“Все в світі є людина”

“Що значить сьогодні бути людиною у повноті цього права і явища і як зберегти, відстояти майбутнє для такої людини? Ось питання, на яке шукає відповіді українське мистецтво”, – зазначив куратор, член Міжнародної асоціації мистецьких критиків АІСА Костянтин Дорошенко торік у інтерв’ю  “Збручу”. Це ж питання на перетині актуального, історичного, філософського, критичного та містичного розкриває курована ним виставка “Я і ковчег, я і потоп всесвітній” у Баку. Вона триває до 26 жовтня.

У просторі сучасного мистецтва Yarat на березі Каспія, в будові, що колись належала радянському військовому флоту, Костянтин Дорошенко представив митців із України, Азербайджану, Грузії, Боснії і Герцеговини, Чехії та Литви в проєкті, присвяченому ідеям Імадеддіна Насимі, азербайджанського суфія та поета XIV-XV століть. “Все в світі є людина”, – стверджував мислитель у добу, коли в Європі ледь зажевріли перші промені Ренесансу. Дорошенко бачить у суфізмі один із шляхів збереження людяності в кризі сьогодення, неоціненну складову інтелектуальної та духовної традиції світу, зокрема й України. Його проєкт не просто репрезентує чи розповідає, він підштовхує глядача переосмислювати реальність і власну роль у ній.

Стіни Yarat бачили виставки світових зірок, серед яких Мікеланджело Пістолетто, Ширін Нешат, Ян Фабр, Оскар Мурильйо. Масштабна репрезентація мистецтва Центральної та Східної Європи відбувається тут уперше – за кураторства українця.

Костянтин Дорошенко на відкритті виставки “Я і ковчег, я і потоп всесвітній”. Фото: Ali Rza / Yarat Contemporary Art Space.

– Пане Костянтине, чому ви звернулися саме до суфізму та спадку Насимі, який жив за шістсот років до нас?

– Нині багато розмірковують про деколонізацію. Її не слід трактувати через ресентимент, замінюючі одні ієрархії на інші. Деколоніальна оптика працює на подолання наслідків поневолення імперськими народами інших через деконструкцію систем домінації. І стосується вона ширшого кола питань, ніж так звана історична справедливість. Справедливість взагалі є розмитим ідеалістичним концептом. Деколоніальність – це рух на виправлення шкоди, повернення голосу народам, культурам, суспільним групам, які були його позбавлені через знецінення, зверхність, дискримінацію. Радикально важливою є деколонізація знання. Тривалий час європейська філософія та наука домінували в дискурсі, створюючи вузький інтелектуальний коридор. Серед течій у такий спосіб маргіналізованих – суфізм, ісламська містично-філософська традиція, концепції якої не лише мають чільне місце у генезі пізнання людиною світу та себе, але здатні допомогти у подоланні криз сьогодення.

Насимі – значущий голос цієї альтернативної традиції. Він наголошував, що людина є втіленням всесвіту, але не власником. Поезія Насимі руйнує концепцію нашої односторонньої взаємодії зі світом і пропонує натомість інший порядок речей: людина не створена Богом для панування, а сама є Богом у сенсі творця. Таке усвідомлення змінює сприйняття відповідальності. Суфійське бачення світу як мережі взаємозв’язків, а не лінійного домінування, резонує з сучасними поняттями мережевих структур, ризоми, децентралізації знання. Суфізм пропонує модель пізнання через любов, що принципово відрізняється від раціоналістичних концепцій. У хуруфізмі, одним із провідників якого був Насимі, любов залишається ядром зв’язку людини з Богом, але ключовою домінантою стає розум. Пізнання істини за Насимі – перманентний процес, в якому неможливе остаточне досягнення. Це випередило сучасну науку, яка досить нещодавно відкрила такий підхід до знання – не жорсткий, механістичний, а гнучкий, процесуальний, де істина постійно уточнюється.

– “Я і ковчег, я і потоп всесвітній”, – фраза з поетичного твору Насимі про сутність людини. Чому саме її ви обрали як назву виставки?

– Що таке бути людиною – головне питання сьогодення. Людина є головним викликом для себе й планети. Світ переживає турбулентність – війни, екологічну кризу, карколомні технологічні прориви. Пандемія COVID-19 унаочнила, наскільки ми всі взаємопов’язані - чхання бідосі в китайській провінції відгукнулося у Віндзорському палаці. Кожен вибір щоденно, щогодинно робить нас рятівниками чи руйнівниками – себе, близьких, природи, країни, суспільства. Це вимагає усвідомлення людиною власної ролі у глобальному контексті, що й пропонує виставка. Вона ставить питання: що таке людська свобода, де її межі, хто визначає правила? Це напряму перегукується з російською війною проти України. Ми виборюємо не тільки право на ідентичність, але й самі принципи людяності – бути собою, поважаючи кордони іншого, живого, що є поряд із нами.

