Вуйцьо з крилами

Сміливо опираючись перипетіям карантинної долі, Тернопільський драмтеатр, як спостерігаємо, потроху виходить за рамки канонічного репертуару у дусі «Наталки Полтавки» чи «Сватання на Гончарівці» (ні, ми не маємо нічого проти класичної вкраїнської драматургії, але все ж) і пробує себе в царині стилістичних та візуальних експериментів, помножених на оригінальні хореографічні інтермедії. Спроби ці успішні більшою або меншою мірою, але тішить намагання актуалізувати контент, так би мовити, і залучити до авдиторії нові, якісь ширші чи, навпаки, більш вибагливі, специфічно локальні, кола глядачів.

Ну принаймні головний режисер Олег Мосійчук робить те, що може, послуговуючись наявним ресурсом, у тому числі й людським – а ресурс цей багато у чому ще неоцінений належною мірою, або й недооцінений. Це той ресурс, до залучення якого має прагнути і яким має наповнюватися будь-який сучасний театр, без усталеного маркування «провінційності» чи то «академічності».

Отож, у рамках розширення та поглиблення глядацького світогляду, візуальних досвідів та смакових уподобань, розглянемо одну з нових тернопільських постановок – а саме, п’єсу-містерію «Вуйцьо з крилами» (жанрово заявлену як комедія-притча). Відразу зазначимо, щоб не було плутанини, вистава ця створена на основі сценарію сучасного ужгородського драматурга Олександра Гавроша. У свою чергу, Гаврош написав п’єсу, переосмислюючи мотиви короткого, але культового, певною мірою, оповідання Габріеля Гарсії Маркеса «Стариган із крилами». При цьому, в процесі пропрацювання досліджуваної історії, тернополянин Олег Мосійчук не дуже дотримується духу і букви Гаврошового тексту, привносячи власні корективи – і, таким чином, на виході маємо інтерпретацію інтерпретації, кавер каверу. Цілком у дусі постмодерну, хоча саму постановку постмодерністською й не назвеш, хіба у деяких моментах – сюрреальною.

Вистава розпочинається містичною хореографічною композицією, сюжет і внутрішня лексика котрої спрямовані на те, аби вже початково занурити глядача у своєрідну атмосферу карпатського містицизму, філософічності й легкого психоделічного трансу. Закономірним продовженням заявленого настрою стає подальша сцена – Іван та Марія, подружжя, люди середнього віку– як ми розуміємо,  гуцульські селяни  – знаходять на подвір’ї якесь нерухоме тіло, лякаються, але швидко виявляють, що незнайомець – не мертвий. І в нього є крила. Відтак, сусідка Поланя, котра як «перший свідок» з’являється на сцені, припускає, що це – Янгол. Що ж, ввідних даних для розгортання подальшого сюжету цілком достатньо.

На нелегала змахує

Отже, для початку маємо Янгола і спільноту людей, умовно – гуцулів, умовно – досить релігійних, умовно – добре підготованих до сприйняття трансцендентного. Але далі усе вже складається не настільки просто і ясно. Перш за все, автор п’єси Олександр Гаврош залишає цілком чіткі вказівки щодо візуального втілення персонажів – наприклад, «Марія розстібає ватник і розв’язує хустку». У постановці Мосійчука не бачимо жодних ватників та навіть хусток. І це, мабуть, на краще – натомість бачимо якісь цікаві колористичні строї з натяком на гуцульську автентику.

Так само інтерпретований і основний, сюжетотворчий образ головного героя – Янгола (за текстом – Невідомого). У Гавроша він більш-менш наближений до маркесівського оригіналу: «Жодного зуба не має. Та й залисина нівроку на півголови». Натомість у постановці Мосійчука Янгол – цілком справний іще парубок, щоправда, сива щетина й густа скуйовджена шевелюра натякають на певні життєві перипетії, але загальна фізична форма містичної небесної прояви досить добра, як бачимо далі, в процесі розгортання подій. З ментальною сферою, щоправда, усе не так райдужно – Янгол, фактично, не комунікує з оточенням, окрім моментів, коли співає чи намагається грати на доступних музичних інструментах (гармошці). Крім того, він перебуває у виразно депресивному стані, квилить щось невідомою нам янгольською мовою і болісно реагує на спроби людей познайомитися ближче.

