312 років тому, 5 квітня 1710 року, затверджено Конституцію Пилипа Орлика – «Уклад прав і вольностей Війська Запорозького»
Тeкст Конституції 1710 р. написано у двох версіях – латинською та давньоукраїнською мовами. Латиномовна версія повніша за рахунок викладу етноґенетичних легенд та опису надуживань старшини в Україні (пункт XIV). Очевидно, що саме вона й була варіантом тексту, який призначався для міжнародного використання. Обидві версії треба вважати ориґінальними.
«Уклад прав і вольностей Війська Запорозького та угоди …» – слід зауважити, що самого поняття “конституція” у часи обрання Пилипа Орлика гетьманом просто не існувало. Словник Dictionarium Latino-Slavonum, укладений Іваном Максимовичем, генеральним писарем у часи гетьманування Пилипа Орлика, в якому зафіксовано тогочасне розуміння латинського слова constitutio, -onis f, подає такі відповідники: законоположеніє, уставъ, чиноположеныє, уложеніє, узаконеніє, завѣтъ, сложеніє, составленіє, состояніє. У староукраїнській версії так і читаємо – «…постаnовлεnѧ правъ и волностεй войсковыхъ...»
Необхідно наголосити, що хоча функція козацької гармати і нинішньої крилатої ракети зовсім аналогічна, саму форму документа, який ми звикли називати “конституцією” ще потрібно було винайти і надати їй відповідної жанрової форми (правильна структура, певна кількість розділів, які відповідали б світоглядові епохи і розумінню структури державного апарату, логічний розподіл тверджень згідно викладених у тих розділах констатацій прав і обов’язків різних прошарків громадян, тощо), і треба було, щоб вона проіснувала певний час на папері й у свідомості самих громадян, щоби в результаті ця літературна форма усталилася як певна символічна традиція.
Згідно зі спостереженнями істориків, істориків літератури і соціологів, цей процес – усталення відповідного розуміння особливостей форми окремого тексту як специфічного жанру, відбувається упродовж трьох поколінь, упродовж 60-80-ти років. Тут і можна знайти пояснення, чому «Конституції» кінця століття вважаються власне «конституціями», а аналогічний текст із 1710 року викликає безліч запитань.
Узаконення – сакралізація – змісту таких документів для посполитого реципієнта певного суспільства відбувається шляхом «узгодження вільними голосами», «схвалення [всіма] сторонами», «скріпленням урочистою присягою», «підтвердженням авторитетом незалежного/міжнародного спостерігача» тощо. Кожен, хто уважно перечитає текст «Пактів і постановлень…», зауважить у тексті всі названі параметри.
І чого б ото українцям вже тридцятиліття від часу реабілітації цього анатемованого свого часу – триста років тому! – документу все ще сумніватися?..
Це якщо не замислюватися над ґенетикою самих українців – постголодоморного, постҐУЛАҐівського, посттоталітарного населення, які все ще не виробили природного імунітету нащепленої упродовж третини тисячоліття зарази меншевартості…
А Марк Туллій Ціцерон уживає вислову «Сonstitutiones legum libertatumque» у розумінні «Конституція республіки». Таким чином, фразу «…constitutiones legum libertatumque Exercitus Zaporoviensis…», тобто – староукраїнською мовою «…постаnовлεnѧ правъ и волностεй войсковыхъ...» можна перекласти як «…уклад прав і вольностей республіки [Війська Запорозького]…».
Отже, внаслідок адекватного перекладу латиномовної фрази «Pacta et constitutiones legum libertatumque Exercitus Zaporoviensis…» (повним відповідником якої є й староукраїнський вислів «Договоры и постаnовлεnѧ правъ и волностεй войсковыхъ... ») маємо вираз «Уклад прав і вольностей Війська Запорозького та угоди поміж Пилипом Орликом, новообраним гетьманом, та тим же Військом Запорозьким, зокрема, генеральною старшиною та полковниками...». Враховуючи, що словосполучення "Військо Запорозьке" позначає і власне військові формування України і саму країну, яка фігурує у документах XVII – XVIII століть під різними назвами: Мала Русь, Україна, Роксоланія інколи Сарматія, Рутенія, а в самому документі неодноразово наголошено, що ідеться про «Войско Запорожскоε и народъ волный малороссійскій» – «Exercitus Zaporoviensis gensque libera Rossiaca», можемо з повним правом філологічно сприймати назву цього документу власне як “уклад прав і вольностей”, тобто – конституцію, – “основний закон” у нашому нинішньому розумінні і сприйнятті.
Конституція України-Гетьманщини 1710 року була затверджена у присутності короля Швеції Карла XII та представників з України 5 квітня 1710 року у Бендерах (українська назва – Тягиня). Гетьманці, запорожці, їхні шведські союзники відступили туди після невдалої битви з московськими військами, що було спричиненим, зокрема, й пораненням Карла XII у процесі бою.
Документ став результатом тривалого процесу розвитку свідомості політичної еліти українців, розвитку форм держави і права в тогочасній Україні, культури українського суспільства в цілому. Упродовж першого десятиліття XVIII ст. вузьке коло української політичної еліти Гетьманщини – прихильники гетьмана Івана Мазепи – організовували таємні зібрання для обговорення стану справ у державі. Вивчали політичні документи, які містилися у книгозбірнях, архівах. Ці зустрічі були таємними з огляду на загрози з боку московської влади. Тому ми не завжди маємо документальні підтвердження процесу; крім того, після поразки 1708 р., а особливо після 1714 р. старшини, українські патріоти чи й прості службовці маґістратів та канцелярій намагалися позбутися цих і раніших документів, пов’язаних з українською державністю як доказів “политической неблагонадежности”, що могли стати приводом для репресій, висилки у Сибір або смертного вироку.
Адже положення Конституції України 1710 р. кореняться у підставових рисах світогляду української нації, відображають особливості тогочасного світосприйняття. Пилип Орлик використав у Документі дві основні міфологеми „козацької нації“: релігійну мотивацію чину „antemurale“ і секулярне прагнення до незалежності. У синтезованому вигляді вони приймають форму хозарської етноґенеалогічної легенди, за котрою козаки були споконвік незалежним станом, який на основі угод добровільно служив володарям Київської Русі. Це твердження зустрічаємо не лише у тексті Конституції, а у великому масиві епістолярної спадщини різних представників політичної еліти Гетьманщини і документів канцелярій різного рівня.
