Теофіль Мелень: січовий стрілець, публіцист, літературознавець

Про Теофіля Меленя – ще одну малознану, але непересічну постать – є кілька некрологів, скупих, до того ж із неточними відомостями, словникових біограм, а також принагідних згадок у мемуарах і дослідженнях переважно з історії українського соціал-демократичного руху та преси в Галичині, історії Січового Стрілецтва. Зазвичай про нього мовлять як про українського громадсько-політичного діяча, публіциста, газетяра, січового стрільця¹. А він був іще й літературознавцем (зокрема шевченкознавцем), літературним критиком (відгукувався на творчість В. Стефаника, П. Грабовського), писав про філософію Г. Сковороди. Правдиво висвітлити його громадсько-політичну діяльність і зібрану писемну спадщину (зокрема крізь призму «присутности» в ній І. Франка) й маємо на меті у пропонованій сильветці. Така всебічна спроба робиться вперше.

 

 

1. Громадсько-політична діяльність

1.1. Студентські роки

 

Теофіль Мелень народився 1879 р. в родині народного вчителя. Закінчив українську Академічну гімназію у Львові. Записався спершу на інженерний факультет Львівської політехніки, але невдовзі перейшов на філософський факультет Львівського університету².

 

Уже під час навчання виявив громадсько-політичну активність. 1899 року виступив на студентському вечорі, присвяченому М. Драгоманову: «<…> промови бесідників Е. Косевича і Т. Меленя подали характеристику сего незвичайного чоловіка, що добре бачив усі хиби нашої суспільности і картав їх остро»³. Здогадно, вечір був приурочений до четвертих роковин смерти Драгоманова (помер 20 червня / 2 липня 1895 р.).

 

Т. Мелень входив до т. зв. «Комітету Десяти» – керівного органу неформальної, а тому нелегальної молодіжної організації «Молода Україна» (1899–1903), утвореної після віча студентів-українців Австрійської імперії, що відбулося у Львові 13 липня 1899 р. у справі заснування тутешнього українського університету⁴. Під час виборчої кампанії Мелень разом з іншими молодоукраїнцями приїздив на спільні наради й акції до «головної квартири» в Бережанах, яку заснував у приміщенні давньої пошти студент права Львівського університету Володимир Бачинський (*1880–†1927), син учителя української мови та літератури Бережанської гімназії Миколи Бачинського⁵.

 

Під власним ім’ям та прізвищем або криптонімом Т. М. публікував політико-публіцистичні та літературознавчі статті у львівському журналі державницького та соціалістичного спрямування «Молода Україна: часопись української молодіжи» (1900–1903).

 

На загальних зборах «Научного Кружка» студентського товариства «Академічна Громада» при Львівському університеті, що відбулися 22 жовтня 1900 р., Меленя на пропозицію студентського активіста Володимира Старосольського обрано головою гуртка на 1900/01 навчальний рік. У виступі Мелень наголосив, що головна мета роботи в секціях гуртка – ознайомлювати «членів по можности з найзагальнійшими основними вислідками всіх наук», що є «доконче потрібне кождому інтеліґентному народному діячеви» (так він і робив у своїх науково-популярних статтях і рецензіях). А для тих, що беруть участь у засіданнях секцій, найважливіше, на його переконання, – «се дискусия, яка повинна відбуватися по кождім відчиті чи то рефераті», бо «жива виміна гадок», не раз полеміка «причиняєся дуже значно до основного виясненя всяких поглядів»⁶. Однак уже в лютому або березні 1901 р. на надзвичайних загальних зборах «Научного Кружка» обрано «новий заряд» зі студентів-філософів: головою – Осипа Чайківського, а писарем – Зенона Кузелю⁷.

 

Як повідомлено у грудневому числі «Молодої України» за 1900 р., останніми тижнями на засіданнях цього наукового гуртка Мелень виступив на літературній секції з відчитом про німецького поета Альфреда Момберта (Mombert, *1872–†1942), а на філософській секції – з рефератом «Казимір Твардовський: Психольоґія супроти фізіольоґії»⁸, що стосувався тодішнього професора філософії Львівського університету, згодом відомого творця Львівсько-варшавської логіко-філософської школи. У числі за травень і червень 1901 р. «Молода Україна» серед відчитів у літературній секції, виголошених у лютому й березні поточного року, назвала відчит Меленя «Про польського поета Новіцкого»⁹. Йшлося про Францішека Новіцького (Nowicki, *1864–†1935), поета «Молодої Польщі», автора єдиної збірки «Poezje» («Поезії», 1891), співредактора краківського соціалістичного часопису «Ognisko», одного із засновників у 1890-х роках Польської соціально-демократичної партії¹⁰.

 

На з’їзді українських абітурієнтів, що відбувся у Львові в суботу й неділю 13–14 липня 1901 р., зібравши близько сотні абітурієнтів, а також понад сотню абітурієнток, студенток і студентів вищих шкіл, Мелень виступив з рефератом на «довірочній нараді» всіх учасників, проведеній 14 липня в залі готелю «Belle Vue» («Бельвю», тепер буд. № 7 на просп. Свободи, де розміщена торгова галерея «Опера Пасаж»). Говорив про завдання молоді стосовно суспільства, наголошуючи на її «самоосьвіті як першому обов’язку». Щодо цього зав’язалася дискусія, бо дехто «звертав увагу на потребу участи у публичнім житю», а студент Володимир Темницький закликав молодь кинутись «у круговорот житя» і пізнати «його зміст», заки зважитися «на яку-небудь дорогу»¹¹. Збори завершилися «дужими акордами» пісень «Ще не вмерла» і «Не пора»¹² – національних гімнів на вірші відповідно Павла Чубинського (музика Михайла Вербицького) та Івана Франка (музика Дениса Січинського).

 

У Народному університеті ім. А. Міцкевича (Uniwersytet Ludowy im. A. Mickiewicza), що функціонував у Львові, Мелень у 1901/02 навчальному році прочитав переважно для робітничої авдиторії публічну лекцію «Rusini w r. 48 a dziś» («Русини ¹⁸48 р. і тепер»)¹³.

 

Мелень брав активну участь у боротьбі за заснування у Львові державного університету з українською мовою викладання. Найпевніш, був задіяний у студентському вічі в університетській справі, що відбулося у Львівському університеті у вівторок 19 листопада 1901 р. пополудні й серед резолюцій ухвалило вимоги якнайскорішого заснування самостійного українського університету у Львові, дотримання «повної утраквізациї» (польсько-української двомовности) в тодішньому університеті, а також рішення вислати депутацію до Міністерства віровизнань і освіти для вручення меморандуму, підписаного всіма вічевиками¹⁴. Після віча студенти влаштували стихійну демонстрацію – похід центральними вулицями Львова. «Дорогою співали на переміну “Ще не вмерла” і “Не пора”»¹⁵. У відповідь на несанкціоноване «бурливе віче» сенат університету тимчасово до 3 грудня припинив навчання і розпочав дисциплінарні провадження проти організаторів та промовців¹⁶.

 

В останній декаді листопада 1901 р. студентська депутація у складі Тита Евгена Бурачинського, Михайла Галущинського, Меленя і Володимира Темницького виїхала до Відня для авдієнції у міністра віровизнань і освіти, класичного філолога Вільгельма фон Гартеля. Він прийняв їх днів за три, на авдієнції були також посли віденського парламенту Олександер Барвінський і Юліян Романчук.

 

«Мелень говорив, міністер супокійно слухав, а пос. Романчук споглядав затрівожений то на Меленя, то на міністра і торгав за полу Меленів фрак, як лиш почув якесь острійше слово з уст нашого бесідника. Міністер відповів, що признає наші оправдані бажаня, похвалює наші стремліня до власної науки, хоче нам по можности пособляти, але ми вибрали рішучо невідповідну дорогу <…>»¹⁷.

 

Після авдієнції «Мелень остався у Відні»¹⁸.

 

У відповідь на образливу й наклепницьку відозву ректора Людвіка Ридиґера «Do Młodzierzy Akademickiej Uniwersytetu lwowskiego», датовану 30 листопада 1901 р., студенти-українці Львівського університету вдалися до так званої сецесії – масового виходу з цього навчального закладу¹⁹. Рішення про сецесію ухвалили на зборах 1 грудня 1901 р.²⁰ Сецесія (виписування з університету) завершилася 7 грудня 1901 р.²¹ З приводу цих подій Франко опублікував у віденському тижневику «Die Zeit» статтю «Das Polenthum nach zwei Fronten» («Польськість на два фронти») (1901. Bd. 29. № 376. 14.ХІІ. S. 161–164), а відтак уточнювальну репліку «Polenpolіtіk» («Політика поляків») (1902. Bd. 30. № 379. 4.I. S. 3–4), у яких підтримав українських студентів у боротьбі за український університет і мовну рівноправність у Львівському університеті.

 

З переважною більшістю студентів Мелень подався на навчання до Віденського університету. Виїзд, із громадськими проводами, відбувся 11 січня 1902 р. потягом зі Львова²². До Відня прибули 12 січня 1902 р., наступного дня почали вписуватися до університету, причому за перші два дні вписалося 305 осіб: 171 теолог, 80 правників, 48 філософів і 6 медиків²³. За словами сецесіоніста Зенона Кузелі, віденська «Січ» «піднеслася щойно в 1901/2, коли з приїздом групи львівських академіків (Меленя, Лозинського і т. д.) вибрано головою Т. Меленя, а відтак д-ра Р. Перфецького»²⁴. Проте головою українського студентського товариства «Січ» у Відні Мелень був короткий час – від 9 листопада 1901 р. до 9 лютого 1902 р.²⁵ Чому Меленя обрали головою 9 листопада 1901 р., коли він мав би ще навчатися у Львівському університеті, і чому незабаром обрано іншого, – невідомо.

 

Уже 14 січня 1902 р.²⁶ сецесіоністи на «довірочній нараді» ухвалили скликати 27 січня в університетській справі «загальнодоступне віче в одній із більших саль у Відні» за участи «слов’ян і німців» (тобто австрійців). Однак віденська поліція, «настрашена», як казав З. Кузелі сам комісар, «реляцією зі Львова», не дала дозволу. 26 січня викликано Меленя та Кузелю і «відраджувано від “демонстрації”». Щоб запротестувати проти цього, вони обидва і студент права Евген Косевич, «яко скликуючі віче», прийшли до секретаря Віденського університету Брокгаузена, і

«т. Мелень у довшій промові вияснив представителеви університетської власти цілу справу і просив о інтервенцію в поліції або о відступленє салі на університеті. Другому нашому бажаню відмовлено згори, бо тут нема звичаю давати університетських саль на збори, а щодо першого дістали ми виминаючу ухильну. – Є. Н., О. Н. відповідь».

 

Спробу скликати на 27 січня тільки «довірочні збори» у віденській галереї «Ресурса» із запрошенням усіх студентських організацій, з виїмком галицьких москвофілів, останні зірвали²⁷.

 

Однак попри перешкоди з їхнього боку та поліції²⁸ відбулися, з дозволу ректорату, 4 лютого 1902 р. надзвичайні загальні збори товариства «Січ», на яких зібрався лише загал української молоді вищих шкіл у Відні. Реферат про стан університетської справи виголосив Е. Косевич, запропонувавши п’ять резолюцій²⁹.

