Михайло ГРИНЮК – уродженець села Королівка Тлумацького району на Івано-Франківщині. Нині він є фронтовиком, служить у інженерних військах. Був поранений під час боїв на Донеччині (як і один із двох його рідних братів, які також боронять Україну від російських окупантів).
У творчому доробку Михайла Гринюка дві поетичні збірки. Дебютна «Ладан і скверна» (2010) вийшла друком, коли авторові було трішки за тридцять, а друга, «Крик мовчання» (2024), через 14 років після першої. У своїх інтерв’ю на обласному телебаченні поет наголошує, що в часі війни йому майже не пишуться нові твори, зате редагуються чи дописуються тексти давніші. Судячи зі сказаного, автор працює зі словом і прагне відшліфувати віршову вправність. І це одна з причин, чому тривалий час не озивається до читача своїми текстами. Одначе навіть у мовчанні прагне бути почутим (звідси й крик). Інша причина – неможливість дібрати слова для всього, що болить («Душі свічадо з болю розкололось»): конфлікт між життям та існуванням («Найважче жити, коли існується»), драми заробітчанства, трагедії війни.
Збірка Михайла Гринюка «Крик мовчання. Про війну та інше» налічує чотири розділи: «Нам помирати завжди не з руки», «Мудрість століть», «Щоб не убити мрію», «Пісні». Оприлюднені тексти виявляють жанрові пошуки поета – колискова («Колискова для покинутих»), балада («Балада про селянську руку»), сонет («Мовчання»), ода («Ода скибі») – і його намагання охопити словом розмаїті життєві ситуації.
Зосереджуся на віршах про війну, з яких автор – свідомо чи ні – виокремив твір, написаний як реакція на страту Олександра Мацієвського (10.05.1980 – 30.12.2022). Саме початковий рядок цієї поезії став назвою розділу, засвідчивши своєю афористичністю спрагу до життя в найважчих обставинах:
Нам помирати завжди не з руки,
Адже лишилось стільки справ на світі.
Що треба жити не роки – віки,
А то й дивись – усі тисячоліття.
Михайло Гринюк у двадцяти восьми рядках чергує партитуру життя і смерті, проявляючи себе як лірик-пейзажист із філософським ухилом світобачення:
Тебе нема, а світ і надалі є,
Бо споконвіку бути так повинно.
Павук десь літо бабине снує,
І журавлі летять у вирій клином.
Утверджуючи повноту життя у стабільній плинності, де бабине літо змінюється осінню, а вирій передбачає повернення в рідні гнізда з настанням весни, поет усе ж постає реалістом, що відчуває гіркоту занадто короткої людської пам’яті про полеглих захисників:
І байдуже – настільки мужнім був,
Усе одно – що між живих немає.
І хтось, можливо, вже тебе забув,
А хтось, сплакнувши – іноді згадає.
Українські воїни таки помирають. І по смерті вони отримують дрібку теплих слів, хоч і за життя не часто їх чули, живучи всупереч неприхильній, а то й ворожій дійсності:
Оце й усе. Минатимуть роки,
І буде листя падати на плити…
Нам помирати завжди не з руки,
Навіть тоді, як не на руку – жити.
Листя, що падає на надгробні плити, – не тільки про проминання часу, а і про минущість людських поколінь («Наче те листя дерев, отак і людські покоління…» – писав Гомер). А що ті листя-покоління вкривають надгробки – то наче ховають від живих згадку про мертвих, віддаляють од них…
Поезію Михайла Гринюка можна назвати віршовим щоденником, у якому автор фіксує свої думки й настрої. В центрі розмислів завжди – людина як особистість духовна. Брак духовності спричинює смерть душі («душа холоне»), наслідком чого стає лицемірство, яке змушує персонажа боятися людей:
Укотре став боятися людей,
Бо їхня ласка гірша люті звіра.
На волю серце рветься із грудей,
Душа холоне: в ній згасає віра.
Занепад віри спричинює деградацію людини до такої міри, що вона стає гірша за звіра. Згасання, яке фіксує автор, має і вертикальний напрям (віра в Бога), і горизонтальний (віра в людей). І тому цілковита зневіра обертається для персонажа твору неволею серця, з якої прагне вирватися. Образність романтичних балад про утоплеників, якою послуговується поет, добре надається, щоб показати пригнічений стан персонажа:
Як важко проти течії пливти,
Хапаючись за береги розмиті.
