В час посухи люди приносили в монастир трохи масла, сиру, яєць і просили ректора відпустити ченців на прогулянку, «щоби був дощ»...
Спекотні літні дні в Добромилі й околицях були справжнім випробуванням для місцевих мешканців. З одного боку посуха, а отже небезпека втрати врожаю, а з іншого – підвищена ймовірність виникнення пожеж, які дуже дошкуляли місту, іноді перетворювались на цілий ланцюг, що тягнувся тижнями, безжально живившись солом’яними стріхами і сухими дерев’яними черепицями.
Занепокоєні довготривалою спекою місцеві господині заходилися старанно готували свіже масло, плесканку сиру, яйця і йшли до підніжжя Чернечої гори, де серед лісу і тиші покірно зачаївся давній Добромильський монастир. Там залишали продукти для монахів і люб’язно просили ректора відпустити ченців на прогулянку. А все тому, що люди помітили, як мандрівки монахів мальовничими місцинами довкола монастиря часто супроводжувалися рясними зливами. Це цікаве спостереження вміло перетворили на такий собі спосіб викликати дощ.
Добромилький монастир: місце важливих церковних змін
Добромильський монастир розташований наче осторонь від усіх, вдало зачаївшись у стіп вкритої густим лісом гори. У 1882 р. тут сталося те, що перетворило цю давну обитель на місце великих церковних змін, які увійшли в історію як «добромильська реформа» або «добромильська віднова».
До кінця XIX ст. монаший василінський чин у Галичині переживав гостру кризу. Щоб розв'язати нагальні проблеми, було прийнято радикальне рішення – Папа Лев XII залучив до впровадження змін отців-єзуїтів, відомих своїми суворими правилами і високим рівнем освіти. Так добромилький монастир Святого Онуфрія став першим монастирем, з якого розпочалося реформа василіанського чину. Реакція суспільства була неоднозначною, й основне обговорення велося навколо того, чи можна віддавати реформу українського монашого чину в руки поляків-єзуїтів.
У Добромильському монастирі відповідальність за реформу лежала на ректорі та його заступникові: їх висока освіченість, сумлінність в обов’язках, а головне – повага до східного обряду василіянського чину, до українських традицій і мови позитивно вплинуло на завоювання довіри і поваги з боку українських юнаків, які виявляли намір вступити до монастиря.
Ректора о. Гаспера Щепковського згадували як дуже розумну досвідчену людину з блискучою освітою, талантом наставника. Його проповіді були простими, зрозумілими, так «що розкішшю було для нас його слухати».
Заступником ректора (соцієм магістра) був призначений єзуїт о. Павло Маковський. За пів року щоденного навчання о. Павло вивчив українську мову і навіть виголошував нею проповіді у церкві, що викликало велику повагу і довіру: «з признанням треба зазначити, що він уважав за потрібне навчитися нашої мови».
Коли єзуїти вперше прибули в монастир, то застали його у запущеному стані і першочергово подбали тут про ремонт. Через 5 місяців після передачі єзуїтам монастиря його більша частина вже була відреставрованою, а саме келії, кухня, пекарня і рефектар із портретами добродіїв добромильського монастиря на стінах. А ще через рік монастир вже був повністю відновлений.
За господарські сфери життя монастиря відповідали брати-єзуїти: дверник, пивничний, кухар, столярі. Окрім цього, усі ченці виконували свої обов’язки, пов’язані з господарством, збором врожаю з монастирського саду, підтримання порядку.
Послух та навчання: шлях українських юнаків у монастирі
Зменшення кількості покликань найяскравіше ілюструвало кризу, яку в цей час переживав василіянський чин. На період передачі добромильського монастиря єзуїтам тут було лише двоє ченців-василіан з ігуменом, а вже невдовзі після початку реформи до новіціяту в Добромильский монастир вступило 30 юнаків.
19-річний Іван Дацій (який згодом прийме чернече ім’я Юліян) вирушив до Добромильського монастиря у жовтні 1882 р. і згадував про це так: «гірка була моя подорож... Впали великі сніги, взявся мороз. Я перемерз і уха відморозив, що маю памятку по нинішній день... Приїжджаємо під монастир і входимо в нього... По коротких питаннях каже о. Щепоковський до мене: "Можеш у нас лишитися на пробу..." Опісля завели мене до о. Павла Маковського. Він показав мені аскитар, спальні й завів мене до тої спальні, де для мене підготовлена постіль».
Після цього розпочинався період кандидатури, а далі новіціату. Кандидати виконували всі духовні вправи: розважання, рефлексію, хор, духовне читання, іспит, справи совісти. Дотримування усіх правил було суворим. Той, хто найкраще справлявся, був наставником для інших кандидатів.
Навчанню юнаків була приділена особливо велика увага, необхідність підвищення рівня освіти василіан було одним з основних напрямків здійснюваної реформи. Духовних книг українською мовою не було, тому в навчанні використовували книги польською, німецькою і латинською. В майбутньому зреформовані василіани, розуміючи гостроту проблеми, особливу увагу приділятимуть саме видавництву духовної літератури рідною мовою.
