І один у полі воїн

На початку століття вісімнадцятого у Європі не було демократичних держав. Монархічні, авторитарні системи диктували стандарти щоденної поведінки, побутову моду, зрештою, спосіб мислення й світогляд. У результаті поставали нові нації. Триста років тому це було нормою, тому будь-яке демократичне утворення в Європі не мало шансів на строкатій політичній шахівниці, де було багато гравців із імперськими амбіціями.

Не мала шансів і „Республіка Козаків”. Чужий новотвір у тілі Європи. Всі дипломатичні зусилля українських гетьманів, отаманів, міських рад і окремих „посполитих”, попри затяту боротьбу за свою екзистенцію (і фізичну, й політичну), попри ріки пролитої крові, не мали успіху.

Проте в умовах смертельної загроженості, на самому краю політичної прірви тогочасна політична еліта – козацька старшина – на чолі з гетьманом Іваном Мазепою зробила свій геополітичний вибір. А згодом уклала Конституцію 1710 року.

За декілька тижнів – у квітні – виповниться 304 роки з часу укладення цього документу. Минуло 300 років – й Україна знову опинилася в такій самій ситуації. Хочу сподіватися і вірити, що Бог, Божественне Провидіння знову дає нам шанс, що ця числова ґрадація – 304 – символізує рух уперед, вказує реальну перспективу.

Читаймо. Думаймо.

І один у полі воїн.

А якщо долучилося дванадцять?..

А якщо сотня?..

Найвиразніше ідеї свободи та самовизначення українців висловлені у Конституції 1710 року. (Тут закликаю читача до читання й аналізу положень тексту цієї Конституції. При уважному прочитанні можна багато чого зрозуміти). Відомо близько двох сотень документів із різних архівів, які стосуються проблеми самоусвідомлення української нації як політичного суб’єкта Центрально-Східної Європи. Переважно це епістолярій українських князів і гетьманів, зокрема, нотатки гетьмана Пилипа Орлика та його сина Григорія Орлика за 1710–1747 роки: пояснення до тексту Конституції, компілятивні виклади інформації, зібраної з різних історіографічних праць, приватні листи з репліками стосовно окремих проблем української історії та політики, що демонструють глибоку закоріненість ідеології Конституції 1710 року у ранішому культуротворчому процесі та відповідність її ідей самосвідомості тогочасних українців.

Рукописна та друкована латиномовна спадщина XVI–XVIII століть, зокрема й політичні договори, містять синтез ідеологем, які покликані ствердити самостійність України, її культурну своєрідність, європейську ідентичність і активну позицію в обороні цієї ідентичності.

Усі ці ідеї присутні у тексті Конституції 1710 року, що засвідчує історичну тяглість і закоріненість цієї конституції в культурній стихії України впродовж усіх попередніх століть.

Що стосується процесу ґенерування міфологем нового суспільства в Україні, то від середини XVII ст. – з часу утворення Гетьманату – цей процес переходить у сферу прозової літератури: на зміну віршованим панегіричним творам приходять міжнародні договори й міждержавний епістолярій як головні засоби міждержавної комунікації. Саме в межах цих жанрів, а також гетьманських універсалів концентрується процес витворення ідеологічного забезпечення для українців.

Найбільш інформативним у цьому плані документом є текст Конституції 1710 року. Ідеться про „Уклад прав і вольностей Війська Запорозького”, у староукраїнській версії – „Постаnовлеnя правъ и волностей” – тобто, про те, що ми сьогодні й іменуємо „конституцією”. Бо ж саме латинське слово constitutio 1710 року ще не мало того значення, яке ми вкладаємо у нього нині. Рукописний „Лексикон латино-слов’янський”, на титулі якого зазначено, що Іван Максимович укладав його у 1718-1724 роках (тобто майже в той самий час, коли відбувалася Мазепина „зрада”), подає такі значення слова constitutio: законоположеніє, уставъ, чиноположеніє, уложеніє, узаконеніє, завѣтъ, сложеніє, зачинаніє, составлєніє, состояніє.

Зазначу, що оригінал староукраїнського тексту Конституції 1710 року написаний рукою саме Івана Максимовича, який був генеральним писарем при гетьманові Пилипу Орликові, чий підпис леґітимізує документ.

Саме так: УКЛАД ПРАВ І ВОЛЬНОСТЕЙ (якщо хочете – свобод) – треба перекладати розлогу назву латинською мовою „Pacta et constitutiones legum libertatumque Exercitus Zaporoviensis”. І саме ця назва може для нас, нинішніх, кваліфікувати цей документ саме як конституцію – з малої чи великої літери.