Сьогодення сповнене не лише катаклізмами, а й можливостями створювати альтернативне майбутнє. Цифрова доба продукує неймовірні можливості поряд із незнаними загрозами. Людство втягується в тотальну прозорість, соціальні мережі, алгоритмічний контроль, і тут по-новому лунає фраза Насимі “Я – і спостерігач, і спостережуваний”. Якщо у свій час Насимі говорив про внутрішню боротьбу людини з самою собою, то сьогодні ми боремося з технологіями, які формують нас, коли ми водночас є їх творцями. У ХХІ столітті кожен несе відповідальність за інформацію, яку поширює. Інновації змінили уявлення про правду, контроль і свободу. Крім іншого, виставка пропонує подивитись на те, які наслідки має наше цифрове існування – в роботах литовського художника Римаса Сакалаускаса, азербайджанця Ельтурана Маммадова.

Технології можуть або звільнити нас, або перетворити на об’єкт алгоритмів. Війна може або знищити цивілізацію, або змусити її переосмислити стратегії. Людина може стати ковчегом спасіння або катастрофою-потопом. Чи здатна вона вийти за межі егоцентризму, переосмислити себе як частину й водночас вмістилище всесвіту, змінити споживацьке ставлення? Про це, зокрема, “Ландшафт” українського живописця Володимира Буднікова – десятиметрове полотно з краєвидом, понівеченим війною, техногенними катастрофами, антропоценом.

Той, хто пізнав власну неосяжність, богорівність, не хотітиме чужого, не гвалтуватиме світ. Але шлях до такого розуміння пролягає через чесне визнання власних вад, слабкостей, шкоди. Для суфізму центральним поняттям є “тарикат” – шлях. Життя, як шлях до істини закоханого в неї. Виставка пропонує глядачеві шлях від образів жаху, в який людина занурила світ, до світла у собі через солідарність, дружбу, філософсько-містичний досвід. Кульмінацію, можливий результат індивідуального шляху показує аудіовізуальна інсталяція Орхана Гусейнова “Баяти птахів”. Баяти – різновид мугаму, жанру традиційної азербайджанської музики. В роботі Гусейнова він виконується не інструментами, а звуками природи, копітко зібраними художником в експедиціях рідною країною: голосами птахів, дзижчанням комах, крапанням води.

Перформанс Євгена Якшина (Україна) “Злий, дурний та слабкий” на виставці “Я і ковчег, я і потоп всесвітній”. Фото: Ali Rza / Yarat Contemporary Art Space.

– В межах вашої виставки було представлено й іншу роботу, медіумом якої є музика – перформанс-ритуал Євгена Якшина, гітариста гурту Gapochka. Чи назва перформансу “Злий, дурний, та слабкий” не надто песимістична в концепції того, ким є людина?

– Живий мистецький проєкт ніколи не обмежується тим, що спланував куратор. Євген Якшин запропонував мені аудіовізуальний перформанс вже коли виставка відкрилася. І його виступ сконцентрував її сенси. Про свою роботу Євген розповідає так  : "Головна тема — усвідомлення внутрішнього зла: коли в пориві злості втрачаєш контроль над собою і стаєш вразливим. Зло має чітку форму й часто асоціюється з силою. Але якщо подивитися глибше, його основою виявляються страх та невпевненість. Музичну програму я вибудував так, щоб, пройшовши шлях від першого треку до останнього, слухачі та глядачі змогли відчути катарсис і повне очищення. Кожен наступний трек стає гучнішим та емоційнішим, а останній виходить у “нульову точку”. У фіналі залишається звук тліючого вогню, і десь у далині ледве чутно мотив колискової (вокальну партію ще у 2018 році записала Даніела Заюшкіна з гурту Vivienne Mort)". Отже – це про той самий шлях, який ми проходимо у розкритті себе людиною. Якшин поділився зі мною, що давно захоплюється творчістю Влади Ралко. Їхня незапланована зустріч, як співтворців в моєму мистецькому проєкті -– певний знак вірного шляху.

Роботи Ралко на виставці безжальні у зображенні розлюднення тих, хто йде протилежним запропонованому Насимі шляху самоусвідомлення. Продовжуючи розмисли над людиною, як багатоскладовою сутністю, що включає тілесне, емоційне, інтелектуальне, соціальне та політичне, Влада фіксує перемогу радянського експерименту в суспільстві країни-агресорки. І ті, хто зі зброєю напав на Україну, і ті, хто в російському тилу мовчки відсиджуються чи обслуговують режим, на його користь відмовилися від політичної суб’єктності. Без суб’єктності індивід розвалюється, перетворюється на химеру, стає ніким. “Ніхто” – назва однієї з робіт Ралко в експозиції.

