Відшуковувати Галичину

Найгарніші руїни, або У пошуках утраченої Галичини

Прохасько Т. Так, але… / Тарас Прохасько. – Чернівці: Meridian Czernowitz, 2019. – 152 с.

Ув одному зі своїх інтерв’ю Тарас Прохасько порівнює роман як літературний твір із кілограмом з’їденої картоплі, що видається досить симптоматичним і не вказує на аж надто велику любов до цього жанру. Попри те, що написання роману від автора стабільно й наполегливо очікують. Може, вся штука у тому, що в особистому літературному дискурсі письменник надає перевагу афоризмові над епосом? Хтозна. Але, менше з тим, у тому, що він пише, багато справжньої романістики – у тому сенсі, що проза автора викінчена, фактурна, багатопластова і наповнена персонажами, досконало характерними й наділеними власними історіями. Однак Прохасько не нав’язується нам зі своїми героями, не артикулює чітко їхню присутність, не регламентує їхні життєві та світоглядні вибори, шляхи, комунікації. Радше, він пропонує усе це як замальовки, нариси, шкіци, наповнити які кожен має і може, відштовхуючись від власного рівня компетенції, усвідомлення, бажання.

У сенсі вибору професійного інструментарію Прохасько відкидає усякий формалізм і у прозі іде від канонів настільки далеко, наскільки може, форматуючи власну позажанрову, позасюжетну реальність, де існує тільки рефлексія і її автор, який за сумісництвом може виявитись й умовним реципієнтом, залежно від обраного кута зору, від пріоритетів, зрештою. Це та, дещо хаотична й сповнена засадничого сумніву, проза, котру можна вважати якимсь різновидом мемуарів, белетризованою версією автобіографії, набором ментальних знімків на старенький «Поляроїд». «Так, але…» – естетично досконала збірка короткої прози, як визначає її сам автор, де мова настільки витончена, смисли настільки близькі й зрозумілі, автор настільки інтелектуальний та людяний, що після цієї книжки будь-який інший текст може видатись порожнім та відчуженим.

А врешті, книжка, яку розглядаємо – це 34 тексти (народжені як тематичні колонки) про особистісну і родову історію, котра, щедро пропонуючи свої уроки, рятує від усіх бід і, водночас, стає нездоланною перешкодою на шляху успішної соціальної адаптації як безумовної мімікрії, як відмови від генетичного спадку.

Прохасько зсередини знає ту ситуацію буття, коли історії з минулого дозволяють змиритися з дійсністю, а сенси зводяться до максимально простих речей і конструкцій, зрозумілих усім підряд і, разом із тим, доступних лише обраним. Озброївшись інтуїтивно-логічним методом пізнання минулого-у-майбутньому, письменник аналізує саму матерію історичної пам’яті, ревізує власні набутки й утрати, досліджує соціокультурні контексти:

«Все, що мені подобалося, було під загрозою, і з тим, що подобалося, ставало все гірше. Єдиним порятунком для мене і таких, як я, були історії з минулого. Вони виробляли той ґатунок стоїцизму, якому ще дуже далеко до оптимізму, але він вже не дає розчинитися у безнадійності», – і далі: «…особливо добрих часів не було ніколи, але навіть найгірші часи завжди минають, і їх навіть можна пережити» («Не так багато, не так мало»).

Наука переживання найгірших часів – це те, з чим добре ознайомлений автор, про що засвідчує його генетична пам'ять, його прості, але добре відрефлексовані спогади-замальовки з минулого життя, його візії формування себе-як-концепції («в дитинстві я був переконаний, що мені страшенно пощастило, бо я є українцем»).

