Цього літа я вперше відвідала Прагу – рідне місто Франца Кафки, яке він в юності описував у листі до товариша Оскара Поллака так: «Прага не відпускає. Нас обох не відпускає. Ця матінка має кігті». Я не знаю, що саме мав на увазі Кафка, але відчуття справді влучне: це місто тримає, і до нього хочеться повертатися.
Стоячи біля торгового центру Quadrio й дивлячись на «Голову Франца Кафки» – обертову скульптуру Давида Черні, я мимоволі згадала іншого автора, якого часто порівнюють із Кафкою, – Діно Буццаті. У культуральній газеті Lo Sbuffo його називають «італійським Кафкою» через сюрреалістичність і фантастичність, що пронизують його твори. Але сам письменник в інтерв’ю, яке вийшло в тижневику Tempo 1962 року, відповів різко й з іронією: «Кафка є Кафка, я є я. Годі вже з цією історією».
Тож годі й нам про Кафку. Ким був Діно Буццаті? Моє знайомство з ним почалося з роману Таємниця Старого лісу – книги про природу та ставлення людини до неї. Старий ліс тут постає як священний простір, населений духами, що мешкають у деревах і здатні перевтілюватися в тварин чи людей. У людській подобі дух стає посередником між лісом і людьми, намагаючись захистити природу від наслідків людської зарозумілості. Саме гординя руйнує гармонію й тонкий зв’язок між людиною і довкіллям.
Цей твір нагадує: природу не можна сприймати лише як ресурс для експлуатації. Вона вимагає слухання і співприсутності. Людське втручання, позбавлене цієї уваги, неминуче обертається проти самої людини. І в цьому сенсі Таємниця Старого лісу звучить напрочуд сучасно. Буццаті вчить бачити у природі не «річ», а співрозмовника, чия тиша є етичною вимогою до нас.
Для Буццаті джерелом натхнення при створенні Таємниці Старого лісу (його другого опублікованого роману, що вийшов 1935 року, коли авторові було лише двадцять вісім) став заповідний ліс Сомадіда в Кадоре. Це був непростий час: Італо-ефіопська війна, що розпочалася того ж року, принесла перемогу режиму Муссоліні, а водночас посилення цензури й пропаганди. В передмові до італійського видання Клаудіо Тоскані наголошує: чимало письменників тоді «потонули» у пропаганді, тоді як інші рятувалися у вірності художній літературі, герметизму, магічному реалізму, в тій самій «літературі втечі». У цьому контексті Таємниця Старого лісу постає як образ «втраченого Едему» – колективного й особистого водночас, як пам’ять про чистоту сприйняття світу, властиву дитинству. Старий ліс тут – священний простір, «зачарований ліс дитинства», у якому живе цнотлива творча сила поезії.
Проте не лише Сомадіда формувала його уяву. Діно Буццаті сам визнавав, що вілла Сан-Пеллегріно була одним із головних витоків його поетичного світу: «…Це дім, де я народився, це луки, де я навчився ходити, рослини, серед яких, бувши дитиною, я вів перші битви з індіанцями, образи, миті, світло, голоси, звідки прийшли перші передчуття, перші духовні піднесення. З цих трав, кущів, дерев, ровів, стежок, мурів, кімнат, коридорів, сходів, книжок, меблів, сінників, горищ я отримав перші поезії…»
Дослідник Серджіо Фрідо у книзі Місця венеційських письменників зазначає, що батьківський дім, де хрестили Діно Буццаті, розташований уздовж дороги з Беллуно до Лімани, на лівому березі П’яве. А Нікола Бултріні у статті Una notte a Villa Buzzati наголошує, що вілла Сан-Пеллегріно стала сценою для багатьох творів автора. Там народилися сюжети Il fantasma del granaio (Привид зерносховища), Conigli sotto la luna (Кролики під місяцем), Dolce notte (Солодка ніч), Le gobbe in giardino (Горби в саду), Bussano alla porta (Стукають у двері). Увечері, коли довколишні поля занурюються в тишу, в уяві немов оживають персонажі цих історій: буденність тріскає, у ній відкривається пробоїна, крізь яку вривається щось дивне й таємниче, перевертаючи наше сприйняття реальності.
У цих топографіях – Сомадіда, Сан-Пеллегріно, Беллуно – формується особливе «поетичне коріння» Діно Буццаті: дитинство й пейзаж стають не ностальгією, а джерелом його естетики, у якій буденність завжди приховує інший, глибший шар світу.
