Мусаковська Ю. Бог свободи / Юлія Мусаковська. – Львів: Видавництво Старого Лева, 2021. – 136 с.
Хтось може сказати, що у нас війна, і тепер не до поезії. А я, натомість, вважаю, що саме війна є одним із найпотужніших генераторів справжньої, якісної поезії, вимовленої (та вимоленої) з нутра, з глибини рефлексії, з досвіду як фізичного, так і ментального, з простору раціо та поза-раціо, з усього того, що творить щоденну побутовість конкретного людського індивіду й загальний горизонт позиціонування спільноти, котра так чи інакше переживає колективний історичний момент.
Найновіша збірка львівської поетки Юлії Мусаковської – «Бог свободи» – створена іще до війни (точніше, до великої війни 2022 року), іще до переходу цього умовного Рубікону, яким відтепер позначатимуться всі культурні, суспільні, політичні наративи нашої країни, держави, нації. Проте за настроєм, за ключовими меседжами й певною провіденційністю ця книжка є досить мілітарною, прямолінійною, навіть жорстокою – однак відчитати вповні знакову систему збірки дозволяє лише код істотного занурення у воєнний стан, у реальність бомбардування мирних міст, у простір українських вулиць, переповнених спаленою ворожою технікою.
Щоб зрозуміти деякі прості речі, нам довелося опинитися аж тут. Саме тут і зараз, на жаль. Ціна висока, але так ми оплачуємо нову Україну – Україну, на яку ми заслуговуємо, насправді.
Зрештою, саме про це й говорить Юлія Мусаковська. Поезія авторки проростає із щоденного, ужиткового наративу і наповнюється глибинними сенсами, символами й кодами. Це своєрідні, дуже інформаційно насичені вірші, вони не читатимуться аж надто легко, тут не буде напівзусиль, напівприсутності, «напівсерця».
Свобода – це взагалі ніколи не легко, і це багато чого коштує. Мешканці Харкова, Херсона, Маріуполя, Сум та інших наших міст і містечок підтвердять – а втім, сьогодні свободу виборює вся країна, так чи інакше. Боротьба ця жорстока, і свобода так само жорстока. Відтак, і бог у неї, у Свободи, жорстокий, імперативний, не схильний до компромісів. Хоча це не відміняє його загальної прекрасності, сили, величі. Зрештою, саме богу свободи зараз молиться Україна – у метафоричному сенсі (або ні).
Серце, яке говорить
«Бог свободи» – попри достатньо імперативну назву, інтонаційно доволі стримана, лаконічна збірка, – певною мірою, навіть лінійна, як буває лінійним час, коли сприймати його у ракурсі історичного позитивізму. Мусаковська пропонує нам таку вже досить зрілу поезію, позбавлену невротичних надривів, традиційно-ліричних страждань, освідчень та зречень. Натомість тут є усталена, вишукана нота певної, сказати б, професійності, акуратності у виборі слів та методів комунікації з читачем, якась, у доброму сенсі, ергономічність. Юлія не практикує надміру слів, вона доросла до лаконічності і, разом із тим, саме ця лаконічність, емоційна обережність робить її поезію по-справжньою якісною, ефективною, точковою, сказати б. Себто, вона влучає саме у заздалегідь визначені точки, працює по координатах (ну, як от «Байрактар», наприклад), і взагалі, діє продумано, виважено, досить убивче.
Водночас, у книжці є нерв та емоція, книжка ця – значною мірою кордоцентрична, про що свідчить і назва першого розділу – «Заблукале серце». Однак чому саме це серце є заблукалим? У які невідомі далекі неверленди воно втрапило, що не годне звідти повернутись? Чи все-таки повертається – до власниці, до її усталеного горизонту буття і світорозуміння, до її ніжних, утопічних, химерних історій про любов, людей, навколишній світ. Про власний світ, зрештою, занурений у генетичну спадкоємність.
Утім, із цим метафоричним серцем узагалі не все так просто. На початку авторка зізнається: «Ношу в собі п’ять сердець», і ця полівалентність, насправді, нічого не пояснює. Ну, або майже нічого. Чи має це зізнання свідчити про те, що внутрішні світи поетки розділені (привласнені!) цими серцями аж так невідворотно:
«Серце матері, що завжди насторожі.
Серце дружини – гаряче і гарно пахне.
Серце доньки, про яке забуваю.
Серце бджоли, що не дає всидіти без руху.
