Невже кожна їхня зустріч була лише прикрим очікуванням, триваючи в миті нездоланної ніжності, в час, коли місяць ховає своє світло за віконними сторожами серця. Тієї миті змовкають тривоги та сумніви і чути, як музика забуття розлягається росистими ранками на тонких стеблах трави. То дзвінкі зорі падали і завмирали. Ця мить перетікала у вічне прощення одне одного за всі очікування, які випадуть на їхньому безмежному шляху, і які ніколи не стануться у світі безперечних доленосних випадковостей та неминучих умовностей.
Якби можна було переписати миті, то Міра б ніколи отак не чекала. Вона би дбайливо лікувала свої мрії – великі й малі, високі й ті, що з низин, сміливі і боязкі, − перев'язувала би їх усі, наче рани, як у дитинстві мама бинтувала Мірині забиті коліна після падіння, а тато дмухав на ті рани, щоб менше боліли... Тепер у Міри цілі коліна, але розбиті мрії, які раз-у-раз вітер роздуває у різні сторони світу, хоча летять вони у сторону її серця і в сторону його серця. Вони зустрічаються знову там саме, де колись розлучилися − біля ожинових сторож.
Їхня зустріч могла бути епізодом із кіна, але у власному бутті Міра вибрала роль звичайної жінки із сумними очима, яка завжди чекає, дивлячись на шлях, по якому йде її подорожній, а дочекавшись − зі страхом очікує миті їхньої розлуки.
Двоє закоханих – він і вона – їдуть у вагоні потяга вночі на одному нижньому місці, обнявшись як завше. Вони не розмовляють, бо вже всі сплять, і не дивляться одне на одного, бо у вагоні вимкнули світло, і, здається, навіть не дихають, щоб не стривожити щастя. Тільки її чоловік відчуває невагомий дотик на своїй щоці від Міриних вій. Їхні руки, як і тіла, сплелися, наче дикий виноград. Тепер вони вже нічого не чекають, не бояться і не сумніваються. Їхня мить наповнена, і це все, що можна сказати про щастя. Їхній маршрут пролягає в далекі й високі гори, щоб можна було підійматися на вершини своїх мрій і пригадати найбільші ті, що їх вони мріяли підкорити, забувши, що найголовніші – вершини сердець одне одного – не осилили. Ожинові сторожі були першими. Вони розступилися перед непохитністю їхнього чекання, перед плинність часу і простору. Далі були ще одні − беззастережні сторожі меланхолії, які змінюють радісне серцебиття двох закоханих на ностальгію, а потім ранкові сторожі забуття, що стирають пам’ять про дотики одне одного, після яких самовідречені сторожі гір, – на ці неможливо підійнятися, якщо лише крихта сумніву пройме серце двох закоханих.
Ця ніч у потязі була для них першим справжнім єднанням і водночас викликом перед усіма сторожами. Здається, вони боялися заплющити очі й бодай на мить заснути, хоча й у темряві бачили лише контури одне одного і присутніх пасажирів. Ніхто довкола і вони самі не здогадувалися про власну близькість, яка народжується від дотику тиші й довіри їхніх долонь, − лише чутливий місяць час від часу бентежився, червоніючи на краєчку неба, підглядаючи за небажаною досі ніжністю, ховав своє світло за нічними сторожами серця. А хто поглядав на небо тієї миті, то не міг не помітити таємничого місячного затемнення.
Але колись прийде він,
той місяць, що був нам другом, —
і злозичливим дотиком
перемінить щастя наше в сухий пісок.
А ми ще братимем його в пригорщі
і пересипатимем у жадібних долонях,
марно шукаючи того близького чуда,
яке так довго
було з нами.*
Хто охоронятиме Міру від відчаю і зневіри в час її відчайдушної самотності, які сторожі чатуватимуть її серце від непроханих чужинців?
У своєму саду цього літа Міра наставила пасток, знала, що рано чи пізно хтось із тих птахів-чужинців закрадеться до найкращих вирощених у її саду плодів, і нікому буде їх розігнати. Багато шпаків залітали до того саду в червні, якраз у період достигання черешень. Нав'язливі шпаки завше в ту пору безжально клювали найкращі, найсоковитіші ягоди на найвищих гілках родючих дерев. Проте цього літа Міра не дозволить відібрати в неї найсолодші плоди її саду.
Міра прочиняє вікно і впускає до своєї кімнати клаптик нічного неба. Якщо відчинити вікна серед ночі, то можна не турбуватися про зорі: їм буде спокійніше дихати. Ще не надто холодна кава на підвіконні загусає разом із терпким вечірнім повітрям, коли Міра надпиває кілька маленьких ковтків лише для того, щоб не заснути, аби відчути у чеканні присутність когось далекого. І в цьому наближенні Міра завчасно знову пригортається до його грудей, і його обійми обплітаються на її плечах виноградними віттями.
У горах їх застав дощ уже в день приїзду. Перший червневий дощ припав на середину місяця, тож був надто бажаним, щоб хтось думав утікати від нього до приземлених дахів. Червневий дощ створений для того, щоб увиразнювати все те, що досі здавалося нечітким – відчуття, дотики, погляди, сміх і сльози. Перший літній дощ несхожий на якийсь інший, як перший поцілунок.
Вони пили вино в маленькому покинутому будиночку на схилі гори, їли ожини, від чого губи ставали, наче ніч, розмовляли про далеке майбутнє, яке розлягалося за пагорбами високих горизонтів, за вікном завчасно вечоріло, бо наближення грози затемнювало небо, і тільки коли-не-коли спалахи блискавки освітлювали кімнату і їхні обличчя – звуки грому голоснішали, увиразнюючи своє наближення. Вони немов також піддавалися силі стихійних явищ, їхні тіла гнані цим вітром в одному напрямі, вони були так близько, що Міра могла розгледіти степові обрії в його очах. Тепер вони стали однією тінню, однією формою, однією доленосною випадковістю.
У любові тіла руйнують силу земного тяжіння, вичікуючи невагомості від іншої сили, яка народжується від безсилля часу й простору звичайного життя або страждання святого. Вони носять стигми кохання, немов святі. Вони не святі, бо втратили віру у силу любові. І навіть коли близько, загорнуті у взаємні обійми, з’єднані поглядом − то навіть тоді вони на віддалі, бо мить розлуки настає передчасно і простір знову розлягається безмежними степовими горизонтами чекання.
– Міро, залишся ще на день, поки сонце вийде з-під хмар, – він цілував її мокрі плечі перед розлукою і говорив так тихо, мовбито боявся, що хтось підслухає і викраде Міру в нього, що у їхній сад вторгнуться оті непрохані шпаки-чужинці, і що він не зможе її захистити, бо буде вже далеко. Він ще довго цілував дощ на Міриних плечах, хоч минала одна й та сама мить у повтореннях, але тривала не більше за помах крил маленьких метеликів-світляків.
Міра хотіла сказати, що вона залишиться хай там що. Однак у той момент не почула свого голосу, і той, хто був поруч із нею − не почув. Безголосся огорнуло простір їхнього чуттєвого світу.
А гори тим часом парували від вологи дощу, сонце виходило з-під хмар й освітлювало невагомі білі острови затаєних мрій...
_________________
*Богдан Рубчак “Спомин про місяць”
28.06.2025