Здається: ось тепер пізнаєш ти,
Яка на колір і на смак безвихідь.
Митець і тут, як і в попередньому катрені, говорить про бажання осягнути волю. Спершу її трактовано поетом як вихід за межі життя усталеного (образно кажучи «за течією»), коли «серце рветься із грудей». Натомість у цитованій вище строфі йдеться про волю вже як потребу віднайти межі (передовсім – моральні), щоб відчути надійне оперття. Тому, «хапаючись за береги розмиті», ліричний персонаж вірша гостро відчуває відчай безпорадності й знесилення в протиборстві з водами життя. Михайло Гринюк дає у творі психологічну замальовку внутрішньої боротьби потопельника:
Чи то воді віддатись: «Що ж, неси!
Світ не збідніє від цієї втрати».
Та губи шепчуть: «Господи, спаси
Від розбрату, ненависті і зради.
Показово, що ліричний персонаж вірша не чекає порятунку від інших людей. Уже в першій строфі він пояснив, чому – він вчергове почав їх боятися і не довіряє їм. Тому порятунок власного життя узалежнює тільки від Бога. Втім порятунок, з погляду поета, – це не тільки і не стільки про тіло, як про спасіння душі. Автор підводить читача до думки, що коли міркувати загальниками («всі»), ризикуємо втратити з поля зору обличчя окремої людини («ближнього»), а звідси – лише крок до знецінення особистості, її життя та смерті як втрати:
Дай сили всі зібравши у кулак,
Не вкрасти, не проклясти, не вбити».
Як легко – всіх ненавидіти, й як
Не просто – ближнього свого любити.
Крилатий вислів, базований на протиставленні, як видається, міг би стати фінальним акордом. Одначе Михайло Гринюк прагне розтлумачити: йому йдеться про боротьбу за життя душі, між добром і злом. За словами поета, він дописував завершальну строфу по багатьох роках:
Хоч зло в ній теж присутнє. Люта битва,
Іде в душі й поляже в ній немало...
Дай Господи, щоб взяло гору світло,
Щоб менше темрява собі забрала.
Мовлячи про зло в людині, поет усуває з оптики відчай і безвихідь, які фігурували в душі ліричного персонажа, що не мав снаги опиратися течії життя й обирав смерть (утоплення), попри бажання віднайти сталий берег і життєву опору. Боротьба між тягою до смерті («Що ж, неси!») і волею до життя («Господи, спаси») перетворюється на люту битву. Проте саме прикметник люта і фрагмент наступного рядка «…поляже в ній немало» вказує, що Михайло Гринюк уже мав на думці військову битву і полеглих у ній, а не тільки душевну боротьбу, в якій загине чи світло, чи пітьма. Однак єдність із попередніми строфами не втрачається повністю, бо поет і тут залучає антоніми (світло – темрява; взяло гору – менше) та дотримується стилістики молитви («Дай Господи»).
В інших творах автор апелює до потреби молитви, хоча тексти не містять жодних молитовних ознак. Вони радше становлять перелік тих, за кого автор просить молитися, згадавши (як у молитві за здоров’я) чи пом’янувши (як у молитві заупокійній). Приклад першого типу маємо у вірші «Непроминальна молитва», фрагмент якої подано нижче:
Сідаючи, як завжди, до сніданку
З порожнім шлунком й серцем благородним,
Тих не забудь, котрі усенький день (від ранку,
До вечора), залишаться голодними.
Михайло Гринюк і тут послуговується принципом протиставлення – скажімо, шлунка і серця. Читацька уява може доточити його в спосіб, підказаний автором: шлунок порожній, а серце – наповнене, зокрема й думками про тих, хто поряд. Поет не розводить заможного і вбогого по різні боки прірви (як було в притчі про багача й Лазаря). Його заможний не аморальний, а порядний – благородний. Понад те, тлом оцієї молитви є думка, що ми всі є голодними («з порожнім шлунком»), тільки хтось може втамувати голод, а хтось – ні. Пам’ять про потребуючих тамує духовний голод і надає нагоду вповні реалізуватися як людина.