Серце, яке говорить,
муляє і норовить випхати решту,
немов пташеня зозулі в чужому гнізді»
(«Ношу в собі п’ять сердець»).
П’ять сердець – п’ять окремих істот, що змушені співмешкати в межах одного фізичного тіла? Чи, навпаки, маємо тут метафізичний симбіоз натур і характерів, історій та облич (але, сподіваємося, не масок)? Хтозна, можливо, тільки такий симбіоз і уміщує всю повноту органічного жіночого єства, котре прагне до реалізації в просторі кожного із перелічених сердець. Тільки такий симбіоз і дає можливість творити той особливий скарб, «зібраний поміж долонь», до якого прагне кожне окреме серце, і усі серця в їхній онтологічній єдності, «видобуті з-під ребер».
Вільне, афористичне мовлення авторки регламентоване тільки внутрішніми ритмами, позбавлене ідеологічного гніту будь-яких систем чи нормативів традиційної версифікації, проте раз по раз тішить оригінальними римами, багатою лексикою упереміж із авторськими новотворами («рутинні глинодні», «ніччині кольори»), потужними метафорами, наскрізно присутнім, навіть інтуїтивно осяжним інтертекстом, котрий упроваджує ці вірші в корпус найбільш майстерної, вишуканої української поезії нашого часу і, разом із тим, актуалізує цілі пласти минулих літературних досвідів, здобутків, напрацювань. При чому для поетки не обов’язковою є чітка номінація ремінісценцій та алюзій – радше ідеться про загальне тло, базовий ґрунт, на якому зростає текстологія «Бога свободи», своєрідну епічність внутрішнього сюжету книжки.
Серце, яке говорить, – бунтівне, незручне серце, яке не хоче мовчати, поступатися своєю потугою, стишуватися – таке цілковито українське, незговірливе, несхильне до колабораціонізму, незручне багато в чому серце, воно засвідчує не лише якісь особистісні, інтимні речі з простору чуттєвості, але й значно глибші, у певному сенсі, матерії соціального, історичного, цивілізаційного:
«вибір від слова «вибратися»,
виборсатись
із вигрібної ями,
братської могили,
колиски народів
по трупах -надцятилітних добровольців»
(«вибір від слова «вибороти»).
Без цього вибору людське (між рядків читаємо – національне) існування буде (точніше, могло б бути, але не склалось, на велике горе тисяч російських окупантів) просто «позбавленим сенсу і серця», а відтак – порожнім, майже тваринним, спрямованим на задоволення базових фізіологічних потреб. Певна річ, це йде урозріз з основною природою, призначенням, сутнісною місією людини, серце якої належить не її біологічному виміру, зовнішній оболонці, а тому внутрішньому наповненню, глибинному світлу, котре тільки й варто шукати у собі й оточуючих.
Недаремно образ серця виринатиме у текстах Юлії раз по раз, адже саме тут зосереджено все найбільш тонке, емоційне, глибинно-гуманістичне, що є в людині, особливо у переламні моменти, в мить катаклізму і осягнення власної конечності, недосконалості, фантомності: «Війна, що її носиш у нагрудній кишені, мов лисеня, прогризла в тобі дірку, з якої раз по раз вивалюється серце».
Крила архангела Михаїла
Юлія Мусаковська, попри позірну раціональність та, навіть, аскетичність мовлення, часто говорить про винятково емоційні сфери, досліджує їх, транслює якісь глибоко особистісні досвіди й інтимні переживання. Одначе поетка ніколи не спекулює відкритістю, щирістю, тонкістю окремих речей. Юлія знає, що з серцями слід поводитись обережно, бо вони занадто крихкі й вразливі. У своєму інструментарії авторка використовує широку палітру засобів і прийомів, працює в широкому полі вільної версифікації, хоча не цурається й якихось більш традиційних форм, чіткого римування, виразно дбає про ритм і його збереження, що досягається, зокрема й використанням речитативних пауз та смислових акцентів. Лексика поетки багата й органічна і, разом із тим, дуже конкретна, навіть конкретизована – Мусаковська активно практикує своєрідні медитативні рефрени, структурні переліки, номінацію простих, але необхідних речей, котрі наповнюють не лише зовнішній простір, але і певні внутрішні лакуни свідомості.
