Власенко В. Афини / Власта Власенко. – Львів : Видавництво Старого Лева, 2021. – 248 с.
Власта Власенко – поетка особливого штибу, розробниця не надто поширеного в українському поетичному дискурсі напрямку своєрідного фольклорно-магічного реалізму, заснованого на етнічній традиції та особистих авторських напрацюваннях. Окрім того, звісно, унікального шарму цій поезії надає глибинне занурення в питому семантику карпатських гір, акцент на особливій діалектології мовлення, невимушена інтеграція сучасного урбаністичного простору в автентичну гуцульську реальність, пронизану тремкими, понадчасовими візіями та інтроспективними малюнками.
Нова книжка авторки, «Афини» – збірка поезій, наповнена рефлексіями, спогадами, мимовільними сентиментальними порухами, зізнаннями та замовляннями. Це також – своєрідна галерея тіней тих незабутих предків, котрі надають нам ключі до розуміння і творення власної ідентичності, до формування нового, оригінального і динамічного, проте закоріненого у глибинні гештальти, простору.
Зрештою, ці вірші – справжня жіноча (пост)магія, спрямована на трансформацію зовнішнього світу й узгодження його із власним внутрішнім космосом персонально зорієнтованої екзистенції. Якщо говорити про сакральне наповнення книжки, то воно, радше, язичницьке, первісне за духом («рахманське», як говорить авторка), хоча містить і власне новіші, християнські контексти, які органічно вплітаються у цю барвисту канву міфологізованого авторського світогляду. Зрештою, синтез і є основним принципом світобудови, де все взаємно переплітається, комунікує, знаходиться у стані перманентної дифузії – це процес вічного зачаття, в результаті якого народжується щось нове, цікаве й гарне, хоча й пронизане певною меланхолією, котра є безумовним вислідом надмірного пізнання:
«в час непідробної зими
ти тільки й матимеш, небого,
що вдих господньої пітьми
та видих імени людського…»
(«в час непідробної зими»).
За чим так плачете, кити?
Вірші Власенко – сакралізовані текстуальні одкровення, майже на межі з ритуальними замовляннями, урочисті і, видимо, доволі прості за вибором внутрішньої авторської лексики та загальної конотації, але разом із тим, не позбавлені певного прихованого змісту, подвійного дна, іронії, врешті решт.
Відзначимо, що «Афини» – певною мірою, нерівна за структурою, емоційним наповненням і технічною майстерністю збірка. Можливо, вона просто занадто розлога – риса, якою хибують багато поетів, натхненних ідеєю донести до читача максимально повний корпус власних текстів, кожен із яких, безумовно, є цінним для автора, та чи таким уже необхідним для читацької рецепції?
Видається, авторка надто часто відверто «попускає» собі, ігнорує внутрішній ценз, безумовно присутній, але не завжди враховуваний, і загалом тяжіє до розлогих, семантично та інтонаційно неоднорідних, експресивних поетичних полотен «на видиху». Близько половини збірки – це вірші, котрі покликані емоційно комунікувати із читачем, сприяти виникненню базового інтересу, емпатії, ефекту підсвідомого впізнавання авторського наративу. Певна річ, у цьому нема нічого поганого – навпаки – єдине, що можна вважати деякою хибою, це пріоритет емоційності над чистотою технічної гри, що веде до певної вторинності, приговорювання усталених тем на тлі неминучого вичахання центральної внутрішньої метафори книжки і, в ширшому контексті, всієї творчості поетки.
Не сумніваємось, піддатися спокусі оспівування канонічних ліричних горизонтів дуже легко – тим паче, коли поезія твориться на природному, чистому ґрунті, мовлення тече просто і органічно, емоція превалює над математичним розрахунком. В якийсь момент ці вірші, здається, можна маркувати як виразно «жіночі», й заспокоїтись на цьому. Проте, якщо набратись терпіння і пройти далі, углиб, стає зрозумілим, що все насправді зовсім не так. Сови не ті, ким здаються (гарні «білі сови», які заховали сніги) і Власта доводить, що спроможна вийти за межі зведених власноруч кордонів. А може, навіть і кордонів ніяких не існує. Елегійна, легка форма слугує тут виразником глибокого, вивіреного та потужного змісту, компетентних та оригінальних рефлексій. Цікаво те, що досить часто найкоротші, найбільш лаконічні тексти Власенко, структура котрих наближається до викінчених афористичних катренів, є так само найбільш тонкими, професійно пропрацьованими, інтонаційно глибокими:
«тримайся душко-небого
веселої душко ох!
