«Письменник формується наодинці з собою»

Попри весь біль і розпач нашого сьогодення, деякі речі в навколишньому просторі продовжують тішити і навіть вселяти певний оптимізм. До прикладу, сучасна українська література нехай і дещо повільно, проте цілком упевнено позбувається задавнених штампів загумінковості, вторинності, виходить на рівень міжнародного діалогу і пропонує світовому культурному простору нові актуальні сенси, помножені на глибину традиції. Це дуже хороший, конструктивний процес, але в нього мусять бути свої амбасадори. І одним із них, поза сумнівом, сьогодні є Василь Махно – поет і прозаїк, перекладач, дитинство якого пройшло в невеличкому селі Базар на Тернопільщині, а весь подальший життєвий шлях позначений наступними віхами: Чортків, що став містом юності для поета, – Тернопіль, де вчився і працював тривалий час у педагогічному інституті (згодом університеті), – Нью-Йорк, де оселився з 2000 року. Постійні читачі «Збруча», звісно ж, добре знайомі з його доробком, адже він є одним із найбільш впізнаваних за творчою манерою, найглибших тутешніх авторів – його поезію, його чудові філософські з нотами легкої меланхолії есеї неможливо оминути увагою…

А нещодавно письменник потішив нас приємною новиною про публікацію двотомника його вибраних творів, включно з поезією й есеїстикою. Перший том цього видання – збірку вибраних віршів під назвою «Схима» – Василь Махно нещодавно й презентував в Україні – спершу у Львові, відразу після проведення резонансного фестивалю «Земля поетів», а згодом в Івано-Франківську і в рідному Тернополі. Користуючись нагодою, напросилася таки на спілкування зі знаним краянином, хоча графік пана Махна й був надзвичайно щільним. Але й бесіда, зізнаюся, вийшла надзвичайно цікавою і навіть у чомусь концептуальною.

Поговорили про юнацьку поезію – про потяг до максималістських устремлінь і верлібрових конструкцій, про видавничу кон’юнктуру, про Поезію як особистісний концепт розвитку і призначення… Поговорили про багато тем, деякі з них торкаються вже звичного для нас, українців-після-24-лютого, повсякдення. І в цьому, зрештою, нема нічого дивного, адже пан Василь – українець на мільйон відсотків, він дихає і живе Україною, тут його дім, тут живе його Мама (саме так, із великої літери), тут багато рідних і впізнаваних моментів буття, навіть ностальгійних і дуже милих серцю… Водночас, хочемо ми того чи ні, очевидним є факт, що сучасний Тернопіль, а тим паче невеликий і затишний Чортків уже ніколи не будуть тими містами із далеких 1990-х чи навіть початку 2000-х, котрі все ще живуть у пам’яті, але самі вже не є живими. Принаймні не настільки живими, аби можна було щоразу їх віднаходити поміж сучасних новобудов, доглянутих скверів, громіздких естакад, у вирі буремного життя/проживання воєнного стану і стану війни.

Попри те, про дім, його концепцію й осмислення Василь Махно говорить з особливою ніжністю та глибиною: «З віком починаю відстежувати певний парадокс: у молодості намагався вирватися з села, залишити його позаду, не ставився до нього досить серйозно… А тепер навпаки все більше бачу у цих сільських коренях, в цьому минулому певний простір для творчої саморефлексії, певний бекґраунд, котрий, власне і витворив мене таким, як я сьогодні є, – принаймні заклав для цього підґрунтя. Саме там я черпаю і мову, і спогади, й історії. Це мої персональні джерела. Звісно, я намагаюся всім цим не зловживати – якимись діалектизмами, образами – але коли вони зринають, це завжди якось дуже доречно. Особливо, коли поговорю з мамою, наслухаюся усіх цих базарських історій... Це працює, наче занурення у певний контекст, і тепер я більше не намагаюся цього уникнути – навпаки, прагну, аби цей досвід був якомога повнішим, яскравішим».