Хозари були сусідами східнослов'янських племінних князівств, пізніше – Київської Русі. Створили у прикаспійських степах поміж річкою Сулаком і пониззям Дону у середині VII ст. Хозарський каганат, столицею якого стало місто Ітіль над Волгою.
У залежність до хозарів потрапили племена сіверян і полян,– виплачували хозарам данину. 862 р. варязьке військо Аскольда і Дира звільнило Київ від хозарської влади. У 883-885 рр. князь Олег визволив полян і сіверян. Остаточно розгромив Хозарський каганат Святослав Ігоревич у 964-965 рр.; частина хозарських земель увійшла до складу Київської Русі (Тмутороканське князівство). Остання літописна згадка про хозарів датована 1079 роком; вони змішались із тюрксько-половецьким оточенням і згодом цілковито зникли.
За етноґенетичним міфом, що становив основу ідеології козацтва як окремого лицарського стану Речі Посполитої, козаки є нащадками хозарів. Така теорія виникла в добу Ренесансу, очевидно, як аналогія до легенди про сарматське походження польської шляхти, що вважала себе за прямих нащадків сарматів – племен іранського походження, відомих з описів «батька історії» Геродота Галікарнаського, грецького історика V ст. до Р.Х. «Савромати» Геродота прийшли зі сходу і залюднили територію від Дону до Дунаю – так звана Скіфія, чи Сарматія. Відомі алани (жили на схід від Дону – азійська Сарматія) та роксолани (між Доном і Дніпром – європейська Сарматія). У XVII-XVIII ст. вважали, що козаки, нащадки хозарів,– це одночасно і нащадки роксоланів. Таке ототожнення стало можливим через те, що різні племінні групи, приходячи на зміну одна одній, вважалися спорідненими через єдність території, яку вони займали у різні часи.
За час історії діяльності козацьких загонів, починаючи від особистих військових відділів окремих князів (насамперед безленних), ідеологія стану змінилася: козацтво поступово стає носієм секулярної державницької ідеї. Чільне місце у комплексі світоглядних концепцій займає ідея самостійного врядування „за древніми звичаями і давніми законами“ і мотив захисту тих своїх “прав та вольностей”. Це й стало дійсною державницькою ідеєю, яка мала стати і була основою нової української держави — це станова ідеологія української шляхетсько-козацької верстви.
Хозарська етноґенеалогічна легенда, котра мала виконувати функції ідеології козацтва, виникла з намагання ствердити свій становий і політичний статус, а також свою національну ідентичність у системі Речі Посполитої. Проте завдяки хозарській етноґенеалогічній легенді козацько-шляхетська верства України змогла також зберегти свою етнічну (грецьке etnos – народ) самосвідомість в умовах денаціоналізаційної політики Речі Посполитої як споріднений функціонально з польською шляхтою суспільний стан.
Міфологема, що кристалізувалася в умовах боротьби козацтва за свої права з польською шляхтою, виявилася актуальною і в нових умовах – у ролі ідеології провідного стану – політичної еліти щойнопосталої 1649 р. Гетьманської держави.
Яка насправді була відновленням нерозривного процесу існування давньої Української держави, яка пройшла три основні еволюційні стадії – періоди існування і розвитку: Києво-Руський і Галицько-Волинський, а також Литовсько-Руський (після погрому 1239 р.).
Коли Богдан Хмельницький тріумфально в’їжджає 1648 р. до Києва, кияни і київська духовна й інтелектуальна еліта вшановують його не лише як Гетьмана і “оборонця” української нації, але вшановує і присутній на урочистостях єрусалимський патріарх Паїсій – яко князя Руського.
Конституція Української гетьманської держави відображає світоглядні установки шляхетсько-козацької верстви України, котра і була творцем і активним відроджувачем Української держави. Її станова ідеологія базувалася на хозарській етногенетичній легенді, яка повинна була леґітимізувати давністю походження (принцип „ab antiquo“) суспільний статус козацької верстви, а, властиво, була покликаною леґітимізувати права козацької старшини представляти на політичній арені Європи інтереси українського народу. Бути елітою, української нації і повноправним суб’єктом на європейських теренах.
Очевидно, що процес прискореного формування національної свідомості був набагато складнішим, аніж видається на перший погляд. Досвід Запоріжжя збагачувався і корелювався рівнем корпоративної і політичної культури, виробленої братствами (своєрідною формою самоорганізації українських міщан, аналогом західноєвропейських корпоративних об'єднань за професійними ознаками; братства синтезували у собі якості й ознаки релігійної та секулярної спільнот – християнської громади і корпорацій фахівців-ремісників). Вони стали середовищем зародження елементів громадянського суспільства в Україні. Розвиток цієї традиції досяг свого апогею в епоху, що іменується „Мазепинською“, або ж “Золотою добою” Гетьманщини: Києво-Могилянська академія не лише поєднала обидві тенденції розвитку політичної свідомості, а й надала українській молоді практично необмежену гуманітарну інформаційну базу, в тому числі джерела філософського й політологічного змісту, сприяла оформленню світоглядних змін українського менталітету ранньомодерної епохи, які були типологічно спорідненими з т.зв. ренесансними у Західній Європі – і то не лише у царині мистецтва, а головне – стимулювала свободу мислення і пошук новітніх світоглядних та політологічних концепцій, що і виразилося у новітньому, глибоко креативному змісті, а також формі бароко. Академія культивувала ці здобутки, готуючи кадри державного управління Гетьманщиною. Наслідком столітньої діяльності цього освітнього закладу стала, зокрема, й поява аналізованого нами етнополітичного документу – Конституції 1710 р., головною ідеєю котрого є питомо українська тенденція до захисту демократичного ладу, громадянського суспільства перед брутальною експансією абсолютизму.
Безпосереднім приводом для документального закріплення цієї ідеї стали спроби окремих гетьманів захопити необмежену владу. Документ підкреслює це два рази, обидва – у неґативному плані: у преамбулі, де викладене описане вище світоглядне кредо козацької старшини, а також – у шостому пункті, де загально окреслено параметри організації структур влади у Гетьманщині. Таке розміщення цього постулату є до певної міри символічним; воно підкреслює його принциповість і діахронічну постійність у системі вартостей українського світогляду і буття: преамбула є викладом візії козацькою старшиною історико-етичної взаємозумовленості історичного процесу, а шостий пункт – футурологічна проекція цих вартостей на систему загально-суспільних і громадських стосунків, – ще раз утверджує ідею демократичного суспільства.
