Вчора (та таки вчора – не століття ж тому, і не два!) сиджу, слухаю телевізор... І раптом чую тезу про “осердя походження” “Русі-России”, яке міститься у Криму, вірніше, у Херсонесі, де й хрестився, за переказом, Володимир Великий. І щось таке мені нагадалося з історії культури, літератури, що зовсім і цілком заперечує тезу із “дзвінкої” промови новоявленого демостена. Той ціцерон якось цілком забувся (а може, і не знав, що саме він цитує, і у що, як видається, він щиро вірить) про існування ідеї “другого Єрусалиму” років так півтисячі тому...
І тут мені пригадалося: ідея “другого Єрусалиму” – одна з основних, які застосовувала Українська Православна Церква (тоді ще не було “НЕКИЇВСЬКИХ” патріархатів) для узаконення власної ідентичності.
Маленький відступ. Пригадуючи минуле, без остраху наголошу: років тому зо двадцять, а може, і раніше, у мене з’явилася проста ідея: якщо впродовж російського (XVIII – початок XX ст.) й радянського періодів певні теми української історії й культури були проскрибованими, то тепер – від початку 1990-х – нарешті настав час для їхньої реабілітації й наукової реалізації. Отож, пошук “правдивої, бо ще вчора забороненої” інформації про українську історію та культуру закономірно привів до новолатинської галузі літератури України: саме ці твори містили цілу низку ідеологем різного часу, які могли відігравати націотворчі функції. Було також очевидно, що латиномовні тексти містять більше інформації, аніж україно- й слов’яно-, а також полономовні, адже їх писали для реципієнта, який міг зовсім не знати українських реалій та особливостей.
Перша сторінка латиномовного ориґіналу Конституції 1710 року (Національний архів Швеції)
Саме на такий висновок наштовхував порівняльний огляд латино- й україномовного текстів Конституції 1710 р. З іншого боку, саме зміст цього документа – як і вся інформація про Івана Мазепу, Пилипа Орлика й Івана Максимовича, ще вчора повністю “спецфондівська” – виразно й однозначно свідчив про важливість новолатинської літератури й потребу її популяризації.
Повертаючись до теми. Друга націєтворча ідея, яку використовували наші предки для обґрунтування своєї ідентичності, – ідея Київських гір, на яких зупинився один з апостолів, Андрій Первозваний, і ствердив, що таки тут, на цих горах над Дніпром-Бористеном, буде один з основних у слов’янських землях державних і культурних осередків.
Третя, вже цілком літературна, ідея – про унікальність ріки Дніпра-Бористену, яка є символом не лише Києва, а й цілої України.
Отож, одним варіантом цієї мотивації ГІДНОСТІ цієї ЗЕМЛІ, її мешканців – цього народу, нації – є покликання на церковну історію, іншим – на “античні аннали”. Саме тому в українському літературному процесі другої половини XVII – поч. XVIII ст. духовні та світські автори активно розробляють міфологеми “Києва–Трої”, “Києва – Нового Риму”, а також “Києва – другого Єрусалиму”. Зрештою, “Троя” таки лишалася упродовж XVII століття поетичним символом Києва так само, як і Рим. “Київ – то Рим новий”, написав 1695 року у збірці Alcides rossyiski... Пилип Орлик, виражаючи настрої старшинської еліти Гетьманщини.
Проте ідеологему “Київ – Троя” заперечують давні латиномовні твори про Україну. Серед описів міст у “Роксоланії” (так тоді називали Україну) – першому друкованому творі латинською мовою про Україну – Себастіян Кленович (1584) говорить і про Київ. Оповідь складається з трьох частин: вступу зі згадкою колишньої величі Києва й запереченням топосу “Київ–Троя”, опису татарських набігів з описом зовнішності татарів та з викладу міркувань автора щодо виникнення Лаврських печер. “Так, я гадаю, і виникли ті славні руські печери, / Що то глибоку їм честь руси усі віддають” (1365, 1366). Найцікавішою є вступна частина опису Києва. Автор сумує, що колись славне місто занепало:
“Києве древній, колишняя княжа велика столице,
Скільки у тебе слідів давньої старовини!