 

Під час довгого і жвавого обговорення реферату Теофіль Мелень поставив під сумнів, чи варто голосувати за четверту резолюцію про те, що українська студентська молодь у Відні закликає «загал товаришів-українців» на всіх австрійських університетах до найенергійнішої боротьби за відкриття самостійного українського університету у Львові, а першочергово – за рівноправність української мови у Львівському університеті й утворення паралельних з польськими українських катедр як єдиної умови повернення до цього закладу, а якби дотеперішній її спосіб виявився недостатнім, то «взятися за найрадикальнійші способи», навіть хоча б довелося зрезиґнувати з університетських студій. На думку Меленя, якщо «компетентні чинники» «свойого поступованя не змінять», то ця резолюція пов’яже сецесіоністів, адже буде «її треба перевести в діло»: «Ми нині боремося спокійними способами, ведемо духову борбу, але тоді, як вона до нічого не доведе, треба буде почати фізичню борбу і вести її якнайострійше». Також запропонував окрему резолюцію про те, що українська молодь висловлює москвофілам «за їхнє провокацийне і наскрізь нікчемне поведенє свою погорду». Після дискусії, у якій взяв участь Косевич, усі резолюції (зокрема проти москвофілів) ухвалено одноголосно, «а IV резолюцию т. Косевича принято серед оплесків, які були доказом, що всі добре розважили, заким піднести за нею руку, та що хотять бути нею зв’язані»³⁰.

 

У зв’язку з поширенням масових «рільничих» (селянських) страйків у Східній Галичині відбулися у Львові 25–27 липня 1902 р. наради українських студентів «під проводом  Т е о ф і л я  М е л е н я». Ухвалено пропозиції референта Е. Косевича  «п е р е р в а т и   с е ц е с і ю», яка не дала сподіваного результату, й перенести справу українського університету на ширше поле політичної і соціальної боротьби разом з організованими народними масами проти польської шляхти (поміщиків)³¹. Ці резолюції підтримано одноголосно 25 липня, а 27 липня ухвалено ще одні, четвертим пунктом яких молодь закликала «товаришів ширити ідею аґрарних страйків» і докласти «всіх сил до якнайуспішнійшого їх переведеня»³². Тоді-таки для участи студентів у страйковій боротьбі обрано комітет на чолі з Меленем³³.

 

Місяців через два з лишком, підводячи підсумок страйковій кампанії, Мелень у спеціальний статті «Аґрарний страйк», уміщеній у «Молодій Україні» за жовтень 1902 р.³⁴, зазначив, що «під час великого страйку мужиків <…> крім аґітаторів радикальної і социяльно-демократичної партиї – брали участь в страйковій акциї також українські студенти університету», позаяк «на з’їзді <…> у Львові дня 25, 26 і 27 липня с. р.» молодь вирішила «приступити до систематичної праці серед селяньского народу»³⁵. Насправді, як він далі уточнив, партійних і студентських проводирів страйку було зовсім небагато: «Горстка аґітаторів-радикалів і социялістів, кількох людий з національно-демократичної партиї і горстка молодіжи – отсе були головні страйкові діячі»³⁶. Натомість, як з докором зауважив Мелень українським депутатам Галицького крайового сейму та австрійської Державної Ради,

«наших послів зовсім не було видко на місци борби. Представителі мужицтва, вибрані самими мужиками, не уважали за відповідне прийти в поміч народним масам, що боролися за своє істнованє»³⁷.

 

На основі поміченої «злуки україньскої інтеліґенциї, а передовсім молодіжи з масами мужицтва» обабіч кордону Мелень доходив висновку, що

«ціла українська нация перейшла вже з фази непевности свого будучого самостійного істнованя у фазу систематичної еволюциї до певної мети, якою є повна суспільно-економічна і політична независимість»³⁸.

 

Водночас, гадаючи, що рільничі страйки в Галичині 1902 р. «були виключно економічно-клясовою борбою» українських селян проти польських поміщиків, Мелень переконував українську інтелігенцію, передусім «дві партиї пролєтарияту і мужиків» – УСДП і РУРП, розвивати «суспільно-клясову» й «національну» свідомість галицьких селян, бо

«доперва тоді, коли <…> зорґанізуємо їх у одну суспільну клясу, сьвідому своїх інтересів, – доперва тоді мужицкий рух буде мати також ширше національне значінє. Коли мужицка кляса, яка є головною основою української нациї, піднесеся на ровень більшої суспільної і культурно-національної сьвідомости, тоді піднесеся рівночасно також сила і значенє цілого україньского народу»³⁹.

 

Згодом один із провідників галицькоукраїнських соціал-демократів Лев Ганкевич згадав, що «в 1902 р. під час пам’ятного великого страйку рільних рільничих, сільськогосподарських. – Є. Н., О. Н. робітників у Східній Галичині» «визначну участь» у ньому брав Мелень⁴⁰.

 

Студенти припинили сецесію після закінчення літнього семестру 1901/02 навчального року й повернулися до Львівського університету починаючи із зимового семестру 1902/03 навчального року⁴¹ (тобто від жовтня 1902 р.).

 

У статті «“Дух незгоди”», надрукованій у числі «Молодої України», що побачило світло денне в січні 1903 р.⁴², Мелень окреслив партійне розшарування серед студентської молоді після селянського страйку на прихильників «социялістів», «соціял-демократів», «радикалів», «націонал-демократів» та «націоналістів» і, як прибічник «социяльної демократиї», гадав, що «ясний погляд на правила суспільного житя, на розвій людства і його будуччину» змусить «бодай живійші і лучші одиниці» стати «в зорґанізовані ряди революцийного пролєтарияту»⁴³. На цю «діференціяцію» в рядах молоді після переведення боротьби за український університет на ширше поле боротьби «разом зі зорґанізованими масами укр. народа за корінну зміну усіх суспільно-політичних відносин у Галичині»⁴⁴ звернув увагу товариш Меленя В. Темницький, услід за ним через кілька років зазначивши:

 

«Затрачується поволи понятє молодіжи як щось з кождого огляду одноцілого, се понятє, яке ціхувало виступи молодіжи в часах основаня “Мол. України”, навіть ще в часах сецесії, а на його місце повстає нове понятє молодіжи як гурта молодих людий, зв’язаних лише деякими, і то припадковими та переходовими моментами, – вік, університетські студії, університетська справа, але ріжних, а навіть часто розбіжних щодо трівкійших і глибших ціх – сьвітогляд, політична приналежність і т. д. І від сієї пори виступам молодіжи вже не можна надати незарисованої ніде одноцілости, бо в ряди молодіжи… “вкрався вже дух незгоди”»⁴⁵.

 

Мелень підтримував зв’язки з російськими революційними емігрантами. «Молода Україна» за лютий – березень 1903 р. повідомляла, що кілька місяців тому

«тов. Мелень одержав зі Швайцариї посилку росийської “нелєґальної” літератури. Коли вже поплатив усі драчки і дачки, коли полагодив усі формальности і посилку відібрав, приступив до нього ц. к. комісар австрийської поліциї та заявив, що сю посилку конфіскує!»⁴⁶.

 

Згодом Володимир Темницький відзначив, що Мелень як «сторонник новочасного, революційного, робітничого соціялізму» «вже в перших роках університетських студій стає під прапором соціяльної демократії»⁴⁷.

 

 

1.2. Один із провідників УСДП

 

Після закінчення університету Теофіль Мелень – активний діяч Української соціал-демократичної партії Галичини і Буковини (УСДП), залишався ним до кінця життя. «Знаменитий промовець»⁴⁸, «промовляв на тисячах віч; мав сотки викладів»⁴⁹, залюбки виступав на робітничих зборах. Був автором публіцистичних і полемічних статей в українських, польських та австрійських соціал-демократичних виданнях, членом редакції польської соціал-демократичної газети «Głos»⁵⁰, що виходила у Львові за редакцією голови УСДП Миколи Ганкевича. Через брак власного теоретичного друкованого органу, на який не було коштів, М. Ганкевич i Мелень змушені були працювати в польській соціал-демократичній пресі⁵¹.

 

На І з’їзді (конгресі) УСДП 21–22 березня 1903 р. у Львові Мелень реферував про аграрні справи, на ІІ з’їзді 27–28 січня 1906 р. також у Львові – про професійні робітничі організації, а в утвореному 27 березня 1903 р. у Львові соціал-демократичному освітньому товаристві «Воля» був обраний до складу Контрольної комісії⁵².

 

На X загальнопартійному з’їзді Соціал-демократичної робітничої партії Австрії (СДРПА) у Відні 30 жовтня – 2 листопада 1905 р. Меленя обрано до мандатної комісії, у дебатах він говорив про наближення краху абсолютизму в Росії, що відкриє нове життя для цілої Європи⁵³.

 

У березні 1907 р. на зборах українських робітників Львова обрано перший місцевий комітет УСДП, а його головою – Меленя⁵⁴. Отже, тими роками Мелень жив у Львові.

 

Колишній редактор і співредактор органів УСДП Антін Чернецький (*1887–†1963), випускник Бережанської гімназії, згадував, що під час виборів 1907 р. до віденського парламенту Мелень разом з іншими українськими та польськими соціалістами приїздив до Бережан і агітував за українського соціал-демократичного кандидата, зміцнював його (Чернецького) соціалістичні переконання⁵⁵.

 

На III з’їзді УСДП 14–15 березня 1909 р. у Львові обговорено фахову й політичну організацію робітників. Жадання з’їзду щодо профспілкового руху (забезпечення національних прав і потреб українських робітників, зокрема випуску україномовної друкованої продукції) Мелень як член Екзекутивного комітету (Проводу) УСДП виклав V з’їздові фахових організацій Галичини, що проходив 15–16 травня 1910 р. в Перемишлі⁵⁶.

 

За згадкою В. Темницького, Мелень «брав участь в соціялістичних конгресах, а за другого Інтернаціоналу – в копенгаґськім конґресі»⁵⁷. Йшлося, очевидно, про конгрес Другого Інтернаціоналу (міжнародної організації соціалістичних партій), що відбувся у Копенгагені 28 серпня – 3 вересня 1910 р. Із зіставлення згадки Темницького з ранішим повідомленням про цей конгрес у «Народному Слові» – газеті Народного комітету Української національно-демократичної партії (УНДП), політичного супротивника УСДП, – випливає, що Мелень був єдиним репрезентантом галицькоукраїнської соціал-демократії на цьому конгресі: «На з’їзді був і оден український соціял-демократ зі Львова. Не обізвався він за весь час ні одним словом»⁵⁸.

 

У містах Східної Галичини, особливо у Львові, УСДП активно співпрацювала з Польською соціал-демократичною партією Галичини і Цєшинської Сілезії (тодішня українська абревіатура: ППСД), провідники УСДП Микола Ганкевич (рівночасно керівник місцевого комітету ППСД у Львові), Семен Вітик і Мелень брали участь в організуванні спільних масових робітничих зборів i виступали на них, зокрема в квітні – вересні 1906 р. та пізніше⁵⁹.

 

За спогадами Антона Чернецького, написаними в 1955–1962 рр., в УСДП 1908–1911 рр.

«йшов фермент проти старшої генерації українських соціалістів, які надто були пов’язані з провідниками польських соціалістів та, помимо свого беззастережного українського патріотизму, далі трималися польської соціалістичної партії. Були це Микола Ганкевич, Семен Вітик, Теофіль Мелень та старий друкар Іван Возняк. Їхньою політикою були невдоволені молодші кадри партії, які змагали до унезалежнення УСДП від польських соціалістів, щоб вони нам не накидали своєї політичної лінії, а трактувати нас як рівних з рівними. До цих молодших кадрів належали Володимир Старосольський, Володимир Левинський, Левко Ганкевич, Іван Сіяк та інші. До них пристали із старших Юліян Бачинський, д-р Роман Яросевич, Яцко Остапчук, а з робітників друкарі Порфір Буняк, Іван Скульський <…> і т. д.»⁶⁰.