Цікавими є спроби передати окремі глибинні ліричні переживання мовою сучасної урбаністики, дуже технічної, стриманої, і, водночас, такої, що перебуває у межовому контексті інтимної семантики. Так говорить Мусаковська, окреслюючи, наприклад, майже канонічну формулу ідеальної дихотомії людського зв’язку-партнерства: «чи береш ти цього чоловіка / чи береш ти цю жінку» і продовжує, аж доки не приходить до заключного висновку: «допоки ніщо не розлучить вас» («чи береш ти цю жінку»).
Здавалося б, фіксуємо максимальну категоричність, чіткість, відсутність потреби у подальшій рефлексії, тотальну крапку. Але, знов-таки, у цьому просторі повної визначеності і чіткого розуміння природи процесів та речей є місце для деяких сумнівів, тривожності, вагань («я не знаю з якого боку у тебе серце»). Лірична героїня, яка «пробила свою ахіллесову п’ятку» об серце, що лежить на підлозі – це гарний образ, по-справжньому гарний, хоча в чомусь і дещо претензійний, та навіть нарцисичний. можливо, навіть трохи застарілий, якщо зважити на конкретний семантичний момент.
Відзначимо, що епістеміологічна, філософська, проте і дещо розмовна, наративно спрямована, замкнена на чоловічій енергії, на оспівуванні Чоловіка в різних його іпостасях, ця поезія є менш феміністичною, аніж, можливо, комусь хотілося б – вона достоту навіть у чомусь патріархальна, архаїчна: «Для того, хто не зімкне повік, місяць на небо викотить чоловік» («Архангел Михаїл cажу струшує з крил»). З іншого боку, розуміємо цю семантику на тлі нашої переможної (уже!) війни, на тлі битви за Київ, битви за Україну і кожного українця, на тлі непоправних утрат, каліцтв, стигматизації пам’яті («розтрощеної порцелянової пам’яті») та якогось аж епічного відновлення дефрагментованої суспільної свідомості.
При цьому збірка не даремно носить свою назву – як бачимо, категорія свободи вимірює в цій поезії багато чого, окреслює її центральну метафору й засадничий смисл, не позбавлений внутрішнього метаконфлікту:
«чоловік який став для мене домом
хоче стати для мене свободою –
і не може…».
Проте авторка свідомо відмовляється від імовірності якого-небудь іншого фіналу, окрім щасливого (прикметно, що категорія щастя взагалі ніде не фігурує у текстах авторки, не є предметом осмислення та проговорення. Можливо, це пов’язано із тим, що в полі граничної ясності більше нема чого висвітлювати). Відтак у чоловіка:
«…є тільки один вихід:
він навчиться рости
поступово ростиме ростиме
поки не заполонить усе навколо
поки сам не стане свободою»
(«чоловік який став для мене домом»).
Пошук свободи (але не свободи від інших людей, чи принаймні – окремих людей, цінних для ліричної героїні) – основна смислово-сюжетна вісь книжки, винесена, певною мірою за дужки. Разом з тим, як не дивно, домінантним у значній частині текстів, зокрема тих, котрі досліджують власне тему стосунків, є настрій радше не войовничий, а стишено-впокорений, спокійний і навіть трохи фаталістичний: «зростися з тутешнім чоловіком, щоб дати йому й собі продовження» («У дзеркалі борозниться зморшка нова»). Про що це, як не про внутрішню зрілість, готовність до прийняття себе у новій якості, чи то у єдино можливій, наперед визначеній якості, втеча від якої досить часто може виявитись пов’язаною із глибинною деструкцією, емоційною девальвацією, та навіть крахом.
Прикметно, що другий розділ збірки – «Червона піжама» – так само розпочинається із Чоловіка («Чоловік, який про мене піклується, носить під пахвою подушку»). Видається, цей образ буде наскрізним у книжці і, можливо, саме він утілює в собі отого фантомного бога, котрий, може трапитись, не увінчує ідеал свободи, а панує над ним, є богом власне для-Свободи, себто вищою трансцендентною сутністю у її системі координат, панівним суб’єктом, володарем. Така гіпотеза, насправді, багато чого б пояснила, хоча, імовірно, сама авторка й не мала на меті її формулювати, натомість заявляючи:
«Я – вітер, який залетів у смугасту панчоху,
і лопотить нею,
дурячи себе, що танцює».
(«Десять років дороги – назустріч одне одному»).