Мури й руїни старі по левадах розсіяні нині,
Зілля й висока трава криє руїни старі” [1299–1302].
У наступних рядках твору Кленович полемізує з топосом “Київ–Троя”:
“Є ще багато таких, що тут залишків Трої шукають,
Казка однак ця пуста не до вподоби мені.”
Натомість автор поеми “Роксоланія” пропонує іншу ідеологему стольного Києва: “Знайте, що Київ на Чорній Русі значить стільки, як давній Рим для старих християн, значення в нього таке ж” (1337, 1338), не забуваючи описати київські чудеса, насамперед Лаврські печери.
Ідеологема “Київ – Троя” – постійна тема, пов’язана зі славним минулим Києва як столиці Русі; ми побачимо її (вірніше, її заперечення) ще раз у поемі Camoenae Borysthenides Івана Домбровського, написаній імовірно у 1620-х роках.
Апогеєм використання символіки Дніпра-Бористену можна, очевидно, таки вважати твір Camoenae Borysthenides (“Дніпрові Камени”), який усталює цей топос в ролі визначального символу краю, вкладаючи саме в уста Генієві Дніпра (Borysthenis Heros) міфологізований виклад історії України.
Сюжет оповіді починається зі символічного монологу – порівняння з іншими ріками, з якого довідуємося, що “немає більш такої повноводної ріки від сходу і до заходу сонця” (порівняймо пізніше Шевченківське: “Нема на світі України, немає другого Дніпра”, і далі за текстом...); водами Дніпра живиться саме море. Автор наголошує, що саме грецька назва Дніпра – Бористен – дала назву й краєві.
У подальшому описі автор визначає межі “Імперії Русів”, паралельно лаконічно окреслюючи їх у марґіналії: “Кордони імперії Русів, зі столицею Києвом: з півдня Істер (Дністер), Чорне море і західний бік Каспійського моря, з півночі Сарматський (Льодовитий) океан, зі сходу Волга, від заходу Віслок, який омиває Ряшів”.
Топос Дніпра-Бористену й паралелі поміж Києвом і Римом (теж символом краю, який стоїть на славній повноводній ріці, що живить море/океан) міцно утвердилися в арсеналі авторів не лише латиномовних творів. Ці топоси увійшли в канон поетики і риторики – засобів художнього відтворення панівних ідеологем. Так, одним з промовистих прикладів ґлорифікації Дніпра як символу України є твір Laudatio Borysthenis Теофана Прокоповича.
Історик Ігор Шевченко так оцінює поему: “Знаменним у поемі Домбровського є її погляд на історію землі... Описується історія саме землі, географічним – а колись і політичним – центром якої є Київ. Так, минулі часи, про які говорить Домбровський, є місцевою минувщиною, і старець Дніпро (що називається тут Borysthenius heros), дає стислий виклад початків руської історії, від легендарних князів, що звалися “Kius”, “Ascoldus”, і “Dirus”; багато що в цій розповіді запозичено з Початкового літопису... Домбровський відтворив перебіг подій, і в цьому багато в чому випередив (і “поправив”) історичну концепцію Михайла Грушевського”.
Постійне покликання на авторитет давнини стає домінуючим у творчій практиці і теорії буквально через 20-річчя після написання “Дніпрових Камен”. Паралельно ті самі автори описували й інше – нелітературне й нехудожнє – бачення особливостей перебігу історії, особливостей культури й обрядовості. Така інша – і головна – ідея української нації, яка, на щастя і слава Богу, лишилася ще неукраденою в обкраденої української нації, яка нині стає з колін і стається, – це ідея про “права і вольності” козацтва – суспільного стану, який у категоріях постренесансної традиції стає символом України й дійсним суб’єктом національної історії. Ця ідея висловлена й у Конституції 1710 року – так званій Конституції Пилипа Орлика. Ідея ця ґрунтується на переказі, за яким саме предки козаків в іпостасях дружин Олега чи Володимира прийняли хрещення і в такий спосіб заклали початок розвитку української державності.
