Ми в сонця світ глядїм!
В те божеє промінє,
Що блисне на земли
При сходї днїв будучих!
До него справмо лет
Сокола крил могучих;
Най не трівожить нас
Затьмінє!
Від берегів старих
Відплиньмо без трівоги,
Пращаючи старі
Дни піснею й слезами...
Над нами лиш блакит —
Цїль наша перед нами,
Хочь буря нам значить
Дороги.
Гей! парус розпустїть!
Минувшости! добраніч!
Вже тихим шепотом
Пращають нас могили...
До дїла станьмо днесь!
Днесь напружім всї сили!
Велика цїль! — сказав
Керманич.
О зоре, що тремтиш
І блудиш наче пяна
Й крівавий мечеш блиск
Мов кровію налита,
Не наш провідник ти!
Не сонце сего світа,
Що сходу свого жде —
До рана!
На тихих водах ми
Й поснули вже лїниво,
Забули, що намул
Обляг нас всїх в ту пору...
Гей! в гору парус днесь!...
Гей! бистрі крила в гору!
Гей! далї до керми
Всї живо!
Не кинем гасла ми
Як розбишацтво враже,
Що на добичу лиш
Засїло ся нїкчемну;
Ми перебудемо
Без жаху всї ніч темну,
Аж сонце землю нам
Покаже!
Гей, сходить, сходить вже!
Блищить сріблистим світом!
В будучність красчу шлях
Вже стелить ся нам синій!
Гей! в гору днесь серця!
Най душ громада нинї
Поранним загримить
Привітом!
[Дѣло, 11.01.1895]
11.01.1896