Росія як найсуттєвіша загроза

Три саміти за сім днів – ЄУ, G7 і НАТО, що вони продемонстрували? Передовсім те, що цивілізований світ єдиний, він сповнений рішучості протистояти аґресивним діям Росії та допомагати Україні в захисті її суверенітету.

Першим в часі був саміт Європейської Унії в Брюсселі. Саме на ньому було ухвалено найважливіше для України рішення – надання їй статусу кандидата на вступ до ЄУ. Те, що європейські лідери ухвалили таке рішення, можна вважати неймовірною перемогою української дипломатії. Ще зовсім недавно, проти українського кандидатства виступали найвпливовіші держави Унії – Німеччина та Франція. Такої ж позиції дотримувалися Австрія, Нідерланди, Данія, про що вони теж відверто говорили. Була багато й таких, хто мовчав, але тримав для України дулю в кишені. А вже те, що позитивно за українське питання може проголосувати Угорщина з Віктором Орбаном на чолі, здавалося ненауковою фантастикою.

Утім диво над Сенною сталося. У день голосувань всі зненацька перейнялися симпатією до України й проголосували на її користь. Зрозуміло, що в умовах війни це рішення має для нас радше символічне, аніж практичне значення. Утім на все свій час. Президент Володимир Зеленський обіцяє завершити війну до зими. Ми йому ніби виримо.

Далі був саміт «Великої сімки» в Баварії. Тут вже обійшлося без сюрпризів, див, хоча й не баз дрібних розчарувань. Лідери G7 засудили Росію й підтвердили свою готовність підтримувати Україну.

«Ми знову підкреслюємо наше засудження незаконної та невиправданої аґресивної війни Росії проти України. Ми підтримуватимемо Україну стільки, скільки потрібно, надаючи необхідну фінансову, гуманітарну, військову та дипломатичну підтримку у її мужньому захисті суверенітету та територіальної цілісності», – йдеться у підсумковому комюніке саміту.

Трохи гірше вийшло в лідерів «сімки» з узгодженням нових антиросійських санкцій. Попри очікування, що буде домовлено про заборону на імпорт російського золота, остаточне вирішення цього питання було відкладено. Важко зрозуміти чому, адже ця санкція для G7 була б значно менш болісною, аніж енергетичне ембарго чи обмежувальні заходи щодо технологій і високотехнологічної продукції. Добре вже те, що принаймні чотири зі семи провідних демократичних держав світу – США, Велика Британія, Японія та Канада – оголосили про намір запровадити таки ембарґо на російське золото.

Не зовсім склалося й зі ще однією ініціативою Вашінґтона – запровадженням верхнього порогу цін на нафту, покликаного обмежити отримання РФ надприбутку.  Як і у випадку зі золотом країни G7 не погодили конкретних термінів, але зобов'язалися скоротити залежність від російських енергоносіїв.

І нарешті саміт НАТО в Мадриді. Найвизначніше, що на ньому сталося – запрошення у свої лави двох нових держав, та ще й яких – Фінляндії та Швеції. Існувала небезпека, що шлях Осло і Гельсінкі до Північноатлантичного Альянсу перекриє Туреччина, яка напередодні висловила їм свій список претензій. Але під саму завісу цю проблему вдалося залагодити.

Чому ці дві країни такі важливі і для НАТО, і загалом для європейської архітектури безпеки? Передовсім тому, що вони багаті й добре озброєні. Швеція володіє потужним флотом, Фінляндія має просунуті засоби ППО, непоганий військово-повітряний флот. Та й сухопутні сили у фінів одні з найпотужніших в Європі. А як же інакше, адже Фінляндія має безпосередній кордон з Росією протяжністю понад 1300 кілометрів, тож треба його ретельно захищати. Окрім усього Фінляндія і Швеція відчутно посилять сили НАТО в Балтійському реґіоні, де Росія останнім часом вела себе більш ніж зухвало.

У цьому контексті варто зазначити, що Кремль і через своїх пропагандистів, і через політиків, і чиновників неодноразово залякував Стокгольм і Гельсінкі, застерігав їх від вступу до Північноатлантичного Альянсу, погрожував «суттєвими наслідками». Демонстративно брязкав зброєю як біля сухопутного кордону Фінляндії так і поблизу швецької акваторії в Балтійському морі. Але ніхто на цей російський блеф не купився. Що зайвий раз засвідчує: цивілізований світ позбувся страху перед Росією, вже не сприймає серйозно її залякувань, готовий помірятися з нею силами.

Очевидно, що Росія зважившись на повномасштабну інвазію в Україну сподівалася на кілька речей. Передовсім, що українська армія виявиться слабкою й деморалізованою, тож швидко розсиплеться й капітулює. Що українське суспільство радо чи принаймні нейтрально сприйматиме російську окупацію. Що Захід не ризикне всіма силами й засобами допомагати Україні. Що демократичні країни пересваряться між собою через війну в Україні. Але всі ці російські надії не виправдалися.

Вторгнення в Україну та створена цим військова загроза для Європи та всього світу призвела до алярмового формування свого роду противаги. Країни-члени НАТО зразу ж посилили допомогу воюючій Україні, постійно підвищуючи ставки. Нині наші партнери близькі до того, щоб трактувати ЗСУ ледь не як свою армію, яку треба забезпечувати всім необхідним, аби не довелося годувати чужу армію.

Водночас НАТО посилюється й саме, зміцнює свій східний фланг у Європі, стрімко підвищує чисельність іноземних контингентів у державах Балтії та Польщі, нарощує сили швидкого реагування до понад 300 тисяч.

Тож Путін явно прорахувався. Після нападу на Україну події розвивалися діаметрально протилежно до того сценарію, який писався у Кремлі. Війна болісно вдарила по добробуту росіян, по боєздатності російської армії, по іміджу Росії (тобто по його рештках). Росія потрапила в щільні кільця ізоляції: політичної, економічної, культурної, навіть спортивної. Ніхто з цивілізованого світу більше не бажає вести з росіянами business as usual, російська культура потрапила під міжнародний «кенселінг», російських спортсменів не бажають бачити на міжнародних змаганнях тощо.

Водночас вторгнення Путіна в Україну стало тим імпульсом, який вдихнув нове життя в розбещену Європу, ароґантну Америку, а передовсім в заслабле НАТО. Як зіронізував з цього приводу президент США Джо Байден: «Путін хотів фінляндизації Європи, а добився її НАТОвізації».

На саміті в Мадриді було затверджено нову стратегічну концепцію Альянсу до 2030 року, в якій Росію зі статусу «партнера» було нарешті переведено в статус «найсуттєвішої і найбезпосереднішої загрози  безпеці союзників, а також миру та стабільності в євроатлантичному реґіоні».

У тій же концепції містяться обіцянки й надалі надавати військову та фінансову допомогу Україні, яку в тексті названо «близьким партнером» НАТО. А також  в довгостроковій перспективі забезпечить перехід ЗСУ з радянської зброї на натовську.

Фактично цей тиждень самітів окреслив контури поразки путінської Росії. Залишилося тільки її розфарбувати яскравими барвами.