Доба Франца-Йозефа: галицький рахунок. IV.

I.

ІІ.

III.

 

ІV.

 

З пострілів у Сараєві 28 червня 1914 року починається нова історична епоха. Щодо неї в науковому обігу поширилося визначення «коротке ХХ століття».

 

 

Анексія Боснії та Герцеговини викликала обурення боснійських сербів, що прагнули об’єднання з Королівством Сербія. Коли офіційний наступник Франца-Йозефа на престолі ерцгерцог Франц-Фердинанд прибув до Сараєва для обсервації окупаційних військ, на нього вчинили замах члени боснійсько-сербської терористичної організації «Млада Босна». Не обійшлося без участі офіцерів генерального штабу Королівства Сербія, хоча якою мірою, незрозуміло. Атентат супроводжувався численними збігами обставин, він цілком міг і не відбутися. Все ж Франц-Фердинанд загинув. «Що ж, тепер ми порахуємся зі Сербією», – підсумував міністр закордонних справ Австро-Угорщини Леопольд фон Берхтольд. Ця формула увиразнює відповідь на питання, чи мала шанси на продовження гедоністична Belle Époque.

 

Конфронтація між імперіями теж була невідворотна. Росія прагнула поквитатися за розчарування й образи із часів Кримської війни, зокрема витіснити австріяків із Балкан. Також завоювати Галичину, аби завершити справу Івана Калити зі збирання руських земель під московською кормигою, що не вдалося у наполеонівську добу, заодно підрубати під корінь український рух, який толерували Габсбурги, і завадити його поширенню в Наддніпрянщину. «Не было, нет и быть не может» – була відповідь російського міністра закордонних справ ліберала Сєргєя Сазонова щодо перспектив українського проєкту. Схоже, ця тема займала неостаннє місце серед причин Великої війни.

 

Головним яструбом, промотором австрійського активізму на Балканах був генерал Франц Конрад фон Гьотцендорф, начальник цісарсько-королівського генштабу. Через місяць після вбивства Франца-Фердинанда Австро-Угорщина оголосила Сербії війну. У відповідь Росія, котра монополізувала захист світового православ’я і плекала мету прорватися в Босфор і Дарданелли, почала мобілізацію. Це категорично не входило до планів Берліна, де головним ворогом вважали Францію, що прагнула реваншу за втрачену Ельзас-Лотаринґію.

 

 

Німецькі стратеги сподівалися на блискавичний успіх і повторення тріумфу Бісмарка і Мольтке-старшого. Однак Франція мала військовий союз із Росією. З огляду на це, генералові Альфреду фон Шліффену, шефові німецького гештабу, було доручено розробити план переможної війни на два фронти. Відповідно першого удару передбачалося завдати Франції стрімким кидком сконцентрованих сил, і не з Ельзас-Лотаринґії, що виглядало очевидним, а в обхід, із території нейтральних Нідерландів, Бельгії й Люксембурга – оточити французьку армію і змусити до капітуляції. За той час Росія, зважаючи на величезні відстані і недостатню мережу залізничних шляхів, не встигне провести мобілізацію – для цього їй потребувалося два місяці. Тож на східних кордонах залишили одну німецьку армію, натомість на заході зосередили сім. На розгром французів відводили 42 доби. За зразок правила перемога Ганнібала під Каннами 216 року до нашої ери, коли карфагенці оточили римську армію з двох боків; її у Шліффена штудіювали дуже уважно. Після того практично всі війська планувалося швидко перекинути на схід для розгрому Росії – запорукою була розвинена залізнична мережа всередині Німеччини. Ця стратегія виглядала реальною, оскільки неможливо було забезпечити перевагу у живій силі. «Обідати будемо в Парижі, а вечеряти у Петербурзі», – повторював німецький кайзер Вільгельм ІІ Гогенцоллерн.