 Єдина людина, яка викликає у нього певну симпатію – дівчинка Христина, дочка Івана і Марії, за версією Мосійчука – паралізована у результаті аварії. Хоча Іван, господар обійстя, де приземлився Янгол, не позбавлений співчуття і навіть по-своєму висловлює симпатію до крилатого гостя та співпереживає йому, пригостивши чаркою (або й кількома) оковитої. Як бачимо далі, Янгол не проти алкогольних перверзій, проте глибинна суть цього акту – своєрідна ініціація, проникнення в питомо людську сферу ментальної взаємодії, осягнення первинних тригерів нашої психіки й основних механізмів соціальної комунікації. До слова, постать Івана у трактуванні Мосійчука так само поглиблена («Іван з бесагами півсвіту об’їздив»), персонаж отримує власну історію, обличчя і певне обґрунтування.

Але, повертаючись до початкової сцени. Марія питає невідомого: «Чоловіче, а чого у вас крила виросли?».  Це питання є ключовим для розуміння усієї п’єси, її семантики й головного меседжу, з яким ця історія звертається до нас. Чому в декого виростають крила, а у когось – ні? І що робити отим, крилатим, у світі, який буває занадто жорстоким до всіх «не таких», «інакших», а люди у ньому злісні, «наче пси»? Та й загалом, чи існує оцей умовний поділ на окрилених і не, чи, може, усе залежить від вибраної оптики і чітко сформульованого наміру –  літати?

Щодо розуміння, то недаремно на ньому акцентуємо, бо у випадкових глядацьких відгуках довелося вловити й такі тези, як, приміром те, що «п’єса занадто богохульна», «специфічна» і, загалом, «назва була багатообіцяючою, але…». Почути подібні зауваги – дуже помічне для того, аби зрозуміти загальний рівень споживчого запиту і його достатньо широкий діапазон – бо, певна річ, були і є й ті глядачі, кому постановка «зайшла» і навіть забракло якогось додаткового сюрреалізму в загальній концепції. Ще додамо, що гумор у п’єсі, подеколи відверто низовий, невигадливий, загалом сприймається дуже ОК, і це доведено неодноразово – люди ще й досі люблять жарти на рівні «нижче пояса», умовні «жбурляння тортами в обличчя» і подібні, мало дотичні до справжнього (ох, пробачте за це претензійне і навіть, імовірно, снобське визначення) мистецтва, речі.

Боже знамення у селі Кривохатки

Сюжет п’єси розвивається таким чином, що люди вирішують звернутись до священика, освіченої людини, яка «читає Божі книжки», аби він пояснив усе, що відбувається і допоміг збагнути, ким насправді є крилатий незнайомець, і що з ним робити далі.

Священик, отець Гавриїл, приходить своїй пастві на поміч, бере на себе важелі управління ситуацією і, загалом, виявляє неабиякий прагматизм щодо її вирішення: «Якщо ми не визнаємо його за янгола, він може розгніватися і податися у сусіднє село до католиків». Крім того, не цурається батюшка і основних правил сучасного піар-менеджменту: «Не забудьте фотку янгола зробити, і обов’язково – ззаду, аби було добре видно крила». Уява амбітного священнослужителя вже малює візит патріарха до Кривохаток, передбачає розмаїті почесті щодо своєї особи, а також візуалізує заповітну скриньку для пожертв, котра ненав’язливо фігурує у подальших подіях.

При цьому, дізнаючись обставини прибуття янгола в село Кривохатки (Іван та Марія, – цілковито архетипна пара у всій своїй хрестоматійності, – знаходять його на своєму подвір’ї після грози, Янгол лежить у калюжі, весь забрьоханий і геть непрезентабельний), святий отець не задовольняється такою версією (не досить благоліпною, на його погляд) і категорично коректує цю реальність зі словами: «Насправді все було ось як, мої возлюблені…». Що це, як не виразна апеляція до сучасної епохи постправди, коли нам постійно, із усіх можливих прасок нав’язують модифіковану, більш естетичну, правдоподібну і загалом, більш «правильну» версію подій, котрі відбуваються з нами і довколишнім світом? При чому роблять це доволі авторитетно – наприклад, уплив отця Гавриїла на громаду досить сильний, аби ніхто навіть не мислив собі ревізувати оновлену ним версію подій, приймаючи таку корекцію за належне.

Десь у цей момент фігура Янгола, причина його прибуття (падіння?) стають зовсім неважливими, як і буває з будь-яким інформаційним приводом, трансформованим до непізнаваності в процесі медійного пережовування.