Окрім звичайних предметів, особлива увага приділялася співу, написанню проповідей, які ректор дозволяв виголошувати у церкві. На більші свята, наприклад на Йорданські, ченці співали у міській парафіяльній церкві у Добромилі.
У наступні роки реформи збільшилася кількість викладачів, прибували нові кандидати, серед яких майбутній єпископ Греко-католицької церкви у США Сотер Ортинький, а ще через кілька років – майбутній митрополит Андрей Щептицький.
Як і в кожній спільноті, у монастирській також люди збиралися різні. Тому серед них були й такі, що мали на меті лише перезимувати у комфортних монастирських умовах, «а з весною далі в світ...» – але таких було небагато, і вони швидко з монастиря виходили.
Випробування тифом
У 1886 р. у монастирі спалахнула епідемія тифу. Симптоми хвороби проявилися у 17 осіб, яких було негайно ізольовано: «На горішнім коридорі й на долішнім дано дошкові стінки (від сторони вежі) й туди не вільно було нікому заходити, крім священників, єзуїтських братів і о. Ломницького». За догляд відповідали брати-єзуїти. Щоденно до монастиря приїжджав лікар із міста.
Незважаючи на гострий перебіг хвороби, у своїх спогадах о. Юліан Дацій в жартівливій манері описував, як один із братів марив – здавалося йому, що тримається за хрест на даху церкви і боїться впасти; інші брати зробили вигляд, що допомагають йому спуститися, і лише тоді брат заспокоївся і заснув.
Завдяки усім заходам щодо ізоляції хворих і отримання вчасного медичного догляду поширення недуги серед ченців вдалося зупинити – одужали усі, окрім Юстиліана Івана Кульчицього, студента першого року філософії, який помер від тифу 16 березня 1886 р.
Дозвілля як частина монастирського життя
Щоденно звук дзвінка скликав до рефектару, і після вечері та короткої молитви у каплиці ченці мали декілька вільних годин. Отці, викладачі, старші клірики збиралися окремо від новиків і кандидатів, але організовувалося і спільне дозвілля.
Ректор о. Г. Щепковський запровадив серед ченців гру Матони «се італійська гра "Матто" в образки птиць, звірят і людей». Гра дуже подобалася новикам ще й тому, що переможець отримував маленький подарунок – наприклад, книжечку, записник чи папір для листів. Звідси зародилася традиція матонового тижня на новоціяті і на студіях у семінарії, що існує в чині дотепер. Монахи також любили грати у шахи, в чому був дуже вправним сам ректор.
У монастирі організовувалися різні публічні заходи не лише для духовенства. На т. зв. «академії» запрошувалися духовні та світські гості з міста й найближчих околиць. Окрім цього браття і самі відвідували різні події, що відбувалися у місті.
Час вакацій традиційно минав у піших прогулянках, мандрівках околицями, а тому дуже подобався юнакам, закономірно залишаючи яскраві спогади з періоду перебування у монастирі.
Ректор організовував піші подорожі до василіан у Буковій і Лаврові, єзуїтів у Хирові чи францисканців у Кальварії, бувало сам долучався до таких походів.
У святкові вільні від навчання дні ченці «ходили на проходи вже близше свойого монастиря. Часто на таких походах захопив нас дощ й ми добре змокли». Саме так місцеві мешканці помітили певну закономірність: «як ми на прохід підемо, так ті люди казали – певне буде дощ». А тому в час посухи приносили в монастир трохи масла, сиру, яєць і просили ректора відпустити ченців на прогулянку.
На завершення
Усі перестороги щодо реформи василіанського чину отцями-єзуїтами не були виправданими. Добромильський монастир, без перебільшення, перетворився на осередок підготовки і формування української духовної еліти того часу – священників, єпископів, композиторів і безпосередньо майбутнього глави Церкви – Андрея Шептицького.
Впродовж першого десятиліття реформи ректором Добромильського монастиря залишався о. Гаспер Щепковський (окрім короткотривалої заміни у 1884 р). «Він так полюбив Добромиль і нас молодих василіян, своїх вихованків, що при одній нагоді так висловився: "... бажаю, щоб мене поховали у Добромилі. Як що ж Бог інакше зарядить, то я бажав би, щоб моє серце спочило в Добромилі"».
Все ж о. Гаспер помер та похований у Кракові. В рік його смерті, 1899-й, у Добромильському монастирі була встановлена чорна таблиця із золотим надписом, яка знаходилася там до самого приходу радянської влади у 1939 р. Її детальний опис і текст залишив Осип Назарук під час своїх відвідин монастиря 27 серпня 1930 р.:
«ІСХ!
Найдорожчому Отцю свому, Гасперу Щепковському Д. І. первому настоятелю і магістру, упокоївшомуся 7 січня 1899,
вдячні сини Чина Св. Василія В. реформи добромильської.
Вічна Єму Память».
Джерела:
1. Назарук О. Добромиль // Нова Зоря. – 1932. – 14 січня. – С. 4–5.
3. о. Лончина М., ЧСВВ. До історії добромильської віднови // Альманах василіянських богословів, 1933. – С. 40–47.
3. о. Ю.Д., ЧСВВ. Із моїх спогадів // Альманах василіянських богословів, 1933. – С. 48–70.
13.10.2025