 

Тож аби випередити Росію, Німеччина оголосила їй війну. 1 серпня 1914 року вважається офіційним початком Першої світової війни. Щоправда так її тоді не трактували. На той час громадяни кожної з країн вважали, що все скінчиться швидкою перемогою – ясна річ, кожен своєї країни, і навперебій змагалися у мілітаристських гаслах. Через два дні, оскільки зіткнення на два фронти стало неминучим, Німеччина виповіла війну Франції.

 

Однак вже від самого початку проявилися розходження з первинним задумом. План Шліффена датувався 1905 роком, за той час ситуація змінилася. Франція теж готувалася до війни і спорядила найбільшу в Европі армію – 880 тисяч солдатів. Німецька щоправда була не набагато меншою (800 тисяч). За рахунок мобілізації передбачалося збільшення їх учетверо. Крім того Франція розраховувала на поступлення гарматного м’яса з колоній. Другим прорахунком було рішення йти не через Нідерланди, населення яких споріднене з німцями, а через Бельгію. Звісно французи не очікували наступу звідси, проте франкомовні валлони вчинили запеклий опір. У результаті німці застрягли на місяць, а напад на нейтральну Бельгію пришвидшив вступ у війну Великої Британії, яка, схоже, вагалася щодо виконання союзницьких обов’язків.

 

Прикривати морський берег з півдня мала Італія. Проте ні Гьотцендорф, ні Берхтольд не зважали на італійські амбіції і не інформували союзницю про свої наміри. Вочевидь далися взнаки давні протиріччя з часів Гарібальді. За домовленостями в рамках Троїстого союзу, Італія скористалася правом на нейтралітет.

 

 

 

6 серпня Австро-Угорщина оголосила війну Росії. Доволі пізно, що виказує зацікавленість иншим напрямком зовнішньої політики, а також слабку зовнішньополітичну стратегію, недооцінку можливих викликів і загроз. Австрійські плани передбачали завоювання Сербії й  Болгарії, що давало змогу контролювати Балкани і з’єднатися суходолом з Османською імперією, котра через три місяці вступить у війну на боці Центральних держав.

 

Цісарсько-королівська армія та кріґсмаріне в мирний період нараховували 320 тисяч осіб купно, у воєнний час їхня кількість зростала до 3 мільйонів. Комплектувалися за рахунок рекрутського набору, новобранців призивали з 21-річного віку. У 1912 році в армії запровадили дворічну військову повинність замість дотеперішньої трирічної; загалом на обліку військовозобов’язаний перебував 12 років. Окрім того рекрутували до ландверу – регулярних військ земель Цислейтанії, і гонведу (автономні угорські військові формування) у Транслейтанії. Особовий склад ландверу сягав 40 тисяч вояків, гонведа – 30 тисяч; останній мав у своєму складі хорватське домобранство (понад 7 тисяч). У воєнний період їхнє число зростало уп’ятеро. Резервістів, старших за 34 роки (солдатів до 42-річного віку, офіцерів – до 60-ти) призивали тільки під час війни – до ландштурму, окремо австрійського та угорського; за потреби ними поповнювали армію та ландвер.

 

Австро-Угорщина мала непогано вишколену піхоту, озброєну сучасними гвинтівками Манліхера, проте не вистачало кулеметів, яким у цю війну належалося виключне значення. В доброму стані перебувала кавалерія, однак вона давно не воювала і її роль переоцінили. Кавалерійська розвідка вже застаріла, а літаків теж бракувало. Добрими були саперські частини, важка артилерія, високим – бойовий дух, і не тільки німецьких чи угорських солдатів, а й поляків та боснійців. До війська масово зголошувалися добровольці. Однак скептично були налаштовані чехи, що й не дивно, адже Відень не йшов на поступки щодо реновації Корони Святого Вацлава.

 

Російське командування мало певність, що мають армію потужнішу, ніж австро-угорська, однак самотужки протистояти Німеччині не зможуть. З тієї причини вони намагалися на всіх фронтах забезпечити чисельну перевагу, а з Австро-Угорщиною покінчити до того, як на підмогу їй прийдуть німецькі війська. Про пересування австрійських військ їм було відомо від свого агента полковника Альфреда Редля.