в дорозі нема нікого
з Дванадцятьох...»
(«тримайся душко за тіло»).
І ще:
«Ябліночка.
І я.
Її яблука в хрускоті листя, сміх…
Піду і я покличу свої діти»
(«Ябліночка»).
Бачення поетки справді здатне виокремлювати автентику місця й часу, передаючи її у простих, але вимовних деталях, образах, метафорах, закорінених у світ природи, у своєрідну авторську натурфілософію: «руді корови як богині / йшли по сусідській конюшині», «трава пропорпує маршрути / і як дітвак собі росте», «набрякли бруньки в аличі / вона ховається за хату / бо зацвітуть аличенята десь певно пізно уночі». При цьому поетка вдало оперує формою, застосовує широкий технічний інструментарій, різноманітні системи римування, не зраджуючи, утім, переважно, розмовному, а іноді – наспівному, – методу версифікації.
Доволі часто тексти Власенко розпочинаються із фантазійних, акварельних замальовок-тропів, майже пейзажних, витончених : «от і осінь.… пахнуть перші крила, гусне перша бузькова імла», «посідали на вимоклі лати розкуйовджені вітром стрижі», «грудневий дощ і мокрий пес / його печаль така осіння» .
Далі ці автентичні оригінальні спостереження-метафори розгортаються, витворюючи, власне, психоемоційну сув’язь особливої позачасової поетики, як узагальнення існуючого зовні (і всередині авторки) світу.
Інтуїтивне осягнення якогось містичного, екзистенційного досвіду у Власенко межує з простим усвідомленням минущості людського буття, його подеколи порожнистістю, безсенсовістю, онтологічною кризою та самозреченням, що виливається у болісні, пронизані еклектичною риторикою, рядки: «ах коли я хижою була ах коли була я вовчим слідом я була легка я пахла снігом я шукала ватри і тепла». Лірична героїня, вочевидь, переживає складні психоемоційні процеси, мовить до нас із глибин, із сфери позараціонального, ментального, психотичного. Легкий невроз, знайомий більшості чутливих натур, посилюється темами проминання, втрати і віднайдення, вічного циклу здобутків і згуби, любові й забуття, яке насправді є найгіршою з можливих розлук.
Найбільш успішно, органічно для себе Власенко працює в семантичному полі простих істин, пронизливих метафор, утвердження вітального експресіонізму в загальному трибі майже-скорботного буття, помноженого на глибину безкінечної рефлексії:
«мене нема, та й не було ніколи,
мене цей скрип закреслює і сніг,
вітри, вітри, я піднімаю комір
і згадую своїх»
(«вечірнє місто, брами, птичі зграї»).
Нявка-мавка, не жінка, вітри на лиці
Власта Власенко, авторка збірки поезій «Афини».
Власта – авторка щирої, пісенної ноти, доволі відверта у своїх майже тривіальних, повсякденних, інтонаційно розмаїтих і таких же непослідовних зізнаннях-формулах: «я крихка й емоційна, нестерпна в падіннях», «я мольфарю на чорнім любистку». А зізнавшись у слабкостях, упадках та гріхах, дещо зухвало та впевнено стверджує «ні за чим я не жалію / дві жаринки в кулачку», і, разом із тим, не без прихованого смутку констатує: «я допалюю ніч, я домислюю дощ, я навчилася вже замовкати на «до»»… Аби, врешті, пообіцяти «…тікайте білі, святі, пухнасті, святі, пристойні, бо з’їм усіх», але це виглядає навіть природно, «бо я ж мольфарка, зелена півка, тонка шалянка, червоний спід…».
Очевидно, що для Власенко притаманна деяка екзальтація, зумисна драматичність, згущення фарб, експресивність:
«…ах навчитись мені би просити
трохи тиші та милості в борг
а не знаю не вчили не вмію
ніч мине у погоні й крові...
лиш під ранок на сонці зотліє
перегризена пастка в траві»
(«посідали на вимоклі лати»).
