Прем’єра фільму грецького режисера Йоргоса Лантімоса «Бідолахи» («Poor Things»), в основі якого – однойменний роман Аласдера Грея, відбулась 1 вересня 2023 року на 80-му Венеційському міжнародному кінофестивалі. Лантімоса вважають творцем неоміфу, його герої переживають помежеві стани, виявляють первинні ритуали, нехай у яку б епоху існували. Недавню стрічку вважають одною із найкращих робіт автора «Лобстера» (2015), «Убивства священного оленя» (2017) та «Фаворитки» (2018). Власне, на сценічному майданчику «Фаворитки» розпочалося обговорення наступного фільму за участі Емми Стоун.
Белла Бакстер (Емма Стоун) – результат, з одного боку, анатомічного експерименту, проведеного доктором Годвіном Бакстером (герой Віллема Дефо сам репрезентує своєрідний експеримент і Франкенштейна водночас, бо став піддослідним об’єктом власного батька, який провів над ним величезну кількість досліджень, про що свідчить його теперішній стан і те, як його сприймає суспільство). З іншого боку, виникнення цієї істоти пов’язане із співчуттям до жінки, яка вчинила самогубство у доктора Бакстера на очах. Його експеримент повертає її до життя і позбавляє неприємних спогадів, котрі, власне, і підштовхнули молоду жінку до цього відчайдушного кроку. Перед нами – створіння, молода жінка, чий інтелект перебуває у безперервних, інтенсифікованих трансформаційних процесах – він розвивається прискорено, адже за фабулою, їй трансплантовано мозок її ж новонародженої дитини.
Автором цього проекту вважається Годвін (GODwin) Бакстер, котрий ідентифікується головною героїнею аж ніяк по-іншому як сам Бог. Бог створює для Белли своєрідний рай, де героїня знаходиться в межах так званого «всевидячого ока», де походжають результати його експериментів – схрещенні види тварин, де вона отримує всю можливу турботу і відчуває себе у безпеці. Бог креслить перед Белою допустимі норми у цій «лабораторії», яких вона, звісно, не дотримується повністю, зокрема, коли дозволяє їй бавитись із матеріалом призначеним для експериментів, але суто мертвим, що вона і робить. Бог водночас застерігає її, що за межами цього місця, вона – у небезпеці, що Беллу можуть скривдити. Бог навіть готує для неї своєрідне безпечне майбутнє, де зможе спостерігати за перебігом свого експерименту, задіює при цьому допомогу свого шанувальника, молодого дослідника – Макса, якому пропонує спочатку наглядати за Беллою, а пізніше – одружитись із нею. Для Бога – це один із способів контролю, який він сподівається встановити над героїнею, але це не зупиняє її від бажання – дослідити світ. Вона по трохи розриває рамки «дозволеного» – спершу спостерігає «світ» з горища, пізніше залишає межі «дому», відправляється на прогулянку у парк разом із своїми «наглядачами», і останнім кроком, який репрезентує розрив із «рамкою» є те, що вона полишає дім Бога (важливо те, що героїня не робить це таємно, вона сповіщає свого так званого «батька» про наміри і той не чинить їй перешкод, дозволяє піти).
Белла покидає «дім» разом із чоловіком – Дунканом Веддерберном (Марк Раффало), який слугує для неї інструментом пізнання зовнішнього світу. Цей етап є для неї виявом ініціації. Вона деякий час пізнає з цим чоловіком чуттєві насолоди, допоки Дункан, який, здавалося, відкритий до нового та дослідження – насправді активний представник суспільства, для якого теж є своєрідні рамки, вихід з яких вважається неприпустимим. Коли Белла демонструє свою відкритість і експлікує власні почуття та відчуття перед знайомими Дункана, то наражається на його незадоволення. Він по суті декларує перед нею своєрідну поведінку, навіть вирази, які воно повинна повторювати за ним у цій компанії. Герой окреслює перед нею ніщо інше, як нову «рамку», в якій повинна існувати героїня, що жодним чином не задовольняє її і, зрештою, приводить до фізичного ув'язнення – Дункан викрадає Беллу і силоміць поміщає на корабель. Герой пропонує їй знову ж таки «безпечне» існування та «дослідження», але у межах своїх власних потреб, які вона відмовляється задовольняти.