 

Німецькі плани головну роль на Східному фронті відводили Австро-Угорщині. Цісарсько-королівський генштаб, зважаючи на російську загрозу, змушений був утримувати в Галичині значні сили. Під Сяноком розгорталася 1-а армія під командуванням генерала Віктора Данкля, під Перемишлем – 4-а армія Моріца Ауффенберга, під Самбором – 3-я армія Рудольфа фон Брудерманна. Окремо діяли армійські групи Генріха Куммера в районі Сандомира, і Германа Кьовеша фон Кьовешгаза, котра захищала Станиславів і Чернівці. Тож на сербський фронт змогли виставити лише 2-у армію під командуванням генерала Едуарда фон Бьом-Ермоллі.

 

Німецько-австро-російський кордон з півночі на південь був укріплений першокласними фортецями Кьоніґсберг, Данціґ, Торн (Торунь), Позен (Познань), Бреслау, Краків, Перемишль. З російського боку їм протистояли Ковно (Каунас), Осовєц (Осовєц-Твєрдза), Варшава, Новогеоргієвськ (Модлін, тепер Нови-Двур-Мазовєцкі), Івангород (Демблін), Брест-Литовськ (Брест). Вже не класичні бастіони і міста-фортеці, час яких минув у XVIII столітті, і не фортеці-табори максиміліанівського типу, що з’явилися після наполеонівської доби – аби протистояти величезним арміям з потужною артилерією, необхідно було розширювати укріплену територію. Тепер далеко за межі фортеці виводили артилерійські форти, їхній периметр вміщав кількадесят тисяч солдатів. Оскільки у 1850-их роках з’являється нарізна артилерія, котра вражала на великих відстанях, зовнішнє кільце фортів зводять на відстані 5 кілометрів від цитаделі й дальше. Із врахуванням небезпеки блокування всередині периметра великих військових підрозділів, як показав досвід Франко-прусської війни, фортеці втрачають функцію військового табору і перетворюються на тимчасовий сховок, «готелі в пустелі», як учив Карл фон Клаузевіц. Віддалені форти набувають повної автономности, із власними гарнізонами і необхідним забезпеченням. Артилерію також розміщують не в них, а на проміжних батареях. У результаті витворювався величезний внутрішній плацдарм, таку фортецю нелегко було обложити, але й захист потребував значних ресурсів. У 1880-их роках з’являються фугасні бомби, які руйнують цегляні укріплення, тож їх укріплюють піском і бетоном (з прошарком 1,2 метра), згодом залізобетоном. З огляду на новітні вимоги бачимо, що Львів був недостатньо укріпленим – у центрі міста збереглася Цитадель, збудована після революції Весни Народів, однак вона є типовою фортифікацією післянаполеонівської доби; зовнішню укріплену лінію тільки-но почали облаштовувати. Так само виглядала справа з обороною Заліщиків та инших прикордонних пунктів.

 

З початком війни українців мобілізують до цісарсько-королівської армії – близько 100 тисяч галичан, буковинців і закарпатців. Пішли до війська Дмитро Вітовський, Євген Коновалець, Роман Дашкевич, середульший син Івана Франка Тарас. Загалом за роки війни до цісарсько-королівської армії мобілізували 300 тисяч українців, що становило 9 % її особового складу.

 

Окрім того австрійське командування дозволило сформувати окремі національні частини полякам, українцям і албанцям, їх планували використати у ворожому запіллі на відповідних територіях у Російській імперії та Сербії. Туди набирали тих, хто не підлягав призову до цісарсько-королівської армії.