Це не просто декларація, бо ідея демократичного устрою не була внесеною ззовні – формулювання шостого пункту Конституції не було наслідком, скажімо, лише неґативного ставлення старшини до політичної системи Московщини-експансіонера, а мало глибші причини: воно корениться в національній психології українців, у практиці праць громад – моноетнічних, а також більших спільнот селищ, містечок і міст, а одночасно є наслідком тих протиріч, що існували у системі новоствореної держави.
Так, протиріччя поміж Мазепою та Костянтином Гордієнком не обмежувалося лише питаннями зовнішньої політики – позицією стосовно експансії Москви, тим більше особистими стосунками. Ці протиріччя є відображенням стосунків Гетьманщини і Запоріжжя й носять універсальний характер у системі українського буття. Іншою серйозною проблемою нової держави була проблема влади: гетьман і Генеральна військова рада, як випливає з її назви – були владними структурами Запорозького війська, але водночас здійснювали управління всіма справами країни. Усвідомлення цього протиріччя засвідчене вже у Гадяцьких пактах (1658 р.). „За Гадяцькою конституцією (sic!) гетьмана мали обирати всі верстви України – військо, шляхта й духовенство (про існування селянської верстви ще не згадувано). Та ця конституція не була втілена на практиці і вказане протиріччя продовжувало існувати. Без сумніву, воно не могло не вплинути на поступове послаблення Військової ради. До мінімуму зводила [вплив Генеральної ради – авт.] й участь в українських справах московського уряду. Правління українського демосу було настільки чужим державному укладу Москви, що у сфері впливів цієї останньої йому не могло бути місця“ [Яворницький Д. Історія запорозьких козаків: У 3 т. - Т.3. -Львів, 1992. — С. 195 і далі]
ГВР була органом прямого народоправства, нагадуючи віче середніх віків, часів Давньої, Київської Руси-України. Участь у ГВР могли брати всі, хто належав до козацького стану (тобто, всі люди вільного походження): значні військові товариші, старшина, запорожці, іноді – делеґації міщан, в окремих випадках – посполиті селяни (так звана чорна Рада). ГВР скликали окремим універсалом гетьмани і самі їх проводили. Правил голосування не було. ГВР обирала гетьмана, вищу козацьку старшину, розглядала питання війни і миру, зовнішньополітичні справи. Компетенція ГВР частково збігалася і конкурувала з компетенцією гетьмана та Ради старшин. Під кінець XVII ст. ГВР втратила значення центрального державного органу, поступившись гетьманові й Раді старшин. У XVIII ст. у часи уже домінування Московської влади, ГВР стає лише формою урочистого військового параду при обранні нового гетьмана.
Отож, генеральна старшина (члени Генеральної ради) прагнула юридично оформити свої домагання відігравати керівну роль у політичному житті України по звільненні з-під московської влади й леґітимізувати своє право на цю функцію. Вона знаходить врешті-решт ориґінальну на той час форму узаконення своїх політичних інтересів.
Здійснити це, втілити світоглядні установки української старшини у формі політичного маніфесту, винайшовши нову жанрову форму, випало Пилипу Орлику. Саме він з обов'язку генерального писаря складав документи Івана Мазепи, а також брав участь в офіційних переговорах та в неофіційному листуванні українського гетьмана з чужинецькими монархами. Будучи не лише слугою – “креатурою“, як він сам себе називає у листі до Стефана Яворського, але й довіреним дорадником Мазепи, Орлик був свідком усіх таємних нарад й листування гетьмана з польським та шведським королями, яке відбувалося (не виключено) у цілковитій таємниці від старшин. Очевидно, цей процес саме й виявив Орлику небезпеку таких зносин, „особливо з чужинецькими країнами і таких, що могли б принести небезпеку республіці“ (розд.VI). Отож і маємо радикальне звуження прав гетьмана як власне виконавчого органу влади Гетьманщини, яке так дивує дослідників. Фінансові труднощі, відсутність коштів на утримання війська породили пункти X-XVI. Документ неодноразово наголошує на вичерпанні скарбниці, а поповнити її без гарантій прав посполитого населення міст чи сіл і без врегулювання торгівельних операцій було практично неможливо: головними джерелами надходжень до скарбниці Гетьманщини були „індукти“ й „евекти“ — мито із ввозу й вивозу товарів, а також податки за користування гутами, млинами тощо, які були державною монополією.
Зрештою, майже для кожного постулату Конституції 1710 р. можна знайти вихідний пункт – чи то у світогляді самого Пилипа Орлика, чи то в загальноукраїнській ментальності того часу, або й у складному переплетінні суспільно-політичних проблем в Україні кінця XVII ст.
Цей перелік можна скоротити, наголосивши, що Орлик не творив жодної нової доктрини чи нових форм суспільного буття, владних структур. Навпаки, він усіма силами намагався реанімувати певні інституції – як Генеральну раду в ролі парламенту, повертаючись до давнішої традиції, бо уже в його часи повнота влади переходила почергово то до Ради старшин, то до гетьмана: все залежало від того, наскільки той чи інший гетьман був сильною особистістю: чи був він здатен втілити свої намагання до одноосібного владарювання і в перспективі заснувати династію.
В українському суспільстві епохи Івана Мазепи й Пилипа Орлика в час укладення Конституції 1710 р. відбувалися дуже болючі для багатьох членів цього суспільства зміни владних пріоритетів, які було надто важко узгодити із традиційними уявленнями людей, незалежно від їхнього суспільного статусу, із реаліями процесу зламу державної структури, до якої вони звикли.
Нам складно уявити собі нині параметри щоденного буття – і посполитих, і, умовно кажучи, – “середнього класу” періоду Київської Русі, чи навіть Галицько-Волинського князівства. Нам складно собі нині уявити і зміст, й атмосферу та й якість стосунків у ті давні часи, не мовлячи про тогочасні “узвичаєння”, які були “неписаним законом”, стандартом, притаманним для середніх віків та навіть і раннього Ранньомодерного часу.
Проте можемо безпомильно передбачити й виразно уявити собі, що в часи “Руїни”, пізніше Мазепи й Орлика панувало велике розчарування. Декотрі втрачали статус, випадали із обойми, списків визнаних суб'єктних осіб (себто еліти). Дехто “дороблявся” – доробкевичі, скоробагатьки – як написано у Конституції. Дехто думав ще й про систему і її порятунок, і був переконаним віддати за це своє життя, не маючи іншого таланту і талану у своєму житті.
