«Вбивці квіткової повні» Мартіна Скорсезе – яскравий приклад не двовимірного кіно і «героїв» із класичним сюжетом: головна героїня робить вибір на користь своєї ідентичності, а герой помирає у своєрідній ізоляції, не прив’язаний до жодного місця.

Фільм Ґрети Ґервіґ пропонує макет суспільства ідеального дня, який має властивість безконечно повторюватись. Перед нами антиутопічне суспільство, де основна цінність – насолода і реалізація можливостей Барбі, що дещо нагадує суспільство, показане Олдосом Гакслі у «Чудовому новому світі».

Фільми Арі Астера – це інтерпретація вини та провини у межах найменшої та найпершої соціальної структури, з якої походить суб’єкт, саме з цього осередку він здійснює комунікацію із суспільство загалом. «Сім’я» – визначальна.