«Ми не дуже зважали на літературні авторитети»

Мимоволі розмова повертає до теми сучасного літературного процесу в Україні, його тенденцій. Пан Василь каже, що бачить багато нового, цікавого, але для молодих авторів необхідним є певний період для самоосмислення, кристалізації певного творчого наративу. «Я весь цей бунтівний настрій нашої молоді добре розумію – адже коли ми свого часу заснували "Західний вітер" (літературне об’єднання, до якого входили Василь Махно, Борис Щавурський, Гордій Безкоровайний, Віталій Гайда, – У.Г.) і фестивалили, так би мовити, тут, у Тернополі, то теж не дуже зважали на якісь літературні авторитети. Але їх, правду кажучи, не дуже багато й було. Був у нас Борис Демків, якого ми поважали. Був Михайло Левицький, якого я вважав справжнім поетом. А все інше, з точки зору естетики, було провальним. Це була не література. Я маю на увазі, в Тернополі. Втім, наше з офіційною літературною спільнотою несприйняття було взаємним. Нас не друкували жодні газети – навіть київські видання. Це пояснювалося ідеологічною невідповідністю – вони хотіли творів про БАМ, про якісь звершення у розбудові соціалізму… Завжди мусив бути отой твір-"паротяг", який би тягнув за собою весь подальший корпус текстів. А ми такого не писали – це був період "брежнєвського застою", коли нібито й жорстких репресій, як у сталінські часи, не застосовували, але тиснули на митців тихим ігнором, психологічними методами. Ось навіть відома "Київська школа", котра прийшла на зміну шестидесятникам – теж була в андеґраунді. Все змінилося аж у другій половині 1980-х років, коли почалася перебудова. А до того все було максимально офіціозним, шаблонним».

Запитую співрозмовника, наскільки важко творчій людині, митцю адаптуватися до умов тотального контролю і диктату. «Я думаю, з одного боку, це справді досить важко. А з іншого, в той час активно творилися різні неформальні мистецькі кола – як не парадоксально, для мистецтва це могло бути стимулюючим чинником, – розмірковує літератор. – Ці кола не були ізольованими – особливо письменники, художники. Воно якось усе перепліталося, одні одним були цікавими – були розмови, суперечки, різні зустрічі, посиденьки... А потім ми зіткнулися з викликом, до якого були не готові. Адже після епохи тотальної цензури настав період повної вседозволеності, коли кордони слова практично були розмиті… Якщо помножити це на інформаційні можливості інтернету, настав період повної девальвації мистецтва й літератури. В тому сенсі, що на фейсбуці люди викладають незліченну кількість віршів, і непідготовлений читач дуже часто сприймає їх як справжню поезію, хоча вони нею, безумовно, не є. І тоді формується така прикра тенденція, коли зникає ієрархія в поезії. Ієрархія не в тому сенсі, коли хтось домінує над іншими – а у плані якихось авторитетів, орієнтирів, умовної шкали художньої вартості твору… Це дозволяє розставити потрібні акценти, розкласти все на свої полички, так би мовити. Певна річ, за нормальних обставин основою для такої ієрархії мав би бути талант – однак у нашому суспільстві вагомими можуть бути й зовсім інші чинники».

На жаль, функціональними процесами в літературі часто керують далеко не ті люди, котрі є драйверами творчого простору. Так трапилося свого часу з багатьма нашими культовими літераторами – наприклад, із Миколою Бажаном, який у приватному спілкуванні зізнавався, що не має зовсім ніякого впливу на внутрішні справи Спілки, на всю цю кон’юнктуру. «У молодості мене це дуже дивувало, але тепер я цю ситуацію добре розумію, – зізнається Василь Махно. – Щодо мене, то я, наприклад, намагаюся завжди підтримувати будь-яку творчість, якщо це щось вартісне у мистецькому сенсі, якщо це важливо для нашої літератури. Навіть, якщо конкретна людина не симпатична мені як особистість, я завжди скажу їй "так" у відповідь на якісь творчі ініціативи».