А дехто прогнозував майбутнє у безвихідній ситуації і намагався сформулювати параметри досягнення цього майбутнього “дай то Боже, по звитяжній перемозі над москалями”. І не тільки, а ще й “розкладав на полички“, як цього можливо і треба добиватися і досягати. І невтомно писав до всіх владоможців Європи у досяжній просторовій перспективі, і переконував, і спонукав і аґітував їх, переконуючи, що втрата Україною незалежності стане початком “семи поразок єгипетських” Європейської системи співжиття.
Таким чином, Орлик лише відображає стан справ в Україні і, можливо, виражає у Конституції консервативні погляди старшини. Як документальне джерело Конституція 1710 р. є дуже цікавою. Адже психологи ще не розширювали коло своїх наукових інтересів на цю тему і на тексти цієї епохи. Що ж стосується форми Документу, то це заслуга насамперед Пилипа Орлика.
Ця форма – вдосконалений варіант paсta conventa, договору поміж династом і панівними станами. У Конституції України 1710 р. враховані інтереси усіх станів українського суспільства, включаючи рядових козаків (шереговців) та „роксоланських посполитих“. Затвердження Документу зображене цілком в дусі мистецького світосприйняття того часу як сакральне дійство колективного суб'єкта (різні стани українського народу), покликаного ініціювати новий лад і водночас леґітимізувати його. У системі тогочасних установок міжнародного права повновартісності й чинності цьому акту й Конституції надає підтвердження їхньої істинності Карлом XII — асекураційний диплом від 10 травня 1710 р.
Конституція 1710 р., як і слід очікувати від політичного маніфесту епохи бароко, має всі ознаки літературного твору. Це стосується і структури Документу і викладених у ньому ідей і самої форми їхнього викладу, не кажучи вже про стилістичні особливості. Не зважаючи на назву (Конституція), цей документ відображає не певний стан, а процес-тривання, розвиток змін у складному комплексі моральних вартостей і принципів світосприйняття українців. Саме під таким кутом зору слід сприймати даний Документ сьогодні й власне у цьому аспекті він є максимально інформативним.
„Уклад прав і вольностей…“ досконалий у ренесансному розумінні: він милозвучний, стилістично довершений, ритмічно гармонійний і з цього огляду не поступається кращим зразкам античного письменства. Багатоголосся семантичних відтінків, гра співзвуч і відлунь спонукає до глибшого осмислення викладеного у Документі змісту. Конституція 1710 р. призначалася для читання, читання освіченими реципієнтами, котрі були ознайомлені з тим комплексом літературних прийомів і засобів, що їх використовує Пилип Орлик, легко їх впізнавали і могли правильно розставити змістові акценти й зробити слушні висновки, орієнтуючись на позатекстові вказівки: відступи від риторичної норми, гіпертрофовані літературні засоби. Це не означає, що Документ містить елементи тайнопису – він цілком відвертий і однозначний у своїх формулюваннях.
Текст рясніє античними поняттями, риторичними фігурами і тропами, фразеологічними зворотами, а то й просто вишуканими, доречно підібраними епітетами.
Буквально у кожному періоді тексту зустрічаємо універсальний художній засіб епохи бароко — антитезу, яка є засобом ствердження: "…tunc quoties Exercitum Zaporoviensis in his violentiam patiebatur, toties compulsus fuerat... defendere“ – "…отож, Військо Запорізьке, коли б лиш не зазнавало отакої наруги, то кожен раз змушене було... захищати"; “(народ) не лише довколишнім племенам, а й самій Східній Імперії... загрожував настільки”; “лишити не тільки незалежними, а й у розквіті розширених і примножених свобід”, і т. д.
Антитеза є універсальним засобом барокової естетики у відображенні світосприйняття людей тієї епохи. Антитезу використовували не лише як стилістичний засіб, заради словесного декору чи виражальних можливостей, але і як специфічний спосіб побудови фабули твору, як спосіб формування макрофабули. Завдяки антитезі виникала внутрішня напруга, висока динаміка викладу, характерна для тогочасних творів.
Текст, особливо це стосується преамбули, побудовано так, щоб збудити увагу читача, спонукати його замислитись над змістом викладених тверджень і категорій. Численні антитези (exaltat — humiliat: звеличує — попирає; demancipiat — vindicat: визволяє — зневолює; extollit — deprimit: вивищує — пригноблює), які до того ж вводять дзеуґми, а також плеоназми та етимологічні фігури (castigans castigaverat – разячий вразив; numero innumero – незчисленним числом) використані для того, аби настроїти реципієнта на гостроемоційне сприйняття ідей, які Орлик хоче суґестувати. Застосування цих фігур творить звучання найвищого стильового реґістру, котрий сприяє сакралізації проголошуваних Документом тверджень.
Латинський текст Конституції 1710 р., як вже згадувалось, є однорідним і гармонійно укладеним. Хоча Конституція 1710 р. складається фактично з двох частин – епічного звучання преамбули і пунктів, де постулюється ставлення до тої чи іншої проблеми суспільного буття, літературна форма обох частин досить адекватна за ступенем використання художніх засобів. І все ж різниця є, вона полягає у складі лексики: пункти Конституції містять більшість terminorum technicorum, котрі, зрештою, цілком природні у постренесансному тексті (ця традиція походить від синкретизму наукових трактатів античності, які були переважно віршованими творами). У пунктах Конституції зустрічаємо багатий лексикон з царини юриспруденції, фінансовоподаткової системи свого часу, суспільного устрою, а також численні професіоналізми: piscor — ловити рибу, рибалити; venor — займатися ловецьким промислом; aggeres munire — гатити греблі; messem colligere — жнивувати, жати; foenum falcere — косити сіно та ін.
