Коли читаєш поезію Марічки Сташко, неодмінно виникають аналогії з поняттям власного простору (своєрідної «кімнати»), запропонованого Вірджинією Вульф в есе “A Room of One's Own”. У Вульф цей простір видається оглядовою вежею, своєрідним бастіоном, топосом, звідки ведеться спостереження, натомість у творчості згаданої авторки бастіону, як такого, нема. Її «дім» видається поруйнованим, і з цієї точки кінця вона якраз провадить ліричну нарацію: «слова скидають шкіру на гладкому камені / [крізь фіранку] / знаходять короткочасний прихисток на стіні / ранкової кімнати / розтрощеної і чорної як гадюка», або висловлює чітко відсутність топосу зачіпки: «замість кімнати там якась вулиця / позначена місцем». У її тексті бачимо не застиглу фіналізовану дійсність чи певні узагальнення, а досить рухому, плинну дійсність, яка трансформується, як міфічний Протей, залежно від того, хто її споглядає. Вона по суті представляє множинність варіантів буття суб’єкта, і кожен не перетинається із попереднім: «- Хто тобі сказав, що воно не рухається? / місце на мапі». У поезії Марічки Сташко поняття «дому» як штучного компоненту символічної структури не має сенсу, натомість вона розширює його за значенням до ландшафту, який по суті однорідний, але в той же час природній.
Цей ландшафт стає підвалинами, звідки виникає нова архітектура простору. Вона інтерпретується через тіло, через «зір», тож дійсність подана максимально фрагментарно, що підкреслює її невизначеність та природну нерозгаданість: «вісь / охоплено дверима / не зовсім стулені очі / розгортаються всередині подій / дорога / розкладається_на_друзки / безкінечно красиві / фрагменти дерев і голо / сів / блукають / посеред твого обличчя / раптові мимовільні рухи жовчних шляхів / несанкціонований біль / фрагмент / охоплює / двері». Її «дім» – анатомічний, і виправдовує себе лише так – через тілесні переживання, себто єдине, на що може опиратися суб’єкт – це по суті його тіло, що є початком відліку, початком простору, він виступає і висхідною точкою ландшафту автора, який пізнається лише через дрібні сліди, котрі відсилають до інших, що, зрештою, перетворює весь процес пізнання у похід, який не має завершення: «і навіть якщо ти ніколи ніде не бував / щось залишається після / болісного згорання зараз / бо / навіть найболісніші з них / закінчуються / навіть / найдовші / тьмяніють і сохнуть як скошена / т / рава». Завжди присутній своєрідний залишок у «споживанні», який виступає першопричиною буття, який знову і знов запускає життєві процеси. У цьому контексті згадується Томас Стернз Еліот і його поема «Безплідна земля»: «Найжорстокіший місяць, квітень, плекає / фіалки із мертвих земель, мішає / пам’ять з бажанням, сплітає / мертве коріння з весняним дощем / Зима нас зігрівала, вбираючи / землі в сніг забуття і живлячи / життя крихти засохлими бульбами». Опис цього безкінечного циклу життя та народження є визначним і для Марічки Сташко: «там / всередині є трохи насіння яке достоїть до весни / а потім затихне у / розгнузданій землі / заспокоїть своє розкалатане осердя / проросте.знову». Він і репрезентує своєрідний залишок, який постійно відроджується, саме він є основою символічного ладу, який по суті віддзеркалюється не у фізичних інститутах, а певному ритуалі, який провадить незмінно та неухильно сам суб’єкт.
Тому, власне, і дійсність у цих текстах видається простором, котрий зазнав армагеддону, який не приховує більше власної суті, що повстає з цих уривків та клаптів спогадів. Перед нами по суті безлюдне місце, де зрідка виринають означники, які не працюють більше і видаються зайвими на фоні природи, яка продовжує бути: «мерехтіння передсердь / затихає / на острівці білого шуму / посеред бузкового поля впорядкованої німоти / чіпляєшся за нього як за кригу / запах / кислого молока / нагортає ще один пласт чебрецевої пущі / на коло спогадів / [рефрен] / поступово / набрякла крапля відривається від своєї основи / завмирає на блідій поверхні вранішнього мороку / [ ] / чекає / спалаху твого пробудження».
Але вже згодом, бачимо, що «дім» знову зводиться за тих самих умов, «дім» репрезентований через весь ландшафт, який не має завершення: «кожногоразу як / стає тихо / кімната розширюється І наче набрякає / до іншого кінця не дійти / щось не дає / чи то страх / чи дерева між будинком і дорогою».
Інструментом цього літопису є «погляд». «Погляд» наратора можна асоціювати із «сamera lucida». Цей погляд документує сам себе: «на фото / жінка несе дитину / повззруйнований будинок / в Умані / проминаючи / виїдене дощенту людське житло / серед шматкі[в] бетонних плит / оголена надія рухів рятувальників / що / ховають у пам'яті / заплющені очі дітей / і голоси / застиглі у випотрошених вікнах / кличуть додому», документує присутність не лише у певному подієвому перформансі, але й будучи тим самим перформансом, що можна означити через поняття «punctum». Цей «погляд» репрезентує надлишкову насолоду, і суб’єкт не здатен витримати його, тому він зводиться до «німоти», безмовності, саме тоді означник перестає функціонувати як каталізатор символічної реальності: «для вогню не потрібен зір / лише простір / без тисняви / він розгортається у кожній тріщині / я к пагони / залишаючи по собі / запалений слух / подобу / Глухоти' / г / ребля у грудях стримує / хрип / йде до осердя / шукає простору / гасне / горить».
Перед читачем виникає невпинний процес руйнування і побудови дійсності, який все більше розмиває суб’єкта та його ідентичність, він сам трансформується у певний означник для іншого, «слово» для якого слугує певним зовнішнім «запитом», і воно передбачає ту чи іншу реакцію, ту чи іншу активність: «мені бракує початку / тому одразу стою / освітлена роздоріжжям / на розсіченому тлі / як картонна модель людини / [обличчя окреслене / майже нечутно / перегортається] / у деяких словах мені розвиднюється / тому продовжую залишатися / як тінь / що спадає до середини». Суб’єкт намагається осмислити себе через рід як виразник символічного, помістити себе у своєрідне фото, «слід», і документує не лише актантів, але й весь цей процес, який завершується знову ж таки німотою: «лише / декілька стихійних жестів / мінливого / перебігання і значення падіння / стиснуті коліна / [деталь] / шкіра ні в чому не винна / розкривається / у(в) / короткому поривчастому закутку / завглибшки як бабусине / обличчя / змушена завершитись / нанімo / защеплений комір / ґудзики / і більше / нічого».
Марічка Сташкo – поетка, перекладачка. Народилася в Івано-Франківську. Навчалася у Київському національному університеті театру, кіно та телебачення. Фіналістка конкурсів відеопоезії «Видимість» та «До слова: витіснене покоління» від CYCLOP. Вірші та переклади публікувалися на порталі «Litcenrt», у поетичному щомісячнику «Листок» та в арт-дайджесті «Солонеба».
Фото: портал «Litcenrt»
27.12.2023