 

У соціал-демократичному ідеологічно-теоретичному журналі «Наш Голос», що його видавала у Львові УСДП на спілку з наддніпрянською УСДРП, з’явилися статті Юліяна Бачинського «Взаїмні відносини соціял-демократичних партій, української i польської, в Східній Галичині» (1910. № 2: Грудень; вийшла також відбиткою: Львів, 1910. 31 с.) і Антона Чернецького «Становиско українського робітництва в галицьких професійних організаціях» (1911. № 9/10), у яких звинувачено М. Ганкевича, С. Вітика і Меленя у потуранні «польському верховодству над українським робітництвом»⁶¹.

 

Ю. Бачинський розкрив дискримінаційні заходи ППСД проти усамостійнення УСДП (ігнорування політичних і національно-культурних інтересів українських соціал-демократів та робітників, особливо у спільній Заводовій, тобто професійній, організації та страхових Касах хорих, та й загалом протидію виокремленню українського профспілкового руху в самостійну силу) і кинув до однопартійців та на «весь загал українського робітництва» «еманципацийний клич за видобутєм української партії з-під залежности від партії польської»⁶². При цьому Бачинський удався до розгорнутої критики конкретних осіб – провідників УСДП М. Ганкевича й С. Вітика, зокрема, означив їхнє перебування рівночасно в рядах ППСД як «партийний гермафродитизм» і зажадав од партії «скінчити з тою дволичностію», «скинути з себе те знамя рабства супроти польської партії», змусивши їх обидвох визначитися: «або там – або ту!»⁶³. Меленеві дорікнув лише раз, закинувши йому як «головному співробітникові» газети «Głos» (а передовсім М. Ганкевичу як її «головному редакторові») «замовчуванє» в ній «проявів житя українського народу» «в Галичині»⁶⁴.

 

Відтак на порядку денному партійної конференції УСДП, що відбулася у Львові в неділю 29 січня 1911 р., було питання «Взаїмні відносини соціял-демократичних партій, української та польської, в Східній Галичині». Реферат на цю тему виголосив Володимир Левинський. Меленя, який репрезентував львівський осередок партії (очевидно, й далі жив у Львові), обрано до верифікаційної комісії, він виступив в обговоренні чільної доповіді^⁶⁵. Внесена Левинським резолюція була ухвалена значною більшістю делегатів і поклала початок розколу в УСДП. Конференція констатувала, що

«відносини між українською а польською соціял-демократичними партіями в Східній Галичині є  н е н о р м а л ь н і  та що причини такого стану випливають не тільки з соціял-патріотичної ідеольоґії П.П.С.Д. з її історичними пересудами йдеться про передсуди – хибні погляди, що стали для кого-небудь звичними. – Є. Н., О. Н., але і з її стремлінь бути представницею всього робітничого руху по містах Східної Галичини».

 

«Польським товаришам та польській партії» закинено «нерівнорядне відношенє до українських товаришів і української партії» «у фахових організаціях східногалицького робітництва», «у Касах хорих, здобутих спільним зусилєм українського й польського робітництва». Тож конференція закликала «українських товаришів» «в першій мірі віддавати свій час і сили українській партії, через свою працю над клясовим осьвідомленєм українського робітництва», а «українських робітників» – дбати про те, аби їх «національно-культурні права в лоні фахових орґанізацій» були взяті до уваги й задоволені та «щоби їх відносини з У.С.Д.П. як політичною орґанізацією були якнайтіснійші». Попри звичну соціал-демократичну інтернаціоналістську риторику (як ось ствердження, що «першим услів’єм нормального розвою загальноробітничого соціял-демократичного руху в Східній Галичині є взаїмне братерське й солідарне відношенє робітників обох народів») резолюція акцентувала на потребі розвитку української соціал-демократії в Галичині⁶⁶.

 

Критика на адресу ППСД не сподобалося її членам М. Ганкевичу й С. Вітику, і вони зі жменькою прихильників залишили залу конференції⁶⁷. Правдоподібно, серед них був і Мелень.

 

Тим часом на виборах до віденської Державної Ради, призначених на 19 червня 1911 р., Екзекутивний комітет УСДП затвердив своїм кандидатом по 32-му міському виборчому округу (Бучач, Снятин, Заліщики, Борщів, Цигани, Товмач, Тарновиця пільна, Богородичин) редактора Теофіля Меленя⁶⁸. У партійному повідомленні з округу зазначено, що в усіх цих місцевостях уже побував

«наш кандидат тов.  Т е о ф і л ь   М е л е н ь  і голосив програму нашої партії. І хоч попи казяться, хоч виписують в “Руслані” довжезні статі проти нашого кандидата, то одначе виборці заявляються за нашим кандидатом та ухвалюють на вічах його кандидатуру».

 

Тож висловлено упевненість, що «виборці без ріжниці народности стануть муром за своїм кандидатом, тов. Т е о ф і л е м  М е л е н е м  і не позволять видирати собі мандату»⁶⁹.

 

Українські, польські та австрійські соціал-демократи діяли спільно в Східній Галичині, й український соціал-демократичний тижневик «Земля і Воля» закликав українських виборців голосувати тільки за соціал-демократичних кандидатів чи то українських, чи польських, чи австрійських, чи єврейських, відповідно до поділених між ними округів, і не давати жодного голосу за «буржуазного кандидата»⁷⁰.

 

Проте Мелень із 6 518 поданих голосів набрав усього 785 і посів третє місце. «Тіснійший вибір» мав бути між двома євреями, які його випередили, – польським консерватором Бернардом Штерном (Stern, 3 143 голосів) і сіоністом д-ром Міхалем Рінґелем (Ringel, 2 576 голосів)⁷¹. У другому голосуванні, що відбулося 26 червня, переміг Бернард Штерн, бурмістр Бучача, кандидат польської Ради Народової⁷² (Rada Narodowa – Національна Рада).

 

3–4 грудня 1911 р. в залі товариства друкарів у Львові (на вул. Пекарській, 18) відбувся IV конгрес УСДП. Меленя обрано до верифікаційної комісії. Гарячими оплесками зустріли присутні вітальну промову Дмитра Донцова від імені Української соціально-демократичної робітничої партії (УСДРП)⁷³. Секретар Екзекутиви Володимир Левинський у звіті заряду закинув українським національним демократам, що вони підтримували «буржуазного сіоністичного кандидата» Рінґеля проти Меленя⁷⁴. Підтримка була, мабуть, не випадковою: адвокат і журналіст Міхал Рінґель (*1880–†1941), до 1919 р. – голова Сіоністської організації у Східній Галичині, певно, прихильно ставився до галицьких українців, бо згодом під час українсько-польської війни був 10 грудня 1918 р. заарештований польською владою й інтернований до табору в Баранові⁷⁵. Назагал на виборах до Державної Ради 1911 р., як і 1907-го, УНДП та галицькі сіоністи вдалися до політичної співпраці та взаємно підтримували кандидатів один одного (національні демократи – сіоністських на міських виборчих округах, а сіоністи – національно-демократичних на сільських)⁷⁶.

 

Однак в обговоренні питання про ставлення до інших соціалістичних партій на конгресі стався розкол. Корреферент (співдоповідач) із цього питання Мелень погодився з висновками Левинського «про вкоріненє націоналістичних ідеольоґій серед усіх соціяльно-демократичних партій Австрії, про сумні наслідки сего і про потребу з’єдиненя на основі правдивого інтернаціоналізму», але запропонував зняти в проєкті ухвали схвальний поклик на конференційну резолюцію від 29 січня 1911 р., якою підтримано основні ідеї брошури Бачинського і яка, на думку Меленя, містила упереджену критику «польских товаришів», звинувачення ППСД в «історичних, шляхотских пересудах», «шовінізмі», «кривдах», заподіяних українським соціал-демократам. Дискутуючи з Левинським, Мелень заявив:

 

«Коли хочемо довести до згоди між братніми партіями, <…> стреміти до обновленя австрійского інтернаціоналу, то в першій мірі треба нам виступити проти націоналізму в нашій власній партії»⁷⁷.

 

В поіменному голосуванні 40 голосами проти 38 ухвалено поправку Меленя до резолюції Левинського – зняти поклик на резолюцію від 29 січня⁷⁸.

 

Також Мелень додатково вніс проєкт резолюції з осудом брошури Ю. Бачинського «як шкідливої для нашої партії», оскільки «сю брошуру з великою радістю підхопили україньскі націоналістичні партії, національно-демократичні часописи передруковували єї», а під час останньої виборчої кампанії використовували в поборюванні соціал-демократичних кандидатів. У дискусії Донцов повчав М. Ганкевича й Вітика, що вони повинні були публічно в партійних часописах відповісти на брошуру Бачинського, а сам Бачинський погрожував, що буде й далі писати про «лайдацтва» (його дослівний вислів) польської партії. Мелень відповідав на деякі закиди, висловлені під час обговорення, а головно – в брошурі Бачинського, а Левинський у кінцевій промові вдався до особистих нападок на М. Ганкевича, Меленя і Вітика. Поіменним голосуванням пропозицію Меленя ухвалено 40 голосами проти 21⁷⁹.

 

Опинившись у меншості, опозиція демонстративно покинула залу, заявивши, що вважає конгрес та його ухвали нечинними. Так у рядах УСДП відбулася своєрідна партійна «сецесія»⁸⁰. Після того Меленя обрали до оновленого найвищого керівного органу (заряду) УСДП – Екзекутивного комітету. Вже у складі нової Екзекутиви він у короткому «начерку» виклав найважливіші потреби партії на полі політичної, культурної та фахової організації; запропоновану ним резолюцію ухвалено одноголосно⁸¹.

 

Також конгрес ухвалив, що видавцем партійного тижневика «Земля і Воля. Часопись для робочого люду, орґан української соціялдемократії» має бути й далі Микола Ганкевич, а відповідальним редактором – Мелень⁸² (попередній редактор Порфір Буняк опинився серед сецесіоністів). Мелень обійняв ведення редакції від № 37 за 30 грудня 1911 р.⁸³ і провадив її упродовж 1912 р.⁸⁴ Працював також відповідальним редактором двотижневика «Зелізничник. Орґан українських зелізничників» (1912–1913 № 10, 15.V) – двосторінкового додатку до польського часопису «Kolejarz»⁸⁵.

 

Через розбіжності навколо тактики щодо польської соціал-демократії УСДП розкололась на «централістів», або «інтернаціоналістів» (М. Ганкевич, С. Вітик, Т. Мелень, Іван Возняк та ін.) і «автономістів», або «самостійників», яких конгресова більшість називала «сепаратистами», «сецесіоністами» (В. Левинський, Ю. Бачинський, Лев Ганкевич, П. Буняк, Іван Квасниця, А. Чернецький та ін.)⁸⁶. Останні й далі визнавали правоможність доз’їздiвської Екзекутиви і свою версію перебігу IV конгресу виклали в інформаційному виданні про цей неправочинний, на їхню думку, захід, яке вийшло у Львові за редакцією В. Левинського: Вперед: Одноднівка Екзекутивного Комітету У.С.Д.П. 1911, 11 грудня. Серед різних матеріалів у ньому вміщено доповідь корреферента Меленя. Під такою самою назвою сецесіоністи заснували свій періодичний орган – газету «Вперед! Часопись для робочого люду, орган української соціялдемократії», перше число побачило світло денне 17 грудня 1911 р. Газета виходила у Львові в 1911–1912 рр. за редакцією В. Левинського, а 1913 року – Ю. Бачинського⁸⁷.