Принагідно письменник констатує ще один момент: сучасній Спілці письменників України часто бракує самоіронії. Літератори надто серйозно ставляться самі до себе, до свого творчого доробку – це шкодить якості кінцевого продукту. Можливо, отой радянський спадок так до кінця й не був подоланий. Але є і втішна новина: «Скільки б я не розповідав, що воно все таке дуже аморфне і розмите, в кінцевому підсумку завжди залишається текст. І текст свідчить уже сам за себе. А ті, хто розуміє, що таке справжня поезія і література загалом, спроможні відрізнити зерно від полови. Втім, знову ж таки, цих людей не так багато. Особливо, що стосується читачів поезії. Але що цікаво – перед презентацією "Схими" я зайшов у тернопільську книгарню "Є", бо треба було купити свою ж книжку на подарунок, а зайвих примірників у мене немає. І от коли я прийшов, мені сказали, що книжки нема: останній примірник придбали якраз переді мною. Звісно, можливо, це відбулося під враженням якоїсь реклами, певної розкрутки мене чи видавництва – але все-таки це добрий знак. Мені як автору було приємно».

Нью-Йорк і поетичний дискурс

Цікаво поговорити з паном Махном і про досвід адаптації у США – про те, як Америка прийняла його і як він сприйняв її. «Пригадую, на початку мого перебування в Нью-Йорку я вичитав десь – здається, в The New York Times Book Review, – що буде вечір творчості Єгуди Аміхая. Я тоді ще дуже погано орієнтувався в цьому місті й з англійською було кепсько. Але я пішов на цей вечір, знайшов цю залу. Всі були якісь мокрі – надворі якраз пройшов страшенний дощ, публіці роздавали тексти поета на івриті з англійським перекладом. А Єгуда Аміхай був одним із моїх улюблених поетів – я його вперше прочитав у польських перекладах. Був такий польський журнал "Поезія", він тепер, на жаль, більше не виходить. Це видання робилося на фантастичному рівні – вони друкували і польських поетів, і зарубіжних. Там публікувалася й критика. Так-от, на цьому вечері сам поет не був присутнім – професорка гебрейської літератури і перекладачка його текстів робила доповідь, потім було обговорення. Отож у Нью-Йорку я відразу налаштувався на поетичний дискурс», – ділиться мій співрозмовник.

Пригадує він і своє перше «американське» читання – це було в Long Island University: «Хто мене туди запросив, я вже не згадаю. Але треба було читати англійською мовою. Я можу собі уявити свою тодішню вимову... Але я мав кілька перекладених англійською віршів, я їх прочитав – звісно, це вимагало певної сміливості… Після цього я почав писати нью-йоркські тексти – так з’явилася збірка "38 віршів про Нью-Йорк", і ця робота вже набула більш осмисленого формату. Тому що коли потрапляєш у Нью-Йорк, він на тебе тисне, і потрібен певний час, аби зрозуміти, ким ти хочеш тут бути, куди рухатися. Після переїзду туди я пережив певну дворічну кризу – період адаптації, упродовж якого я майже нічого не писав, перебував у певному стані невизначеності. Навіть не знав, чи продовжу займатися літературою взагалі. Але потім воно якось зафонтанувало і пішло, пішло, пішло… Потім я почав писати есеї, звернувся до прози… А ще цікаво: мене ще пам’ятали у літературних колах України, Європи – я отримував якісь запрошення на різноманітні фестивалі. І, незважаючи ні на що, я їхав. Відповідно, розширювалося коло знайомств, горизонтів. Відтак почали виходити якісь мої перекладні книжки – до речі, я завжди видавав книжки в українських видавництвах, тому що вважаю, що книжки українською мовою повинні виходити в Україні. Та й, зрештою, в Америці українських видавництв уже не залишилося. Вони активно працювали впродовж 1960–1990-х років, орієнтуючись на середовище нашої діаспори, але зараз уся ця справа вже зовсім згасла.  