Але весь цей емоційний надрив та містичні інсинуації здебільшого є виправданими, адже Власта – справдешня спіритуалістка, ворожка на кавовій гущі (закреслено), модераторка складних і довгих, але цікавих розмов із потойбічним. Вона не просто розмовляє з духами, а викликає їх на рідкісний магічний діалог, точніше – полілог, у якому читач уже не може уникнути співучасті. Так поступово твориться особлива синергія, спрямована усередину й водночас назовні, стримуюча та всеохопна, тонка і потужна, ніби космічна матерія всетворення.
Попри деяку надмірну браваду, в текстах авторки присутня також особлива, наївна в чомусь, міфопоетика на межі з етнографічною стилізацією, переспівом, що його робить по-справжньому унікальним тільки глибинна авторська інтегрованість у пласти рідного культурного гештальту, спорідненість із його ключовими топосами:
«Червона ружа, замоклі двері,
Жилізна клямка, в жіливі ключ.
Залиш нарешті все на папері,
Нікого серцем своїм не муч.
Зеленим мохом все далі-далі
На бік смереки, на край гнізда.
Клюють тетері твої коралі,
Твою сорочку бере вода»
(«Червона ружа, замоклі двері»).
Впроваджуючи у поетичне мовлення щось майже тваринне, просте, хтонічне, авторка, разом із тим, демонструє високий рівень художності, рефлексії, обізнаності: «за димом – дим, за ним – зола / і навіть трохи дивно стане, / коли боліти перестануть / старі рубці і дзеркала». Це ті літературні ігри (та ігрища), в які краще не вв’язуватися, якщо не відчуваєте себе достатньо готовими і сповненими смирення.
Озброївшись означеним смиренням, Власта формулює власний катехізис буття «людиножінки» як універсальної еманації містичного всесвіту, вчить засадничим постулатам набуття персональної ідентичності, окреслює головні віхи на своєму власному шляху (скидається на те, що поетка, наче своєрідний фемінізований самурай від літератури, має тільки цей шлях і нічого поза ним):
«пережити, перебути
водоспади, водомети,
звіра в собі, бога в собі
й довгі луни порожнеч...
...дні мої сиділи тихо,
заховавши кулемети,
тільки креслили у спузі
план своїх майбутніх втеч...»
(«щось я дням своїм нітрохи»).
Сирний коник з Косова
Поряд із індивідуалістичним устремлінням чітко змальованого «я», у персональному лексиконі Власенко доволі часто з’являється категорія «ми», що, на загал, характерно для сучасної української поезії. Ймовірно, оця перманентна апеляція до умовного «ми» як окреслення певної поколіннєвості, як постійне прагнення до спільноти (точніше, до можливого залучення в цю спільноту, до осягнення колективного крізь індивідуальне, і, можливо, навіть усупереч йому), пошук ми-спільноти як ідеального соціопсихологічного конструкту, викриває значний рівень духовної самотності, що зумовлює майже неусвідомлене тяжіння до певної колаборації, згуртування, пошуку якихось колективних ідентичнісних маркерів.
Спроби окреслення соціально-духовного простору «ми» – це завжди про усвідомлення, про ідентифікацію, про екзистенційний пошук «своїх». Разом із тим, цей пошук не обов’язково є успішним, навіть апріорі не може бути таким, тож у самій своїй ідеї, засадничо містить значну частку внутрішнього, прихованого трагізму й розчарування самою концепцією творення оцього ментального товариства, умовного братства (чи то пак, сестринства), надто часто позбавленого конкретних ідентифікаційних ознак і осмисленої мети:
«холодний сніже, ми йдемо з тобою…
лиш хто куди?»
(«вечірнє місто, брами, птичі зграї»).
І все ж таки, поетка оперує категорією «ми», розширюючи семантичні межі й можливості цього простенького займенника з вузько інтимних, окреслених соціальними нормативами міжособистісних взаємин до широких світоглядних концептів («нам пахне життя, як розтерті в руці ґоґодзи»), маркованих ознаками роду й місця, смислами і тотемами:
«…і коли ми станемо межи росами
досвіта… озирнеться з-під
гривки білої
сирний коник і піде назад до Косова,
а мене висвітить яблуня до подібності
вибілить до ніжності
і висвятить
на білий цвіт…»
(«як витеше жаль мене до покірності»).