Інтермедія з культурно-духовним заходом, присвяченим появі Янгола в Кривохатках, є від початку до кінця авторською розробкою режисера Мосійчука – і це, зрештою, допомагає посилити власне соціальний наратив п’єси, актуалізувати її у поточному буттєвому моменті. Хоча окремі нюанси вражають надмірністю, гіпертрофованою присутністю численних персонажів, утомливою галасливістю, але є тут і якась афористичність, глибина бачення, своєрідна сатира, впізнаваність, зрештою. Мимоволі вловлюємо якісь відсилання до традицій середньовічного вертепу, фольклоризованого маскараду-гуляння.

Як ми дізнаємося згодом, на прибулого Янгола у сільського істеблішменту Кривохаток узагалі великі плани, котрі реалізовуються під багатообіцяючим слоганом «У серцях забуя(є)ло добро». І от, добро буяє, селяни зводять капличку, проводять масові культурно-релігійні заходи, приймають туристів, але увесь цей «двіж» обривається з приїздом санітарів. Ну, добре, спочатку приїжджають не санітари, а професор Селезньов, спеціаліст із параноромальних явищ (майже Ван Гельсінг), у супроводі доцента Галайкала, класичного науковця із виразними ознаками абстиненції. Професор діагностує в головного героя шизофренію в останній стадії, хоча, загалом, не позбавлений певного гуманізму і співчуття до нещасного Янгола, котрому благочестиві селяни повискубували більшу частину пір’я для лікарських потреб. Тож, опинившись перед перспективою виявитися ошуканими у сподіваннях, громадяни певною мірою бентежаться, але швидко приходять до тями і вже цілком зорганізовано підхоплюють тезу про шизофренію. «Та він божевільний! Божевільний!», – лунає гнівний вигук, і ми розуміємо, що назвати когось божевільним значно легше, аніж зізнатися у власній світоглядній неповноправності.

Щось у всій цій сцені невловно нагадує кінострічку «Доґвіль» Ларса фон Трієра, де члени так само досить провінційної, занедбаної, «сільської» спільноти опиняються віч-на-віч з незбагненною прибулицею – фактично, тим же Янголом. От тільки там янгол, зрештою, виявляється янголом помсти, а у Маркеса/ Гавроша/ Мосійчука значно миролюбніші інтенції. Хоча, може бути, цього разу Янгол просто дуже втомився.

Не таким крила обламували

Підсилюючи градус абсурду і певної візуальної какофонії на сцені, Мосійчук вводить додаткових персонажів – наприклад, дільничного міліціонера (закреслено) поліціянта Петренка, ворожку Марґіту, а також цілий танцювальний ансамбль із містичних потойбічних істот (усіляких нявок, мавок, фавнів та інших козорогів). 

Треба визнати, хореографічні постановки у їхньому виконанні виглядають дуже ефектно і значно пожвавлюють загальне візуальне сприйняття пропонованого лицедійства – проте, наскільки сюжетно виправданими є такі додаткові пасажі, залишається тільки гадати. Стосовно Марґіти, яка начебто має стосунок до покинутого млина, в якому мешкають Іван і Марія (млин, до слова, – теж упізнаваний акцент, своєрідна містична локація, яка, згідно з традиційними повір’ями, невідривно пов’язана з дією різноманітних потойбічних сил), то вона, вочевидь, з’являється у виставі, аби підсилити недостатньо виражену дихотомію добра і зла, як і її метафізичні друзі-прояви (якщо ж прибрати цей антагонізм, то умовним учасником конфлікту, стороною, що протистоїть Янголу, за законами жанру, мусить виявитись сама спільнота, селяни з їхньою безкомпромісною практичністю та прагненням отримати певну сатисфакцію за будь-яких обставин). Вочевидь, Олег Мосійчук не прагне нав’язати глядачам саме таку парадигму сприйняття внутрішньої драматургії цієї історії – він, можливо, несвідомо, очуднює її, міфологізує, діючи, в принципі, набагато ближче до авторської інтенції магічного реалізму Маркеса, аніж початково це зробив Олександр Гаврош.