Роботи Младена Мільяновича (Боснія і Герцеговина), Наталії Васадзе (Грузія) та Влади Ралко (Україна) на виставці “Я і ковчег, я і потоп всесвітній”. Фото: Ali Rza / Yarat Contemporary Art Space.

– У драматургії вашої виставки робота “Разом” українсько-чеської скульпторки Павли Нікітіної слугує переходом від катастрофічної сучасності, персональної та колективної травми, до просвітлення. Вона більше про особисте чи про надіндивідуальне?

– Тут, як у Насимі, одне включає в себе інше: “Все в світі є людина”. Інсталяція Павли Нікітіної складається зі скульптурного автопортрета та відео. В обох медіумах вона відтворює слово “Разом” жестовою мовою. Це робота про відкритість серця в дитячій дружбі, яка долає розбіжності -– культурні, мовні, комунікативні. Дитиною Павла часто бувала в Бахчисараї, де її батько, художник та іконописець Юрій Нікітін, в співпраці з істориком Олексою Гайворонським створював галереєю портретів кримських ханів. Портрети оздобили видання книги Гайворонського “Повелителі двох материків”. А 2009-го, в рік 65-річчя депортації кримських татар, демонструвалися в моєму кураторському проєкті “Чингізиди України”  у взаємодії з музичним перформансом Алли Загайкевич “Два кольори світу: Червоний – Синій”.

Юрій Нікітін. Портрет кримського хана Ісляма ІІ Герая, 2008. Фото надав художник.

Гайворонський розкрив мені значення суфізму для історії та культури Кримського ханства, кримських татар, а отже – й України. На Кримі суфізм впливав і на політику. Наприклад, Іслям ІІ Герай до сходження на престол був дервішем, зосередженим на суфійському вдосконаленні. Ставши ханом він жодного разу особисто не взявся за зброю – рідкісний для тої епохи випадок.

Павла ж у цей час відкривала для себе кримськотатарський світ через бахчисарайську подругу, яка навчалася ювелірній справі у Айдера-ага Асанова, що відродив мистецтво кримської срібної філіграні. Через складнощі зі слухом бахчисарайська підлітка користувалася мовою жестів, яку заради спілкування почала вивчати й Нікітіна. Анексія Криму унеможливила спілкування. Маємо з делікатністю ставитися до співвітчизників, які опинилися на тимчасово окупованих територіях, щоби не наражати їх на переслідування. Але Павла Нікітіна вірить у те, що дружба долає кордони, просторові та часові. В роботі “Разом” вона у прикрасах, створених та подарованих бахчисарайською майстринею. Слово “Разом” символізує також віру у возз’єднання Криму та України і суфійську концепцію єдності людини зі всесвітом.

Павла Нікітіна. “Birlikdə / Разом”, 2025. Фото: Ali Rza / Yarat Contemporary Art Space.

– Як ви особисто прийшли до філософії суфізму?

– Працюючи в КНУ ім. Тараса Шевченка над дипломною роботою про французьке лицарство в контексті куртуазної культури неможливо було оминути впливи на неї суфійської поезії. Тоді ж історик та сходознавець Омелян Пріцак звернув мою увагу на постать Насимі. Маю я й особистий досвід отримання суфійських порад та вражень – в Коньї, столиці Сельджуцького султанату та суфійського ордену Мевлеві, в Баку, в Киргизстані. Там, у пошуках мислителя-відлюдника Ільяса Садибакасова, теорії якого цікавили мене і для мистецького проєкту, і особисто, з провідником та другом Азізом Єралієвим ми об'їхали навколо майже всього озера Іссик-Куль. І коли я вже впав у відчай, Азіз сказав: "Костю, сумніви – це шайтан". Диво, але ученого ми знайшли у дальньому гірському селі вже наступного дня. В такі моменти суфійська мудрість розкривається найбільше, бо вона – не теоретизування, а досвід знання через любов та довіру до ближнього й світу.

В кримському Кезлеві, який росіяни перейменували колись на Євпаторію, Олекса Гайворонський познайомив мене та письменника Любка Дереша з легендарною Аліфе Яшлавською. Представниця одного з найвпливовіших родів Кримського ханату, вона працювала хранителькою та дослідницею Текіє дервішів, середньовічного суфійського центру. Яшлавська сама є дервішкою, отримала посвячення в Коньї, де про неї згадують досі. Показавши нам із Дерешем, як виконувати зікр, містичний суфійський танок, запросила до столу й сказала: “Хто п’є каву Аліфе-ханум – пам’ятає аромат тридцять років”. Лише згодом я зрозумів, що це було суфійське благословення на три десятиліття.