Юлія Мусаковська – багато в чому нетривіальна, неканонічна поетка, яка не хоче приймати якісь усталені рамки чи алгоритми, прийнятні для функціонування/творення сучасної літератури. Вона досить сміливо опрацьовує не таку й популярну у вітчизняній поезії тему материнства/заміжжя, говорить про жінку в цьому ключі не як про смиренну домашню рабиню, а як про вільну істоту, котра у своїй волі обирає саме цю місію, саме цю працю, саме цей варіант розгортання персональної, а в чомусь – універсально етичної – історії.
У цьому контексті особливо зворушливими, інтимно-ліричними видаються рядки вірша «Лицарю яєчної шкаралупи, моя безпомильна копіє», адресовані, вочевидь метафоричному синові – не беремо на себе сміливість говорить про міру присутності в тексті реального прототипу, але скажемо, що тема дорослішання, прийняття себе-у-світі і світу-в-собі – це те загально-знаменникове, що зачіпає всіх, що лякає всіх – і недарма, врешті, адже у фіналі відбувається ось що:
«Тріскає шкаралупа – десь у сутінковій зоні
василіски вилуплюються, в дзеркалі змінюється обличчя»
(«Лицарю яєчної шкаралупи, моя безпомильна копіє»).
Ох, тепер ми всі отримали можливість вдивлятися в обличчя василіска. Чи, може, давно вже його бачили, але недуже хотіли вірити.
Хай вона перестане
«Бог свободи» – це вірші того штибу, котрі потребують неквапливого, медитативного ритму прочитання, експериментів із наголосами, акцентами, дбайливого підбору потрібних ключів, які відчиняють цілі нові простори змісту, архітектоніки, внутрішньої музики. Це досить непроста поезія – у першу чергу тим, що вона майже позбавлена доступної технічності, натомість є всуціль уривчастою, сповненою таємничими образами, посланнями, посиланнями («Ніжність – це линва, яка не дає випасти з човна», «Бог, що на гіллі сосни дрімає, навряд чи втрутиться»).
Тут не знайдемо надмірної бароковості, патетики, вигадливості, естетизації – натомість у текстах Мусаковської є багато правди, нехай значною мірою і художньої, є якась внутрішня дисципліна, та навіть і суворість, ощадливість. А за цим – проступає крихка, тендітна віра у силу промовленого, у його концептуальну вагу та інструментальну потенцію, що нею не варто надміру розкидатися, зловживати, спекулювати, «поки у тебе зі зброї лише слова».
Поетика Юлії зосереджена на глибинних внутрішньо-емоційних переживаннях і колізіях, занурена в непрості, але певною мірою, уже відрефлексовані психологічні гештальти: «Будеш зі мною, моя провино, як моя половина / Наші обличчя порожні, немов їх шматиною мокрою стерли» («Я заберу тебе зі собою, моя золотосерда провино»).
Юлія Мусаковська, авторка збірки поезій «Бог свободи».
У певні моменти настрої збірки є достатньо макабричними, похмурими, наповненими апокаліптичною семантикою, пов’язаною із максимально гострим переживанням поточного буттєвого моменту, його психоемоційною рефлексією:
«Місто засинає, прокидаються шрами – чорна гусінь,
з неї якщо метелики – то лише мертва голова.
Місто пускає пару з ніздрів, наставляє гори, як роги.
На дні озера ввижаються обличчя товаришів»
(«Війна, що її носиш у нагрудній кишені»).
Видається, що жінка, котра так гостро передає ці враження із простору пост-травми, транслює ці згустки болю, не спекулюючи, натомість на емоційному сегменті мовлення, – така жінка має бути досить обізнаною із ситуацією, має володіти не лише теоретичним, а й практичним досвідом, знанням, переживанням. Утім, Юлія Мусаковська впевнено доводить, що справжній митець, поет, художник не мусить проходити персонально крізь усі ті жаскі й трагічні досвіди, про котрі оповідає у своїй творчості, – ідеться радше про необхідний (високий!) рівень емпатії, чулості до порухів і трепетів навколишнього світу, зануреності у сферу тонкої, психоемоційної енергії, котра нуртує навколо, ніби кипляча магма. І, звісно, необхідне вміння виловлювати з цієї магми саме ті фрагменти, структури, смисли, котрі резонуватимуть, ілюструватимуть, торкатимуться. Іноді навіть, завдаватимуть болю – адже поезія саме для цього й призначена – будь-яким способом позбавляти байдужості, омертвіння, апатії:
«Через тріщину в кризі виборсається мати-й-мачуха
із упертістю жінки, яка
скляну пробиває стелю»
(«А буває: виштовхуєш себе у морозяний ранок»).