Як один із можливих інструментів творчості, Власенко практикує своєрідну фолькльоризацію, зведену до найпростіших фонем катехетичність мовлення, злегка формалізовану літературно-педагогічну дидактику, котра не завжди корелює з безпосереднім художнім наповненням текстової площини. Варто зазначити, що поетка не без вагань, але досить органічно береться за теми суспільні, вплітаючи їх у майстерні картини абсурдних соціальних містерій, де «тільки привид революцій ходить-бродить сам-один», а поснулих вождів колише «чорний ворон в панталончиках рудих». І, звісно ж, над усім панує «доба зеленої зими», проте все ж тішить пророцтво, що «туманом ходить отаман якого ще нема».
В широкій палітрі обраних відтінків авторка не цурається іронії, і навіть уїдливого сарказму:
«файно вивчи запити народу:
біль-житє-страждання-кров-любов,
і тако по віршику в годину –
слава соціальному труду!
всмак страждай, би мож сльозу пустити,
три страждання, думаю, на день
буде доста, ну бо то як більше,
то народ зачне іти домів»
(«ну та вже любити – то любити»).
Збитий зі шляху філолог
Поезія Власти Власенко досить часто «мовчазна, низова, босонога», – себто, дуже органічна у своїх помірковано декларативних конструкціях, у несподіваній деталізації, у проговоренні тих досвідів якогось питомо жіночого, природного буття, які комусь, імовірно, можуть видатись надто прісними, поверховими чи навіть дещо банальними. Утім, усі свої інтимні імперативи поетка формулює максимально чітко, і разом із тим, ніжно й навіть прохально:
«Не треба потім, в самоті,
А треба тут – в пітьмі й софіті –
Мене любити в цему світі,
А не на тім, а не на тім»
«Не треба потім, в самоті».
Цікавим є те, що, попри відверту зануреність у тему тілесності, чуттєвості, у певний еротизм навіть («на моєму паску – сім китиць дзвункових / та ще білі ягнятка в пазусі / та підпухлі вишеньки в сорочках шовкових...»), в цих поезіях так само багато Бога як універсального концепту все-буття, багато мовиться про божественне в людині і навколо неї, про завуальовану сутність походження усього живого : «почуєш, як Хтось летить над тобою листком чи жуком / і шепче молитву над твоєю мокрою головою…». Ця екзистенційна повнота осягнення єдиної можливої істини в оманливому світі ентропії і тяжіння до загального занепаду дозволяє нам говорити про ідеальну впорядкованість глобального, трансцендентного світу поза усталеними речами, поза матерією повсякденного буття. Цей світ народжується щомиті, і так само щомиті може зникнути, якщо його не зафіксувати. Власта талановито виписує усю красу цього моменту народження, коли «забута хатка-повитуха візьме на руки білий цвіт».
Разом із експериментальними, майже футуристичними у чомусь, технічно сконструйованими і водночас дуже легкими, прозорими формами, Власенко органічно практикує у своїй авторській лексиці своєрідні магічні замовляння-співомовки:
«вовк на воривку колисав колиску,
а в тій колисці – місяць блискає:
мавка солодкі тумани п’є...
при Великій зорі
танцюють на хмарах, як на току, глухарі»
(«скільки всього ще треба сказати»).
«Афини» – книжка, достатнього гомогенна за критерієм змісту, навіть герметична. Є у збірці певна монотонність, одноманітність теми, котра, раз почавшись з одного, доволі сильного й сміливого акорду, й надалі продовжує експлуатувати це звучання, триматись у рамках усталеної траєкторії, пропонувати читачу одну й ту саму рефлексію у різних, злегка видозмінених конфігураціях. Відчутно, що авторка найбільше переймається, власне, питанням ідентичності окремо взятої особистості, її самозбереження, її виживання в умовах агресивного оточуючого соціуму, не досить лояльного до устремлінь і душевних поривань ліричної героїні. Разом із тим, вона не зупиняється лише на констатації недосконалостей зовнішнього світу, пропонуючи досить нетривіальні можливості екзистенційного порятунку: «птахів собі склич золотих-срібноперих / і риб темнооких собі налови», «намалюй собі крила й лети, / смакуючи путь», і у підсумку: « тримай свою Чашу і вперто чекай Коляди…».