Водночас з плином часу я почав брати участь в читаннях з американськими поетами, мене почали запрошувати на різні заходи. То я їздив у Ванкувер, в Канаду, то я виступав на досить потужному фестивалі у Прінстонському університеті тощо. Тож усе це вибудовувало певний ґрунт для моєї інтеграції в американський простір власне як літератора, устабільнювало всі ці процеси. І, звісно ж, з’явилися нові теми для рефлексії, для творчості – сам Нью-Йорк, триб його повсякденного життя, ціла світова культура, котра живе і пульсує в тебе на очах. І ти можеш брати в цьому участь, якщо захочеш. А ще – це мистецькі осередки, які дуже важливі, завдяки яким і формується погляд на літературу, культуру тощо. Безумовно, я змінився – Америка змінила мене. Якщо порівняти з моїм тернопільським періодом творчості – у мене тоді переважала метафізична лірика з якимись абстракціями, реальність українська не спонукала до більш детального її опису в текстах, до творення оцього наративу, котрий може бути дуже добрим тлом для поезії, для розгортання рефлексій углиб. Реальність була така печальна і сіра, що описувати її просто не було змоги й бажання. А в Нью-Йорку все почало змінюватись – почали приходити й топоніми, й імена, якісь деталі… Це теж розширило мій творчий горизонт, додало якийсь новий інструментарій. Я вважаю, що це було доволі продуктивно. Звісно, були й інші нюанси – я усвідомлював, що живу фактично поза мовою, хоча й одночасно у мові – адже мова була зі мною. Проте я перебував поза ареалом її вжитку – і це теж давало, з одного боку, якусь перевагу, а з іншого боку, звичайно, були певні втрати – бо я не мав змоги чути живу мову вулиць, мову спілкування, сленгів… Але коли я приїжджав – а я дуже часто приїжджав – то швидко поповнював ці свої запаси лексики. Але ця віддаленість, ця перспектива давали мені можливість дещо по-іншому подивитись на ті процеси, що відбувалися в літературному, мовному середовищі, зрозуміти, якою є українська мова і якою вона може бути для літератури.

Звісно, не все, що відбувається з нашою мовою тепер, я сприймаю позитивно. Наприклад, дратує і викликає нерозуміння засилля англіцизмів – "аб’юз", "шорт-сторі"… Чому б не сказати просто – "оповідання"? Не розумію, в чому проблема – невже люди думають, що вживання понад міру цих модних слівець додає їм якоїсь інтелектуальності? Притому треба визнати, що це не тільки українська проблема – це відбувається скрізь. Це й німці переживають, і чехи, і поляки… Це певні неуникненні процеси – наслідки інформатизації, глобалізації тощо. Натомість частково у відповідь на ці виклики у мене активізувалася якась мова дитинства – з тих давніх, родинних покладів, зі споминів про бабусю з дідусем, про їхнє життя, побут, звичаї… Почали з’являтися якісь слова, котрі я чув у дитинстві й ніколи сам не вживав – тут раптом вони приходять у мої тексти. Можливо, це прояв певної ностальгії, може якийсь підсвідомий потяг до отих джерел, куди ми мусимо час від часу повертатися…»

«Моя дочка краще читає англійською»

До слова, про джерела. На презентації «Схими» пан Василь промовив одну фразу, котра мене зачепила: «Моя дочка краще читає англійською». Запитую письменника, чи не буває йому трішечки сумно усвідомлювати цей факт. «Насправді ні, – відповідає мені співрозмовник. – Адже я розумію природу речей, їх закономірність. Молодша дочка – бо мовилося саме про неї – народжена вже у Штатах, вона фактично є тим, кого називають "native speaker", тобто природним носієм мови. Англійська є її першою мовою – це мова її середовища, її друзів. Звісно, ми у родині спілкуємося українською – проте усного спілкування не завжди достатньо, аби засвоїти мову в її повноті. Натомість старша дочка переїхала в Америку разом із нами – на той час їй було шість років. Українська мова для неї – базова, і це все змінює. Вона і читає, і пише, і розмовляє прекрасно. А менша з дитинства оточена англомовним простором. Насправді це могла бути ще більша катастрофа – ми коли усвідомили, що вона в українській мові "ні бум-бум", як-то кажуть, просто схопилися за голову і запровадили домашню школу для неї: я був директором, дружина – вчителькою, а дочка – ученицею. Це було таке навчання у форматі гри. Також ми купували їй мультфільми українською мовою, читали разом книжки, намагалися більше спілкуватися на різні теми. Ймовірно, в неї на цьому ґрунті навіть виникла певна травма від української мови (усміхається, – У.Г.). Тепер, коли вона чимось незадоволена, в неї є така приказка: "Ким, чим? На кому, на чому?" Цю парадигму вона запам’ятала, це для неї такий своєрідний подразник. Але, звісно, вона і читає книжки українською, і навіть мої вірші читає, і слухає українську музику – паралельно з американською…