 

Поляки взялися до справи з великим ентузіазмом. Юзеф Пілсудський, дарма, що людина невійськова, бачив себе головнокомандувачем і студіював Клаузевіца. Вже наступного дня після оголошення Віднем війни Сербії, він розпочав у Кракові мобілізацію стшельців і дружиняків – з них сформували Першу кадрову компанію (роту), що лічила 160 вояків. Щобільше, 3 серпня Пілсудський видав прокламацію начебто від імени таємного варшавського Національного уряду про початок повстання проти Росії і призначення себе головнокомандувачем Війська Польского. Це була містифікація, однак він сподівався на вибух. Зранку 6 серпня, тільки-но Австро-Угорщина виповіла Росії війну, Перша кадрова компанія перейшла кордон і, вирізавши російські блокпости, вступила на територію Королівства Польського. За нею підтягнулася 7-а кавалерійська дивізія з групи генерала Куммера. За той час у Кракові пришвидшеними темпами формувалися нові польські роти і батальйони і переправлялися на територію Конґресувки. З ними вирушив сам Пілсудський. Бойове хрещення Перша кадрова компанія прийняла 12 серпня під Кєльце. Наступного дня поляки взяли місто і склали там урочисту присягу. Далі вони спробували прорватися до Варшави, сподіваючись на повстання, однак були зупинені росіянами. Довелося повернутися до Кракова, де 16 серпня оголосили про створення Польського легіону. Його ядром стала Перша кадрова компанія.

 

В українців зразу справа пішла недобре. 2 серпня, зразу після офіційного початку війни керівники галицьких партій створили Головну українську раду (ГУР). Очолив її посол до Райхсрату і Галицького сейму адвокат Кость Левицький. На першому засіданні було вирішено на основі товариства «Українські січові стрільці» сформувати український добровольчий корпус. Австрійське командування дало згоду, хоча й після деяких вагань – українців за інерцією вважали потенційними симпатиками Росії. Не дрімали й польські чинники у владних кабінетах. Однак коли постало питання, хто поведе січовиків у бій, жодної кандидатури не знайшлося. Наступного дня створили Боєву управу УСС, на якій порадили, що командантом буде суддя Теодор Рожанковський як найстарший за віком офіцер-резервіст (39 років). Той відмовлявся, мовляв, нема командирської кваліфікації, та врешті погодився, сподіваючись, що згодом хтось із кадрових військових перейме командування. Австріяки запевнили, що не сприятимуть розбудові польських державних структур і пообіцяли відрядити сотню офіцерів-українців з діючої армії, хай лише нададуть списки, де і в яких частинах ті служать. Цієї інформації в українського проводу теж не було, хоча про все легко можна було довідатись – ті ж шематизми щороку подавали відомості про командування розквартированих частин.

 

 

Понадте 6 серпня ГУР видала маніфест зі закликом звільнити Наддніпрянщину від російського панування і запевненням у лояльності до Габсбургів. У Галичині вбачали П’ємонт – як і поляки. До українського війська масово зголошуються добровольці – в перші тижні записалося 28 тисяч, чого вистачало на формування двох піхотних дивізій. Австрійське командування скерувало з діючої армії шістнадцятьох офіцерів, зокрема Григорія Коссака, Сеня Ґорука, Василя Дідушка, кадета-аспіранта («однорічник-доброволець», який пройшов офіцерську підготовку, але ще не здобув лейтенантського звання) Дмитра Вітовського, і запропонувало виступити на суміжну територію. Кость Левицький погодився, аби відправити січовиків на Почаїв. Однак Рожанковський відмовився, мотивуючи неготовністю, невишколеністю й недостатньою екіпірованістю. Зав’язалися суперечки, хтось закликав бити москаля голими руками, надто, коли не мав обов’язку сам іти на фронт. Инші уникали відповіді, виправдовуючись, що й так «досить уже зробили, коли підписали маніфести, за який жде їх од Москалів шибениця!». Пристрасті розгорілись, коли виявилося, що стрільці отримали тисячу старих однозарядних крісів системи Верндля, важких, із довжелезними багнетами, ще 1888 року знятих з озброєння, та ще й без ременів – нездари-політикани й не відали, що поляки взяли сучасні гвинтівки Манліхера. Однак тепер австрійське командування постановило, що українці мають виступити на Кам’янець-Подільський. В цій ситуації Рожанковський 9 серпня заявив про резиґнацію. Знову зав’язалися суперечки, аж на дев’ятий день зійшлися на тім, що новим командантом буде Михайло Галущинський, директор української приватної гімназії ім. Святого Володимира в Рогатині.

