Завершився тижневий перемовний марафон Захід-Росія, присвячений, головним чином, ескалації на кордонах України. Розмови на різних майданчиках практично не дали жодних результатів. Утім і відсутність результату є теж певним результатом.
Чого домагається Росія? Їй потрібні «залізобетонні, юридично значущі гарантії», що Україна ніколи не стане членом НАТО. Що Захід не надаватиме Україні військової підтримки. Що Північноатлантичний Альянс відмовиться від ведення військової діяльності (зокрема й військових навчань) на території країн Східної Європи, Закавказзя та Центральної Азії. Та й взагалі, було б добре, якби «НАТО зібрало манатки і вирушило в межі 1997 року». Озброївшись такими вимогами, Кремль вирушив на зустріч з представниками Заходу, аби провести тижневий перемовний марафон.
Якими ж були зустрічні вимоги самого Заходу? Фактично вони зводилися до однієї головної – знизити ескалацію навколо українського кордону, відвести війська, не допустити кривавої війни в Європі. Адже вперше склалася така ситуація, коли російський лідер Володимир Путін вперто не заперечував, що така війна можлива. Тобто що за певних умов він може віддати наказ атакувати українську територію. Звісно, можна сприйняти таку його позицію за блеф. Утім тут як у випадку з повідомленням про замінування громадського об’єкта: ймовірність замінування доволі низька, проте діяти доводиться згідно з протоколом.
У цьому випадку цим «протоколом» є перемовини з метою понизити градус напруги, зняти ризики нічим не виправданої війни, домовитися про взаємно прийнятні гарантії безпеки. Мало хто плекав оптимістичні надії напередодні цих перемовин. Бо й дійсно досягти реальних результатів в умовах прямого шантажу Росії доволі непросто. Як висловився з цього приводу держсекретар США Ентоні Блінкен: «Дуже складно побачити реальний поступ в умовах ескалації, коли Росія приставила пістолет до голови України, розмістивши 100 тисяч військовослужбовців біля її кордонів. Ми вислухаємо занепокоєння Росії. Їм доведеться вислухати наші».
От в таких непростих умовах розпочався перемовний тиждень. Розпочався зустріччю в Женеві урядових делегацій США і Росії. Американську делегацію очолювала заступниця держсекретаря США Венді Шерман, російську – заступник міністра закордонних справ РФ Сергій Рябков. Саме Рябков став автором знаменитої, тепер вже майже культової фрази про «манатки» та повернення НАТО в межі 1997 року. Він, звісно, знову ж висловив вимогу про «залізобетонні гарантії» щодо України. Шерман же у відповідь наголосила на «прихильності Сполучених Штатів до міжнародних принципів суверенітету, територіальної цілісності та свободи суверенних держав обирати власні союзи».
«Поверніть війська в казарми або розкажіть нам, які навчання відбуваються і яка їхня мета. Це зовсім не зрозуміло. Зазвичай ніхто не відправляє 100 тисяч солдатів до кордону лише для того, щоб провести якісь навчання. Це досить екстраординарно, і все це відбувається на кордоні з Україною. Цілком очевидно, що це замислювалося як рішуче послання», – заявила Венді Шерман.
Фактично на всі висловленні росіянами домагання, які фактично є нічим іншим, як спробами Москви відновити свої зони геополітичного впливу, американська сторона відповідала твердим «ні». Зрештою, по-іншому й не могло бути.
Єдиним позитивним моментом тієї зустрічі можна назвати запевнення Рябкова, що Росія не має аґресивних намірів щодо України. «Ми пояснили колегам, що жодних планів, намірів напасти на Україну у нас немає і бути не може, а всі заходи щодо бойової підготовки військ, сил здійснюються в межах нашої національної території. Немає підстав побоюватися якогось ескалаційного сценарію в цьому зв'язку», – заявив він на пресконференції в Женеві після перемовин.
Чи мала б ця заява зняти напругу? Лише до певної міри. Бо хто такий Рябков у ієрархії ухвалення рішень в Росії? І чого вартують обіцянки російської влади, особливо щодо ненападу?
Наступні перемовини, які відбулися 12 січня в Брюсселі в рамках засідання Ради НАТО-Росія, принципово мало чим відрізнялися від женевських. Росія виставляла свої непомірні вимоги устами Олександра Грушка – ще одного заступника міністра закордонних справ Росії. Натовська сторона за всіма практично пунктами відповідали «ні». Цього разу відповіді проголошував генеральний секретар Альянсу Єнс Столтенберґ. Він знову рішуче відкинув домагання Кремля гарантувати блокування Україні членство в Альянсі. «Усі члени єдині в тому, що стосується ключового принципу: кожна держава має право обирати свій шлях... Союзники також згодні з тим, що лише Україна та 30 союзників [членів НАТО] можуть вирішувати, коли Україна буде готова стати членом [НАТО], ніхто інший. Росія не може накласти вето на вступ України до НАТО», – наголосив генсек Альянсу.