Так, поступово, п’єса підводить нас до центрального питання: «Хто ж такий цей обшарпаний крилатий персонаж, і що він тут, власне, робить?». На жаль, ні священик, ні голова сільради (або ж територіальної громади), ні місцевий сержант  –  охоронець порядку не здатні запропонувати притомну відповідь на це питання. Навіть професор Селезньов-Селезінка з усім багажем наукового досвіду виявляється некомпетентним. Десь поза нашою оптикою залишається безпосередньо факт падіння (якщо падіння взагалі відбулось) як надто прозора й дещо загрозлива алюзія.

Попри те, в самій постановці нема нічого загрозливого, ревізійного, антиклерикального. Крила – центральна метафора вистави, але, радше, у світоглядному, епістеміологічному сенсі. Саме ці крила є предметом жвавих дискусій і основного конфлікту в драмі, саме вони привертають найбільше уваги і стають об’єктом соціально-політичних спекуляцій. Ідею з неоковирним чудотворенням Янгола Гаврош укупі з Мосійчуком переносять із оповідки Маркеса на питомо гуцульський ґрунт – але й тут сліпий чоловік, замість прозріння, отримує виграш у лотерею. Що ж, може бути, що гроші насправді були йому значно потрібніші (принаймні, за них можна зробити офтальмологічну операцію, чи просто добре відпочити).

Другий акт приносить певну жвавість у хід оповіді, що розгортається на сцені, дедалі сильніше апелюючи до емоційного, позараціонального компоненту сприйняття, плавно підводячи до очікуваного, хоча й неоднозначного, завершення (яке, все таки, можна назвати умовним гепі-ендом, хоча удосталь питань так і залишаться незакритими).

У той час, коли перший акт ставить перед глядачем концептуальні питання соціального життя й взаємозв’язків сучасної української спільноти, навіть з якимсь політичними акцентами, то у другому акті нас повертають у простір, власне, етичний, філософський, ширший за вузько локальний наратив конкретного гуцульського села та його поточних проблем, у тому числі з недобудованою капличкою та відсутністю стабільного заробітку.

Фінальні сцени постановки доволі насичені, емоційні – зокрема, ті моменти, де Янгол танцює у ефектно підсвічених снігових пасмугах, а Христинка спостерігає за ним, і все це супроводжується красивою музикою. Ймовірно, саме ця сцена є художньою кульмінацією постановки – а далі вже події розвиваються чимраз стрімкіше, по Янгола приїжджають санітари на чолі з Галайкалом, на сцені опиняється майже всі дійові особи, гамір досягає епічного масштабу і на тлі цього божевілля янгол раптово злітає, під насадні крики Христинки: «Лети, Янголику, лети!». І, звісно, в цей же момент дитина підводиться з інвалідного візка і робить перші невпевнені кроки. Так закінчується ця п’єса – всі раптово прозрівають, що стали свідками справжнього дива, і навіть не одного – а от чи змінить це їхні подальші життя? Ймовірно, чиєсь життя таки змінить – Христинки, наприклад. Хочеться вірити, на краще.

У кожному разі, Янгол виявився справжнім янголом, і це вже добре, в епоху суцільних фейків: «Коли він промайнув над останніми хатинами, вимахуючи крилами, мов старий яструб, Елісенда полегшено зітхнула».  До речі, Маркес не розмінюється на жодні дрібні дива – дивом є сам політ, сама апокрифічна з’ява небесного прибульця. Але Маркес – це не Гаврош, а Гаврош – це не Мосійчук, на чому варто наголосити.

І ще, наприкінці, віддаючи данину традиції театральних рецензій, означимо певні технічні моменти. Зокрема, цілковитої поваги заслуговує освітлення, музичний супровід та інші спецефекти, використані у постановці. Все це працює, творить, співдіє і, направду, задає тон загальному характеру і рівню постановки, дозволяє говорити про художність пропонованого нам шоу (бо кожна театральна вистава є шоу, хочеться нам того, чи ні – і в цьому немає нічого поганого).

Щодо акторської роботи, то вона виконується, як і має виконуватись – зрештою, тут працюють професіонали, і вони добре знають, як робити свою роботу. З того, що надихає – самовіддача, майстерність і певна навіть людська невимушеність Євгена Лаціка – актора, що грає Невідомого (так, ми всю дорогу називаємо його Янголом). Це той зворушливий і концептуальний акцент, без якого постановка просто б не «вистрілила». Це те, що дозволяє шоу називатися театром. Цього й тримаймося. Ну і вішака, звісно. З якого все починається, як не крути.