Білий бабин старий киптар
Відкладаючи убік сучасні урбаністичні інтенції, Власенко стає найсправжнішою у поезії, найбільш автентичною, переконливою і захопливою. У її світі бабин білий киптар є найбільш надійним оберегом від космічного зла, у її світі ще й досі блукає Чугайстер із зеленою дримбою у рукаві, віщі птахи в соснині вітають велику таємницю народження, «непрості» разом із «простими» вивершують свої канонічні маршрути під затемненими світилами. Ці образи, раз явившись, уже не покидають нашої уяви, тривожать її, бентежать.
Витворюючи власний поетичний простір буття, Власта як візитівку пропонує читачам акварельні, злегка меланхолійні замальовки з іншого, кращого світу – світу дитинства, чистоти, теплої дитинної радості буття як подиву. Ці бентежні рядки і є квінтесенцією поезії Власенко, її питомим кредо і конечною настановою:
«Коло намоклої верби пастушу дикі голуби:
май більші – срібні, а малі – з таємним кольором у пір’ї,
вони ховаються в горби, я гoню бучком їх, аби
заворкотіли дим-туман десь на вербовому подвір’ї.
(«Коло намоклої верби пастушу дикі голуби»).
У Власенко знаходимо цікаві зразки синтетичного осмислення міфологізованої карпатської теософії: «Цієї ночі малий Чугайстрик жде на малого Ісуса різьбит яселка», де християнські мотиви органічно сплітаються із давнішими, поганськими сюжетами, де усе живе існує у онтологічній безумовній єдності, де космогонічний міф стає єдиним ефективним інструментом у трактуванні щоденного буття. Магія фольклорних замовлянь кореспондує з великою мольфарською традицією, із давніми наспівами, із красивими, стилізованими під якісь навіть кельтські мотиви, баладами.
Особлива пейзажна лірика Власенко теж не позбавлена містичного акценту, котрим пронизано більшість текстів у збірці. Тут «золоті легіони» осіннього листя пролітають над сплячими містами, «вітер ходит межи смерекам», «козарики пуджіютсі і губліт шєпки», «горне сонце сутінь чебрецеву». Як і гори, ліс у Власенко виступає окремим божеством, живим організмом, мислячою істотою: «такий файний ожиновий ліс». Врешті, уся природа тут наділена антропоморфними властивостями (чи це людина наслідує природу в її кращих, найбільш органічних виявах?).
Зачарованість навколишнім світом, простими речами, естетикою натуралістичних деталей форматується у красиві, прості за ритмікою та структурою строфи, наповнені зворушливою ніжною поетикою:
«Що тобі, що то для тебе цвіт
розгортає досвіта ромашка,
що за тебе мишка, як монашка,
в лапки рано молиться в траві»
(«Встань і подивися за вікно»).
Парадокс поезії Власенко полягає ще й тому, що метода її авторського мовлення досить часто доволі імперативна, наказова, навіть безжальна у своєму своєрідному естетичному диктаті, але вона й напрочуд чесна, дотульна, у певному сенсі – універсальна, бо доступна якомога ширшому колу читачів, із різним рівнем світоглядних, культурних та етичних запитів.
Зрештою, майстерність поета у тому і полягає, аби викликати емоційний резонанс найбільш простими засобами, це – основа літературної демократії, її філософське підґрунтя, її базова настанова. Проникнення в подібну поетику завжди містить в собі бажану й необхідну сатисфакцію, а це вже – дуже цінно, бо дає можливість відчути дотичність, співпереживання, синхронізувати власний внутрішній камертон із глибинним звучанням автентичного, упізнаваного мотиву, суголосного із найбільш інтимними, особистісними переживаннями, у тій чи іншій формі знайомими більшості із нас:
«…і я не плачу
бо моя баба загортає мене у вовніну хустку
і вертає додому...
де у братрурі
пріют пироги з синіми ягодами
а в стодолі на сірім одвірку –
ключ від хати
такий великий
що може й від неба...
(«коли небо дуже бігло то падало»).
28.01.2022