Наприкінці липня Туніс зазнав чималих політичних потрясінь. На тлі масових протестів президент демісував прем’єра, зупинив роботу парламенту, ввів до столиці війська.
Донедавна Туніс вважали ледь не взірцевою країною, де перемогла революційна «арабська весна» 2011 року. На жаль, більше жодна країна, охоплена цим революційним процесом десять років тому, не змогла за тим же зразком стати на шлях демократії та поступу. У Лівії та Сирії досі тривають громадянські війни. У Єгипті владу спершу захопили ісламісти, потім було вчинено путч і на чолі країни стало військове командування.
Тунісцям же єдиним вдалося, вигнавши диктатора Зіна аль-Абідін бен Алі, створити тимчасовий уряд народної згоди і розпочати необхідні політичні реформи. Звісно, не все й у Тунісі йшло просто та гладко, було багато невдоволених владою й політичним курсом (особливо в царині боротьби з корупцією). Утім певний демократичний поступ все ж відчувався. Працювали громадянські інститути, вибори були відносно чесними й рівноправними. Принаймні на чергових президентських перегонах обирали щоразу нового главу держави.
З чинним президентом Каїсом Саїдом тунісці пов’язували особливі надії. Він був обраний у жовтні 2019 року. Причому раніше 61-річного (на момент обрання) Саїда практично ніхто не знав. У політичних колах він не обертався, до владної системи не належав. Проте саме позасистемність стала головним його козирем, адже населення відчувало розчарування в політичних елітах, які зазнали поразки в боротьбі з корупцією в країні.
Незалежний кандидат Каїс Саїд набрав у другому турі виборів 73 відсотки голосів. Нічого не нагадує? А його обіцянки запровадити в Тунісі «експериментальну форму прямої демократії» не нагадує гасло: всі ми – президенти? У будь-якому разі, популізму в його передвиборчій програмі було доволі. З одного боку, це мало б насторожити пильних громадян. З іншого – а хто з політиків не страждає на популізм?
Однак якими б не були плани президента Саїда, всіх їх перебив коронавірус. Країна била рекорд за рекордом за кількістю інфікованих і летальних випадків від COVID-19 на тисячу населення. Водночас вакцинація в Тунісі йшла вкрай повільно: тільки сім відсотків із майже 12-мільйонного населення країни отримали два заштрики. Вакцини бракує, в центрах вакцинації тиснява, у чергах по щеплення часто доходить до бійок.
Навесні президент, намагаючись врятувати ситуацію, звільнив міністра охорони здоров’я Фаузі Мехді й доручив військовикам взяти на себе справу боротьби з пандемією. Цей захід багато хто оцінив як перший крок до диктатури.
Проте COVID-19 – далеко не єдиний чинник збурення в суспільстві. Варто нагадати, що після революційних подій 2011 року в Тунісі змінилося дев'ять урядів, багато з яких розпалися, проіснувавши зовсім недовго. Адже, попри позитивну політичну динаміку, головні соціальні проблеми – безробіття і розвалена державна інфраструктура, які власне й підняли тунісців на повстання, – так і не були вирішені. Економіка держави все ще перебуває в прикрому стані. У країни існує значний бюджетний дефіцит і проблеми з виплатою боргу. І як наслідок – скорочення державних субсидій, соціальних виплат, робочих місць у державному секторі.
Звісно, все це – проблеми уряду, а не президента. Адже, згідно з чинною конституцією, Туніс – парламентсько-президентська республіка. Уряд формує парламентська більшість, а президент лише приймає присягу у прем'єра і членів його кабінету.
Ми вже згадували, що Саїд був обраний восени 2019 року. Утім варто зазначити, що паралельно в країні пройшли й парламентські вибори. Більшість місць у законодавчому органі отримала ісламістська партія «Ан-Нахда». Її лідер Рашид Ганнуші, один із провідних у світі ісламських богословів, обійняв посаду спікера.
Фактично зразу ж після виборів виникло протистояння між президентом і спікером. Ганнуші неодноразово нагадував Саїдові, що його влада суто символічна. Той же, своєю чергою, відстоював ідею прямого президентського правління.
Доходило й до кадрових баталій. Так у січні цього року прем’єр-міністр Хішам Машиші (а він близький до спікера Ганнуші) провів перестановки в уряді, прибравши, в тому числі, кілька близьких до президента фігур. Проте Каїс Саїд відмовився приймати присягу у нових міністрів.
Напруга в туніському політикумі наростала і вилилася в жорстке протистояння 25 липня. Тоді, у День республіки, країною прокотилася хвиля народних протестів. Ними скористався президент. Він поклав відповідальність за економічну кризу і важку ситуацію з поширенням коронавірусу на уряд і парламент, а зокрема на домінуючу там партію «Ан-Нахда». На підставі цього Саїд оголосив про припинення діяльності парламенту на 30 днів, скасування недоторканності всіх депутатів і демісію прем'єр-міністра Хашима Машиші.
А щоби ні в кого не виникло бажання оскаржувати його рішення, президент наказав ввести до столиці Тунісу війська. Військовики зайняли позиції в центрі міста, зокрема поряд з будівлею Асамблеї народних представників і штаб-квартирою національної телекомпанії. Окрім того, вони блокували Палац уряду.
Своєю чергою Рашид Ганнуші звинуватив президента в діях, спрямованих проти конституції республіки. За словами спікера парламенту, президент «виступив проти революції і конституції». Він закликав тунісців «діяти мирно для відновлення демократії».
Проте явна перевага нині на боці президента. Котрий має всі підстави для формування авторитарної диктатури: підтримка армії та широких народних мас. Наприклад, на підтримку парламенту вийшло в рази менше людей, аніж на заклик глави держави. Він же може задіяти 80-ту статтю конституції, яка дозволяє президентові взяти всю повноту влади в свої руки на період дії режиму надзвичайного стану.
А поки що Саїд продовжує проводити кадрові чистки, звільняючи з ключових посад своїх недоброзичливців. Каїс Саїд видав указ про звільнення цілої низки високопоставлених чиновників, включно з головним прокурором армії. Також він зняв із посади голову національного телебачення.
Аби підлити олії у вогонь, Саїд оголосив, що з державної скарбниці вкрадено 4,8 млрд доларів, і причетні до цього 460 осіб будуть притягнуті до відповідальності. Він докладає зусиль, аби вивести з гри найбільшу політичну силу «Ан-Нахда», для чого ініціював розслідування проти неї і ще двох опозиційних до нього партій на предмет отримання іноземного фінансування для своїх виборчих кампаній.
І тут варто пригадати, що в травні цього року лондонський новинний інтернет-портал Middle East Eye, який висвітлює події на Близькому Сході та в Північній Африці, опублікував документ під грифом «цілком таємно», який потрапив у його розпорядження. У ньому описується детальний план підготовки і проведення державного перевороту в Тунісі. Документ був адресований голові штабу президента Каїса Саїда і детально розписував кроки, які необхідно зробити для досягнення абсолютної влади.
Тоді, два місяці тому, на статтю й опублікований у ній документ не звернули особливої уваги. Що зрозуміло: не було жодної можливості довести або спростувати його достовірність. Однак тепер, коли перші згадані в ньому кроки реалізовані протягом всього кількох днів, небезпека встановлення в Тунісі авторитарного режиму у вигляді конституційної диктатури стає чимраз реальнішою.