Звісно, є такі речі, на які ми ніяк не можемо вплинути – коли люди виїжджають, діти потрапляють в інше мовне середовище, і це неминуче на них впливає. Я свідомий того, наприклад, що мої внуки вже будуть цілковитими американцями – у кращому разі з розумінням деякої дотичності до українства. З цим нічого не вдієш – тішить єдине: що я це українство зберіг у собі».  

Утім, на Заході, в мобільному мультикультурному світі на ці питання національної ідентичності, осібності взагалі не дуже звертають увагу. Можливо, для нас би це також не було настільки дражливим, якби ми не перебували тепер у стані війни, котра точиться якраз за збереження нашої ідентичності, самого існування як нації. Це створює певний дисонанс, навіть світоглядний конфлікт якоюсь мірою: ми бачимо, що люди в Європі, та й в Америці, не завжди до кінця розуміють нас – за що ми воюємо, за що боремося і що відстоюємо. Тому про це треба більше говорити, пояснювати – у цьому сенсі література може бути досить ефективним інструментом. Адже для нас ця війна – це справа життя і смерті. До того ж, вона триває зовсім не три роки і навіть не десять – вона триває століттями.

«Парадокс у тому, що наші вороги не можуть нас знищити остаточно: попри всі зусилля, оце українське зерно проростає знову і знову. Але й ми чомусь ніяк не можемо здійснити оцей остаточний екзистенційний прорив, утвердитись як нація і державність, збудувати щось достатньо тривке і життєздатне. Щоб ніхто не міг на це вплинути, спробувати якось скасувати нас, – "закенселити", як тепер модно казати», – зазначає письменник.

З романом потрібна системна робота

Повертаємось до теми двотомника. Запитую письменника, чи вважає він це видання своїм Magnum opus – себто найкращим, найбільш амбітним творінням, підсумком певного творчого періоду тощо. «У певному сенсі це справді таки підсумкова річ – вона цікава навіть для мене самого. Коли я обирав вірші для першого тому, займався селекцією, то водночас і перечитував певні тексти, вирішував, котрий із них включати в книжку, котрий – ні… Тут навіть не справа в кількості – важливо те, що за ці 30 років таки щось написалося. Це якщо брати від 1993-го. Тож мені хотілося це укласти і видати як певний етап у моєму житті, творчості. В мене вже виходили збірки вибраних творів – наприклад, книжка "Cornelia Street Cafe", яка вийшла друком у видавництві "Факт" 2007 року. Ще був досить об’ємний томик під назвою "Поет, океан і риба", виданий у 2019 році харківським "Фоліо". Отож це не перше моє видання такого формату. Але в такому об’ємі і в такій структурі – двотомника, що поєднує і поезію, й есеїстку, – це, звісно щось нове і цим також цінне для мене як певне оприявнення мого творчого доробку. Але я не схильний перебільшувати його значення – однаково вірші пишуться, є ідеї нових книжок, нові задуми. Отож цей двотомник – радше просто етап, не більше й не менше.

Тепер я майже дописую новий роман, у мене є задумка написати книжку оповідань. Паралельно пишуться есеї, щось перекладаю. І, звісно, вірші… Тобто я можу одночасно працювати у різних жанрах – така собі літературна багатофункціональність. Але це не означає, що мій алгоритм виглядає так: зранку я напишу вірш, після обіду буду дописувати роман… Це відбувається дуже спонтанно, під настрій – хоча з романом під настрій не дуже вийде, тут потрібна системна робота. Є такі періоди, що я просто не пишу його, а потім докоряю собі: "Краще я б писав…" А потім знов думаю: "А може й добре, що не писав, – воно відстоїться, набуде глибини…" Отак сам себе дуриш, сам себе забавляєш. Але робота йде. В мене є мрія видати цей роман у 2025 році – вже говорив з цього приводу із Видавництвом Старого Лева, навіть обрали для нього редактора. Все, що потрібно, – тільки подати текст».

