у Гетсиманському саду перед судом Пілата і стратою. У збірці “[dasein: оборона присутності]” подана цитата повторюється двічі – у віршах “[земля]” та “[плоди війни]”.
Наскрізним у поезії збірки Ярини Чорногуз можна вважати й образ серця, що апелює до тих-таки первісних значень, як-от: “лісове серце”, “земляне серце”, “Афродитине кизилове серце”, а також серця глибоко травмованого досвідом війни, тут з’являється пітьма, яка впирається у серце, “покалічене серце”, самотність: “всі серця полишені на себе”. Щемливим, з цього погляду, є вірш “[залишене в окупації: 2]”, у якому лірична героїня несе серце свого побратима в рюкзаку, разом із автоматом і втомою:
несу рюкзак автомат замовчану втому
несу твоє серце
а ти йдеш вперед
твоє серце важке й громіздке
ніби уламок руїни після снаряда
Серце тут є пам’яттю за полеглим, любов’ю, яка все ще огортає, немов плющ:
воно обплітає мене щонагоди мов плющ
навіть коли вже не б’ється
воно каже
“не відпущу”
Тема осмислення присутності поета у світі починається з осмислення справедливості, як у вищезгаданому вірші “[непокараність]”, у якому теперішня дійсність – це місто, “де основний монумент – широко розгорнуті / та вмиті руки Пілата”, і осмислення сутності людини загалом, котра несе на грудях червоний хрест, що свідчить:
тільки про те що я людина
а значить вірю що життя вартує бути врятованим
коли не здійснюються суди над суддями
і поезія починає виносити вироки кожному
відтінку снігу
([абстраговані від зла])
Інтимність цієї присутність прочитується у вірші “[монолог]”, на початку якого авторка зізнається:
я би хотіла писати вірші
де в кожному рядку було б заховано щонайменше
сонце море й пустелю
а потім
світанок серед морозного степу
спеку на морі...
Бажання поетки – писати про свободу і обороняти свободу поетичним словом: “я би хотіла писати так / аби вічність писала зі мною”. Щоправда, вже у цих словах прочитується неможливість такої поетичної інтенції через докорінний злам у свідомості, породжений новими досвідами війни і новим призначенням поезії, коли слово у вірші стає нарівні зі зброєю: “іноді мені здається що я навчилася / віршами вбивати”. Водночас поезія тепер – це оплакування загиблих на війні, що знову повертає нас до тих барокових ляментів, оплакування, яке зберігає пам’ять і щемкість від присутності:
це і є бути поетом в Україні
вічно плакати у віршах на
ще зовсім свіжих могилах
і ще на тих яким сотні літ
Образ могили повертає до Тараса Шевченка і його “могил” як концепту збереження національної пам’яті. Висока могила у його поезії є також тим метафізичним порталом до виміру надії. Подібну тональність прочитуємо в закінченні згадуваного вірша “[монолог]” Ярини Чорногуз:
навіть лишившись під покровом попелу –
не здаємось
схоже це і є дар мого народу
Картина відродження з попелу нагадує міфічного птаха фенікса, який щоразу згорає і народжується з того ж попелу молодим знову і знову, як символ безсмертя стражденного, але нездоланного українського народу.
09.02.2025