Такі вирази, як "saepissimae misera plebs clamat vindicatam, quaerulosque interponit dolores..." ("нераз нужденний народ нарікає, благаючи спасу і висловлює свої образи і обурення..."), що зустрічаються в основному на початках пунктів, свідчать, що Пилип Орлик не намагався створити юридичний документ “per se” – у “чистому вигляді”. Буквально кожен пункт починається сполучниками, які звичайно вводять підрядні речення (причини, умовні тощо): quoniam, sicut, si, quod, cum. Це свідчить про те, що Пилип Орлик використовує для побудови статей Конституції риторичний досвід – досвід мовленого художнього слова, промови, напучування, тобто, того жанру, який був найпопулярнішим не лише серед освіченої частини українського суспільства, а й серед найширших верств українців – ті жанри звучали принаймні щонеділі в церкві. В українській версії спостерігаємо те саме явище: "поневаж межи тремя добродѣтельми..." (I); "Яко всякоє Панство цѣлостію границь ненарушимо состоітся..."(II); "Поневаж нам всегда пріязнь сусѣдская Панства Кримского єсть потребна..." (III); "Город Терехтемиров, поневаж здавна..." (V); "Єсли в Панствах Самодержавних..." (VI); "Же посполитим людѣм..." (XIV). Очевидно, що попри насамперед міжнародний характер Конституції, про що свідчить наявність вишуканої латинської версії, до речі, повнішої від староукраїнської, текст Документу писався для всіх без винятку суспільних верств населення України й укладався з метою якомога полегшити сприйняття викладених у ньому ідей читачеві чи слухачу, не зважаючи на рівень персональної освіти.
Зміст новітніх громадянських ідеалів, які Орлик намагається суґестувати читачу, виражений і на вербальному рівні – змістом тверджень Документу, і на невербальному, синтаксичному рівні побудови тексту.
Сама собою Конституція 1710 року є довершеним у юридичному, змістовому і стилістичному плані текстовим документом – але це лишень один-єдиний твір-документ з масиву понад півтисячолітнього літературного процесу України латинською мовою.
Положення Конституції уточнені, розширені і суттєво поглиблені в епістолярії Пилипа Орлика різними – латинською, французькою, шведською, німецькою, польською, староукраїнською з елементами церковнослов’янської – мовами. Сьогодні відомо близько двох з повиною сотень цих листів.
Через майже півтори століття (точніше – через 135 років) уже в цілком інших політичних реаліях і в час іншої культурної епохи у тому ж Києві група інтелектуалів створила ще один маніфест – “Закон Божий. Переписано Костомаровым, найдено в бумагах Гулака”.
Члени Кирило-Мефодіївського братства, як відомо, потрапили в імперські жорна за універсальним сценарієм для вільнодумців – через зрадника, а їхні ідеї дійшли до нас теж завдяки жандармським архівам, де вимагалося “сохранять совершенно секретно” і ”сохранять вечно”...
Зміст цього короткого маніфесту дуже цікавий. Нині маємо декілька його рукописних редакцій, які дещо різняться поміж собою. Гіпотетичним автором текстів вважають Миколу Костомарова. Гіпотетичним, бо ніхто ж на слідстві пальцем на автора не вказував, навпаки, дехто з арештованих (nota bene!: Чи ж не наслідок станово-корпоративної самосвідомості й етики? Українців?) намагалися брати всю “вину” на себе, щоби порятувати інших, тобто, заявляли, що це саме вони є авторами вилучених документів. Бувають і такі парадокси в галузі авторського права... А “вина” – як завжди в “українському питанні” – полягала насамперед у точному, як на свій час, формулюванні основоположних засад української ідентичності. “Книги буття українського народу” у стилістиці епохи Романтизму описують бачення – тепер уже українською інтелігенцією перебігу національної історії й у профетичній формі стверджують віру у відродження України як незалежної республіки (у тексті – “Речі Посполитої”) у колі слов’янських народів...
Почитаймо (тобто, просто перечитаймо, (щоби зрозуміти), а не “поклоняймося”!)
Ось як це звучить в одній із версій:
[100.] Лежить у могилі Україна, та не мертва, бо уже приходить голос і пробудить.
[101.] І перший раз вона пробудилась, і крикнула, і одізвався крик її в Польщі, і зібрались поляки на сейм 3 мая, і постановили, щоб усі в Речі Посполитій були рівні і вільні і незалежні б ні од царя, ні пана, а знали б одного Бога.
[102.] Але сусіди не допустили до того Польшу і розірвали її, як Україну.
[103.] Так її було і треба, бо раз за те, що вона зробила Україні, те їй зробилось, а друге за те, що ляхи не знали, що їм таку думку дала Україна, що в гробі лежала.
[105.] А в другий раз вона прокинулась і крикнула, а одізвалось в глибині, в Петербурзі 14 декабря 1825 года, і умислили самі пани одріктись свого панства і царя, і познать одного Бога.
[106.] Але деспот не допустив до того свободно, їх пов’язали, одних потягнули на шибеницю, других закатували в копальнях, третіх замучили в Сибіру, а отдельних же зарізали черкеси. Так і треба було, бо й ті не лучче знали, що думка принесена до їх з України.
[108.] І в третій раз вона скоро прокинеться і крикне на всю широку Слов’янщину, і почують крик її.
[109.] І встане Україна, і буде непідлеглою Річчю Посполитою в союзі слов’янськім.
І тоді звершиться та й писаніє: «Камень его же не брєгоша зиждущії, то і бисть во главу угла».
Лейтмотивом “Закону Божого” є віра у відродження України, а засобами вираження – антитези понять: “правди – неправди”, “згоди – незгоди”, “справедливості – несправедливості”, “свободи – неволі”, причому категорія “неволі/рабства” розшифровується як відречення людства від первісного Божого замислу, згідно з яким кожен народ одержав від Бога свій власний край для життя і розвитку, як це стверджено у першому параграфі: “Бог создав світ: небо і землю і населив усякими тварями і поставив над усею тварью чоловіка і казав йому плодитися і множитися і постановив, щоб род чоловічеський поділився на коліна і племена, і кожному колінові і племені даровав край жити, щоб кожне коліно і кожне племено шукало Бога, котрий од чоловіка недалеко, і поклонялись би йому всі люди і віровали в його, і любили його, і були б усі счастливі.” Натомість “род чоловічий забув Бога і отдався діаволу, і кожне племено вимислило собі богів, і в кожному племені народи повидумували собі богів і стали за тих богів биться, і почала земля поливатися кров’ю і усіватися попелом і костями, і на всім світі сталось горе, і біднота, і хвороба, і несчастя, і незгода. І так покарав людей справедливий Господь потопом, войнами, а найгірше – неволею.”
Отож, “неволя”, у розумінні авторів “Закону Божого” корениться у “незгоді” – відсутності єдиної концепції бачення перспективи і шляхів розвитку у різних народів і націй на противагу “згоді” – “щасливого” ладу, де “кожне коліно і кожне племено шукало Бога, котрий од чоловіка недалеко, і поклонялись би йому всі люди і віровали в його, і любили його, і були б усі счастливі”.