Світ з обох боків

Один із феноменів прози Тараса Прохаська – тут домінує філософсько-лірична метода пізнання оточуючої дійсності, на межі з онтологічним подивом та певним, зануреним у персональну психоемоційну тканину, містицизмом, що корінням тягнеться у ранню юність, чи навіть дитинство автора:

«Я вилізав на більші й менші дерева, на дах хати, на вершок гори. І фотографував те, що було безпосередньо під, і те, що було на обрії. Вийшов зовсім інший світ, який завжди є тоді, коли його не бачиш, паралельна реальність. І нема нічого кращого, ніж зважати на її існування і намагатися якнайчастіше заглянути у ту правду, без якої твоя правда лиш на правду подібна» («Тіло землі»).

Такий метод пізнання світу, до певної міри, є ірраціональним, проте не позбавленим особливої внутрішньої логіки, заснованої на домінуючій категорії естетики як рушія і першопричини усього. Автор намагається бачити «зворотній бік суцільних хмар», і це прекрасно. Це демонструє значну емпатійну спромогу людської свідомості, її дослідницькі можливості, перспективи росту. Це значить, що людина як психоемоційна сутність завжди має куди спрямувати свою інверсійну потенцію, завжди очікувана й органічна у просторі емоційного, чуттєвого, позаматеріального. Людина є часткою усього цього, попри те, що окремі індивіди старанно намагаються про це забути. Або вдавати, що забули. Але вартує зробити один маленький крок, вимовити кілька потрібних слів – і, voilà, ти падаєш у кролячу нору пізнання, опиняєшся в королівстві кривих дзеркал, у іншому (не конче правильному) вимірі емоційного осягнення навколишньої дійсності, трансформуєш її, чи то відкриваєш правильну, первісну природу.

Як уже було відзначено, Тарас Прохасько у книжці «Так, але…» часто звертається до теми дитинства, залюбки рефлексує свої дитячі переживання, ділиться ними з читачем, відкриваючи нам доступ у якесь дуже особливе, інтимне коло світовідчуття й світорозуміння, запрошуючи до співпереживання:

«Коли ми з братом були малі, то уявляли собі, що рай – це летюче дуже високо ліжко із цілою купою найкращих книжок» («Тіло землі»).

Прохасько досліджує буття з позицій певної «приватної філософії». У своєму внутрішньо детермінованому ідеалізмі автор бажає обсервувати естетичні, любі його внутрішньому зору моменти, «не опускаючись до неприємних деталей». Що ж, імовірно, це найкращий спосіб взаємодії із оточуючою реальністю – не завжди придатний для реалізації на практиці, але все одно спокусливий.

Письменник Тарас Прохасько, автор книжки «Так, але…».

Тараса Прохаська цілком можна назвати співцем горизонтів пам’яті, зодчим її мармурових храмів, розробником оригінальних архітектурних проектів. Автор багато пише про місто – але це таке особливе Місто-з-великої-літери, котрого майже не торкнулася індустріалізація, натомість воно зберегло і продовжило в собі якусь особливу шляхетну традицію еволюційного проростання в культурно-історичний простір, власне, його творення і укріплення, фіксації та певного філософсько-естетичного збагачення:

«У місті все інакше. Там камінь сохне після кожного припливу. Місто вигріває із себе вологу, даючи життя новим хмаркам, які мають шанс випорожнитися на нього за короткий час. У місті мокнуть стіни і фантастичну виставу показують ринви. У місті балконні вазонки перемочуються навіть тоді, коли стоять при самій стіні. У місті є парасолі, які лише іноді не дають собі раду з вітром» («Все мокре висихає»).

І, разом із тим, Прохасько помічає й «усі ямки і тріщини на хідниках», неправильно припарковані автомобілі, круті сходи, відсутні туалети… Усе це автор бачить, але воно не заступає йому внутрішньої потаємної краси речей, яка в багатьох випадках існує не лише паралельно, але й усупереч.