Коментар до публікації староукраїнського тексту подає таку інформацію: „Військо Запорозьке – офіційна назва Української держави другої половини XVII – XVIII ст.”, тоді як офіційною назвою Запорожжя, Запорозької Січі було „Войско Запорожскоє Низовоє”. Там само пояснено зміст фрази „прав и волностей войскових”: „категорії „прав”, „свобод” і „вольностей” становили підвалину самоврядно-політичного дискурсу в козацькому політикумі впродовж XVII–XVIII ст. Ця понятійна формула містила фундаментальні світоглядні й морально-етичні настанови українського козацтва і водночас окреслювала соціально-економічні й політико-правові устремління козацької спільноти, її національну ідентичність”.

Отож, ішлося про „права і вольності” української нації, а насамперед козацтва, яке в категоріях постренесансної традиції стало символом України й дійсним суб’єктом національної історії. Слово «угоди» – pacta – хоч і винесене на перше місце у титулі, насправді має підпорядковану синтаксичну позицію. Щоправда, винесення цього слова перед поняттям уклад прав і вольностей – має свою раціональну і глибоку мотивацію, про що поговоримо пізніше.

За теорією, витвореною й утвердженою інтелектуалами XVII століття та членами нової політичної еліти України та втіленою у тексті Конституції 1710 року у різноманітних варіантах, козацький народ „споконвік вільний, ніким ніколи не підкорений”, – є суб’єктом української державності й „оборонцем всієї людності роксоланської”. На самому початку документу поміщена профетична фраза: „Нехай здійсниться задля віковічної слави і пам’яті Війська Запорозького і всього руського народу”.

Прикметно, що у латинському оригіналі Конституції два рази фігурує термін „gens” – плем’я, народ, люд (щойно процитована профетична фраза; пункти I, III); 4 рази – термін „populus” – народ, народність, населення (пункти X, XIV (2 рази), XVI), термін „plebs” – 22 рази. Це слово у Словнику Івана Максимовича перекладається як народ, люд, людіє. А в VI пункті, де мова йде про Генеральну Раду і необхідність колегіального управління гетьмана та цієї Генеральної ради, бачимо термін „natio”, під яким автор розуміє саме вільний народ, що акцентовано й епітетом „libera” – «вільна».

Автори Конституції риторично запитують: „Якщо в самодержавних країнах шанується такого, як в мирний час, так і в час війни, слушного і корисного державному устрою порядку, що звичайно задля загального блага вершаться приватні і громадські ради, і навіть самі самодержці, особисто присутні на них і головуючі, не противляться піддати свої рішення розсуду і схваленню своїх міністрів і радників, то чому ж би тоді й серед вільної нації не дотримуватися такого-от благотворного ладу?”.

Причиною обмеження повноважень гетьмана є неправомірна узурпація влади, яку автори документу пов’язують із „слугуванням Московському самодержавству” і переймання звичаїв сусідньої держави. „Коли ж декотрі з колишніх гетьманів, віддано слугуючи московському самодержавству, заходились із зухвалою настирливістю привласнювати собі понад право і слушність необмежену владу, чим не посоромились посягнути на споконвічні звичаї і вольності Війська Запорозького і завдали тяжкого лиха посполитому люду. Тому ми, присутня тут генеральна старшина і кошовий отаман з Військом Запорозьким, щоби запобігти у майбутньому таким прикрим випадкам, уклали саме у цей надзвичайно сприятливий для здійснення такої справи час угоду з ясновельможним паном його милістю Пилипом Орликом, новообраним гетьманом. Адже Військо Запорозьке вдалося під покровительство найяснішої королівської величності Швеції з єдиною метою (і нині, не вагаючись, непохитно її відстоює): заради відновлення і зміцнення своїх зневажених прав і вольностей. Також постановили, щоби не тільки його ясновельможність за – дай, Боже, – щасливого свого гетьманування свято дотримувався духу цих угод і конституцій (що висловлено у наступних пунктах), про що присяг своєю честю, але щоби їх незмінно виконували й інші гетьмани – наступники того уряду у Війську Запорозькому”.

Зауважу, що текст конституції є синтезом ідеологем, які впродовж двох століть активно розробляли інтелектуали українського суспільства XVI–XVIII ст.

