Міра

(фрагменти)

Вони йшли до безмежних просторів степових Еллад, де немає нічого, крім землі, вкритої шовковистою зеленоокою травою, і неба з перистими й такими білими хмарами, що здавалося, немов хтось розвісив їх сушити після ранкового прання, а між ними – землею і небом – горизонти, до яких вони біжать, за які треба міцно схопитися, як у коханні одне до одного, до тих горизонтів врешті треба встигнути добігти до вечора, до того часу, як вони розчиняться вдалі. Вони бачили ластівок, як ті легко літають, немов свої тіла віддають вітру. Згадалось: якщо ластівки ширяють високо в небі ‒ то до погоди, якщо низенько над землею ‒ то до дощу. Поволі Міра бачила, як вони також стають птахами, як у її чоловіка за спиною виростають великі білі крила, коли вони біжать до тих горизонтів аж доти, доки все не потоне в надвечірніх сутінках, і тоді вони самі вже не знатимуть, у якому напрямку їм потрібно рухатися.

Погляд Міри приглушено тихий, щосили вона притуляється до чоловіка, сонно кладе свою голову на його плече, обгортає його в обіймах, і вони знову стають однією невидною в напівтемній кімнаті душею. Їхні тіла це тіла чужинців, які прагнуть близькості після довгих блукань світом. Це їхня передвеликодня проща до храму прощення й примирення. У наближенні торкаються усього довкола, що трапляється під руками, – нічних обірваних зітхань о пів на третю (вони як квіти зів'януть до ранку), чутливих хвилин уздовж берегів білої ріки, блукаючих маршрутів біля дому вітру, шершавих крон високих давніх дерев, росистих трав, що у тремтінні грають місячну сонату Бетховена, туманних гір, які, наче міражі, виштовхують на свої висоти когось одного в напівсонному терпкому очікуванні.

Щоб не спати, Міра перебирає горобину. Заснути однаково не зможе. Небо за вікном щохвилини проймають гострі блискавиці. Чоловіка немає. В той час Міра спазматично стискає у жменях чорні терпкі ягоди і їхній сік випорскується на її білу сукенку, що у спекотній, задушливій кімнаті прилипла до спітнілого Міриного тіла. Повідчиняти б усі вікна і не боятися, що щось крихке розіб'ється, не тривожитися, не панікувати через повільність часу. Вдихнути свіжого повітря, видихнути накопичений неспокій сліз... Сама-самісінька Міра ніколи не плаче, немов сльози, яких ніхто не побачить, не справжні, а тільки витвір її уяви. Її коліна стискаються від кожного спогаду, вже такого далекого, наче й не було усіх тих днів з їхнього спільного минулого і краще вже повірити в цю неможливість, аніж кожного разу знову й знову переживати один і той самий день, що безкінечно повторюється і ніяк не закінчується.

Міра наполовину наповнює ще один слоїк горобиною, доливаючи туди води, а пом'яті в руках й перестиглі ягоди кидає на пательню і засипає цукром на варення. Горобиновий конфітюр – улюблені ласощі її чоловіка, крім нього воно мало кому смакує, адже має специфічний гіркувато-терпкий з кислинкою присмак, дещо нагадує смак міцної кенійської кави, дещо темного шоколаду з цитриною, але це зовсім трохи. Смак конфітюру з горобини важко із чимось порівняти. Хіба що з глибокою серпневою ніччю, ‒ якби можна було б відчути її смак, то це був би смак раптового грозового дощу як найбільшої насолоди й найсильнішого чекання спраглих спітнілих дерев, плоди яких виблискують в саду, немов закликають зірвати їх.