Есеїстика (чи то колумністика) Прохаська приваблює майже цілковитою відсутністю внутрішньої психологічної деструкції, упорядкованістю, засадничим спокоєм і неконфліктністю, навіть якоюсь безоборонністю, котра межує з м’якою іронією. Хтозна, чи свідомо уникає автор агресивних, жорстких конотацій, чи просто транслює питому для себе картину світу, не ігноруючи те, що є в цьому світі темного, злого й жорстокого, але й не застановляючись на ньому. Тарас Прохасько – наче новітній Сковорода, мандрівний філософ-лірик, виразно закоханий у рідні гештальти, автентичні галицькі топоси, етнографію Карпат («у наших краях небезпечні речі часто не дозволяють робити без мами»).

Все побачене, спостережене, відчуте він переповідає у своїх текстах, відкриваючи й актуалізуючи нам якийсь особливий, наповнений оригінальною семантикою й буттєвими деталями, світ. Тут люди грають у «бабінтон», дбайливо ставляться до фізичного здоров’я, багато читають, і весь час «приязні одне до одного». Тут спілкуються, жартують і намагаються одне одного здивувати. Тут юні представники «гнилої інтеліґенції» вчаться красти пляшки на спиртзаводі, але роблять це мудро, бо серед них «було кілька майбутніх медалістів і переможців республіканських олімпіад».

Тарас Прохасько оповідає про якісь повсякденні реалії, наче про щось чудесне, і воно мимоволі починає очунюватися – принаймні, в нашій уяві. Це велика магія слова, про яку чомусь часто забувають – могти впливати на матеріальний світ, трансформувати його без видимого фізичного впливу, координувати обриси навколишніх предметів, змінювати умонастрої людей, фіксувати миттєвість у всій її повноті.

Світ у оптиці автора – прекрасний, парадоксальний, не завжди логічний і послідовний, але завжди сповнений любові, краси й поваги до себе та оточуючих людей, коли «твоєю радістю є безпека ближнього». Фактично, такий світ – це певна утопія, котра значною мірю живе у свідомості письменника, але ж:

«Хіба цього можна не полюбити, – питав я. Хіба ви не цього шукали. Хіба у вас не такого нема» («Щілина любові»).

Фіранки як засіб утечі

Як мандрівний філософ-натураліст, Прохасько не прагне відгородитися від зовнішнього світу, але розуміє, що для самозбереження ідентичності творчого, мислячого, самодостатнього індивіда така (само)ізоляція іноді є просто необхідною. Підміна ментальних конструктів та цінностей у зовнішньому світі глибоко зачіпає автора, хоч він і намагається нівелювати це відчуття глобальної зневіри та внутрішньої порожнечі якимись простими, побутовими деталями.

Тарас Прохасько культивує тему пам’яті, виводить її на простий, уречевлений рівень сприйняття, цілком емпіричний, осяжний. Є прості речі – стародавні тарелі і філіжанки, старі німецькі ножі, прабабцині простирадла і верети. І – о диво! – всіма цими предметами можна користуватися, вони цілком вжиткові, вони приносять реальний хосен і навіть є «і живішими, і надійнішіми і практичнішими від навіть найновіших». Таким чином, краса історичної пам’яті, природа генотипу виявляється ще і в цілковитій актуальності, придатності до застосування в сьогочасному моменті.

Проте, разом із тим, аналізуючи світ простих побутових речей і предметів, письменник виходить на новий рівень конфлікту, що має вже певну історичну тяглість й чіткий ментальний бекґраунд. Архітектоніка шляхетного, ужиткового, цивілізаційно здобутого поступається дискурсу гіперспоживацтва, домінування матеріального над духовним, безкінечній девальвації змісту. Що було аксіоматичним для радянських часів тотального забуття, те зосталося актуальним і для сповненого рекламними штампами та яскравими вивісками сьогодення.

Не таке вже й відкриття, що численні барвисті й розмаїті деталі побуту сьогочасся лише більш чітко оприявнюють засадничу відсутність сенсів – точніше, їх абсолютну комерціалізацію, об’єктивацію усього, маркетингову налаштованість мислення, соціального буття, самопрезентації в спільноті: «Теперішні фіранки подібні до так званої розкішної білизни. Прикриття служить демонстрації» («Дивися тут»).