 

Про зіткнення «автономістів» і «централістів» у середовищі галицькоукраїнської соціал-демократії газета «Свобода», орган Руського Народного Союзу в Америці, зауважила:

 

«Поважна часть укр. соціялістів побачила, що політика пп. Ганкевича, Меленя і Вітика є крайно шкідлива для інтересів соціялістів-українців і що ті панови запряглися без протесту до триюмфального воза історичної Польщі, хоч намальованого на червоно. Польські соціялісти потрафили загіпнотизувати на якійсь час своїх українських товаришів бляґами базіканнями. – Є. Н., О. Н. про міжнародне братерство, а самі захопили тим часом всі позиції по містах, а передовсім фахові орґанізації і “Каси хорих”. Українські соціялісти вірили, що польські “товариші” схочуть перевести свої деклямації про рівноправність всіх народів в житє якраз в тих орґанізаціях, тим більше, що поважна часть, декуди навіть більшість членів тих орґанізацій належить до української народности. Розходилося о признанє відповідного заступництва для українців в управі тих орґанізацій, о признанє прав українській мові в тих інституціях і наконець о признанє українським соціяльним демократам одного мандату у Львові. Польські соціялісти не хотіли о тім навіть чути, називаючи ті слушні домаганя “націоналістичним шалом”, який тільки шкодить інтересам соціяльної демократії взагалі, а виходить на користь буржуазії і націоналістам <…>».

 

Газета вітала групу «національних соціялістів», від імені якої Ю. Бачинський написав брошуру і яка виступила на грудневому конгресі проти «польонофільської ґрупи» М. Ганкевича, Меленя і Вітика:

 

«Честь і слава тим українським соціялістам, що почутє народної окремішности і достоїнства поставили висше, як всякі шумні і неможливі до здійсненя деклямації про інтернаціоналізм»⁸⁸.

 

Реальність була така, що серед різних соціал-демократичних партій Австрійської імперії, особливо чеської, польської та української, посилювалися націоналістичні настрої. Це було й не дивно, адже ці народи охоплювало піднесення національно-визвольного руху, що не могло не позначитися на діяльності соціал-демократичних партій, хоча ті на початках декларували пролетарський інтернаціоналізм. Але «соціял-патріотизм», що його В. Левинський закидав ППСД, не був чужий також австронімецькій соціал-демократії.

 

Світовий історичний досвід останніх двох століть, а також нашого нового століття свідчить, що в соціалістичному, соціал-демократичному та комуністичному рухах попри декларований примат соціальних, класових інтересів домінантною є все-таки національна ідея. Над декларативним соціалістичним або комуністичним інтернаціоналізмом та й навіть евфемістично означеним «соціал-патріотизмом» урешті бере гору чи то шовінізм (у великодержавних націй), чи то націоналізм (у націй поневолених або й визволених). У багатонаціональній соціалістичній (комуністичній) партії та державі верхівка нації сильнішої підпорядковує собі верхівку нації слабшої та під демагогічною риторикою пролетарського, соціалістичного чи комуністичного інтернаціоналізму змушує її до сервілізму та колабораціонізму.

 

Цю закономірність виявнюють також міжнаціональні суперечності й конфлікти між національними соціал-демократичними партіями Австрійської імперії (зокрема Галичини) від останньої чверти ХІХ ст. до кінця її існування (особливо між чеською та австронімецькою, а також між українською та польською, яку, до речі, підтримувала австронімецька, що також протидіяла усамостійненню українських соціал-демократів).

 

Цей реальний примат національної ідеї над соціалістичною, що виявлявся у самих соціалістичних рухах, зрозумів І. Франко на зламі 1890–1900-х років, коли після гірких розчарувань у польських соціалістах позбувся своїх соціалістично-інтернаціоналістських ілюзій.

 

М. Ганкевич, Вітик і Мелень іще плекали такі ілюзії. Репрезентанти нових поколінь, вони наступали на ті самі граблі. Утім, це ще було не надто загрозливе для галицькоукраїнських соціал-демократів. Куди небезпечнішим і дійсно трагічним для багатьох із них (зокрема й «самостійників») виявилося ілюзорне сподівання на можливість реалізації їхніх соціалістичних, національних та інтернаціональних програмних мет і мрій в УСРР, за більшовицької диктатури.

 

На конференції УСДП, що відбулася у Львові 3 березня 1912 р., Мелень виступив з рефератом «Орґанізація і аґітація», що стосувався діяльности партії та фахових (професійних) робітничих організацій, і запропонував резолюцію, яку й було ухвалено після короткої дискусії⁸⁹. Також був другим референтом в обговоренні «справи суспільного убезпеченя» (пенсій для робітників і селян), висвітлив стан цієї справи в парламенті та запропонував резолюцію, яку теж ухвалено⁹⁰.

 

26 квітня (9 травня) 1912 р. правооктябристська більшість російської Думи, всупереч російським соціал-демократичним послам, ухвалила законопроєкт «Про виділення зі складу Царства Польського східних частин Люблінської та Седлецької губерній і створення з них Холмської губернії»; цар затвердив його 23 червня (6 липня) 1912 р.⁹¹ У відповідь на рішення Думи відбулося 19 травня 1912 р. у Львові на подвір’ї Ратуші, за скликанням ППСД, демонстраційне віче проти вилучення Холмщини з Королівства Польського (точніше, з-під влади варшавського генерал-губернатора) й утворення окремої Холмської губернії, що означало дальшу русифікацію краю. Від української соціал-демократії на вічі виступив Мелень, який долучився до протесту, позаяк виникла загроза, що «україньске і польске населенє Холмщини буде віддане під істінно чорносотенну управу»⁹².

 

А в середу 29 травня 1912 р. в залі «Народного Дому» у Львові відбулося поважне маніфестаційне віче в справі українського університету. Взяли участь українські парламентарі, сеймові посли, репрезентанти різних українських товариств і всіх українських політичних партій. Реферати виголосили проф. Іван Горбачевський з Праги, парламентський посол Кость Левицький. Від буковинських українців промовляв проф. Стефан Смаль-Стоцький, опісля від радикальної партії – парламентський посол Кирило Трильовський.

 

Відтак від українських соціал-демократів виступив Мелень. Коли він почав говорити, «деякі дуже “палкі патріоти”» зчинили галас, показуючи в такий спосіб своє незадоволення з його промови «на робітничих зборах у Львові, скликаних в справі холмскій». Однак «“патріотичні демонстранти”» швидко заспокоїлись, оскільки їх була жменька, а «загал присутних був обурений на їх безтактне поведенє». Мелень у виступі наголосив, що

«заснованє україньского універзитету у Львові було би одним важним кроком вперед в напрямі здобутя» «всім народам Австрії рівного права до якнайсвобіднійшого розвитку у всіх областях житя» і що «наш універзитет у Львові <…> стане також одним з огнищ злуки, спільної праці, спільних змагань на поли культури,  с п і л ь н и х   с т р е м л і н ь   д о   п о л і т и ч н о г о   в и з в о л е н н я» з наддніпрянськими українцями⁹³.

 

На V з’їзді УСДП 1–2 березня 1914 р. у Львові відбулося примирення фракцій «централістів» і «автономістів»: ухвалено умови злуки фракції «Впереду» з фракцією «Землі і Волі» в «одноцільну українську соціал-демократичну партію» (ці умови попередньо укладено й погоджено на спільній конференції 1 лютого 1914 р.)⁹⁴. На з’їзді Мелень запропонував висловити негайний протест проти «нового варварського насильства царського деспотизму над українським народом» – заборони святкувати 100-річчя від дня народження Тараса Шевченка (ухвалено одностайно), відтак виступив з рефератом «Український пролєтаріят а сойм»; був обраний до Ширшого Заряду партії⁹⁵.

 

М. Ганкевич, Вітик і Мелень упродовж 1912 – на початку 1913 р. промовляли на багатьох масових зборах і мітингах, проведених польськими соціал-демократами у Східній Галичині⁹⁶. За спогадами Яцка Остапчука, активіста УСДП, Мелень провадив агітацію серед польських робітників, а в нагороду за співпрацю з ППСД дістав посаду в Касі хорих⁹⁷ – страховій медичній установі, де більшість адміністративних працівників та лікарів були поляки. Спершу працював у Касі хорих в Самборі, а потім у Львові⁹⁸. Як і його соціал-демократичні побратими М. Ганкевич та Вітик, Мелень мав репутацію «полонофіла», проте, як відзначив Яцко Остапчук,

«коли вибухла Перша світова війна, всі три ці “польонофіли” пішли із своїм народом будувати власну хату і ділити з ним долю і недолю. Мелень пішов добровольцем до Українських Січових Стрільців <…>»⁹⁹.

 

 

1.3. Перша світова. У рядах Січових Стрільців

 

На початку Першої світової війни Мелень – член від УСДП Головної Української Ради, заснованої 1 серпня 1914 р. у Львові, згодом – Загальної Української Ради, утвореної в травні наступного року у Відні. Організатор Українських Січових Стрільців (УСС), член Бойової управи. Як урядник Каси хорих спершу залишився у Львові, окупованому російською армією¹⁰⁰, але через «півтретя місяця» (через два з половиною місяці, тобто десь другої половини листопада) під загрозою арешту покинув Львів, добрався фірою до Борислава й у Карпатах пішки перейшов лінію фронту в місці окопів січових стрільців¹⁰¹. Російські патрулі проїздив на гостинці (битому шляху) з фальшивим паспортом. При переході горами в сколівських околицях рухався в супроводі провідника, в люті морози, заметілі й відморозив ноги, тому якийсь час мусив лікуватися. Товаришам у Відні привіз листи зі Львова¹⁰².

 

У статті «З побуту під росийською інвазиєю у Львові» (опублікована посмертно в «Ділі» за 24 липня 1915 р.) Мелень описав з власних вражень грабіжницьку, пияцьку та репресивну поведінку російських окупантів у Львові протягом перших двох з половиною місяців (від вересня до середини листопада 1914 р.) і настрій «загального пригнобленя»¹⁰³ серед переважної більшости львів’ян. Навів вражаючі приклади «проявів фізичної брутальности» «наїзників» і дискримінаційних заходів «представників царизму і всеросийського націоналізму проти українського житя»: закриття українських просвітніх інституцій та шкіл, заборона газети «Діло» і загалом видавання будь-яких українських часописів та книжок; книгарні НТШ дозволено продавати лише видання, цензуровані в Російській імперії. Таким чином, «до всього, що українське, відносились росийські власти від першої хвилі з повною отвертою ненавистю і жадобою знищеня»¹⁰⁴.

 

Як зауважив Мелень, «нетерпимість росийських властей супроти українства проявилась <…> найбільше в поведеню супроти митрополита Шептицького», позаяк митрополит «відмовив відправленя богослуженя з причини здобутя Львова, а крім сего виголосив в церкві св. Юра проповідь в українськім та австрийськім дусі». За це московські окупанти його відразу інтернували, а після «дуже докладної ревізиї» вивезли в Росію. Однак, як відзначив Мелень (нота бене: соціал-демократ),

«Мужеське, достойне поведенє ґр. Шептицького зробило в цілім місті, серед українського і польського населеня дуже сильне вражінє і стрінулося з загальним признанєм»¹⁰⁵.

 

Звернув увагу Мелень і на те, що в умовах «росийської інвазиї» «галицькі москвофіли дуже розпаношилися», почала знову виходити газета «Прикарпатская Русь» і «накинулась цілим імпетом із сильним натиском. – Є. Н., О. Н. на “мазепинство” та розвела денунцияторську донощицьку. – Є. Н., О. Н. роботу проти українців, наших стрільців, ґр. Шептицького і т. ин.»¹⁰⁶.