«Непроминальна молитва» – вічна молитва за живих. Її структура розбудовується навколо дієслів наказового способу – не забудь, згадай, пригадай, спом’януть не промени, знай. Це дає тексту вимір нагадування, але певною мірою послаблює емоційний і естетичний вплив на читача.
Натомість поезія «Всі ті, хто виживуть у цій війні», що на перший погляд видається подібною до попередньої, справляє сильніше художнє враження. Це зумовлено тим, що Михайло Гринюк уникає в тексті вірша накопичення дієслів наказового способу. Поет узагальнює не крупними мазками, як це було в «Непроминальній молитві», а більш деталізовано. Внаслідок цього кожен рядок п’ятирядкової строфи зображає окрему категорію полеглих у російсько-українській війні наших днів:
За тих, хто з кулею в серці впав,
Кого накрила землею міна.
Хто захищався і штурмував,
Хто брав мости і їх підривав,
Кого засипали рідні стіни.
Динаміка візуальних змін спричиняє накопичення емоцій у слухача / читача, який у цих рядках впізнає або власний життєвий досвід, або досвід рідних і близьких. Тому слова «молитви на попелищі» й справді звучать як позивні – спосіб упізнати своїх і повідомити, що вижив, хоч і поранений війною. Проте молитва на попелищі – заупокійна молитва, що утверджує життя не тільки у вимірі пам’яті про загиблих, а і в площині творення життя, рівночасно застерігаючи про майбутні війни як драматичну перспективу:
Малюй картини, пиши пісні,
Даруй коханій дівчині квіти.
Не смій життю лиш казати: «Ні».
Бо той, хто вистоїть в цій війні –
Повинен всі війни пережити.
Трагізм війни персонаж Михайла Гринюка передає у вірші «Живем, живем...», кажучи, що «земля здається божевільним раєм», в якому замість дерев українського садка-райочка (згадаймо слова Т. Шевченка у вірші «Поставлю хату і кімнату») зростають надмогильні хрести:
Куди не глянь, куди не подивися –
Хрести чорніють прямо і навскіс,
Немов дерева, що не прийнялися
Від людських щирих і гарячих сліз.
Якщо болю забагато, душа може спробувати врятуватися від нього – відсторонитися. Так виникає загроза абстрагування і збайдужіння, що веде до духовної смерті й нищення власної людяності. Відновити здатність до співчуття вдається не всім:
До всього байдужієм і звикаєм,
Минають тижні, місяці, роки...
Живем, живем і раптом – помираєм,
Лиш іноді буває навпаки.
Смерть як загибель фізична, непам’ять живих, душевна черствість, божевілля війни, знецінена втрата... Але й вибір – просити про порятунок і докладати до нього зусиль чи віддатися волі випадку й «потонути» у випробуваннях (як у вірші «Укотре став боятися людей»). Оця ситуація з потенційним утоплеником нагадує не тільки сюжети романтичних балад, але – опосередковано – Шекспірового «Гамлета» (лінію Офелії, смерть якої не має однозначної моральної оцінки від інших персонажів п’єси). Пряма відсилка до Гамлета у Михайла Гринюка теж є. Йдеться про вірш «Це не війна, всього лише АТО», написаний до повномасштабного вторгнення:
Таж вічна боротьба добра зі злом,
Теж Гамлетівське: Бути чи не бути.
Вирішують Славутич, Київ, Крути,
Ким залишатись: вільним чи рабом.
Вмирає вечір – напоровсь на міну,
Країну обсідають блокпости.
Це не війна, лише АТО. А ти,
Якщо зумієш, сам знайди відміну.
Бути – це бути вільним. У тім числі в тому, щоб говорити правду: називати війну війною, не криючись за псевдонімами (чи це АТО, чи СВО). Бути – чітко відстоювати власні кордони, не лише географічні, і не боятися виправданої жорсткості (але не скочуватися в жорстокість). Бути – виборювати життя навіть у епіцентрі смертей і не забувати про красу понівеченого світу. Саме це Михайло Гринюк робить і на полі ратному і на поетичній ниві.
27.09.2025