Проте жодний соціальний осуд не притаманний письменнику, хоч він і дозволяє собі з жалем констатувати ті чи інші обставини. Разом із тим, оперуючи феноменом демонстраційних фіранок, Прохасько по-новому відкриває, дарує нам насолоду зазирати у чужі освітлені вікна, виправдовує цю популярну, але від того не менш непристойну звичку, відбілює її до звичайності, до приємної романтичної схильності, до перманентного пошуку можливості залучення до якої-небудь соціальної страти, принаймні спільноти нині сущих, пошуку відчуття бодай умовної причетності. І в цьому якраз віднаходимо те зашифроване у його текстах постійне «але», у яке перетікає просте й дещо категоричне «так», як центральну метафору цієї, насправді, всуціль поетичної книжки, присвяченої темі буття конкретного індивіда у просторі речей, уривків пам’яті, дерев і тварин.

Траєкторії і трапези

Оповідаючи про книжку «Так, але…», важко оминути її внутрішнє естетське наповнення, її візуальний сегмент. Неймовірно складні, у чомусь – футуристичні, у чомусь – пророчі, а в чомусь – закорінені в класичні, навіть біблійні сюжети, картини Олени Придувалової, які ілюструють (точніше, доповнюють) збірку, диктують нам власну колористику, власні ідеологічні системи й тональності, власний макросвіт, де традиційне візіонерство поступається місцю більш глибокому, внутрішньо зануреному сприйняттю, а грубі, майже неохайні мазки та розпливчасті лінії маскують тонкий, аж прозорий та ефемерний світ психоделічного переживання моментів тут-і-зараз, моментів занурення у просту повсякденність буття.

У представлених у книжці картинах переважає тема сакральної трапези, де група осіб збирається за спільним столом і ми розуміємо, що це таїнство має направду глибоко духовний характер (так у плинність повсякдення інтегрується вічний сюжет Тайної вечері, з її канонічним спожиттям хліба й вина і подальшою трансформацією матерії в глибоко сакральні, позамежні структури). Так само в цих картинах можна віднайти й інші сюжети, це можуть бути якісь напівзруйновані храми, будівлі, вітражні малюнки.

Деякі форми та образи є майже непізнаваними, натомість – вони вгадуються інтуїтивно, у цих варіативних контурах проступають обриси традиційного світу з його усвідомленим прагматизмом на межі з шизофренічною схильністю до планування і контролю, до чіткої систематизації і номінації оточуючого довкілля. Це, наприклад, можуть бути якісь умовні світила над нічними автотрасами, чи химерні осінні пейзажі на межі з екзистенційної пусткою все-забуття й проминання, чи, знов таки, канонічні усталені тополі над шляхом, маркованим оновленою дорожньою розміткою, флюорисцентною у світлі автомобільних фар. Чи залізничні колії, оповиті ранковою димчастою імлою, чи, може, затишною сніговицею. Чи мости, – кам’яні, стародавні, надійні і мовчазні, як сама пам'ять, допоки її не розворушили. Або ж узагалі щось занадто химерне, недоступне для візуальної ідентифікації, емоційно недосяжне й достоту трохи зверхнє, як буває зверхнім справжнє мистецтво, коли перестає піклуватися про публічне розуміння і схвалення.