 

За той час бійці 1-а кавалерійської дивізії з групи генерала Кьовеша переправились через Збруч, змівши російську прикордонну сторожу, і 17 серпня легко взяли Кам’янець-Подільський; його практично не охороняли. Наступного дня оволоділи містечком Маків, проте далі були зупинені росіянами. В ніч на 21 серпня австріяки залишили Кам’янець.

 

Загалом у порівнянні з поляками, бачимо в українському таборі засадничу незацікавленість у воєнному ділі, небажання виборювати спільну справу, безвідповідальність, засилля випадкових людей. Результатом стала втрата довіри з боку австрійського командування, на що розраховував український провід і якого союзником заманіфестував себе. Це зумовило подальші труднощі і врешті-решт поразку Визвольних змагань.

 

З початком військових дій непереливки стало галицьким москвофілам. Тепер їх трактують як зрадників, на яких поширюються закони воєнного часу. Москвофільські товариства і партії заборонили, мешканців прифронтової зони, котрі проявляли проросійські симпатії, інтернують у концентраційному таборі Талергоф (біля Граца, Австрія) і фортеці Терезієнштадт (тепер Терезін, Чехія), найактивніших страчують за вироком трибуналів, а то й узагалі без суду і слідства. Особливо лютували гонведи, пам’ятаючи про російські репресії 1849 року. Російські джерела твердять про 1500 страчених і 40 тисяч інтернованих з Галичини, Буковини і Закарпаття. Серед них могли бути й українські патріоти. Рятуючись від репресій, понад 600 осіб, у тому числі Володимир Дудикевич, втекли до Росії.

 

Аби полегшити становище французів, росіяни почали загальний наступ на Східному фронті. 17 серпня дві армії під орудою генерала Пауля фон Ранненкампфа, естляндського німця, і генерала Алєксандра Самсонова атакували Східну Пруссію – територію колишнього Тевтонського ордену. Для німецького командування це була несподіванка. Терміново на поміч 8-й армії, що залишилася тут, зі Західного фронту перекинули кілька дивізій. 21 серпня командування перейняв генерал-фельдмаршал Пауль фон Гінденбург, начальником штабу 8-ї армії став генерал Еріх фон Людендорф. Аби не дати з’єднатися російським військам, всі сили кинули назустріч Самсонову. На полях між Танненбергом (тепер Стембарк) і Грюнвальдом, де 500 літ тому відбулася знаменита битва, росіян було розгромлено вщент. Цим німці взяли реванш за поразку 1410 року. Загинуло 10 генералів, Самсонов застрелився. Далі Гінденбург атакував Ранненкампфа в районі Мазурських озер, змусивши до відступу. Таким чином захопити Пруссію росіянам не вдалося. Німці навпаки просунулися на західні терени підросійської Конґресувки.

 

Рівночасно з атакою на Німеччину, росіяни почали наступ на Австро-Угорщину. Силами чотирьох армій планувалося взяти Львів у кліщі, відрізавши від тилових баз, і окупувати Східну Галичину. Тут сподівалися на лояльність 20% русько-українського населення, яких визнавали за москвофілів.

 

 

Своєю чергою, цісарсько-королівський генштаб розраховував двома арміями, дислокованими в Західній Галичині, оточити і розгромити росіян на території Конґресової Польщі за умови німецької підтримки. Спершу начебто так і складалося. Ініціативою заволоділи армії Данкля й Ауффенберга, атакувавши дві російські армії, що збиралися вдарити на Перемишль і відрізати Львів від Кракова – їх заблокували на території Конґресувки.