Може видатись, настроєвість збірки радше похмура, самозанурена, інверсійна, а подеколи – навіть відверто моторошна («Що в мішку торохкотить? Кості»). Разом із тим, у книзі неочікувано багато сонця: «Сонця шерехка лисиця винюхує лоскітне місце в тебе на шиї», «сонце тобі стікає з лиця», «сонце цілує стигми на долонях дерев», «сонце, яке лоскоче перила мосту». Нібито Мусаковську не назвеш сонцепоклонницею, але звідки ж у неї з’являються такі пронизливі та проникливі рядки штибу:
«Ми віддали свої очі сонцю
за мерехтливі брязкальця й перестиглі плоди».
(«Доки ти наближаєшся, листопаде»).
Щосили опираючись темряві, котра натупає раптово й підступно, обираючи сонце й усе сонячне, авторка веде свою лінію оборони «кольоровими олівцями» – хоча, на позір, власне, кольору в книжці не так і багато. І це, радше, якісь тривожні, до певної міри, канонічні барви, як от: «червоне – це кров, а чорне – кіптява», «чорне тепле каміння, синя-синя журба». Трактування кольору як самостійної лексичної одиниці – давня поетична практика, заснована на очудненні навколишнього світу, дошукуванні глибших змістів у простих повсякденних речах, а разом із тим – аналітичному осмисленні дійсності, поєднанні раціонального з емоційним компонентом сприйняття.
Хвиля висока, нехай і не по плечу
Як спостерігаємо, бог свободи Юлії Мусаковської якийсь не надто радісний – це, радше жорстокий поганський бог, заквітчаний трояндами і упокорений кривавими тризнами. Скидається на те, що поклоніння такому богу вимагає значних зусиль, та навіть і жертв – але чим, власне, є поезія як не найбільшою жертвою, та навіть і спокутою.
Утім, сама авторка цього ніколи не скаже – вона свідомо уникає пафосу красивих фраз, велемовності, барвистої риторики. Натомість іноді її відверто «заносить» у іншу площину – надмірного наративу, описовості, густої сув’язі буденних картин реальності, з яких іноді просочується щось більш одухотворене, тонке, позаматеріальне.
А врешті, озброївшись належним терпінням, витривалістю й деякою долею іронії, Мусаковська знаходить внутрішню потугу, бажання й можливість сформулювати сутність досліджуваних дефініцій, розгледіти й описати обличчя так званого бога свободи:
«…Що ж він чудний, натхненний, наче прочанин.
Важко, ох важко буде його ламати.
Ременями стискати, встромляти голки ікло,
щоб у тунелях жил надривався дзвін,
скручував шию, корчив до неба чолом.
На тобі, ось твій Бог свободи, ось же він».
(«Доню моя, за що ти мені така?»).
Відчуття проминання часу є одним із домінуючих у емоційній канві книжки («Рік обертається вовком, стягнувши торішню овечу шкуру»). Разом із тим, тонкими рефлексіями окреслена питомо людська потреба проживати кожен день, кожну мить найбільш повно, насичено, емпірично: «Випливе зграя рибин із самого гирла дощу / найсрібніша тебе хвостом поплескає по плечу: мить – твоя здобич єдина, скаже, лови цю мить» («Дощ укриває наші тіла і, здавалося б, світ»).
Мусаковська дуже добре фіксує час, вловлює динаміку його плину, переповідає цей плин. Календарність її оповідей радше умовна, тут від осені до весни лише кілька рядків, не конче римованих, не конче аж таких філігранних, але у чомусь – пронизливо щирих, сповнених якоїсь суперечливої надії, очікувань попри все:
«Складно зчитувати знамення на великій швидкості –
синьо-зелені вказівники, чорні птахи, застиглі на склі.
Чорна безхвоста комета з’являється нізвідки,
зникає в нікуди. І тріскає брунька весняної зливи»
(«Осінь – стара жебрачка в брудному й барвистому»).
Безумовно, весна – це те, чого чекаємо всі ми. Чекаємо, попри всі ці березневі заметілі, морози, попри обстріли й евакуації, попри смерті рідних і друзів, попри бажання окремих нелюдів убити в нас це перманентне очікування весни. Юлія Мусаковська пропагує ідею весни, навіть не артикулюючи її цілковито. Попри всю неочевидність, зазначимо, що програмним текстом збірки «Бог свободи», якщо придивитись, є не найбільш потужний, метафоричний, майстерний вірш у книжці, а зовсім інший – доволі простий, навіть простуватий, декларативний, номінальний:
«Поки ніхто не бачить,
фехтувальники наших натур –
невідомо, хто в білому,
хто в чорному цього разу –
не на смерть, а на життя
змагаються, викрешують іскри»
(«Поки ніхто не бачить»).