Поняття “неволя” у “Книгах буття українського народу” стисло пов’язане із поняттями “Бог-цар” і “цар”. У категоріях мислення кирило-мефодіївців, “єдин єсть Бог істинний, і єдин він цар над родом чоловічим”, натомість людство має неправильну уяву про природу божественного, наслідком чого є занепад усього роду людського. Цей процес деґрадації у творі складається з трьох етапів. Насамперед – сотворення ідолів: “люде поробили богів в постаті звіриної і чоловічої со страстями і похотями, а то не боги, а то страсті і похоті, а правив над людьми отець страстей і похотей чоловікоубийця диавол”. Наступна фаза гріхопадіння – узаконення одноосібної влади: “Немає другого царя, тільки один цар небесний утішитель, хочь люде і поробили собі царів в постаті своїх братів-людей со страстями і похотями, а то не були царі правдиві, бо цар єсть то такий, що править над усіма, повинен бути розумніший і найсправедливіший над усіх, а розумніший і найсправедливіший єсть Бог, а ті царі со страстями і похотями, - і правив над людьми отець страстей і похотей чоловікоубийця диавол”. І, врешті, третій етап гріхопадіння – розбещення роду людського, аберація “божественного” у категоріях буденного: “І вимислили одщепенці нового бога, сильнішого над усіх дрібних боженят, а той бог називався... егоїзм або інтерес. І філософи почали кричати, що то кепство віровати в Сина Божого, що немає ні пекла, ні раю і щоб усі поклонялись егоїзмові або інтересові”.
Викладові власне української історії у “Законі Божому” передує огляд всесвітньої історії. “І став римський імператор царем над народами і сам себе нарік богом. Тоді возрадувався диавол і все пекло з ним. І сказали в пеклі: оттепер уже наше царство; чоловік далеко отступив од Бога, коли один нарік себе і царем і Богом вкупі.”
Наступні пункти оповідають про намагання Бога порятувати рід людський через місію свого сина Ісуса Христа, який “сам на собі приклад показав: був розумніший і справедливіший з людей”, а, проливши власну кров, довів істинність свого учення. Далі описується боротьба ідей у стародавньому світі й процес викривлення Христового вчення: “А сьому ще гірша неправда, бутсім установлено од Бога, щоб одні пановали і багатились, а другі були у неволі і нищі, бо не було б сього, скоро б поприймали щире євангеліє”.
З іншого боку, автор “Закону Божого” конкретизує параметри досконалого суспільного ладу, щоб теоретично обґрунтувати “правдивий” і “справедливий” устрій козацької України: “Уряд і порядок і правлєніє повинні бути на землі: так Бог постановив, і єсть то власть, і власть та од Бога, але урядник і правитель повинні подлегать закону і сонмищу (зібранню – Автори.), бо і Христос повеліває судиться перед сонмищем, і так як урядник і правитель перші, то вони повинні буть слугами, і недостоїть їм робить те, що здумається, а те, що постановлене, і недостоїть їм величаться та помпою очі одводити, а достоїть їм жити просто і працювати для общества пильно, бо власть їх од Бога, а сами вони грішні люде і самі послідніші, бо усім слуги. А сьому ще гірша неправда, бутсім установлено од Бога, щоб одні пановали і багатились, а другі були у неволі і нищі, бо не було б сього, скоро б поприймали щире євангеліє”.
Наслідком неправедного і безбожного соціального розшарування стала кара Божа: різні слов’янські племена потрапили в неволю: І покарав господь слов’янське племено гірше, ніж другі племена”. Ця фраза дуже подібна до аналогічного твердження Конституції 1710 року: “Опісля прославлений у вишніх праведний Бог-суддя за примножені кривди і гріхи відвернувся від козацького народу, покаравши його множеством покут, поверг і пригнітив ледве не довічною руїною...”
Наступний – 69-й пункт “Книг буття українського народу” теж звучить, немов пряме цитування Конституції 1710 року. Порівняймо: “Але не до кінця прогнівився Господь на племено слов’янське, бо Господь постановив так, щоб над сим племеном збулось писаніє: Камень его же не брєгоша зиждущий, той бисть во главу угла” (“Книги буття...”); ”І хоч невстережний і незбагненний у своїх праведних присудах Бог, упокорюючи, вразив наших пращурів незчисленним числом поразок, проте розгнівившись, не був суворим до краю, а забажав, щоб козацький народ відновив свою минулу незалежність”(Конституція 1710 року).
Порятунок української нації і відновлення незалежності у “Книгах буття українського народу” закономірно пов’язується із Гетьманщиною, зі становленням і розвитком козацької держави. Стан громадських і побутових стосунків та й устрою суспільства Гетьманщини змальовано у традиційних для епохи романтизму ідилічних барвах: “І не любила Україна ні царя, ні пана, а зкомпоновала собі козацтво, єсть то істеє братство, куди кожний, пристаючи, був братом других – чи був він преж того паном чи невольником – аби християнин, і були козаки між собою всі рівні, і старшини вибирались на раді і повинні були слуговати всім по слову Христовому, і жодної помпи панської і титула не було між козаками. І постановило козацтво: віру святую обороняти і визволяти ближніх своїх з неволі. І день ото дня росло, умножалося козацтво і незабаром були б на Вкраїні усі козаки, усі вільні і рівні, і не мала б Україна над собою ні царя, ні пана, опріч Бога єдиного, і, дивлячись на Україну, так би зробилось і в Польщі, а там і у других слов’янських краях. Україна... держалась закону Божого, і всякий чужестранець, заїхавши в Україну, дивувався, що ні в одній стороні на світі так щиро не молються Богу, ніде муж не любив так своей жони, а діти своїх родителей.[...] Тоді на Україні з’явились братства, такі, як були у перших християн, і всі, записуючись у братство, був би він пан чи мужик, називались братами. А се для того, щоб бачили люде, що в Україні осталась істинная віра і що там не було ідолів, тим там і єресі жодної не з’явилось”.
