Українці завше кудись запізнювалися. Запізнилися вони і зі своїм національним епосом, хоча всі умови для його створення були у ХІХ ст., коли творилася фінська «Калевала», естонський «Калевіпоег» і латвійський «Лачплесіс». А творилися вони доволі штучно, бо цілісного епосу не було – були лише окремі народні пісні, балади й легенди. Авторами цих епосів були фін Еліас Лєнрот (1802–1884), естонець Фрідріх Кройцвальд (1803–1882) і латвієць Андрейс Пумпур (1841–1902).
Усіх їх об’єднує один і той же підхід: вони творили епос з безлічі народних текстів, а щоби ті трималися купи, багато дописували від себе, подекуди навіть містифікуючи й вигадуючи невідомих доти богів.
Однак це не завадило здобути, хоч і не відразу, неймовірну популярність у народу, який повірив і прийняв ці твори як свій витвір, і всесвітній розголос, в тому числі й у фольклористів. Ніхто з них не висловив сумнівів у тому, що це твори авторські, а не народні. Тоді як казки братів Ґрімм критикували, бо записані вони були не від простих селян, а від заможних знайомих і родичів – часто це були навіть не німці, а французькі юні кралі, які втекли від революції. Крім того, всі тексти брати дбайливо редагували – й ошукували, подаючи джерело походження казок, та свідомо нищили оригінальні матеріали, а потім відбріхувалися щодо власних поправок у видаваних текстах. Детальний розбір цієї містифікації зробив професор університету в Санта-Круз Джон Елліс у книзі «One fairy tale too many», виявивши у збірці братів Ґрімм не лише французькі казки (зокрема Шарля Перро), а й казки лужицьких сербів, чехів і мораванів.
Фінському епосу цього року минає 175 років від видання його остаточної версії. І він не виник на порожньому ідейному місці, бо ідея його створення заволоділа думками фінської еліти відразу, як тільки їхню батьківщину в 1809 році відірвали від Швеції і приєднали до Московії. Постала потреба побудови нової формули зв’язку з Фінляндією. Романтики кинулися збирати фольклор. Фінський історик та письменник Карл Аксель Ґотлунд (1796–1875) писав: «Якби хтось захотів зібрати давні народні пісні і скласти з них цілісний твір так, щоби постав епос, то, можливо, народився б тоді новий Гомер, Осіян чи "Пісня про Нібелунґів"; таким ото чином фінський народ, ушляхетнений сяйвом і славою своєї неповторності, свідомий сам себе і опромінений аурою власного розвою, викликав би захват сучасників і нащадків».
Таким Гомером став Еліяс Лєнрот, який, до речі, вважав, що народні пісні «ніхто не творить, вони творяться самі, народжуються, ростуть і формуються без особливого старання творців. Коли ж з'ясуємо, що створив їх хтось конкретний, то вони втратять цінність як народна поезія».
Але якщо потрактувати «Калевалу» (та й решту створених у ХІХ ст. епосів) згідно з цим твердженням, то вона не дуже заслужила на ймення «народної поезії». Надто велику роль у народженні цього епосу відіграв елемент свідомої творчості. Прагнучи отримати щось бодай наближене до суцільної оповіді, Лєнрот підійшов до матеріалу дуже вибірково: зробив селекцію варіантів, а в рамках тієї селекції дуже вільно тасував вірші, часом навіть дописував дещо з метою викликати у читача патріотичний сенс епосу.
Крім того, і мова епосу піддалася надто широким змінам, бо пісні збирані були на великій території й репрезентовані різними діалектами, зокрема східнофінськими і карельськими. Тим часом у кінцевій версії маємо устандартизований текст, який не є ані літературною мовою, ані діалектом жодного конкретного регіону, а радше компромісним гібридом, який робить враження чогось архаїчного і східнофінського. Лєнроту навіть довелося творити нові граматичні форми – щось середнє між діалектними і літературними, які не виступали в жодному з варіантів мови.
Витвір Лєнрота з ентузіазмом прийняла більшість фінської еліти, він отримав статус остаточної репрезентації народної поезії, довівши, що фінська культурна спадщина не поступається спадщині інших країн. Це було суттєво в епоху, коли більшість фінських письменників творили шведською мовою. І саме шведськомовний поет Йоган Людвіґ Рунеберґ (1804–1877) увічнив у загальній уяві фінів візію лісистих пагорбів і озер як взірцевого фінського краєвиду. Зрештою, він став навіть автором фінського народного гімну. І та версія, яку й досі виконують, перекладена зі шведської.
У час, коли постала «Калевала», фінська література перебувала в зародковому стані й вегетувала у вигляді календарів, церковних співаників і часописів для рільників, бракувало також читачів. Освічені фіни були шведськомовні або принаймні виховані на шведських текстах. Шведська мова була для них натуральною мовою високої культури.
Ситуація змінилася щойно в другій половині ХІХ ст., коли недавно посталі ліцеї стали випускати перших людей, які отримали освіту фінською. А однак, і тут «Калевала» ще не надто впливала, бо фінська мова Лєнрота була не надто зрозумілою.
Ще одна перепона на шляху епосу до всенародного визнання чигала у світогляді народу. Оскільки фіни здебільшого були лютеранами, то всі ці поганські тексти вважалися безбожними. Зазнало поразки читання «Калевали» селянам – вони обурено заявили, що ті темні часи зосталися позаду, і заспівали церковний гімн. А перша поява епосу в шкільній програмі мала суттєво обкраяний вигляд.
В Україні теж окремі фольклористи натякали про сліди існування нашого прадавнього епосу в колядах і щедрівках – намагався тлумачити їх Нечуй-Левицький, досліджували Драгоманов, Возняк та інші. Однак ніхто так і не взявся зліпити їх докупи, задовольнившись думами. Ніхто не взявся опрацювати легенди про Іллю Муромця та Олексу Поповича – знову ж таки перемагали думи. І лише в цьому жанрі зародилося кілька містифікацій Пантелеймона Куліша, Ізмаїла Срезневського та Олександра Шишацького-Ілліча, який створив поганську думу про бога Посвистача. Однак її засвистали вчені.
Щойно у наш час зробив спробу створити епос поет Вадим Пепа, але його витвір запізнився років на сто, коли ще науковий світ міг прийняти це за народний епос. На жаль, він вдається до маніпуляцій і заявляє, що «відтворив текст по пам’яті», «тобто, – як уточнює журналістка, – він і носій, і особа, яка зафіксувала фольклорний твір». Насправді усі тексти походять із давно виданого обрядового фольклору і лише зібрані в одну цілість, яка ніколи в такому вигляді не існувала.
А потім В. Пепа пішов слідами товариша Бебика і став городити фантазії про Джавахарлала Неру, який «переконав співгромадян, що не хтось інший, як арії з Подніпров’я, оминаючи Гімалаї, добувалися до узбережжя Індійського океану». Насправді у книзі «Відкриття Індії», на яку посилається поет, нічого схожого нема, взагалі не зустрічається Дніпро. У кількох своїх статтях В. Пепа посилається також на першого індійського космонавта Ракеша Шарму, який «на запитання, яка Індія з космічної висоти, відповів рядком з патріотичного вірша: "Прекрасніша від усіх на світі!" А ще мовив: "Така ж прекрасна й Україна, звідки приходили наші предки". З тієї ж височіні також сказав: "Нарешті я побачив свою праматір"».
Посилання на ці віщі слова обмежуються знову ж таки публікаціями самого В. Пепи. У вік інтернету поширювати таку маячню смішно.
10.01.2024