І саме в цій простоті, саме в цій відкритості й відвертості прихована таємниця, яку розкриють лише ті, хто близько знайомий зі свободою та всіма її жорстокими божествами, а також ті, хто володіє даром цієї свободи зректися, аби, врешті, її ж таки здобути. Постійний парадокс волі, складна комбінація бажаного і можливого, здійсненного і забутого, постійне перетікання усього-в-ніщо, і назад – таким сенсом виповнена ця книжка, такі предмети вона досліджує, такою мовою говорить. Аби розшифрувати її, доведеться прикласти зусиль, але воно того варте. Як і свобода, наша свобода – варта усього, і навіть більше.
Пестощі вогняних лисиць
Юлія Мусаковська, упевнено передбачивши страшний, але і в чомусь прекрасний момент сьогочасся, сміливо говорить про страх, боротьбу, подолання власних упередженостей і ментальних перепон. Вигризаючи власну свободу, ми схильні бути достатньо аскетичними, стриманими, поміркованими, хоча є деякі речі, від яких відмовлятися не випадає:
«Що, як виявилось, потрібно? Харчі та книги.
Їх залишать біля дверей, як дари таємні
на твоє дивовижне звільнення від метушні.
І весна переборює страх свій. І настає.».
(«Може, так і треба було: випасти з колеса»).
У останньому розділі збірки, під назвою «Лисиця», вміщено тексти переважно міфологічні – це така персональна міфологія Юлії Мусаковської, героями якої є ближчі й дальші предки: Маріка і Ніна, Попелюшка, Анна (точніше, дві Анни), пані Кася, інші цікаві й суперечливі у чомусь персонажі. А також оті ласкаві телята, котрих любить бог упокорення (чи може так трапитись, що він водночас є і богом свободи, чи це два різні боги, однаково недобрі й божевільні?). В усякому разі, це історії про боротьбу і звільнення, про біль і торжество над болем.
А понад тим всім домінує жінка, яка «вугілля і сіль», прекрасна і сильна жінка, адже авторка наголошує: «Бог посилає мені прекрасних жінок». Ці жінки із власними історіями, власними темними закапелками, власними сонцями у головах та серцях. Це також жінки з отих сюжетів, що: «Занадто чепурилась для інших, занедбала домашні справи», а відтак «…приходить до мене з розпухлою губою, з ретельно замаскованим на вилиці синім птахом» («Зі мною цього ніколи не трапиться»). Це абсолютно різні досвіди – любові, насильства, пошуку можливостей виходу і самопорятунку. Авторка майстерно оперує їхніми ментальними образами, творить мозаїчне панно імен та облич, артикулює головну думку: свобода – це завжди вибір. Не обов’язково вибір жінки, але, поза сумнівом, досить добре відомий їй вибір, іноді бажаний, іноді – знехтуваний, іноді – просто непотрібний.
І врешті, усі жінки Мусаковської – це завжди її відображення, як стверджує сама авторка. Можемо розуміти це як поетичну гіперболу, або ж цілком ужиткову, повсякденну догму буття, своєрідну парадигму віднаходження себе-справжньої:
«Заблукала у цих жінках. Роззираюся навсібіч, не знаходжу виходу.
Мабуть, залишуся тут – хай хоч до завтра».
(«Бог посилає мені прекрасних жінок»).
Тож, попри те, що російські орки продовжують убивати мирних українських громадян, ми залишаємося тут. Завтра, і післязавтра, і завжди. Бо наша любов, наша лють, наша нескореність – це те, що закладено на генетичному рівні, що пронизує тіла і душі, що творить спільний ментальний і духовний простір. Наші жінки, наші чоловіки, наші діти – ми всі. Ми тут. Очевидно, що не всі з нас цікавляться поезію і люблять її. Це природно. Навіть борщ люблять далеко не всі. Але поезія любить і цікавиться кожним із нас. Бо її місія – фіксувати й увічнювати, підтримувати і рятувати, віднаходити й промовляти. І навчити нас поклонятися богу свободи, попри все. Богу свободи, богу свободи, богу свободи.
Нарешті.
17.03.2022