Гроза майже скінчилася, хоч блискавки з такою самою частотністю освітлюють кімнату, проте звуки грому поволі віддаляються, забираючи із собою Мірині страхи. Окрім одного – темряви і самотности. Авжеж. Це один страх, бо темрява лякає тільки наодинці, якщо до неї не звикнути. Удвох темрява – це блукання в таємниці одне одного. Це спосіб пізнання із заплющеними очима і відкритим серцем. Це пристань, якої не видно, але з'являється відчуття, що потрібно уповільнитись і зосередитися на тому, що є поруч. На тому, хто попри темряву йде поруч із тобою.

Міра квапливо намацує вмикач, але світла немає, мабуть, вибило через грозу, – це не вперше. Вперше залишатися самій надовго, на цілу ніч у кімнаті, де когось близького немає. Є тільки Міра і її безсонне чекання. Жінка в чеканні є стоїком: ніщо не зрушить її. Ніщо, крім сумніву. Якщо тільки сумнів підкрадеться до неї серед ночі травмами з минулого, то щось крихке й беззахисне в її душі обривається й падає в розніжені трав’яні хвилі, де колись-давно росила ноги, а тепер туди без остраху неможливо ступити.

Що вона має сказати собі в минулому – тій, для якої час був даністю хвилин, годин, днів і тижнів – тим, що не потребувало якоїсь особливої ваги. Час протікав непомітно й рівно, наче річка. Міра ж почувала себе рибою в тій ріці часу. А зараз він чудернацько швидкий, або невблаганно повільний, подібний до моря, у якому немає розміреності чи споглядальної витонченості для того, хто чимдуж намагається його переплисти. Міра занурюється в таку тиху й вологу ніч, у цю теплу гавань своїх спогадів, наче в обійми коханого, що здається, ніби чує цю річку з її минулого, що вже й готова пірнати в неї і знову ставати невагомою.

Як зазвичай щороку в середині літа Міра приїжджала до батьківського дому на кілька днів своєї недовгої відпустки. Тоді традиційно її чекала робота в саду ‒ збирання ягід. Для неї ця робота стала дозвіллям, ще однією можливістю відпочити від міської метушні та звільнити свої думки від асфальтової втоми. Можна ні про що не думати і наповнюватися життєвою енергією природи. Міра бере кошик, заходить у сад і, побачивши розлогі кущі ожини в затінку, прямує до них. Ягоди вже темно-сині, майже чорні, Міра рве їх обережно, щоб не поколотися, хоча знає, що поколеться. Згадує вірш Сильвії Платт. Ожина це метафора. Міра пригадує себе сім років тому, тоді, ще зовсім юна, вона вперше читала Платт, і тоді-таки вкололася.

               Нікого на стежці, нікого

               Й нічого, крім ожини,

               Вона пообіруч, більше праворуч,

               Ожинова алея збігає, петляє

               І десь внизу кінчається морем...

                              (Сільвія Плат “Збирання ожини”, пер. Олег Лишега)

Він часто говорив про ожину, і з його розмов Міра розуміла, що він говорить не про справжні ожини, які ростуть у садку – ті солодкі, налиті літнім сонцем, від яких чорніють пальці й губи, – а про якісь незнані, ще непізнані їй метафори. Про ожину терпкої ночі кохання, ожину дотиків болю, відвертості й пізнання, ожину справжньої поезії. Він був для неї цією ожиновою метафорою, до найкращих плодів якої неможливо було дістатися, – вона постійно ранилася її шипами і плакала не від того, що покололась і було боляче, а радше від того, що безсила, бо не в змозі дотягнутися до найкращих плодів його серця. Усі вони наче під забороною, їх охороняє колюче, густе й буйне гілля ожини, яка з кожним роком розростається і стає все вищим за Міру, немов натякаючи, що й шлях туди закритий, що її туди зась. Вона й сама наче не дозволяла собі любити і поволі також обростала ожиновим гіллям. Думала, що навіть якщо знову полюбить, то це станеться завчасно, ще до того, як спаде ожинова сторожа її серця.

Ожинові сторожі довго пильнували їхні серця, аж доки вони знову зустрілися...