 

З розповідей селян, із якими довелося Меленеві по дорозі говорити, він переконався, що «настрій нашого селянського населеня супроти росиян дуже неприхильний, ворожий». У дорозі через Карпати він «скрізь стрічався з наріканями і проклонами проти москалів та з бажанєм, щоби їх наші війська якнайскорше з краю прогнали»¹⁰⁷.

 

Від квітня 1915 р. – голова Пресової кватири УСС, військовий кореспондент Пресової кватири та друкованих органів Союзу визволення України (СВУ), що виходили у Відні: тижневика (двотижневика) «Вістник Союза визволення України», тижневика німецькою мовою «Ukrainische Nachrichten» («Українські Новини»).

 

У короткому повідомленні «Збори Січових Стрільців у Варпалянці» («Вістник Союза визволення України» за травень – червень 1915 р.) Мелень інформував, що на зборах 11 травня 1915 р. стрілецтво одноголосно ухвалило резолюцію, якою привітало утворення у Відні Загальної Української Ради і висловило сподівання, що вона опиратиме свою «діяльність на самостійницькій національній ідеольоґії, яка є підставою й стрілецької праці»¹⁰⁸. В інформаційному допису «Із днів крівавої слави» (у тому самому числі «Вістника Союза визволення України»)¹⁰⁹ відзначив стрілецьку «геройську хоробрість у битвах на Маківці» 29 квітня і 1 травня 1915 р.¹¹⁰ та описав звитяжні бої¹¹¹.

 

Як вістун у званні капраля воював у рядах УСС¹¹². Під час патрулювання у Викторівських лісах під Галичем був висланий з донесенням до «команди бриґади» і 8 червня 1915 р., тяжко поранений, потрапив до російського полону. Помер у російському польовому шпиталі в Єзуполі, похований у с. Медусі (тепер Галицького р-ну Івано-Франківської обл.) (лист сотника 2-го куреня І полку УСС Дмитра Вітовського від 4 липня 1915 р. до Союзу визволення України¹¹³). За спогадами січового стрільця, четаря Осипа Навроцького, «незабутній Теофіль Мелень, піонер стрілецької ідеї <…> ніс звіт Пресової Кватири УСС до вищого штабу. У Викторівських лісах <…> заблудив <…> і наскочив на московські патрулі»¹¹⁴.

 

Зворушливими товариськими некрологами відгукнулися «Вістник Союза визволення України», «Діло», «Ілюстрований календар товариства “Просьвіта” на 1916 рік», «Калєндар “Впереду” 1920». Автором більшости з них, якщо не всіх, був тодішній голова УСДП Володимир Темницький, дарма що під час партійного розколу 1911 р. він став одним із провідників «автономістів», а Мелень тоді, навпаки, був одним з очільників «централістів». Одразу по загибелі Меленя Темницький з душевним болем лірично описав такий його людський портрет:

 

«В покійнім тратить українська соціялдемократія дуже визначну, заслужену і надійну одиницю, бо був се чоловік з широким політичним образованєм, з бистрою орієнтацією, з чутким політичним змислом; круги знайомих і приятелів тратять в нім найкрасшого товариша: блискучий, не раз їдкий дотеп, знаменитий обсерваційний змисл, товариська вдача, щирий гумор з’єднували покійному широкі симпатії. Стоїть нам всім так живо перед очима: в устах довга віржінія (циґаро), з якою майже не розлучався; ідучи, лівий кулак на спині; сидячи, поправляє характеристичним рухом пенсне, час до часу стріпує і здмухує попіл з циґара… великі гарні очи дивляться не на лице, а в душу чоловіка, уста складаються в характеристичну напівіронічну, напівласкаву усмішку… Тяжко погодитися з думкою, що нема його між живими»¹¹⁵.

 

 

2. Новелістична проба

 

Почнімо з новелістики, позаяк звернення до неї у доробку Т. Меленя спорадичне й належить до раннього, студентського періоду. Відомо тільки один його літературний твір, а це дає підставу вважати, що Мелень усього лиш пробував творчі сили в малій прозі. У «Літературно-Науковому Вістнику» за редакції Франка надруковано його поезію прозою «Гимн щастя» (в рубриці «Мінятюри»: 1901. Т. 13. Кн. 2. С. 190–192). Більшу частину твору становить ліричний пейзаж сонячного ранку в засніжених Татрах – символічної переможної «борби титанів»: «сонця-витязя», «ворога зими», з хмарами, вихором і снігом. Цей соціально-пейзажний ліричний етюд побудовано на паралелізмі «стобарвної музики» природи і настроєвости ліричного героя, котрому в її «акордах», «стосотному гомоні» вчувається «могучий гимн, гимн радісних, золотих мрій про щастє, про любов» і котрий, як мовить про себе, поривається «разом із всесьвітнім гимном заспівати пісню щастя, щоби до спільного гимну докинути акорд дикої, огняної пристрасти душі моєї…». Однак пейзажно-психологічний паралелізм наприкінці переходить у соціально-психологічний контраст: із «гарною мельодиєю музики-природи», піднесеним настроєм ліричного героя дисонує «дикий оклик нужди» нещасного старого каліки-жебрака¹¹⁶.

 

 

3. Популярно-наукова спадщина

 

У популярно-науковому, здебільша літературознавчому, доробку Меленя є оглядові рецензії, кілька есеїстичних і публіцистичних статей про письменників та філософів, переважно українських. Мелень володів вправним науково-популярним та публіцистичним стилем, ясним і доступним, мав логічний і послідовний виклад думки.

 

 

3.1. Шевченкознавчі публікації та виступи

 

Найбільше уваги в статтях Мелень приділив Тарасові Шевченкові.

 

Уже в першому числі – за 1 лютого 1899 р. – новозаснованого у Львові польського культурно-освітнього молодіжного журналу «Promień» («Промінь»), призначеного для школярів та студентів, Мелень опублікував статтю до 38-х роковин поетової смерти «Taras Szewczenko. W 38 rocznicę zgonu»¹¹⁷. Цей неофіційний місячник мав поступове, навіть соціалістичне спрямування. Про нього вмістила прихильну статтю «Молода Україна», зазначивши, що має в польському часопису «товариша до праці», бо «Promień» «заявив симпатию» «українцям, поміщуючи в своїх числах статі про нас і нашу літературу», та й загалом опублікував «богато статей в справах польських з осьвітленєм поступовим і щиро демократичним» і провадить «боротьбу з заскорузлою і бюрократично-аристократичною системою шкільництва в Галичині, як також боротьбу з консервативними та клєрикальними часописями <…>»¹¹⁸. Мелень друкувався у цьому журналі під криптонімом Т. М. (літери латинські). Також було надруковано в ньому 1899 р. частину історико-літературного нарису «Ukraińska literatura. Według dra Iwana Franki i dra Ołeksandra Kołessy napisał M. Ł.»¹¹⁹. Як зазначив захований під криптонімом M. Ł. Михайло Лозинський¹²⁰ у передмові («Przedmowa»), це був переклад скомпільованих уривків із праць І. Франка «Literatura ukrajinsko-ruská (maloruská). І, II» (Slovanský Přehled. 1898. № 1, 2) й Олександра Колесси «Столітє обновленої українсько-руської літератури» (Літературно-Науковий Вістник. 1898. Т. 4. Кн. 12)¹²¹.

 

Статтею «Taras Szewczenko» Мелень мав на оці розкрити польській молоді «величезне значення» Шевченка – як «духового провідника» – для українського народу, літератури та національної свідомости. З ранніх творів відзначив поему «Катерина» («Аналізуючи родинні стосунки, не посунувся Шевченко вже далі у своїх пізніших творах <…>»), але водночас визнав:

 

«Палка оборона, реабілітація жінки, яка падає жертвою почуттів свого серця і несумлінности коханця, становить найулюбленішу тему його пізніших творів першорядної вартости, як ось “Наймичка”, “Мати-покритка” та інших <…>».

 

Під твором «Мати-покритка» («Maty pokrytka») мав на увазі, ймовірно, поему «Марія».

 

В «історично-патріотичних поемах» 1840–1844 рр., за оцінкою Меленя, піднявся Шевченко «на щабель вище», «обіймаючи думкою вже цілий свій народ у його минулому та стосунках до інших народів». При цьому Мелень вказав на неоднозначність Шевченкового зображення уславленого козацтва, яке клало голови «за волю України», але зі здобутків якого користала зажерлива старшина:

 

«Від сучасної неволі України <…> тікає душа поета в минуле України – в часи її бурхливого політичного життя, в часи боротьби козацтва з турками й поляками. <…> Однак ці ідеалістичні погляди Шевченка на козацтво поступово мінялися, коли поет довідувався, скільки самолюбних та олігархічних в оригіналі так і є дослівно: oligarchicznych. – Є. Н., О. Н. інстинктів крилося під патріотичною маскою багатьох козацьких верховодів».

 

Це спостереження звучить на диво актуально стосовно політико-олігархічних реалій сьогодення.

 

Наступний щабель Шевченкового розвитку, за Меленем, – політична інтерпретація підневільної сучасности:

 

«Політичний утиск, що його терпіла Україна під російським пануванням, і суспільна неволя панщизняного люду спричинили, що Шевченко став одним з найсміливіших і діяльних оборонців людських прав»¹²².

 

З цього погляду Мелень виокремив поеми «Сон» («У всякого своя доля…») і «Кавказ». У першій з них «вістря сатири» спрямовано проти тих «земляків-українців, які для особистої вигоди зріклися свого народу й почали служити ворогам на шкоду України», а в другій висловлено «енергійний протест проти панування одного народу над іншим, проти завоювання чужих країн <…>, проти мілітаризму». Врешті Мелень підкреслив:

 

«Сміливість думки, сила почуття і слова, широкий світогляд, загальнолюдські ідеали братерства й свободи здобули поемам “Сон” і “Кавказ” видатне місце в європейській політичній поезії».

 

Відзначив Мелень також антикріпосницьке спрямування Шевченкової поезії, завдяки чому «його вогнисте слово, безперечно, також немало причинилося» до скасування кріпацтва.

 

За словами Меленя, «з літературно-художнього боку» в ранній творчості «Шевченко – романтик»:

 

«Крилата романтична поезія <…> у тріумфальному поході цілою Европою <…> знайшла в особі Шевченка на якийсь час палкого послідовника. Проте вже в його романтичних творах виступає на перший план спостереження реального життя – і невдовзі здобуває рішучу перевагу».

 

Звернув увагу Мелень і на те, що «Шевченко є ліриком у повному значенні цього слова. Усі події, що їх описує, перепускає він крізь призму особистого почуття <…>. Навіть у спокійній оповіді виявнюється глибоке, ревне почуття самого поета».

 

Фінальний акорд статті – піднесення та актуалізація Шевченка як «одного з небагатьох у європейській літературі прикладів поета народу, захисника широких народних мас», чиї «поезії – це пісні-сльози нещасливої, пригніченої душі народу» й водночас – «нова пісня свободи, за відголосом якої попрямують іще численні покоління майбутнього»¹²³.

 

У тому самому числі журналу «Promień» надруковано Шевченкові поезії «До Основ’яненка» і «Ляхам» («Полякам»), обидва українською мовою, але латинкою (за польським алфавітом): «Do Osnowianenka»¹²⁴, «Lacham (B. Zaleskomu)»¹²⁵.

 

У статті «Павло Грабовський» (1902) рядки, наведені з Шевченкового вірша «Мені однаково, чи буду…», Мелень прокоментував так:

 

«Поет резиґнує з тих особистих бажань і надій, які були для нього так дорогі, резиґнує також з особистої слави; та зате ціла його душа перенята наскрізь болем і неволею українського народа, він тільки й жиє любов’ю для України <…>».