Пункт I присвячений релігійному та культуротворчому аспектові – тут розглянуто проблеми віровизнання, статусу української Церкви й організації системи освіти. Тут треба зробити ремарку: українська еліта того часу витворила свою секулярну націотворчу ідеологему (постулат про споконвік вільний народ, який діє на основі угод), на якій і ґрунтувалася Конституція 1710 року, проте намагалася знайти компроміс із Церквою, яку слухав і слухався простолюд. Ішлося, ясна річ, про українську Церкву, яка могла би бути виразником українських інтересів.

Тому впродовж цілого тексту автори застосовують категорію Божественного провидіння, Божого промислу, Божої кари і Божої милості для пояснення викладу власних мотивів діяльності, а також для пояснення перебігу подій української історії.

Зокрема, категорія „Божого промислу” застосована авторами Конституції 1710 року в контексті славетної найдавнішої історії народу козаків-хозарів; у контексті покарання цього народу за гордовитість, коли Бог підкорив його „польському королівству зброєю звитяжних Болеслава Хороброго та Стефана Баторія”; далі, коли Бог „визволив козацький народ з польської неволі” під час Хмельниччини, а також коли Карл ХII, „особливим Божим Провидінням вступив зі своїм військом в Україну” і коли намірам Мазепи „не лише не судилося здійснитися внаслідок лихого випадку мінливої військової фортуни, але й сам він тут, у Бендерах, несподівано скорився долі всіх смертних”.

Проте наголошу: і Богдан Хмельницький й Іван Мазепа, виконуючи Божу волю, діють особисто, на основі власних переконань, віри та свідомості: Хмельницький „піддався сам і весь народ козацький віддав під самодержавну руку Московської імперії”, а Іван Мазепа, „пристрасно бажаючи побачити ще за днів свого видатного гетьманування, а по смерті для віковічної пам’яті свого імені лишити нашу Вітчизну і все Військо Запорозьке – реєстрове і низове – не тільки незалежними, а й у розквіті розширених і примножених свобод, удався під необорний захист найяснішого і наймогутнішого короля Швеції Карла ХII”.

У такий спосіб літературно реалізовувалася ідея самостійності українського народу. Його незалежність і право на власне місце на Європейському континенті теж мотивовані ідеєю Божого провидіння: „Подиву гідний і незбагненний Бог у своїх присудах, милосердний і безмежно терпеливий, справедливий у покараннях. Споконвіку, ще від створення цього видимого світу, Він одні держави і народи вивищує на праведних терезах Свого промислу, а інші впокорює за гріхи і беззаконня, одні уярмлює – інші визволяє, одні возвеличує – інші повергає. Отак і войовничий прадавній козацький народ, Господь спершу возвеличив лицарською вдачею, просторими володіннями і вікопомною славою. Той народ своїми завзятими походами морем і сухопуттю не лише довколишні племена, а й саму Східну імперію (Візантію – Авт.) потрясав таким страхом, що східний імператор, прагнучи жити з ним у мирі, заручився тривким подружнім зв’язком із його зверхником”.

Далі. „Військове гніздо запорожців” недарма назване у тексті „Січ-заступниця” (Sicz antemurale). З одного боку, ця функція і покликання прирівнює запорожців і козаків до рицарських орденів Європи, з іншого – стає достатньою мотивацією для розірвання угоди з Московською владою, адже та всіляко утискувала Військо Запорозьке у його споконвічних правах і вольностях, „а наостанок підступно спустошила і військове гніздо запорожців – Січ-заступницю” (аd extremum sedem militarem Siecz antemurale Zaporoviensium fugibundo Marte in ruinam redigerat), причому здійснила це fugibundo Marte – облудно (дослівно: полохливим Марсом); ця репліка наявна лише в латинському тексті.

Замислімося: чи ж випадково Майдан названо „новою Січчю”? І замислімося про історичну паралель кількаразових спроб „зачистки” й історичної Січі (включно із затопленням її території), і Майдану.

В окремих пунктах цього документа окреслено проблеми організації різних аспектів державного устрою Гетьманщини: визначено кордони держави (пункт II), панівну ідеологію й організацію шкільництва (I), запровадження парламенту – Генеральної ради як законодавчого та дорадчого органу при гетьманові (VI). У різних пунктах наголошено на важливості впорядкування фінансів, судівництва (причому йдеться про розподіл законодавчої, виконавчої та судової гілок влади), визначено порядок налагодження міжнародних стосунків, організації системи поширення інформації та системи пересування, впорядкування торгівлі, усталення прав міського населення та зокрема закону про столицю України – місто Київ, підтверджено права різних соціальних груп населення, зокрема, „роксоланських посполитих” і козацьких вдів.