 

Проте головні сили ворог сконцентрував в іншому місці. На східних кордонах Галичини стояли дві російські армії, що числили купно сім корпусів і кілька окремих дивізій. Їм протистояла 3-я армія генерала Брудерманна в складі двох корпусів і чотирьох дивізій та окрема армійська група Кьовеша з двох корпусів і шести дивізій. Брудерманн мав захищати Львів, висуваючись на північ, Кьовеш прикривав терен на схід північніше Дністра, отже й Підгаєччину. Підрозділи останнього значною мірою комплектувалися у Трансільванії. Один з корпусів Брудерманна (ХІ) був рекрутований місцевими мешканцями, здебільшого українцями; в серпні його очолив генерал Петер Гофманн.

 

20 серпня 3-я російська під командуванням Ніколая Рузського, виступивши з Дубна, вторглася в Галичину. Того ж дня перейшла Збруч 8-а армія Алєксєя Брусилова, рухаючись із Проскурова. Підрозділи останньої через три доби взяли Тернопіль, а 25 серпня вступили в сутички на річці Коропець і під Бережанами, відтіснивши Кьовеша до Поморян. Аби врятувати ситуацію, цісарсько-королівський генштаб почав спішно перекидати зі сербського фронту частини 2-ї армії генерала Бьом-Ермоллі.

 

Назустріч Рузському виступив Брудерманн, проте 26 серпня його зупинили у боях під Золочевом і на Золотій Липі. 3-я армія відступила, укріпившись на Гнилій Липі в районі Рогатина. Сюди підтягнулися підрозділи Кьовеша і Бьом-Ермоллі. За ними поспішав Брусилов. 29 серпня росіянам вдалося прорвати оборону поміж флангами австрійських з’єднань і форсувати Гнилу Липу між Перемишлянами й Брюховичами. Бьом-Ермоллі втримував позиції, але підрозділи Брудерманна безладно відступили. 2 вересня австріяки змушені були евакуювати Львів. Того ж дня росіяни взяли без бою Чернівці, а 3 вересня увійшли до Львова.

 

 

До поразки австрійських військ, окрім кількісних диспропорцій, допровадило несприйняття командувачем 3-ї армії новітніх тенденцій, зокрема застарілі уявлення щодо ролі кавалерії в сучасних бойових умовах. Брудерманн ідеалізував яскраві мундири часів Весни Народів, заперечував камуфляж та іґнорував кулемети. Наступного дня після здачі Львова його відправили у відставку. Заради справедливости зазначимо, що камуфляж в одностроях цісарсько-королівської армії не сприймав і сам найясніший Франц-Йозеф.

 

Після провалу польської збройної місії в Кєльце і невиконання наказу січовими стрільцями австріяки переглянули свої плани щодо національних добровольчих формувань. Їх вирішили перетворити на підрозділи ландверу, подібно до гонведа і домобранства. Самодіяльністю Пілсудського теж були незадоволені. 27 серпня вийшов наказ про організацію двох польських леґіонів – Західного і Східного, за участи кадрових офіцерів, і підпорядкування їх штабові австрійської розвідки. Західний леґіон у складі шести батальйонів і кавалерійської ескадри формувався у Кракові; він вирушив на фронт як резервна частина 1-го корпусу в складі 1-ї армії Данкля, що облягала фортецю Івангород на Віслі. Організацією Східного легіону займався у Львові капітан Юзеф Галлер, так само відкомандирований з цісарсько-королівської армії. Однак тут політичний провід перейняли польські націонал-демократи («ендеція») з обойми Романа Дмовського, котрий незалежницькі перспективи пов’язував з Антантою. У зв’язку з преференціями, що намітилися внаслідок російської окупації Галичини, тут завагалися щодо доцільности подальших воєнних дій. З цієї причини австріяки розпустили 21 вересня Східний легіон; на той час він перебував у Малопольщі. Кілька сотень пішли під знамена Пілсудського і були включені до Західного леґіону. З решти сформували два піхотні полки цісарсько-королівської армії і відправили на Закарпаття.