 

Й далі узагальнював:

 

«Кожда майже стрічка поезий Шевченка вказує на те, що невідрадна доля України, подавленої царським урядом, зробила з нього справдішнього народного ґенія, яким він є для нашої нациї, що завдяки тим незавидним відносинам він став могучим велетнем, який з сильної груди проголосив чувства і бажаня цілого українського народа»¹²⁶.

 

У неділю 2 квітня 1911 р. у великій залі «Народного Дому» у Львові урочисто відбувся «головний робітничий обхід», приурочений до 50-х роковин смерти Шевченка, за участи понад 600 осіб, зокрема робітників і робітниць «з черлянської фабрики паперу, з Городка і з винницької фабрики тютюну». На ньому прозвучала полум’яна «святочна промова» Меленя, що мала політико-публіцистичне наснаження. Через кілька днів соціал-демократична газета «Земля і Воля» опублікувала її повністю у звіті про цей «святочний обхід»¹²⁷. Мелень протиставив нове соціал-демократичне відзначення Шевченкових роковин традиційному народовському («націоналістичному»), культивованому в Галичині:

 

«Для офіціяльної української суспільности Шевченко є лише сьпіваком, що славить українське село, степи, могили, козацьку минувшину і жалує, що безповоротно пройшли дні слави та могутности. І за ту частину його творчости націоналістичний табор складав йому честь. Признанє за богату і гарну літературну творчість і щонайвисше – сентиментальна скарга на суспільну недолю і політичну неволю народу – отсе всьо, на що здобувся націоналістичний табор.

 

Інакше віддаємо честь пам’яти Шевченка ми, українські соціял-демократи. Гасла визволеня з кайдан суспільної неволі, боротьби проти царату, боротьби за независимість України – отсе найважнійший зміст поетичної творчости Шевченка. Сі кличі є для нас нині живими боєвими кличами, ми їх виписали на нашім прапорі. До нас промовляє з творів Шевченка не лише скарга і біль, але слова бунту, заклик до завзятої неумолимої боротьби! Не самі тільки мрії про независимість України, але могутний живий клич, пламенний зазив, щоби до тої независимости стреміти, щоби здобувати її!

 

Для нас творчість Шевченка – то велике народне діло! Такого діла, що мало би досягле історичне значінє, котре можна би було записати як прояву історичного житя народу, перед Шевченком не було довгі літа. Останнім ділом була боротьба Мазепи проти царату, був полтавський бій. Слідуючим щойно по довгих літах була поезія Шевченка».

 

Водночас Мелень акцентував на соціальних вартощах Шевченкового ідеалу вільної України: «<…> домаганє свободи та суспільної рівности, стремлінє, щоби Україна була вольна, “без холопа і пана” – отсе один з великих кличів Шевченка!»

 

Хоча Мелень відмежовувався од «націоналістичного табору», насправді у своїх роздумах він поєднував соціал-демократичні засади з націоналістичними. Його ідеалом була соціально зорієнтована незалежна національна держава, вибороти яку мав український робітничий клас шляхом національної та соціальної революції – визволення з-під влади російського самодержавства:

 

«Бажаючи  н е з а в и с и м о с т и  свого краю, Шевченко розумів, що першим кроком до того є поваленє деспотичного царату. <…> Шевченко ясно і сьміливо висказав свої політичні ідеали. Сі ідеали є нині нашими кличами, кличами соціялістичного пролєтаріяту. І ми так само, як великий Кобзар нашого народу, бажаємо політичної независимости, і ми прямуємо через смерть царату до независимої України.

 

Нині, коли у нас в Галичині офіціяльні сфери українського народу відхрещуються від усяких “погубних сепаратистичних” супроти Росії змагань, коли навіть серед найпоступовійших сфер висуванє гасла независимости на близький плян політичного житя називається “абсурдом”, – а за кордоном ні одна політична партія, ні одна з українських революційних партій не признає сього гасла в своїй програмі, ми підносимо се гасло з цілим натиском і в день Шевченкового сьвята даємо вислів горячому бажаню, щоби се гасло Шевченка і се наше гасло найшло сильний відгук в пролєтарських рядах на Україні, в рядах наших братів за кордоном».

 

Побажання було слушне, але пролетаріат Наддніпрянської України не мав остільки вкоріненої української національної свідомости, аби підтримати в Українській революції, що вибухнула через шість років, боротьбу за незалежну українську державу.

 

Насамкінець Мелень висловив наївне, як показав через кілька років історичний досвід, сподівання, що

«наказ Шевченкового заповіту буде міг сповнитися тоді, коли за кордоном, на російській Україні повстане, розвинеться і до бою проти царату виступить могутня пролєтарська партія, що на червонім боєвім прапорі випише гасло независимости, випише огненні слова:  Х а й   ж и в е   н е з а в и с и м а   У к р а ї н а!»¹²⁸

 

Українські соціал-демократи на Великій Україні закономірно виявилися маловпливовими та слабкими й без інтервенції російських соціал-демократів (більшовиків) не могли здобути влади, піддалися їм, а коли деякі українські комуністи спробували проводити національну політику, то були знищені наприкінці доби «Розстріляного відродження».

 

Цікаво, що на тому самому «святочному робітничому обході» виголосив промову «іменем українських закордонних товаришів» тодішній член УСДРП Дмитро Донцов, який підніс «протест проти тих, яких ціле житє поборював Шевченко, проти тих, що дотепер гноблять наш край, – проти російського царату» і також з ідеологічним пролетароцентризмом та ілюзорною, як згодом виявилося, упевненістю наголосив, «що одиноким бойовником за Шевченкові ідеали є український пролєтаріят, що лише він потрафить здійснити заповіт Шевченка, який завзиває порвати кайдани!»¹²⁹.

 

На початку Першої світової війни, коли галицькі січові стрільці палко бажали визволити Україну з-під влади російського самодержавства, Шевченкова поезія набула ще більшої актуальности, й виявом цього стали, зокрема, Меленеві публікації та виступи.

 

У статті «Культ Шевченка», оприлюдненій у «Вістнику Союза визволення України» за 4 квітня 1915 р.¹³⁰, Мелень насвітлив поступове «перетворюваннє світогляду Шевченка в світогляд нації», «повільну еволюцію» «розуміння і відчуття» його творів у Галичині та на Наддніпрянщині. Неоднозначно схарактеризував формування Шевченкового культу в «Галицькій Україні»¹³¹: зневажливо висловився про «пустозвучний гомін» «офіціяльних речників патріотизму на Шевченкових обходах», про «ріжних обрядових патріотів, які не дуже багато мають спільного зі світоглядом Шевченка», але розважливо, з утіхою визнав, що «все-таки бодай якась часть учасників офіціяльних обходів вкладає в них багато правдивого зрозуміння і відчуття Шевченкових ідей»¹³², а головне – що

«поза обрядовістю живе в українській суспільности правдивий, глибокий культ Шевченка в значінню щирої пошани для його творчого духа, в значінню думання його думками, чуття його почуваннями, стремління до його цілей»¹³³.

 

Тож оптимістично відзначив:

 

«Такий культ живе – і Шевченко є в нім для української суспільности символом її змагань до свобідного, незалежного істновання, до повного розвитку на всіх полях життя, до здобуття прав, рівних правам вільних европейських народів».

 

Водночас Мелень зауважив: «Суспільні і національно-політичні думки та стремління Шевченка були чужі галицькій рутенщині: вона не могла погодитися з революційним духом його творів». Однак не раз «тайні орґанізації ґімназистів» під впливом «революційних, західноевропейських думок»

«уладжували на своїх сходинах Шевченківські свята, і там, в чотирьох стінах нужденної кімнати або десь за містом, серед шуму ліса свобідно лунало палке слово поета-революціонера та глибоко западало в молоді душі»¹³⁴.

 

Щоправда, в закидах «сентиментальному народовецтву», «народовецьким патріотам» 1860–1880-х років у тому, що вони начебто обмежували популяризацію Шевченкової поезії (зокрема, «в підручниках для середніх шкіл») тими творами, в яких «поет змалював красу української землі», «воскресив козацьку минувшину» та оспівав козацькі походи на Царгород¹³⁵, Мелень не зовсім мав рацію, адже підручники проходили цензуру (шкільну австрійсько-польську та церковну греко-католицьку), а в народовських часописах «Правда», «Зоря», «Діло» та інших висвітлення проблематики Шевченкової поезії було ширшим і навіть попри цісарську цензуру не раз досить радикальним.

 

Стисло простежив Мелень також поширення Шевченкових віршотворів (зокрема позацензурне, у списках) і поетового культу в підросійській Україні, «де московський деспот поклав важку руку на все українське життє»¹³⁶.

 

Насамкінець Мелень зазначив, що в умовах міждержавних суперечностей, які призвели до Першої світової війни, українські визвольні змагання, натхнені духом Шевченкової поезії, набули не знаної доти актуальности і вперше постав їх військовий суб’єкт – Українські Січові Стрільці:

 

«Гасло, яке було для Шевченка найдорожше, гасло вольної, незалежної України, визволеної в оружнім бою з царського ярма, стало нині гаслом для міліонів свідомих українців, а за його здійснення пішов на поле битви український лєґіон»¹³⁷.

 

У наступній статті «Український Лєґіон» (у «Вістнику Союза визволення України» за 24 квітня 1915 р.)¹³⁸ Мелень визнав, що недарма «чорносотенні націоналісти московські» назвали репрезентантів «змагань української суспільности до самостійного життя» «мазепинцями»¹³⁹, і звеличав січових стрільців продовжувачами «традиції оружної боротьби українського народу за незалежність», «гідними спадкоємцями козацьких лицарів»¹⁴⁰, яких два століття тому «повів гетьман Мазепа до крівавої битви <…> за волю України»¹⁴¹. Після «полтавського побоєвища» духову потугу українського народу, за слушним твердженням Меленя, підтримували літератори, дослідники й культуротворці:

 

«Українське слово, яке в цілім ряді поетичних і взагалі літературних творів висказало своєрідні почування, думки і змагання поневоленого народу, стало на сторожі права України до життя. Відродженнє нашого народу по страшних ударах, завданих царським деспотизмом, зачалось від обновлення літератури, від праці на ниві рідної культури».

 

З письменників Мелень назвав лише «ґеніяльного» Шевченка, який «пломінним словом своєї безсмертної поезії проголосив клич вольної незалежної України» і вказав, що до його здійснення треба йти дорогою «знищення найгрізнійшого ворога України, <…> царату», притому «в оружній боротьбі». За словами Меленя, під впливом політичного життя Західної Європи почалося «політичне відродження нашого народу» в Австрійській державі, «найвизначнійшим проявом» чого стало наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст. «ясно і рішучо піднесене гасло державної незалежности України». Відтак «війна проти російського царату зажадала від нашого народу діла з оружєм в руках», задля чого й було утворено «лєґіон українських добровольців, українських січових стрільців»¹⁴².

 

У розлогому інформаційному допису «Шевченкове свято у Варпалянці» («Вістник Союза визволення України» за травень – червень 1915 р.)¹⁴³ Мелень описав, як у цьому «місці побуту запасної сотні Українських Січових Стрільців» відбулися в четвер 29 квітня 1915 р. «на великій, відкритій терасі» угорського замку «святочні вечерниці в честь Шевченка». В них узяли участь понад 300 стрільців, які прибули з поля бою на двотижневий відпочинок, і близько 600 стрільців із запасної сотні та «кадри», а також значне число місцевого населення з Варпалянки й Мукачева, серед них – мадяри й німці¹⁴⁴. Варпалянка (угор. мовою Замкова Палянка/Паланка) – німецьке поселення під самим Мукачевом, там у старовинному замку «Паланок» розташувався Кіш УСС.

