Компас солідарності

Новочасні загравання української влади з КНР викликають якщо не тривогу, то бодай подив. Свіжого масла у вогонь підлив Давід Арахамія, заявивши таке: "Хочемо перейняти досвід Комуністичної партії Китаю для побудови світлого майбутнього співпраці між двома країнами" (у версії російської служби цієї агенції: "Досвід КПК в управлінні державою гідний запозичення"). На тлі цієї заяви немовби загубилась історія тижневої давнини з відкликанням підпису України з-під заяви понад 40 країн-членів ООН із закликом до Китаю дозволити негайний доступ незалежних спостерігачів у Сіньцзянь. Насправді вона є не менш важливою та симптоматичною.

Нещодавно, реагуючи на прагматичну міжнародну політику чеського прем’єра Андрея Бабіша, місцевий політолог Їржі Пеге написав про власну державу:

«Протягом перших п’ятнадцяти років після падіння комунізму Чехія мала імідж країни, в якій буцімто бракувало вертикалі цінностей у вигляді релігії чи сильних традицій, але водночас країни, в якій існує чіткий компас цінностей, зорієнтований на боротьбу за дотримання прав людини в цілому світі. Закордонна політика країни базувалась на спадку дисидентської спільноти з часів до 1989 року. Після відходу Вацлава Гавела з посади президента боротьба за права людини немовби вивітрилась і була замінена цинічним прагматизмом».

Боротьба за права людини не була специфікою чеського дисидентського руху – навпаки, це був той спільний знаменник, який поєднував дисидентів у всіх країнах «соціалістичного блоку». Ще до підписання «Хартії 77» в Чехословаччині в радянській Україні десятеро сміливців заснували Українську гельсінську групу – за що, звичайно ж, вже незабаром заплатили роками таборів і заслання. Такого «абсурду», як правозахисні ініціативи, в СРСР не могли терпіти. Однак аналогічні групи виникали в 1970-х роках по всьому СРСР та за його межами – у Польщі, Чехословаччині, Литві чи Вірменії. Після арештів самих ініціаторів на їхнє місце приходили інші. Так після арештів засновників УГГ (Миколи Руденка, Левка Лук’яненка, Олекси Тихого, Миколи Матусевича, Мирослава Мариновича та інших) на їхнє місце зголосились Василь Овсієнко, Василь Стус, Йосиф Зісельс. Діяльність УГГ попри те, що мала чіткий національний характер, водночас підкреслювала й солідарність з іншими народами. Численні українсько-єврейські зв’язки між тодішніми політв’язнями тому підтвердження.

Традиція такої солідарності в Україні сягає, як мінімум, на два десятки років у глибину історії, до тзв. «шістдесятництва». Такий мотив лунав у текстах молодих поетів – від творів Василя Симоненка до багатьох віршів Ліни Костенко, в котрих звучав виразний антиколоніальний мотив. Шістдесятники були першим імпульсом майбутнього дисидентва в Україні, а їхня солідарність – частиною ширшої етики, про яку колись висловився Адам Міцкєвіч: «Моя батьківщина там, де народ страждає».

«Солідарність поневолених» була вузловим моментом і виражалась далеко не лише в поетичних текстах. Це і спонтанний виступ Івана Дзюби в Бабиному Яру у вересні 1966 року, це збурення української інтелігенції під час придушення «празької весни» у 1968 році, це й невтомна діяльність генерала Петра Григоренка у виборюванні прав кримських татар. Етика дисидентва виходила за етнічні чи національні рамки, адже базувалася на головному гуманістичному принципі: людина як найвища цінність. Лозунг «За вашу і нашу свободу» виходив далеко за межі одного політичного протесту і став базовим правилом «незгодних».

Після здобуття незалежності українські дисиденти опинились немовби на маргінесі суспільних процесів. У Чехії ситуація виглядала зовсім по-іншому – ідеаліст та романтик Вацлав Гавел очолив державу із лозунгами «Правда і любов повинні перемогти брехню та ненависть». Етос солідарності та прав людини, цього двигуна вчорашніх дисидентів, на відміну від України, потрапив у найвищі кола державної політики. Ще на посаді президента Гавел відкрито говорив про порушення прав людини в Росії чи Білорусі. Свою солідарність він демонстрував і після того, як полишив посаду президента. До Праги приїздив його близький друг Далай-лама, лідер Тибету та свого нечисленного народу, котрий перебуває під тиском КНР. Симптоматично, що вже після смерті Гавела відвідини Далай-лами в Празі супроводжуються неабиякими труднощами та перепонами.

В Україні на чолі держави ніколи не було свого «Гавела». Такі «ефемерні» поняття, як «солідарність поневолених» чи «права людини», лише спорадично з’являлися в лексиконі політиків залежно від конкретної політичної кон’юнктури. Рух «до Європи» мав би спонукати сучасних політиків зосередитися на цих поняттях, які є традиційними для Європи. Однак, попри гучні лозунги, реалії сучасної України виглядають геть по-іншому.      

Заклик ООН допустити спостерігачів у Сіньцзянь мав очевидну мету. Саме в цій провінції проживає етнічна меншина уйгурів. Протягом останніх років у західних ЗМІ та правозахисних організаціях поширюються повідомлення про тзв. «табори перевиховання» для уйгурів. Етнічну меншину всередині КНР «перевиховують» насильством: фізичний і психологічний тиск, тортури, сексуальні зловживання – все це брутальне паплюження прав людини, зрештою, не є новинкою для тоталітарного Китаю. Сам факт, що всі ці дії зумовлені передусім етнічною приналежністю уйгурів, викликає вкрай тривожні асоціації з концентраційними таборами.

Хто, як не Україна, котра багато десятиліть відбула в «тюрмі народів», чия  культура зазнавала колоніальному тиску, а найактивніші громадяни були репресовані, мала б розуміти жахливе становище національної меншини, котра залишилася сам на сам зі сваволею тоталітарної системи? Однак саме Україна відкликала свій підпис, власний жест бодай символічної солідарності. Судячи з інсайдів – Китай тиснув на Київ, шантажуючи обмеженням поставок вакцини.

Без сумніву, українська влада може захищатися роздумами про здоровий прагматизм і піклування про долю власного народу. Могло б, звичайно, виникнути зустрічне питання щодо дипломатичних талантів наших можновладців, які зуміли поставити державу в ситуацію, коли Китай шантажем може вичавити з нашої країни потрібні по́ступки. Однак проблеми з виправданнями навіть не виникло – уйгури не настільки сколихнули українське суспільство, щоби владі довелося якось виправдовуватись. Солідарності не було, залишився лише прагматизм, яким би (не)здоровим він не був.

Через тиждень після історії з уйгурами глава фракції «Слуги народу» Давід Арахамія в інтерв’ю китайському виданню заявив, що «досвід Компартії Китаю в управлінні державою заслуговує на наслідування». Звичайно, це можна списати на вже звичне невігластво чи бажання сподобатися місцевій публіці. Однак це й черговий тривожний дзвінок – країною керують люди не лише без будь-якого етичного компасу, а й без розуміння української історії. Таким чином важко зрозуміти, яким вони бачать українське майбутнє.