Дві події цього тижня змусили світ знову заговорити про Третю світову. Йдеться про Тайвань і Косово. Україна досі не може вирішити для себе складної дилеми про не/визнання обох державних утворень.
Здавалося б, що конфлікти ні на Балканах, ні у Південнокитайському морі не тягнуть на casus belli, тим більше ґлобального масштабу. Утім аґресивна війна Росії в Україні, яка була нічим не спровокована, засвідчила, що для спалаху масштабної війни й не потрібно суттєвої причини, достатньо бажання хоча б однієї зі сторін.
То що ж конкретно відбулося в одному й іншому випадку? У Республіці Косово тамтешній уряд ухвалив рішення про введення тимчасових документів, які мають отримувати при в'їзді в реґіон громадяни Сербії, а також про перереєстрацію автомобілів та заміну номерних автомобільних знаків, виданих у Сербії сербам, які мешкають на півночі Косова.
Насправді Пріштіна протягом багатьох років вважала сербські номери нелегальними, але досі ставилася до них терпимо. До речі, ці номери видають у Сербії, а точніше в поліцейському управлінні Косовської Митровиці. Але насправді воно не в Митровиці, а в місті Рашка на території Сербії. Етнічні серби нізащо не хочуть змінювати свої реєстраційні номери, як і всі інші документи.
Нагадаємо, що сьогодні на території Косова проживає близько 25 тисяч сербів (дані згідно з останнім переписом населення у 2011 році). Це лише півтора відсотка від усього населення. 93% жителів Косова – албанці: їх близько 1,6 мільйона.
Хоча так було не завжди. Зробимо короткий історичний екскурс. Сербія вважає Косово колискою власної державності, зважаючи на легендарну битву на Косовому полі 1389 року, в якій сербам протистояла армія Османської імперії. Хто тоді переміг – важко визначити, обидві сторони зазнали суттєвих втрат. У будь-якому разі Сербія стратегічно програла, бо фактично згубила армію й більше не змогла опиратися османській окупації, тож втратила Косово на понад п’ять століть. Щойно 1912 року внаслідок балканських війн Косово знову відійшло до Сербії.
Тепер – до новітньої історії. Наприкінці 90-х вибухнув жорстокий конфлікт між сербами та косовськими албанцями. Захід побоювався, аби серби не вчинили з косоварами чогось схожого на масакру в Сребрениці. Тому 1999 року в протистояння втрутилося НАТО, виступивши на боці албанців. Під тиском міжнародних сил під проводом США сербські сили були змушені відступити. Тоді багато сербів масово тікали з Косово. А відповідно до перепису населення 1991 року, у Косово мешкало майже 200 тисяч сербів.
У 2008 році Косово в односторонньому порядку проголосило незалежність. Проте суверенітет Косово, а відповідно й легітимність влади в Приштині не визнає не лише уряд у Белграді, а й згадані 25 тисяч етнічних сербів, які мешкають на півночі Косова. Міжнаціональна напруженість в республіці стрімко зростає у ситуаціях, коли Приштина намагається нав'язати якісь рішення всій косовській території. Так сталося й цього разу. Косовським сербам вкрай не сподобалося те, що реєстраційні номери для автомобілів, які зараз використовуються на півночі, а це близько десяти тисяч машин та іншої техніки з символом КМ (Косовська Митровиця), вважалися б недійсними, і їхнім господарям довелося б змінити номери на єдині зі символами RKS (Республіка Косово).
Тож косовські серби вчинили бунт. Передовсім припаркували фури, вантажівки з цистернами для перевезення нафтопродуктів та інші важкі транспортні засоби на дорогах у напрямку пропускних пунктів на кордоні з Сербією «Ярине» та «Брняк», заблокувавши рух. Велика кількість місцевих сербів зібралася навколо барикад із наміром залишатися там, допоки рішення косовської адміністрації не буде скасоване.
Тим часом президент Сербії Александр Вучич звинуватив владу Приштини у переслідуванні етнічних сербів у Північному Косові. «Вони ухвалили рішення нав'язувати те, що не мають права нав'язувати насамперед мешканцям півночі Косово та Метохії», – заявив він. Інші сербські політики виступили з аґресивними антикосовськими промовами, в яких вживали слово «денацифікація» щодо косоварів. Таким чином вони натякали на російське вторгнення в Україну й на намір вчинити інвазію в Косово.
Чи ці погрози були поважними? Більш ніж сумнівно. Адже відомо, що в Косово дислоковані війська KFOR — міжнародні сили під керівництвом НАТО, відповідальні за забезпечення стабільності в республіці. Наразі це близько п’яти тисяч вояків. Утім чисельність тут не грає визначальної ролі, головне – сама їхня присутність і підпорядкованість НАТО. Адже якби сербська армія зважилася напасти на Косово, то наразилася б на відповідь цілого Північноатлантичного альянсу. А цього Белград точно б собі не бажав.
Чому ж у інформаційному просторі, зокрема й України, лунало стільки розпачливих голосів про нову війну на Балканах? Відповідь проста: все це було інспіровано Росією. Москва зразу ж підтримала Белград і дуже б хотіла, щоб на Балканах спалахнула війна, яка б відволікла увагу від української інвазії. Саме підконтрольні Кремлю ЗМІ запустили балканську страшилку, а багато українських купилися на цю провокацію. Хоча помислити тверезо: війна через зміну реєстрації? Просто несерйозно.
Тепер щодо тайванського казусу. Ситуація розвивалася досить дивно й водночас спектакулярно. Мільйони людей через програму FlightRadar стежили за літаком спікерки палати представників Конґресу США Ненсі Пелосі. Вона здійснювала далекосхідне турне, й точно ніхто не знав, чи відвідає вона й Тайвань.
Не рекомендували летіти на острів, який КНР вважає своєю бунтівною територією, і Білий дім, і Державний департамент. А Пекін взагалі погрожував поважними наслідками. «Хто грається з вогнем, той обпечеться», – застерігав голова КНР Сі Цзіньпін.
Останній візит американського політика високого рангу на цей острів відбувся ще 1997 року. Тоді до Тайбею прибув спікер Палати представників республіканець Ньют Ґінґріч. Очевидно, Пелосі вирішила, що тепер і демократам слід продемонструвати, що вони мають щось за матнею.
Сам рейд Пелосі виглядав дуже поважно: вона перебувала на облавку транспортного літака ВПС США, його супроводжувало кілька винищувачів. Водночас чотири військові кораблі США, включно з авіаносцем USS Ronald Reagan, пришвартувалися в акваторії на схід від Тайваню.
Демонстрував свою військову міць у районі тайванської протоки й Китай. Один за одним поблизу острова пролітали винищувачі з зірками на фюзеляжі, поблизу рейдував китайський авіаносець. Тобто все було готове до Третьої світової.
Яка, на щастя, так і не спалахнула. Та й не могла спалахнути. Ну надто дрібний привід. Так, Пелосі своїм візитом трохи зачепила імперську пиху Китаю, продемонструвала американську підтримку Тайваню. Хоча визнання суверенітету острова Вашінґтоном так і не відбулося. Тобто це навіть і близько не схоже на Карибську кризу. А розпочати війну без причин здатна наразі хіба що Росія, чиє керівництво цілковито втратило зв'язок із реальністю.
Для України ж ці інциденти нагадали про складну дилему визнання-невизнання обох державних утворень. До чого схилитися? У кожного з рішень є свої плюси й мінуси. Причому поки що мінусів значно більше. Тому Київ поки що намагатиметься максимально відтягнути своє остаточне «так» чи «ні».