 

Свято розпочав промовою делегат Бойової Управи В. Старосольський (її наведено повністю¹⁴⁵). Опісля виконано музично-вокальні твори, зокрема хор стрільців під управою стрільця Олекси Гринішака проспівав хоровий твір «Даремне, пісне» на слова Франка й музику Дениса Січинського, а стрілець Евген Банах – тенорове соло «За думою дума» на слова Шевченка й музику М. Лисенка. Стрілець Гриць Бобинський виголосив Шевченкове послання «До Основ’яненка», а стрілець Лесь Розлуцький – вибрані думи поета. Зазначено також, що стрілець Степан Семань відспівав баритонове соло «Фіналє» начебто «Франка – Січинського»¹⁴⁶, але насправді Д. Січинський створив романс «Finale» (1902) на вірш Богдана Лепкого «Finale» («Розжалобилася душа…»)¹⁴⁷.

 

На завершення промовив сам Мелень, член Загальної Української Ради. Зазначив, що вони святкують пам’ять поета, який «мучився в в’язниці і довгі роки на засланню, в салдатській неволі, за те, що гаряче любив Україну, що бажав для неї волі, – за те, що з ненавистю і проклонами звертався проти її катів, що наклеймив злочини царів, які розпинали Україну і козацькими кістками мостили землю, щоби на трупах катованих для себе столицю поставити, – за те, що підняв палкий протест проти неволених царатом кавказьких племен <…>, – словом, за се, що був революційним речником свободи». Звертаючись до «товаришів стрільців», Мелень наголосив, що нині вони переводять «в життє, в діло слова Шевченкового заповіту», і висловив упевненість, що «прийде хвиля, коли ослаблена царська армія скотиться з гір, коли сила ворога буде зломана і наїздник буде мусів пріч піти з української землі». По цій «кінцевій промові» співали «всі стрільці гуртом» національні гімни «Ще не вмерла» і «Не пора» та інші пісні¹⁴⁸.

 

На жаль, у шеститомній «Шевченківській енциклопедії» статті про Т. Меленя немає.

 

 

3.2. Інші популярно-наукові публікації

 

У липневому числі за 1899 р. журнал «Promień» опублікував Меленеву статтю «Wasyl Stefanyk»¹⁴⁹ – властиво, це була, як зазначено в примітці¹⁵⁰, рецензія на Стефаникову збірку «Синя книжечка» (Чернівці, 1899). Після статті подано в польському перекладі дві новели Стефаника: «Wyprowadzali z sioła»¹⁵¹ і «“Stratyw sia”»¹⁵². Перекладача не вказано, але в огляді першого річника часопису «Promień» (за 1899 р.), уміщеному в «Молодій Україні», зазначено, що в ньому надруковано твори «В. Стефаника “Виводили з села” і “Стратився” в перекладі Т. М.»¹⁵³. Отже, автор перекладу – Теофіль Мелень.

 

Через два роки Мелень опублікував уже в «Молодій Україні» (у спареному числі за серпень – вересень 1901 р.) літературно-критичний есей «Василь Стефаник»¹⁵⁴. Українська публікація значною мірою повторює польську, але є між ними й деякі відмінності в структурі (переставлено місцями окремі абзаци) та змістовому наповненні (у польському тексті є місця, яких немає в українському, й навпаки). Назагал український варіант помітно ширший, глибший і більше має лірико-есеїстичну тональність.

 

Наведемо абзац із польської публікації, який містить цікаві спостереження, але має рецензійний характер і стосується форми Стефаникової новелістики, тож, може, саме тому не ввійшов до української публікації, де висвітлюється змістова суть творів:

 

«З погляду форми писань Стефаник сильно відрізняється од своїх ровесників у руській літературі. Пише дуже гарною і досконалою мовою, але не вживає добірних, вишуканих виразів. Кількома окремими, простими словами зарисовує сильно й виразно тло оповідання, характеризує дійових осіб, показує їх душу й надає настроєвого тону цілому оповіданню. У розмовах уживає народних виразів і живцем переносить хлопський спосіб мовлення, що́ робить оповідання надзвичайно реалістичним, а з другого боку, психологічний підклад, опертий на цій реалістичній основі, дає підставу кожне з оповідань Стефаника назвати артистичною студією душі селянина»¹⁵⁵.

 

У хвалебному есеї «Василь Стефаник» Мелень назвав твори покутського новеліста «оповіданями-поемами», а їх автора – «справдішним поетом мужицької душі»¹⁵⁶. На думку Меленя, «перше і найважнійше місце в його творах займають прояви психічного житя мужиків, найбільше значінє мають для нього почуваня мужицької душі»¹⁵⁷. Гадаючи, що «українська література – се передівсім мужицька література»¹⁵⁸ і тому саме в цьому її шанс відіграти колись «якусь важнійшу ролю в загальноевропейськім письменстві»¹⁵⁹, Мелень пов’язував свої сподівання насамперед з новелістикою Стефаника. Її значення вбачав у тому, що письменник попри зображення «траґедиї мужицького житя»¹⁶⁰

«умів з богатих, заклятих скарбів хлопської душі добути такі чудові перли почувань і шляхотних поривів, умів глубоко на дні темної челюсти житя хлопа найти прояви такої могутньої любови, а притім зобразив то житє так вірно і реально, що кождий, хто читає його твори, мусить повірити в живу, елєментарну силу почувань українського народу»¹⁶¹.

 

У філософській сильветці «Джордано Бруно», опублікованій у березневому числі «Молодої України» за 1900 р.¹⁶² і написаній з великим пієтетом до «того великого, могутного ума», «світляної постати духового велетня»¹⁶³, Мелень окреслив його революційно-космологічну картину, згідно з якою «наша земля є тілько малим незамітним тілом супроти цілих величезних систем сонішних, що заповняють простір всесьвітний», де «кружить богато планет», на яких «жиють ріжні сотворіня, хоч, може, инчі, ніж на нашій землі» (щоправда, остання гіпотеза ще й досі не доведена – життя на інших планетах не знайдено). Водночас звернув увагу на релігійно-філософський підклад природничих поглядів геніального італійського мислителя, що значно випереджали час:

 

«основну, внутрішну суть всіх річий», «духову силу, споріднену з <…> розумом, тілько <…> о много висшу», «Бруно називає <…> душею сьвіта, або Богом. А цілий той сьвіт, що ми бачимо його і нашими змислами органами чуття. – Є, Н., О. Н. пізнаємо, – то тілько внішний образ, в котрім Душа-Бог проявляє свою творчу силу, котрому своєю могучою силою дає житє»¹⁶⁴.

 

Тож Мелень наголосив про спаленого філософа:

 

«Він став попелом, і вітер розвіяв той попіл; але його фільософічна система стала підставою для дальшого розвитку европейської науки, і Бруно є для нас нині не тілько героєм-мучеником доби Відродженя, але також одним з найвизначнійших представителів великої, сьмілої думки і горячого чувства»¹⁶⁵.

 

Стаття Меленя була апотеозом не лише вільнодумного Джордано Бруно, якому в Римі 1889 р. поставили «величавий пам’ятник» на площі, де його спалили, а й «всіх свобідно мислячих людий»¹⁶⁶.

 

Під назвою «Wiedza i życie» Мелень опублікував у «Молодій Україні» за липень 1900 р. (під рубрикою «Бібліоґрафія») реферативний огляд першого річника (1898–1899) видання «Wiedza i Życie : Zagadnienia i prądy współczesne w dziedzinie wiedzy, sztuki i życia społecznego / Wydawnictwo Związku Naukowo-Literackiego we Lwowie» («Знання і Життя: Проблеми та сучасні тенденції у галузі знань, мистецтва та суспільного життя / Видання Науково-літературного союзу у Львові»)¹⁶⁷. Власне, це була популярно-наукова видавнича серія, у якій щомісяця окремим томом виходила якась книжка із зазначених галузей. Видавець – власник львівської книгарні та видавництва Альфред Альтенберг (Altenberg). Мелень схвально оцінив мету цього «польського місячника» – познайомити «польську суспільність з головними напрямами і задачами умового житя Европи, подати свому народови спромогу здобути загальне знанє нинішнього стану науки і штуки». «Прочитавши книжки, які дотепер вийшли в тім видавництві», визнав, що «воно заслугує на повне признанє, бо в значній мірі сповнює тую задачу, яку видавці собі поклали». Звернув увагу на

«незвичайну, задивляючу ріжнородність та богацтво питань з всіляких галузий знаня. Бо в дванайцяти томах найдемо там праці з обсягу фільософії і природних наук, педаґоґії і вихованя, естетики і літературної критики – а все те праці визначних людий, писані з правдивим, всесторонним знанєм сучасного стану науки».

 

Зважаючи на те, що читання тих праць – частково польських, а переважно «перекладів знаменитих праць» німецьких, французьких та італійських авторів – «може бути дуже корисне також для наших молодих товаришів», Мелень «для заохоти» подав стислий огляд «цілого річника»¹⁶⁸.

 

Усього зреферував вісім книжок, зокрема «Psychologia tłumu» («Психольоґія товпи») французького психолога, соціолога й антрополога Ґюстава Ле Бона (Le Bon), «Z zagadnień biologii i filozofii przyrody» польського (з походження – єврея) зоолога, еволюціоніста, пропагандиста дарвінізму Юзефа Нусбаума (Nusbaum-Hilarowicz), тодішнього приват-доцента Львівського університету, згодом творця львівської зоологічної школи. У характеристиці двотомної книжки «Krytyka literacka we Francji» («Розвиток літературної критики у Франциї») Едварда Пшевуського (Przewóski, *1851–†1895) Мелень зазначив:

 

«Кожда ґенерация, кождий гурток письменників мусить мати свого критика, котрий би їх зрозумів і їх твори пояснив загалови. Се значінє критики Пшевуский справді поняв і у згаданій книжці подав своїй суспільности всесторонний образ еволюциї критики французької, починаючи свою студию від Еміля Золі. Автор умів влучно схопити характерні ціхи даного письменника і представити їх в незвичайно ядерний, точний спосіб».

 

За спостереженням Меленя, займають Пшевуського «головно сучасні йому критики і письменники», та щоб висвітлити «еволюцию критики від її початків», автор книжки подав у початковому розділі студію про Фердинанда Брюнетьєра, а далі – «характеристику цілого ряду визначних французьких критиків»: Золя, Жюля Леметра (Lemaître), Еміля Геннекена (Hennequin), Едуарда Рода (Rod), Еміля Фаґе (Faguet), Шарля Моріса (Morice). Відзначив Мелень також «знамениті поясненя і доповненя», якими спорядив посмертно видану працю Пшевуського упорядник Антоній Лянґе¹⁶⁹.