Цікавою для спроби дешифрування є картина із парою, що розміщена діагонально за обіднім столом, перед обома особами – тарілки із чимось, що нагадує борщ, але може бути й зовсім іншою субстанцією, бо фактура, колір, навіть впізнавані обриси посуду не скажуть нам достоту правди, адже правди не існує поза суб’єктивним усвідомленням, адже правда у художньому просторі трансформується до невпізнання і набуває часом аж потворних, абсурдних контурів. Отож ця пара людей /припустімо, фізичних істот/, що споглядають одне одного і свої тарілки, наповнені гіпотетичною стравою, – ця пара є до краю умовною, гротескною, не позначеною жодними індивідуальними рисами чи якостями. Як, зрештою, і більшість із тих, хто оточує нас у щоденному рутинному існуванні – просто ще додаткові тіні, постаті, персонажі. Так само й кольори, обрані художницею, є темними й приглушеними – це глибинний синій, фіалковий, густо-червоний, і лиш як додатковий акцент – якісь відтінки світло-зеленого… А домінує в усьому ефект затіненості, розмитості контурів, непевності. Усе вказує на умовність, апокрифічність, потенційну незавершеність героїв полотна, котре може існувати в реальному просторі, а може і ні, а може натякати на певну дзеркальність сприйняття, коли усе, що ми бачимо – насправді є лише виявом нас самих, у тому чи іншому сенсі. Так само й те, що герої картини обідають, споживають якусь умовну їжу, може свідчити не лише про потребу, а й про можливість існування поза-нами, поза ментальним та фізичним егоцентризмом кожного з нас – проте існування це, нехай і безсумнівне, однак усе ж доволі теоретичне, надумане, майже гротескне. Людині складно уявити собі світ-поза-собою, своєю істотою – але цей світ все одно існуватиме, і в цьому найглибша світоглядна дилема, найбільш катастрофічна розбіжність.

Художниця Олена Придувалова так висловилася про роботу над проектом зі створення картин-ілюстрацій: «Серія «Дороги» – це миттєвості мого шляху, що виникали, мов спалахи, разом із текстами Тараса Прохаська. Ключем до серії «Трапези» стала думка: «Все, що об’єднує нас – це досвід спілкування. Тільки він має значення і залишається у пам’яті».

Прикметно, що письменник і художниця не були знайомими до виходу книжки, але, вочевидь, їх об’єднав саме цей досвід проживання певної сакральної комунікації, світоглядного єднання у глобальному пошуку «своїх», з якими можна було б розділити трапезу й пройти дорогу.

Схема передачі світла

Прості парадокси буття зачаровують Прохаська, він змальовує їх у своїх афористичних текстах, де кожне слово – припасоване із неабиякою майстерністю, а ще більше – з любов’ю. Ці прості, на перший погляд, нариси, є зліпками звичної для митця повсякденності, шкіцами із його ужиткового простору. Це, власне, родинні фотознімки, зафіксовані художнім словом, його особливою тонкою семантикою світорозуміння (недарма автор охоче й детально досліджує природу світла, його метафізичні властивості).

Тарас Прохасько – видатний антрополог, хоча й не зізнається в цьому. Формально його більше цікавить тема власне суспільної екології, природа людських відносин та їхній спосіб взаємодії («Слова – це найвище досягнення людського виду» («Пий до мене»)), а також усі випадки маргіналізації, переступу конкретного індивіда за усталені рамки панівної (квазі)моралі, закону, традиції. Звісно, не йдеться про революційні формати – радше про тихий, майже мимовільний опір існуючим обмеженням, пошук будь-яких можливостей відходу (чи то виходу) за рамки соціального диктату, штучних і шкідливих у культурологічному сенсі нормативів буття індивіда-в-системі, коли «антисистемна система є найсистемнішою системою». Прикметно, що есеї зі збірки «Так, але…» в хронологічному вимірі, здебільшого, торкаються іще радянських чи ранніх пострадянських часів – відтак, обмежень у тому часопросторі значно більше, аніж можемо уявити собі сьогодні. Хоча й актуальний історичний момент існування нашого суспільства відображений у окремих текстах, пронизаних особливою тонкою меланхолією, ледве вловимою, проте відчутною фізично:

«Потім він втихомирився і почав показувати короткі відео з війни. Сказав, що дуже радий за общиство, яке доросло до такого прогресу, що кожен вояк має можливість знімати історичні документальні фільми. До такого варто було дожити, бо це інтересно» («День святого Франциска»).