 

Наприкінці серпня українці оголосили набір до Леґіону українських січових стрільців. Незважаючи на поразки, ентузіазм щодо творення українського війська не вщухав. Оскільки Львів був загрожений, Боєва управа виїхала до Стрия. Сюди змогло прибути 10 тисяч добровольців – далася взнаки російська окупація Галичини. Однак австрійське командування обмежило чисельність українського леґіону до 2500 вояків, решту відправили по хатах. Командувачем затвердили поручника Галущинського, з австрійського боку підрозділ курував полковник Їндржих Молік, чех за походженням. 3 вересня усусуси склали військову присягу і наступного дня відбули на Закарпаття до сіл Мезетеребеш (тепер Страбичово) і Горонда (обидва Мукачівського району) на вишкіл. Там сформовано десять сотень по 250 вояків у складі чотирьох чот кожна. Чотири сотні складали один курінь (батальйон), таким чином вийшло два з половиною курені. Серед перших бійців були Петро Франко й Олена Степанів.

 

 

Давши собі раду в Бельгії, німці швидко посунули французів і розгорнули стрімкий наступ на Париж. Французький уряд спішно покинув столицю. Однак у наступі занадто розтягнувся фронт, тож з’явилися перебої з постачанням. Не дійшовши 40 кілометрів до Парижа, німці змушені були повернути до своїх. Темп операції значно сповільнився, однак вони сподівалися на пасивність французів. Ті навпаки підтягнули всі наявні резерви, для доставки живої сили навіть реквізували паризькі таксі, і 5 вересня вдарили німцям у тил. Бої, що тривали тиждень, увійшли в історію як «Чудо на Марні». З обох боків загинуло півмільйона солдатів. Врешті німці відступили. Фронт стабілізувався на лінії французько-німецького кордону, окупованими залишилися Арденни і прилеглі кантони історичної Пікардії й Шампані. Півтора мільйонам нападників протистояло п’ять французьких, бельгійська армія та британські експедиційні сили; вкупі вони лічили так само. У жовтні солдати зарилися в окопи і перейшли до позиційної війни. Така ситуація затягнулася на чотири роки.

 

Аби попередити катастрофу в Галичині, цісарсько-королівський генштаб у перших числах вересня надіслав директиву генералові Ауффенбергу, який тільки-но завершив успішну операцію, рухатися в бік Рави-Руської. Це створило небезпечний розрив у позиціях австріяків зі західного боку, чим негайно скористалася 3-я російська армія. Австріяки пробивалися з важкими боями, аби не потрапити в оточення. Проте вину за поразку в генштабі переклали на Ауффенберга і так само відправили у відставку.

 

В цих боях під Жовквою загинув відомий російський авіатор штабс-капітан Пьотр Нєстєров, один з авторів «мертвої петлі»; її він демонстрував рік перед тим у Києві на Сирецькому військовому летовищі. Змагаючись із австрійським пілотом, який вів повітряну розвідку розташування 3-ї російської армії, Нєстєров протаранив його, але не розрахував удару колесами аероплана. Поспішаючи за штурвал, він не встиг взяти навіть браунінга, мовляв, обійдуся. На той час літаки використовувалися лише для розвідки і не мали на озброєнні кулемета, так само і парашутів.

 

В тих самих числах Бьом-Ермоллі, якому підпорядкувалися групи Куммера й Кьовеша, і новий командувач 3-ї армії генерал Светозар Бороєвіч фон Бойна, православний хорват, зосередивши сили на захід від Львова, спробували контратакувати. Однак 12 вересня австріяки зазнали поразки на річці Верещиця під Городком і змушені були відступати на захід. Відступ перетворився на катастрофу, в полон потрапляли цілі з’єднання. У висліді майже вся Буковина і Галичина аж по Сян опинилися під російською окупацією. За місяць, що тривала Галицька кампанія, австро-угорські війська втратили 400 тисяч солдатів (у тому числі, 100 тисяч полоненими), росіяни – 230 тисяч. По обидва боки лінії фронту воювали українці, які не мали причин стріляти один в одного.

 

(див. V.)

 

 

24.01.2021