З 1928 року Діно Буццаті почав працювати журналістом-практикантом у редакції міланської Corriere della Sera. Відтоді його життя поділилося між великим містом – Міланом і Беллуно з його тишею, горами й батьківським домом. У редакції він залишався протягом усього життя – сорок три роки: працював репортером, кореспондентом, воєнним журналістом на крейсерах у Середземному морі, писав кримінальну хроніку.
Про його особливий зв’язок із професією і смертю згадує Лоренцо Віґано у статті Dino Buzzati, genesi di un cronista. 28 січня 1972 року, вже в клініці La Madonnina в Мілані, Буццаті зізнався дружині Альмеріні: «Дивно, я не доживу до вечора, і все ж якби директор попросив у мене статтю, я б її написав». Це стало його останнім бажанням. Віґано додає: у Діно Буццаті завжди були майже інтимні стосунки зі смертю – можливо, саме тому він умів писати про неї з такою прозорістю й стриманою силою. Цей досвід можна пояснити журналістикою: кримінальні хроніки, воєнні репортажі. Але не менш важливою була близькість гір: він виріс серед Доломітів і залишався альпіністом, для якого межа життя і смерті – завжди поруч.
Атмосфера цих гір пронизує його роман Bàrnabo delle montagne (Барнабо з гір): «Тим часом на високі скелі падають перші сонячні промені. У цю мить Барнабо бачить гори. Вони не схожі ні на вежі, ні на замки, ні на руїни церков, а лише на самих себе, є такими, якими є: з білими плямами від зсувів, тріщинами, гравійними уступами, безконечними гребенями, що нахилені вперед і нависають над порожнечею (…) З наближенням вечора ліс темніє дедалі більше, стіни скель пломеніють. Тіні наповзають на льодовики, кілька хмарин розчиняються в небі. У долинах темно, лунає спів нічних вітрів. Хитаються гілки. Пташиний щебет стих. Вершини ще дотягуються до сонячних променів; чудесно здіймаються, нагадуючи хмари (…) Його погляд підіймається уступ за уступом вздовж синюватих заглибин… аж до найвищих піків, які здаються несправжніми через їхню білизну на тлі темно-синього неба. Ось пролітає муха, ледь чутно дзижчачи. Імла висить над горами. Навіть сонце криється нею і тьмяніє. Південний вітер знову прокидається – скоро настане негода».
У цих рядках немає метафоризації: гори описані якими вони є. Це феноменологія погляду, що бачить речі у їхній даності. І саме тому вони набувають сили символу. Діно Буццаті казав, що Доломіти – одне з найпрекрасніших творінь світу, і його тексти знову й знову підтверджують: цей пейзаж не тло, а глибинний співрозмовник його життя і письма.
У книзі Місця венеційських письменників Серджіо Фрідо згадує, що після першого підйому чотирнадцятирічного Діно Буццаті на Монте Спероне над Соспіроло та сходження у шістнадцять років на улюблену Крода да Лаґо, найбільше його приваблювали Пале-ді-Сан-Мартіно й стежки Ампеццано. Проте горою-міфом для нього назавжди залишилася Чіветта: її північно-західну стіну він називав «найпрекраснішою стіною Альп». Фрідо додає, що «горою життя Буццаті» була Скіара, яку письменник описав у La mia Belluno (Моє Беллуно)як «прекрасну стіну з дивовижними барвами, яка нічим не поступається найвідомішим скелям».
Нікола Бултріні у статті Una notte a Villa Buzzati наголошує: Діно Буццаті був вправним альпіністом, який пройшов Доломіти вздовж і впоперек. Вони стали величною сценографією його життя і водночас тлом найвизначніших романів: Barnabo delle montagne (Барнабо з гір), Il grande ritratto (Великий портрет), Il segreto del bosco vecchio (Таємниця Старого лісу), а передусім Il deserto dei Tartari (Татарська пустеля). Як пише Марко Альбіно Феррарі у передмові до збірки Sulle Dolomiti, навіть у романі Un Amore (Любов), де описуються «дахи, горищні вікна, тераси, червонувате сяйво ліхтарів, шпилі Мілана», проступає силует гір: вони стають метафорою тривоги, місцем мрій і таємниць. У цьому виявляється феноменологія його письма: гори присутні навіть там, де їх немає.
Та Діно Буццаті мислив горами не тільки у слові, а й у фарбі. Він був не лише письменником і журналістом, але й художником. У статті Фабіо Таллоне Dino Buzzati: lo scrittore che preferiva dipingere наведено його промовисте зізнання: «Річ у тім, що я став жертвою жорстокого непорозуміння. Я – живописець, який, як хобі, протягом, на жаль, занадто тривалого періоду займався також письменством і журналістикою. Але малювати й писати для мене врешті-решт – це одне й те саме. Чи малюю я, чи пишу – я маю ту саму мету: розповідати історії».