Проте, дозволяючи собі трохи питомо української скорботи, письменник у притаманній йому гуманістичній манері все так само фіксує, декларує і утверджує єдину домінантну модель сприйняття інакшості, відмінності, формулює методологію комунікації з оточуючим світом, коли усвідомлюєш, «…що за парканами – також такі ж наші люди» («Фактор впливу»).

У збірці «Так, але…» автор постає не лише соціальним психологом-лінгвістом, а й метафізиком, теоретиком особливих духовних практик, що нагадують якийсь своєрідний галицький дзен. Недарма однією з помітних метафізичних категорій у книжці є Світло, як сенс і мета усього буття. Світло є більшим за фізичне явище, більшим за вимірювальну одиницю, більшим за систему уявлень, знань і міфів. Прагнення повноти освітлення – те, що визначає персональний світогляд автора, його лаконічне, особистісне устремління до найдосконалішої екзистенції. Прохасько повсякчас знаходиться у пошуку тієї «світлової енергії, яку можна віддати» – себто, передати нам, транслювати, поділитися. Усе інше, на погляд письменника – «суєта суєт і всячеськая суєта. Все згасне, бо не ми є джерелами світла» («Скорочена історія світла»).

А також оце: «Повнота життя вимірюється тільки кількістю переданого світла, пронесеного через темряву». Чи не революційна думка в часи тотального Інстаґраму, де кожне враження мусить бути візуально зафіксованим і переданим якомога більшій кількості споживачів, а демонстраційна стратегія самопросування в спільнотах стає єдино можливою запорукою соціальної реалізації? Себто, Прохасько відкидає ідею «успішного успіху», домінанти споживання над творенням, заперечує «офіційні плани на майбутнє, специфічний культ прогресу» і навіть усю соціальну демонстрацію як концепт, і натомість пропонує – що? Бути світлом, передавати світло, нести світло крізь темряву. Збирати світло, вихоплювати його з тотальної матерії темряви, конденсувати і віддзеркалювати, рефлексувати, передавати далі, на інші слабо освітлені поверхні…

Керуючись прагненням освітити, висвітлити, передати оте метафоричне «світло» Прохасько знаходить усе нові можливості проговорити досвід, оповісти сюжет, змалювати картину. Він точно знає, про що говорити варто, про що – ні, і все одно зачіпає і те, й інше, формулюючи свої вишукані, дотепні, перфектні у цілому афоризми: «Чоловік має бути як Колумб. Має щось відкривати» («День святого Франциска»).

У завершальному нарисі книжки, у притаманній собі іронічно-усміхненій манері Прохасько розповідає: «Ще не вміючи читати, розглядав кольорові ілюстрації багатотомної енциклопедії Маєра. Кілька років мусив позичати гроші на прожиття у бандитів і сплачувати відсотки… Щовечора я читаю якусь книжку і за ціле своє життя не спромігся придбати власне житло». Міркує про користь вичитаних у повчальних статтях порад «про те, як легко, було би тільки бажання, можна у будь-який момент радикально змінити своє життя на краще», стверджуючи, «що дійсно все може бути, якби цього захотіти». І, врешті, підсумовує: «на потребуючих по-справжньому порадники не орієнтуються» («Все вже є»). Бо у тих, хто читає ці поради, і так усе вже є, а інші й не варті уваги. Чи принаймні занадто відчужені у своїй теміні, котра панує не так зовні, як усередині, котра є непроглядною і недосяжною для опанування простим і ненадійним світлом, яким є енергія людської свідомості, душі, мимовільний творчий інстинкт у цілому.

І знов-таки, наскільки все це є остаточним? Наскільки ці твердження можуть бути істинними? Узагалі, чи може бути істина персонально досяжною, дотичною, збагненною в будь-який короткий момент існування? У кожному зі своїх текстів Прохасько каже нам: «Так, істина можлива як факт. Так, вона можлива, і досяжна, і навіть зрозуміла. Так, але..».