Своєю чергою, Столтенберґ закликав Росію відчепитися від України і сам висунув претензії Росії:
«Україна не становить загрози для Росії, а Росія є аґресором. Росія – потужна ядерна країна, вона створила цю кризу. Україна має право на захист – і НАТО як організація допомагає їй у цьому… Росія вже використала військову силу проти України, у 2014 році Росія окупувала частину України – Крим, продовжує ескалацію на Донбасі. Якщо Росія знову застосує силу проти України і продовжить вторгнення в Україну, тоді ми маємо поважно розглянути питання щодо необхідності подальшого збільшення нашої присутності на східному фланзі Альянсу».
Отже, знову сторони залишилися при своїй думці. Надії на третій раунд перемовин, вже у форматі ОБСЄ, були мізерними. Багато хто вважав, що зустріч у Відні взагалі зайва, адже сторони висловили одна одній свої вимоги й претензії. То навіщо витрачати гроші, час і зусилля на повторення пройденого? Хіба що для того, щоб зайвий раз наголосити, що саме Росія нині – головний збурювач спокою, аґресор і палій війни.
Міністр закордонних справ Польщі Збіґнев Рау, котрий наразі є головою ОБСЄ, відкриваючи перемовини, застеріг: «Здається, ризик війни в зоні відповідальності ОБСЄ зараз більший, ніж будь-коли за останні 30 років». Такими словами він оцінив ескалацію напруги, інспіровану Росією, яка сконцентрувала війська поблизу українських кордонів.
Шкода лишень, що наші друзі в Європі та США постійно забувають, що війна в Європі відбувається вже майже вісім років. Конфлікт на Донбасі триває і щодня його жертвами стають українські військовики.
Чи слід сподіватися, що перемовини на трьох європейських майданчиках посприяють деескалації ситуації? Певні надії все ж виникають. Вже хоча б тому, що у Кремлі чимраз чіткіше усвідомлюють, наскільки високою стане ціна для Росії у разі нападу на Україну.
Передовсім йдеться про жертви серед російських окупантів. Сполучені Штати та країни-члени Європейської Унії надають Україні чимраз більше озброєння. Нещодавно стало відомо, що американський президент Джо Байден без зайвого розголосу санкціонува надання додаткових 200 мільйонів доларів на допомогу Україні для зміцнення її безпеки. Пакет допомоги передбачає поставку головним чином тієї самої зброї та військового оборонного обладнання, яке надавали США в минулому, включно зі стрілецькою зброєю, боєприпасами, радіоприймачами, радіолокаційними станціями, медичним обладнанням, запасними частинами тощо.
По-друге, йдеться про антиросійські санкції, які мають стати значно жорсткішими, аніж 2014 року. Наприклад, група американських сенаторів на чолі з Робертом Менендесом підготувала проєкт «Закону про захист суверенітету України 2022 року», який вже отримали схвалення в Білому домі. Документ вперше накладає обмежувальні заходи на російського президента. Загалом серед передбачених законом санкцій – заборона на в'їзд до США і замороження американських активів Володимира Путіна, прем'єр-міністра Росії Михайла Мішустіна, глави МЗС РФ Сергія Лаврова та міністра оборони Росії Сергія Шойгу. Аналогічні санкції пропонують запровадити проти командувачів різних видів російських військ та інших осіб, які причетні до аґресії проти України. Протягом пів року Мінфін США, Держдепартамент та розвідка мають опублікувати детальну доповідь про майно Володимира Путіна, його родичів та наближених бізнесменів.
Далі, згідно зі законопроєктом, президент США протягом 30 днів після евентуального вторгнення російських військ в Україну буде зобов'язаний ввести санкції проти як мінімум трьох найбільших російських банків. Також пропонують запровадити санкції проти російського зовнішнього боргу, а також проти газогону «Північний потік-2». Окрім того, в рамках розроблених сенаторами штрафних заходів Сполученим Штатам також пропонують збільшити військову допомогу Україні.
По-третє, вже навіть самі невтішні новини з діалогових майданчиків спричинили проблеми в Росії, навіть без запровадження санкцій. Вистачило міністрові закордонних справ Сергієві Лаврову та його заступнику Рябкову виступити з антизахідними філіппіками, коментуючи перемовини цього тижня, аби підкосити російську господарку.
«Вже звучать вимоги не лише про те, щоб відвести [військові частини] від кордону з Україною, як вони висловлюються, а про те, щоб ці війська пішли до казарми. [Ззаступниця держсекретаря США Венді ] Шерман саме так говорила, зокрема публічно на пресконференції. Я не думаю, що є необхідність пояснювати абсолютну неприйнятність таких вимог, і, звичайно ж, ми їх навіть не обговорюватимемо», – заявив Лавров.
«Головна проблема США та їхніх союзників з НАТО – у жодному вигляді, з жодних причин не йти назустріч нашим ключовим вимогам щодо нерозширення НАТО, згортання інфраструктури Альянсу та повернення його до кордонів станом на 1997 рік. І, зрозуміло, за тематикою, що стосується юридично зобов'язувальних гарантій нерозміщення відповідних систем у безпосередній близькості до наших кордонів», – заявив Рябков.
І що ж сталося після цих заяв? Курс російського рубля почав стрімко падати щодо долара та євро. Негаразди цим не обмежилися. Заяви МЗС РФ обвалили також російський фондовий ринок. І це лише початок проблем, з якими ще стикнеться Росія, якщо продовжуватиме політику ескалації.