Аліфе-ханум Яшлавська, хранителька Текіє дервішів у місті Кезлев (Євпаторія) та Костянтин Дорошенко, 2007. Фото: Любко Дереш.

Омелян Пріцак відкрив мені Агатангела Кримського, який досліджував суфійські впливи в літературі, й не лише мусульманській. У відгуку на «Абу-Касимові капці» Івана Франка Кримський відзначав тонке відчуття письменником дервішівства: “Воно освітлене у Франка так, неначе б він пильно вчитувався в ціле дервішівське письменство”. Доробок Агатангела Кримського важливий в контексті деколоніального мислення. В романі “Андрій Лаговський” він піднімає тему російської колонізації Кавказу після геноциду черкесів, проявляючи до переслідуваного народу повагу, захоплюючись його гідністю. В європейській літературі того часу панувала імперіалістична бравада та зверхність - від Кіплінга до Пушкіна з Лермонтовим. Українська ж надзвичайно випередила час антиколоніальним баченням. Тут “Кавказ” Тараса Шевченка – поема програмна на світовому рівні.

 –  У 2015 році ви отримали азербайджанську премію імені Мікаїла Мушфіга . Поет і перекладач Салім Бабуллаоглу тоді прокоментував: “Уперше ми нагороджуємо премією Мікаїла Мушфіга не літератора, а критика. Але без критики немає усвідомлення мистецтва. Ми цінуємо внесок Костянтина Дорошенка у справу зближення української культури з культурою Азербайджану, і ширше – з тюркомовними культурами. Крім його просвітницьких радіопрограм і статей, у цьому контексті варто згадати мистецький проєкт “Чингізиди України”. Отже, пане Костянтине, справді прослідковується певний шлях.

– В особі Саліма Бабуллаоглу я зустрів послідовного друга України. Завдяки йому в Азербайджані вийшли кілька антологій української поезії – від класики до одного з найнатхненніших молодих авторів Віталія Білозора. Розмисли ж про шлях нагадали мені, що саме з паном Салімом я опинився на відкритті простору сучасного мистецтва Yarat, побачив спеціально для цієї події створену Ширін Нешат виставку “Дім моїх очей”. Та вражаючу експозицію сучасного азербайджанського мистецтва, деколоніальна тема в якому проявляється тонко та глибоко.

Фрагмент вистави Тарлана Горчу за оперою Узеїра Гаджибекова “Лейлі і Меджнун” у Бакинському театрі маріонеток. Фото: Костянтин Дорошенко

Виставка “Я і ковчег, я і потоп всесвітній” подарувала співпрацю з Тарланом Горчу – концептуальним художником, каліграфом, керівником Бакинського театру маріонеток. Там мені пощастило побачити “Лейлі і Меджнун”, написану 1907 року Узеїром Гаджибековим оперу, першу в Азербайджані та взагалі в ісламському світі. До речі, про стереотипи європоцентризму. Цього року в Державному театрі Вісбадена показали “Севільського цирульника” Россіні в постановці Ніколауса Габ’яна, який використав у виставі ляльок. Німецька преса захоплювалася такою нечуваною інновацією. Прем’єра лялькового “Севільського цирульника” була 2022 року у Базелі. Бакинський театр маріонеток показав “Аршин мал алан” того ж Гаджибекова у Франції ще 1990-го. 2016 - рік прем’єри “Лейлі і Меджнун” в постановці Горчу.

Його об’єкт “Ніщо” є інтелектуальною квінтесенцією моєї виставки. Світло та випаравування створюють на мармуровому постаменті безтілесну скульптуру, ефемерну та беззаперечну водночас. “Ніщо” в суфізмі позначає не кінець, не розпад, не протилежність реальності чи ілюзії, а злиття людини з абсолютом. Розчинення его, яке реалізує формулу Насимі “Ана’ль Хакк” - “Я - Істина, я - Бог”.

Тарлан Горчу. “Hiç / Ніщо”, 2025. Фото: Ali Rza / Yarat Contemporary Art Space.

Від Тарлана Горчу я почув одні з найпроникненіших слів підтримки й поваги до захисників України, до сили духу та гідності нашого народу. Говорили ми і про те, як концепції Насимі отримують підтвердження в новітніх наукових теоріях. “У мене вмістяться обидва світи, але в цей світ я не вміщуся”, – рядки з найвідомішого вірша великого хуруфіта. У книзі “До співу пташок” український нейрофізіолог, академік Олег Кришталь порівнює людський мозок із машиною часу, що оперує двома нескінченностями. Формула ученого суголосна Насимі: “Нескінченність - Я - Нескінченність. Одна з Нескінченностей – та, що зовні, друга – всередині”.

Спілкувалася Анна Лобановська, мистецтвознавиця