Белла, попри розкутість – це абсолютне сприйняття, яке зініційоване впливом Годвіна Бакстера, дійсність для неї – фантасмагорична, що показує Йоргос Лантімос за допомогою футуристичних картин міст, зокрема Лісабона, куди відправляється героїня у свою першу мандрівку, та зовнішнього вигляду героїні (вікторіанські сукні зберігають лише свій своєрідний «кістяк», трансформуються у футуристичні об’ємні верхи з невагомої органзи, під які одягнені різновиди нижньої білизни, адже героїня сама вирішує, що прийнятно). Режисер, показуючи міста, застосовує художній прийом «очуднення» – світ транслюється через погляд Белли, це – несподіваний, «чудний» погляд на зображуване (дитячий погляд). Зовнішній світ асонує із внутрішніми відчуттями головної героїні, тому вкрай важко впізнати відомі місця, які у фільмі є не листівками, де зняті знакові речі, притаманні для того чи іншого міста. У цьому випадку міста здаються візуально інопланетними. Та попри їхню іншість, яка виражається через погляд героїні, вони управляються звичним способом. Перед нами одне і те саме суспільство, про суть якого довідується згодом Белла.
Перебуваючи на кораблі, який виступає для неї спершу ще одним «домом», з якого не має виходу (який дарує антропологічно «жінці» «чоловік»), вона знайомиться із старою жінкою, яка не змушує її дотримуватись правил, вона цінує безпосередність героїні та долучається до процесу її навчання. Коли Годвін репрезентував Бога, який встановлює для неї лише правила, то Марта видається «матір’ю», яка вводить героїню у символічну систему, що є суспільством як таким. Вона забезпечує ту книгами, що провокує незадоволення Дункана, оскільки Белла все менше приділяє йому уваги. Бачимо, як змінюється мовлення героїні, вона все рідше говорить про себе у третій особі, її мовлення набуває структури притаманної суспільній системі, до того ж закріплюються певні етичні та аксіологічні речі.
Компаньйон Марти демонструє героїні наочно, чим є суспільство, коли вирушає з нею на берег і показує два рівні існування – заможних суб’єктів і зубожілих, серед яких героїня помічає мертвих немовлят у канавах, символічно Лантімос розміщає їх на двох рівнях – зверху та знизу. Її супутник пояснює, що їхній добробут залежить від тих, хто перебуває внизу, і що жодним чином не можливо змінити цей устрій. Ця подія стає для головної героїні переломним моментом – саме тоді, вона усвідомлює себе, але діє ще досить у наївному, ідеалістичному ключі. Спочатку вона віддає всі гроші, які належать Дункану, щоб їх передали нужденним, і звісно ж вони потрапляють будь-куди, але не за первинним призначенням. Врешті, вона розриває відносини із чоловіком, який намагався нав’язати певну поведінкову роль і відправляється в індивідуальну мандрівку.
Белла віднаходить для себе інший «дім», дім розпусти, де як їй на початку здається, зможе жити вільно і досліджувати важливі для неї речі. Насправді, стає заручницею бажань інших чоловіків та власниці цього місця – інституції, яка передбачає алгоритм дій, знову ж таки із своєрідним дискурсом, зокрема це можна побачити, коли героїня повинна говорити ключову слово кожному клієнту – «formidable». Белла і цього разу не може обирати самотужки, її змушують виконувати певні «сценарії», адже дім розпусти є одним із контрольованих суспільством явищ, де реалізується прийнятна для суб’єкта насолода (згадуються римські вулиці біля Ватикану). Героїня ще декілька разів протягом фільму прийматиме своєрідну «роль» і займатиметься її деконструкцією.
Її одіссея завершується «поверненням» до «рідного дому» (повернення як таке не можливе, Белла не повертається тою, ким залишала дім, відбулась ініціація), до важкохворого Годвіна. Головна героїня усвідомлює, що повинна робити – продовжити його справу. Після смерті доктора вона по суті займає місце «бога» («герой» заступає місце померлого «батька») у цьому «домі», де почувається найщасливіше, оскільки сама визначає «рамку».
24.01.2024