Його Poema a fumetti (Поема у коміксах) – модерна інтерпретація міфу про Орфея та Еврідіку – складається з 208 ілюстрацій і по праву вважається першим новаторським прикладом графічного роману в Італії. Це ще одне свідчення того, що для Діно Буццаті письмо і живопис були різними шляхами до однієї мети: зробити видимим те, що ховається за поверхнею буденності.
У 1957 році міланська галерея Apollinaire організувала конкурс для письменників-аматорів у живописі: завданням було створити картину, натхненну площею Дуомо в Мілані. Серед учасників були Еудженіо Монтале, Оріо Верґані та Діно Буццаті. Хоч виставку так і не вдалося реалізувати, саме тоді народилася картина, яку можна вважати своєрідним автопортретом письменника: La Piazza del Duomo di Milano. На ній фасад собору й прилегла площа перетворюються на альпійський пейзаж. Білий мармур стає скелею, шпилі – піками, вікна – печерами. Навколишні будівлі трансформуються у скельні масиви, а сама площа – у долину, де селяни заготовляють сіно. Це не просто художній експеримент: у картині Мілан зливається з Доломітами, так само як у самому Діно Буццаті перепліталися любов до міста й до природи, журналістика й література, живопис і письмо, буденність і фантазія.
Тема слухання природи особливо виразна у Таємниці Старого лісу. Ось уривок, що вразив мене найбільше: «До нього не долинало ані биття дзвонів з Глибокої Долини, які сповіщали час; ані голос Бенвенуто, що десь у віддаленні кричав від страху; ні шум автомобілів, ні будь-який інший людський звук. Полковник сидів і чекав на новий день. Уперше в житті він пізнавав звуки лісу. Тієї ночі їх було п’ятнадцять. Проколо порахував їх один за одним…»
Далі йде каталог цієї «нічної симфонії»:
1. глухий гуркіт із-під землі, наче наближався землетрус;
2. шелест листя;
3. тріск гілок, зігнутих вітром;
4. шурхіт сухого листя на землі;
5. падіння гілля і шишок;
6. віддалений гуркіт води;
7. гучне лопотіння крил великого птаха;
8. кроки нічних звірів – білки, куниці, лисиці, зайці;
9. цокотіння комах об стовбури;
10. дзижчання комара з довгими інтервалами;
11. шурхіт нічного вужа;
12. крик сови;
13. спів цвіркунів;
14. віддалені крики пораненої тварини;
15. загадкові писки, які не можна було ототожнити.
Цей список, на перший погляд, буденний і натуралістичний, насправді є шкалою уважності. Діно Буццаті показує, що слухати – означає жити в світі безпосередньо, без посередництва метафор. У цій феноменології слухання народжується етика: природа перестає бути тлом чи ресурсом і постає співрозмовником, від якого ми залежимо. Саме тому твори Діно Буццаті звучать актуально сьогодні: вони нагадують, що уважність і тиша – не втеча від життя, а спосіб бути в ньому по-справжньому.
«Але двічі чи тричі тієї ночі наставала жива тиша – велична тиша прадавніх лісів, яку неможливо порівняти ні з чим іншим у світі, і яку чули лише одиниці з-поміж людей». Думаю, що Діно Буццаті був одним із тих небагатьох, хто справді чув цю тишу. У Таємниці Старого лісу вона відлунює і для мене – кличе вирушити на прогулянку, щоб навчитися слухати і відчувати присутність світу. Закриваючи книгу, я теж іду до лісу, щоб подякувати письменникові за його мистецтво, яке нагадує: уважність є формою любові.
Незадовго до смерті Діно Буццаті просив дружину Альмеріну Антоніацці розвіяти його прах над Доломітами. Довгий час це залишалося неможливим через законодавчі обмеження, але 2010 року Регіональна рада Венето дозволила поховальну практику розвіювання праху в природі. Цей символічний жест – повернення до гір – виявляє сутність його життя й творчості. Діно Буццаті прагнув не лише писати про гори й слухати їхню тишу, а й сам стати її частиною.
І, можливо, саме так і сталося: Діно Буццаті знову серед своїх улюблених Доломітів – там, де мовчання гір переходить у вічність, а тиша лісу продовжує розповідати свої історії.
16.10.2025