Слово “угоди” (pacta), яке винесене на перше місце у назві документу, дуже важливе для розуміння змісту документа і відповідності цього змісту до тогочасних українських реалій. На нашу думку, тут ідеться про політичний компроміс поміж різними групами населення України початку XVIII століття: поміж гетьманом і політичною елітою краю (шляхетсько-старшинська верства), поміж світською владою й церковною, поміж населенням України і городовим козацтвом – з одного боку, і запорожцями (Військо Запорозьке Низове) – з іншого, поміж козаками Гетьманщини і рештою груп населення. Поняття “pacta” традиційно трактують як відгомін терміна “pacta conventa” (насправді так воно і є), проте у випадку Конституції 1710 року зміст цієї угоди має власну специфіку порівняно зі суттю “pacta conventa”. У нашому випадку в рамки цієї політичної угоди введені “всі мешканці роксоланські” – усі верстви українського населення, а не лише “народ-шляхта”, як це було з польськими “pacta conventa”. Фактично всі прошарки українського населення визнаються Конституцією 1710 року суб’єктами права, що й визначає “конституційність” документа у нинішньому розумінні. Отож, текст Конституції 1710 року був свого часу дійовим консолідуючим документом для всіх верств “мешканців роксоланських”, він демонстрував політичний компроміс, за яким певні прошарки і певні посадові особи зобов’язані були відмовитися від особливих преференцій на користь інших прошарків. Зміст цього документа засвідчує саме національне бачення проблем тогочасної України й закладає ґрунт для впорядкування, гармонізації суспільних стосунків.
Отож, мотив “ренесансного патріотизму” розвинувся у літературних творах у декілька ідеологем, які стверджували самобутність культури України, її історії, леґітимність політичної еліти, суспільного укладу українських земель і своєрідність народної обрядовості. Важливе місце належало ствердженню віровизнання. Центрами політичного і культурного розвитку на українських землях автори проголошують раз Остріг, раз Львів, раз Київ; пізніше, у другій половині XVII століття, до цього переліку додалися нові центри Гетьманату: Батурин, Черкаси, Глухів та інші міста й містечка України.
Продовження цього процесу консолідації нації бачимо у Конституції 1710 року, про що вже не раз говорилося.
Повсякчас повторюю студентам, що своя мова є своєю, і тут ти можеш творити, бо ти її відчуваєш. Чужа – як вивчив, так і мусиш говорити, бо вийде неправильний зміст, аберація змісту. Так само і з літературою, що є висловом самосвідомості нації, її самовираженням. Всі ідеї, присутні у НАШОМУ літературному процесі, виражають наше суверенне буття в цьому світі й на цій географічній і культурній карті. Отож, висновок: сукупність ідей, про які раніше йшлося, синтезувалася у кількох визначальних для української ідентичності текстах: це і Конституція 1710, і “Закон Божий” Миколи Костомарова, і пізніші конституції кінця ХIX – початку XX ст. Що важливе для нас: українці спромоглися творчо синтезувати літературні міфологеми, щоб остаточно витворити націотворчу ідею, в основі якої – принципи демократичного укладу суспільства. Проте весь багаж світоглядних пошуків лишається набутком національної культури, нашою питомою спадщиною. Включно з твердженням Конституції 1710 року про власну національну Церкву з підпорядкуванням Константинопольському Патріархові. Оту, що її створило декілька поколінь українських князів, починаючи ще до Володимира, продовжуючи державотворчими заходами Ярослава, недаремно прозваного в історії Мудрим.
Отож, осередок Руси – не Росії, а Руси-України – міститься таки у Києві. Тому, якщо комусь до Києва зась, то цей хтось намагається приберегти собі бодай Херсонес (а по-українськи Корсунь). Приберегти, щоб заспокоїти власний комплекс меншовартості, який і провокує масу геополітичних проблем у сучасному світі, забуваючи, вочевидь, що на календарі таки XXI століття.
А на завершення побогохульствую, приклавши до особи Владі-МІРА відому цитату геніального класика: “Я сам себе дурний дурю...”
11.12.2014