Як ми знаємо, досвід подібної праці у митця вже є. Василь Махно каже: «"Вічний календар" – це була велика кількарічна робота. Це своєрідний епос, який подає умовну модель глобальної і локальної історії, – але це не історичний роман. Я вже багато разів про це говорив, відповідаючи на закиди деяких критиків. Окремі з них займалися навіть підрахуванням героїв – нарахували 230 персонажів, про що я й сам не здогадувався. Бувало, закидали мені ще й таке: мовляв, у романі є другорядні герої, які виникають, згодом зникають, і ніякої згадки про них більше немає. Але хіба в житті все працює не так? Ці герої тому й другорядні, що вони в якусь мить зникають з оповіді, і це нормально.

Новий роман, до речі, за обсягом також не буде надто малим – і структурно він непростий. Мені не подобається писати прості речі, для мене це дуже важкий процес. А ще ж коли перечитуєш, починають виникати якісь думки, хочеться щось переписати, щось змінити. Тому все це не так просто. Тим паче, що я люблю отримувати від тексту задоволення – якщо я бачу, що там є якісь хиби, я ніколи не пущу цей рукопис у друк. Він мусить бути максимально завершеним».

Звертаю увагу, що твори Василя Махна перекладені багатьма мовами – деякі з них досить екзотичні. «Деякими мовами я володію – коли читаю ці переклади, можу сказати, що вони адекватні. А щодо інших мов – таких як іврит, монгольська тощо – не знаю, якої якості ці переклади. До речі, маю навіть книжку віршів, підготовану до друку китайською мовою. Публікації китайською також були. Ще важливий нюанс щодо перекладів: в Америці склалася традиція, що римовану поезію перекладають без рим. Якби почати перекладати з римами, сучасний американський читач це б сприймав наче якесь ХІХ сторіччя. Але, наприклад, у польських перекладах моїх віршів рими збережені. Тут є варіативність. Але у будь-якому разі я не є настільки доскіпливим пуританином у цих питаннях – даю перекладачеві певну свободу в межах конкретного тексту, право вільної руки. Тому що мені важливо, щоб іноземний читач це прочитав. Чи це буде з римою, чи без рими – це вже питання техніки. Але якщо текст добре звучить у мові перекладу, зберігає свою поетичну силу – то я тільки "за". Адже це сприяє не лише популяризації моєї творчості особисто, а й загалом української літератури в цілому».

Наостанок цікавлюся, чи вважає Василь Махно літературу своєю професією. Співрозмовник усміхається у відповідь: «Знаєте, коли пишеш і видаєш поетичні збірки, якось не надто відчуваєш, що це – твоя професія. Втім, я взагалі не вважаю, що письменник – це професія в такому філософському значенні. Адже будь-якій професії можна вивчитися – навіть художників, і то навчають. Бо ти вчишся композиції, вчишся, як фарбу класти, як зробити рисунок. Для цього є певні школи, студії. В літературі теж є подібне вище – різноманітні курси письменницької майстерності, лекторії тощо. Але я не до кінця вірю в їх ефективність – та навіть і в потребу їх існування. Письменник формується на самоті, наодинці з собою, наодинці з відкритим вордівським файлом або чистим аркушем паперу. Це дуже довготривалий, особистісний процес, і ти в ньому ідеш наосліп. Ніхто тобі нічого не може підказати, немає ніяких універсальних рецептів… Це непросто усвідомити, але насправді це – єдино можливий шлях. І десь на якомусь його етапі, досить не скоро, ймовірно, ти зможеш назвати себе письменником, не відчуваючи за це провини. Але чи стане це твоєю професією? Не знаю, мабуть, тут як уже кому пощастить».