Проте ця ідилія “козацького братства” в Україні виявляється нетривкою: росте загроза від “панства”, яке, за концепцією “Книг буття українського народу”, становить постійну небезпеку для споконвічного “справедливого” ладу. У розумінні кирило-мефодіївців причиною розладу є категорія “панства” – не у розумінні соціальної страти, а у розумінні нехтування основних принципів буття (досі в Галичині є таке слово і поняття: “запаношився”): “Але панство побачило, що козацтво росте і всі люде скоро стануть козаками, есть-то вільними, наказали зараз своїм крепакам, щоб не ходили в козаки, хотіли забить народ простий як скотину, так, щоб йому не було ні чуствія, ні розуму, і почали пани обдирати своїх крепаков, отдали їх жидам на такую муку, що подобную творили тільки над первими христіянами, драли з їх, з живих, шкури, варили в котлах дітей, давали матерям собак грудями годовати. І козацтво стали мучить і нівечить, бо таке рівне братство християнське стояло панам на перешкоді”.
Стилістика й риторичні принципи укладення тексту “Книг буття...” цілком аналогічні Шевченковій поезії, яка дуже часто побудована на антитетичності поетичного опису. У цих стратегіях побудови тексту можна вбачати канони риторичної традиції української літератури, усталені упродовж попередньої епохи Бароко, коли зароджувалося “красне” письменство. З іншого боку, сучасна кирило-мефодіївцям епоха Романтизму спонукала використовувати адекватні ідеологічні концепції. Саме такими були ідеї “народної культури” у протиставленні культурі аристократичній, “панській”...
Іншим аспектом опису “української природи” у “Книгах буття...” можна вважати наголошення миролюбності українців і їхнє бажання жити у мирі та “згоді” зі сусідніми народами. Проте надіям і прагненням українського народу, на думку автора “Книг буття...”, не судилося збутися. Із сумом він констатує: “Але сього не второпали ні ляхи, ні москалі [...] І билась Україна літ п’ятдесят, і єсть то найсвятіша і славніша война за свободу, яка тільки єсть в Історії, а розділ України єсть найпоганіше діло, яке тільки можна знайти в історії…” Говорячи про «розділ України», автор має на увазі Андрусівський “мир”: “І бачуть ляцькі пани і московський цар, що нічого не зробить з Україною, і сказали поміж собою: не буде України ні тобі, ні мені, роздеремо її по половині, як Дніпр її розполовинив, лівий бік буде московському царю на поживу, а правий бік – польським панам на поталу”.
Як видається, автор мав два основних мотиви, подаючи ідилічний опис українського суспільства. З одного боку, йому потрібно було переконати потенційного реципієнта в існуванні “золотої доби козацьких вольностей”, до якої необхідно повернутися (згадаймо процитоване на початку профетичне пророцтво про відродження України), з іншого ж – цей опис кардинально контрастує з описом Московщини-Росії. Тут автор “Книг буття українського народу” проводить промовисту паралель із занепадом давнього Риму, наголошуючи на імперській суті обох систем: “Московщина була з москалів і була у їх велика Річ Посполита Новгородська, вільна і рівна, хоч не без панства. І пропав Новгород за те, що і там завелось панство, і цар московський взяв верх над усіма москалями, а той цар узяв верх, кланяючись татарам, і ноги ціловав ханові татарському, бусурману, щоб допоміг йому держати в неволі неключимій народ московський, христіянський. І одурів народ московський і попав у ідолопоклонство, бо царя своего нарік богом, і усе, що цар скаже, те уважав за добре, так що цар Іван в Новгороді душив та топив по десятку тисяч народу, а літописці, розказуючи те, звали його христолюбивим”.
Отож, автор “Книг буття...” наголошує на сталій традиції Московщини: винищення власного народу заради узурпації абсолютної влади. Наведені факти історії XV століття доповнюються сюжетом про розгром повстання 1825 р., яке автор пов’язує із українськими культурно-політичними впливами: “I голос України одізвався в Московщині, коли після смерті царя Олександра хотіли руські прогнати царя і панство і установити Речь Посполиту, і всіх слов’ян поєднати по образу іпостасей божественних нерозділимо і несмісимо; а сього Україна ще за двісті років до того хотіла. І не допустив до того деспот: одні покончили живот свій на шибениці, других закатували в копальнях, третіх послали на заріз черкесові. І панує деспот кат над трьома народами слов’янськими”.
Паралелізм античної і сучасної тираній потрібен автору як інтродукція до найближчої історії нищення українського ладу, зокрема, Січі Запорозької. “Але скоро побачила Україна, що попалась у неволю, бо вона по своей простоті не пізнала, що там був цар московський, а цар московський усе рівно було, що ідол і мучитель”. Щоб не бути голослівним, автор “Книг буття українського народу”, говорячи про розбещення українців чужою владою, наголошує на двох подіях недавньої історії України, які, очевидно, ще були достатньо свіжими у пам’яті українців: “А на лівім боці ще держалось козацтво, але час од часу попадало у неключиму неволю московському цареві, а потім петербургському імператорові, бо останній цар московський і первий імператор петербурзький положив сотні тисяч в канавах, і на костях збудував собі столицю. А німка цариця Катерина, курва всесвітня, безбожниця, убійниця мужа свого, востаннє доконала козацтво і волю, бо, одібравши тих, котрі були в Україні старшими, наділила їх панством і землями, понадавала їм вольну братію в ярмо і поробила одних панами, а других невольниками”.
Знову напрошуються паралелі поміж “Книгами буття...” й Конституцією 1710 року, де факт зруйнування Січі кваліфіковано як тяжкий політичний і моральний злочин з боку Московської імперії.
А ось ключове твердження VI пункту Конституції 1710 р.: “Однак дехто з гетьманів Війська Запорозького захоплювали собі необмежену владу, геть потоптавши рівність і звичаї, і свавільно встановлювали отой закон: “Так хочу – так повеліваю”. Через те непритаманне гетьманському уряду самоуправство у Вітчизні і Війську Запорозькому запроваджувався розлад, викривлення прав і вольностей, утиски посполитих та насильний, невиважений розподіл військових посад, а відтак росла зневага до генеральної старшини, полковників і значного товариства”.
Опис занепаду українського суспільства у “Книгах буття...” завершується раптовою зміною настрою викладу двома короткими реченнями 97-го пункту, що своїм лаконізмом засвідчують пропагандистсько-публіцистичний талант автора: “І пропала Україна. Але так здається”. Остаточний акцент поставлено у сотому пункті “Книг буття...”, у чому можна вбачати символічне ствердження головної ідеї, яку автор хотів донести до української громадськості: “Лежить в могилі Україна, але не вмерла”.
Наступні пункти “Закону Божого” послідовно стверджують віру у відродження України як незалежної держави.
“Україна буде неподлеглою Річчю Посполитою в союзі слов’янськім”.