Окрема велика тема, яка виразно заявлена у тексті документу – це потреба внормування стосунків поміж окремими соціальними групами та стратами тогочасного українського суспільства, а також визначення правомірності володіння матеріальними благами. „Тому, коли у визволеній від московської неволі Вітчизні нашій нарешті запанує мир, має бути призначений і проведений спеціально визначеними для того комісарами генеральний перепис усіх громадських маєтностей, що ними наділені державці. Наслідки цього перепису подати у присутності гетьмана на розсуд високої Генеральної ради, ухвала якої твердо визначить, хто має право, а хто не повинен користуватися угіддями та маєтностями війська, а також – які податки зобов’язані сплачувати та який послух мають виявляти піддані посесорам”. Окремо мова йде про внормування фіскальної політики: „Тому по визволенні нашої Вітчизни з московського ярма, коли у ній нарешті запанує мир по нинішнім лихолітті, найясніший гетьман повинен у всіх підвладних йому містах запровадити такий лад, щоби народ не пригнічувався недоречними повинностями в міру поліпшення стану держави”.

Отож, аналізований документ подає зріз тогочасної української дійсності та шляхи виходу з кризової ситуації. Причому в тексті неодноразово наголошено, що всі описані заходи можливі лише у випадку звільнення від московської залежності і завершення  війни.

Зауважу, що всі ці постулати суголосні із тематикою і головними ідеями всього масиву багатомовної (україно-, слов’янсько-, польсько- і латиномовної) літератури України XVI–XVIII ст. Це означає, що зміст документа не постав одномоментно, за одну ніч, а має за собою тривалу – вікову – світоглядну й поняттєву, правову й філософську еволюцію. З іншого боку, положення тексту Конституції 1710 року кореняться у традиціях гетьманських універсалів, міжнародного епістолярію українських гетьманів, міждержавних договорів Гетьманату. Окрема велика тема, яку ще необхідно опрацювати – сприйняття Української держави і Війська Запорозького, Січі політичними елітами іноземних держав, дипломатичними європейськими колами.

Повертаючись до титулу Конституції 1710 року, зазначимо, що поняття „pacta” (угоди, договори), про яке вже йшлося, хоч і має підпорядковану позицію у побудові фрази (чому я, як перекладач, ставлю його на наступне місце після фрази „уклад прав і вольностей”), але є дуже важливим для розуміння змісту документа і відповідності цього змісту до тогочасних українських реалій. Тут ідеться про політичний компроміс поміж різними групами населення України початку XVIII ст.: поміж гетьманом і політичною елітою краю (шляхетсько-старшинська верства), поміж світською владою й церковною, поміж населенням України і городовим козацтвом – з одного боку, та запорожцями (Військо Запорозьке Низове) – з іншого, поміж козаками Гетьманщини та рештою груп населення.

Поняття „pacta” традиційно трактують як відгомін терміна „pacta conventa” (насправді так воно і є), проте у випадку Конституції 1710 року зміст цієї угоди має власну специфіку порівняно зі суттю „pacta conventa”. У нашому випадку в рамки цієї політичної угоди введені „всі мешканці роксоланські” – усі верстви українського населення, а не лише „народ-шляхта”, як це було із польськими „pacta conventa”.

Фактично усі верстви українського населення визнаються Конституцією 1710 року суб’єктами права, що й визначає „конституційність” документа у нинішньому розумінні. Отож, текст Конституції 1710 року був свого часу дійовим консолідуючим документом для всіх верств „мешканців роксоланських”, він демонстрував політичний компроміс, за яким певні верстви та певні посадові особи зобов’язані були відмовитися від особливих преференцій на користь інших верств. На наше переконання, зміст цього документа засвідчує саме національне бачення проблем тогочасної України й закладає ґрунт для впорядкування, гармонізації суспільних стосунків.

За браком місця у короткій статті нема змоги акцентувати чи аналізувати інші положення Конституції 1710 року, тим більше, що до цього тексту дотичний великий масив документів (близько 150), які уточнюють чи корелюють різні моменти. Пропоную переклад самого тексту, зробленого на основі латиномовного оригіналу. Нині відомий і староукраїнський оригінал, написаний рукою генерального писаря Івана Максимовича і засвідчений підписом гетьмана Пилипа Орлика та печаткою. Проте латиномовний містить усталену століттями юридичну лексику, а також багато культурологічних алюзій і криптоцитат. Щоби полегшити нинішньому реципієнтові сприйняття змісту цього унікального документу, текст перекладу супроводиться примітками.