Одною із головних ідей прозової і поетичної літературної традиції України різними мовами завжди була ідея захисту своєї політичної і культурної ідентичності. “Закон Божий”, або ж “Книги буття українського народу” – один із чільних документів українського інтелектуального кола. Один із тих документів, які неспонтанно з упертою постійністю з’являються щостоліття (чи принаймні щопівтористоліття), щоби нагадати нам, присним, хто ми є. І нагадати, що природа деспотії вічна і незмінна.
А, проте, пригляньмося, як спосіб сприйняття світу і мислення та й стилістика вислову думок і ідей змінилася за півтори століть.
Текст Конституції 1710 р. написаний у стилістиці ренесансного тексту, емоційно забарвленого бароковими мітологемами: ґенеральна старшина (члени Ґенеральної ради) прагнула юридично оформити свої домагання відігравати керівну роль у політичному житті України по звільненні з-під московської влади і леґітимізувати своє право на цю функцію. Вона знаходить врешті-решт оригінальну на той час форму узаконення своїх політичних інтересів. Мислення раціональне, глибоко концептуальне, виважено-термінологічне (тому й латинський текст пріоритетний – писався текст латиною, це безсумнівно, зважаючи на багатовіковий розвиток усталеної універсальної юридичної термінології у європейському культурному просторі). Мова іде про всі вагомі грані і сторони державного організму, усталення співвідношень і рівноваги поміж ними, пропорційний і логічний розподіл функцій гілок влади. Про різні аспекти державотворення, оборони (зокрема силових структур: компанійські й сердюцькі підрозділи); про права й обов'язки посадовців, про інституції, про права громад (зокрема церковних, конфесійних), а також міст, окремих станів суспільства; про права особи (причому і козацьких вдів, і сиріт), про освіту, науку, зрештою, про основи ідеології, та про наведення порядку у фінансовій і фіскальній системі.
Ну і про кордони, які “повинні бути непорушними”.
Усе щойновисловлене зумовило і форму цього документу. Преамбула і 16 пунктів дуже праґматичного змісту. Маємо у тексті Конституції 1710 року виразний вислів і ствердження суб’єктності української тогочасної влади у контексті європейського правового і культурного простору.
Хоча тоді – 1710 р. – це зовсім не було на часі: європейські нації формувалися у ранньомодерні часи і у 18-тому столітті включно на ґрунті імперій. Демократична система була на той час ще анахронізмом у Європі. Можливо, це і стало причиною фіаско цієї своєрідно-грунтовно-ґлобальної на той час української ідеї.
Натомість стилістика вислову і світоглядний ґрунт «Закону Божого» уже через півтораста років засвідчує, що цілком адекватним для романтичного стилю мислення став наївно-“романтичний” виклад не постулатів творення інституцій й інститутів держави, а дуже загальні метафоричні уявлення про історію, українську та світову, про уявну спільноту, уявні причини і наслідки романтичної візії майбутнього “Україна буде неподлеглою Річчю Посполитою в союзі слов’янськім”, (“ще не вмерла і не вмре!”).
Зрештою, це промовисто відображене у назвах обох історичних документів: з одного боку, «Уклад прав і вольностей Війська Запорозького та угоди, укладені між ясновельможним паном Пилипом Орликом, новообраним гетьманом Війська Запорозького і генеральною старшиною, полковниками, а рівно ж і самим Військом Запорозьким, схвалені обома сторонами і скріплені найяснішим гетьманом на вільних виборах урочистою присягою року Божого 1710 квітня п’ятого дня при Бендерах», а vice versa «Книги битіѧ Українського Народу».
Наголосимо, що у «Законі Божому» міститься метафорична згадка про “сейм 3 мая”, - ідеться про прийняття польської Конституції 3 травня 1791 року. Вона складається із преамбули і 11 статей. Доцільно порівняти структуру і зміст української Конституції 1710 року а польської 1791 року. Подібні структура і зміст ще цілого шерегу конституцій різних країн, як то французької, американської, які походять теж з часів, пізніших від 1710 р.
Спілкуючись свого часу з професором Омеляном Пріцаком, я неодноразово чув від нього, що копії Конституції 1710 року були у всіх маґістратах українських міст, і що вона діяла упродовж 1711-1714 років, у часи Прутського походу Пилипа Орлика.
* * *
Повертаючись до століття 19-того і «Книг Буття Українського народу», нагадаємо, що природа деспотії вічна і незмінна і про те, що цій деспотії може протистояти лише дотримання Закону Божого – унікального досягнення людської культури і цивілізації. Даного нам Богонатхненною Книгою. Ґеніально лаконічний перелік основних принципів буття, принципів стосунків поміж окремими людьми, поміж громадами, етносами, народами, націями, цивілізаціями, зрештою. А також – принципу співіснування людини, людства та природи – середовища буття людини – те, що ми нині називаємо екологією (від грецьких слів “oikos” – житло, середовище, і “logos” – слово, зміст, тобто, закон).
Отож, як Конституція України 1710 року – “Уклад прав і вольностей Війська Запорозького та угоди…”, так і “Закон Божий…” Миколи Костомарова, не зважаючи на різницю у способах світосприйняття і стилістичні особливості вислову, – обидва ці архицікаві документи української інтелектуальної і культурної історії містять ствердження необхідності екології співіснування. Дотримання принципів створює ЛАД, впорядкованість, а відтак і КОСМОС (теж грецьке слово; у перекладі українською означає впорядкованість, гармонійний простір) – всесвітню гармонію.
Волюнтаристичне намагання окремої людини диктувати свою волю (даруйте за тавтологію) вносить у цю космічну гармонію розлад, призводить до катастроф. Апогеєм же процесу занепаду екології буття виявляється “самонаречення себе богом”: “І став римський імператор царем над народами і сам себе нарік богом”.
Актуальним лишається питання: таке “наречення себе богом” – це “точка неповернення”, чи “нуль маятника”? Коли маятник історії на якусь мить зависає нерухомо, щоби продовжити рух уже за зовсім іншим вектором? Як на мене, питання риторичне: насправді все залежить від колективної доброї волі, а також від переконання жити за Законом Божим.
А, якщо потрібно, доводити це переконання навіть ціною життя. “Отож Військо Запорозьке було змушеним своєю власною кров’ю з відчайдушною мужністю захищати недоторканість своїх прав і вольностей…”
Нашого нового життя – життя нової якості – і на оновленій землі...
05.04.2022