 

Згадав Мелень і книжку французького мистецтвознавця та естетика Робера де Ля Сізерана (de La Sizeranne, *1866–†1932) «Ruskin i kult piękna» («Ruskin et la religion de la beauté», 1897; «Раскін і релігія краси»), але мовив не про саму книжку, а, на її основі, про англійського письменника, теоретика мистецтва й літературного критика Джона Раскіна (Ruskin, *1819–†1900), «великого революціонера на поли естетики», про якого Лев Толстой сказав: «Се один з найбільших людий столітя» – і який викликав захоплення також у Меленя. Він перелічив «чотири засадничі умови найвисшої штуки», що їх виокремив Раскін (Рускін, за транслітерацією Меленя), поклавши в «основу» своїх «естетичних почувань» «горячу, ентузиястичну любов природи і єї краси»: «1. Фактура без закиду; 2. Досконалий спокій і погода, представлена в сталій акциї; 3. Кождий твір штуки повинен нас приневолити думати про душу твору, то значить – звернути увагу на вираз лиця, а не тіло; 4. В лици ми повинні завсігди найти красу і радість, а не злочин і терпінє» (тобто страждання)¹⁷⁰. На підставі книжки де Ля Сізерана Мелень зазначив:

 

«Коли порівнуємо естетичну критику Рускіна з иньшими критиками, то бачимо, що вона дальше йде в подрібнім розсліджуваню творів штуки, що бере приміри з більшого числа країв і краєвидів і визначаєся зрозумінєм суспільного значіня штуки та її укритої зв’язи з житєм мас. Ті три ціхи критики Рускіна – се причина, що він для нас не є письменником минувшої доби, але теперішньої, а навіть будучої»¹⁷¹.

 

Ця реферативна рецензія засвідчила допитливість і широкий філософський та естетичний кругогляд Меленя, хоча не можна не помітити, що він, бувши насамперед громадсько-політичним діячем, надто соціалістом, звужував сферу мистецтва до суспільного призначення і зв’язку з життям народних мас.

 

У позитивній рецензії (Молода Україна. 1900. № 9/10. С. 433–435) на книжку польського філософа, історика та літературознавця Владислава Козловського (Władysław Mieczysław Kozłowski, *1858–†1935) «Co i jak czytać? Wykształcenie samego siebie i czytelnictwo metodyczne» («Що і як читати? Самоосвіта і методичне читання», Варшава, 1900) Мелень досить докладно виклав її зміст і стисло схарактеризував подані в додатку списки рекомендованої літератури («катальоґи»).

 

Порівняно розлога стаття «Григорий Савич Сковорода», надрукована у двох числах – листопадовому та грудневому – «Молодої України» за 1900 р.¹⁷² становить сконденсований і вдумливий огляд основних віх життя і філософії мандрівного слобожанського мислителя. Студент Мелень дуже добре впорався з популярно-реферативним викладом, який складається з двох подань і, відповідно, двох частин. У першій (І) вправно насвітлено життєпис мандрівного філософа за працею Михайла Ковалинського «Жизнь Григория Сковороды» (першодрук Миколи Сумцова: Кіевская Старина. 1886. Т. 16. № 9; 2-ге вид.: Сочинения Григория Савича Сковороды, собранные и редактированные профессором Д. И. Багалеем. Харьков, 1894), а в другій (ІІ) посутньо нашкіцовано «в загальних рисах» його філософію – «метафізичні погляди»¹⁷³ й «етичні переконаня і практичні погляди»¹⁷⁴, а також вказано на її джерела – передусім класичну грецьку філософію Платона й Аристотеля, спадщину грецьких і римських стоїків.

 

Підкреслено про Сковороду, що «його фільософічних поглядів ніяк не можна відділити від реліґійних», «але він розуміє і інтерпретує Сьвяте Письмо на свій спосіб», вважаючи, що «кождий уступ» «має двояке значінє: одно звичайне, дословне, – а друге символічне»: «Кожде біблійне оповіданє, кожда стрічка, кожде слово Сьвятого Письма – то для Сковороди символ Божої правди»¹⁷⁵. На його думку,

«в цілій природі панує Дух-Бог. Цілий сьвіт складається з двох частий: одна видима <…>, сьвіт материяльний, – а друга невидима – се Бог. Він проникає і оживлює цілий сьвіт, він є вічний і всюди присутний, він після своєї волі, котру ми називаємо вічними правами природи, править цілим сьвітом, творить все живучі єства і всякі предмети, то знова повертає їх в мертву материю. <…> Той Дух-Бог, той всесьвітний розум, дає народам їх науку і штуку, їх культури; суспільність, що пізнала в собі частину Божої сили і жиє після єї прав, поступає завсіди справедливо зі всіма своїми членами <…>; а чоловік, що відкрив в собі частину Божого розуму, стає найлучшим, найбільше справедливим і найщасливійшим на землі»¹⁷⁶.

 

При цьому Мелень зауважив, що «символічне інтерпретованє Сьвятого Письма не є у Сковороди ориґінальне», а позначене «впливом александрійської фільософічної школи» і «неоплятонізму»¹⁷⁷. Водночас визнав (на жаль, лише констатуючи, без ілюстрування й аргументування свого твердження), що Сковорода  «в с е - т а к и   <…>  м а є  б о г а т о  о р и ґ і н а л ь н о г о,   т а к  щ о  й о г о  з н а ч і н є   в   і с т о р и ї   ф і л ь о с о ф і ї   є  н е м а л е <…>». Відзначив також, що «культурне значінє діяльности Сковороди є для української суспільности дуже  в а ж н е    т а  в е л и к е», бо він «виховав для України ціле поколінє ідейних людий», «своїм впливом і тяжкою працею причинився також много до підготовленя морального і інтеллєктуального ґрунту для заснованя харківського університета». Підкреслив студент-соціаліст і важливе соціальне значення етичного вчення Сковороди: оскільки він «часто виступав як сьмілий і завзятий противник кріпацтва, бо так веліли йому його етичні погляди», то, на думку Меленя, «його голос, певно, також немало причинився до знесеня тої несправедливої февдальної інституциї»¹⁷⁸.

 

 

3.3. Стаття «Павло Грабовський» та її франківські джерела.

Відгомін у Франковій статті «Подуви весни в Росії»

чи типологічна збіжність?

 

На засіданні наукового гуртка «Академічної Громади», після сецесії поновленої у Львівському університеті в зимовому семестрі 1902/03 навчального року, Мелень виступив з відчитом «Про Павла Грабовського»¹⁷⁹. Це був відгук на смерть засланого поета, який помер у Тобольську 12 грудня 1902 р. Відтак у спареному числі «Молодої України», що вийшло в січні 1903 р., опублікував простору статтю «Павло Грабовський» – біографічну й літературну сильветку поета на суспільно-політичному та письменницькому тлі¹⁸⁰.

 

Ця публіцистично-літературознавча стаття, яка є прикладом соціологічної літературної критики, виявнює контрастно-генетичний перегук зі спробами естетичного підходу до оцінки поезії Грабовського. Українським «літературним критикам і не-критикам з-посеред кругів нашої дрібнобуржуазийної інтеліґенциї» Мелень закидав те, що вони

«в зарозумілім пересьвідченю про свою естетичну висшість називають твори Грабовського. – Є. Н., О. Н. тенденцийними поезиями або “суспільною роботою”» і «не можуть зрозуміти його сильної зв’язи з літературно-артистичними проявами»¹⁸¹.

 

Не називаючи прізвищ, Мелень мав на увазі насамперед Осипа Маковея, який у статті «Павло Грабовський. (Дещо про його житє і діяльність)» у полемічному запалі закидав Грабовському:

 

«<…> його суспільні поезиї в великій части не поезиї, а так собі проповіди, з котрих справді може бути хосен, але котрих не можна вважати поезиями. У них автор поза тенденциєю забув штуку, поза службою для людей забув красу, поза холодним розумом забув чутє, – у них завелика сьвідомість. Кождий “рифмач”, що сяк-так орудує мовою, може такої суспільної роботи наробити богато – і про те він останеться рифмачем-проповідником, а не поетом».

 

Стосовно того, що Грабовський «хоче тенденцийних поезий», Маковей зауважив:

 

«Коли жадати від поезиї “суспільної роботи”, то треба би сего жадати і від малярства та музики. Як же би виглядала теория Грабовського, якби її приложити до малярства <…>»¹⁸².

 

Урешті Маковей дав таку характеристику частині віршотворів засланого поета:

 

«Тенденцийні поезиї Грабовського <…> – се його данина теоретичному розуміню служби поета для народу. <…> можна закинути їм саме ту сьвідому тенденцийність, яку поет боронить а яка не зворушує нас і не підносить і тілько робить з поезий – публіцистику»¹⁸³.

 

А тимчасом, на переконання Меленя,

 

«Павло Грабовський – се один з наших найвизначнійших суспільних поетів»¹⁸⁴, «він жиє душею свого народа, відчуває глибоко його злидні і болі, він <…> заговорив до нас словами всіх щирий людий, яких болить сумна доля нашої суспільности під володінєм північного імператора»¹⁸⁵.

 

Це твердження Мелень доводив щедрим цитуванням ліричної поезії Грабовського (без зазначення джерела; певно, користувався його першою і другою поетичними збірками, виданими у Львові під псевдонімом Павло Граб: «Пролісок», 1894; «З півночи», 1896, обидві – накладом Костя Паньківського; можливо, був обізнаний також із публікаціями у Франковому журналі «Житє і Слово» в 1895–1897 рр.). Уривки з віршів Мелень супроводив власною інтерпретацією їх змісту, показуючи, що в поезії Грабовського переплітаються «жаль, туга, розпука» – і «сьміливі, повні сили і віри пориви та кличі»¹⁸⁶, «спомини з давнійших молодечих літ»¹⁸⁷ – і «пісня, повна любови для рідної України»¹⁸⁸, «щира сповідь»¹⁸⁹ «гарної і великої душі поета»¹⁹⁰ – і виспівання «справді цілої душі мучеників, запроторених в темних підземних рудниках»¹⁹¹. Про талановитого поета, який відійшов у засвіти в тяжких умовах заслання, Мелень писав зворушливо, з великою симпатією.

 

У цій статті Мелень зацитував (без поклику на джерело) листа Грабовського до Франка з листопада 1894 р.:

 

«Коли мене можна було заслати, так хіба за думки; бо що міг я зробити активного 18-літнім хлопцем без ніякої осьвіти та досьвіду? Я болів душею, дивлячись навкруги, як болю й нині, – ото вся моя провина»¹⁹².

 

Ширший уривок із цього листа (з точним датуванням його: від 1 листопада 1894 р.) раніше навів О. Маковей у статті «Павло Грабовський. (Дещо про його житє і діяльність)»: «Скажу вам по совісти, що коли мене» і т. д.¹⁹³ Звідти, поза сумнівом, і взяв цитату Мелень (очевидно, з Маковеєвої статті почерпнув також деякі біографічні відомості про Грабовського).

 

Мелень зацитував також листа Грабовського від 17 грудня 1896 р. з Якутська, не зазначивши адресата¹⁹⁴. Маковей не згадував цього листа. Його адресат – Франко, який і оприлюднив його вперше, відразу по отриманні, в січневій книжці 1897 р. свого журналу «Житє і Слово» у власній замітці «Сумна відомість», написаній після прочитання цього листа. В ній розповів про митарства поета на сибірському засланні¹⁹⁵. Тож цитату із цього листа Грабовського Мелень узяв із Франкової публікації.

 

У статті про Грабовського Мелень навів рядки з Франкового вірша «Гімн» («Вічний революцйонер») (збірка «З вершин і низин», 1887, 1-ше вид.; 1893, 2-ге вид.) без зазначення автора й назви: «І скрізь у великім царстві тьми розноситься голос духа, що “Словом сильним, мов трубою, / Міліони зве з собою!”»¹⁹⁶. У Франковому вірші побіч зацитованих рядків є також фрази: «Голос духа чути скрiзь» т. 1, с. 22, «Вiчний революцйонер <…> / Не уступить пiтьмi поля» т. 1, с. 23, алюзійні ремінісценції з яких відчутні в супровідних словах Меленя («у великім царстві тьми розноситься голос духа»). Перед зверненням до Франкового вірша він зацитував Шевченкову поезію «Мені однаково, чи буду…»¹⁹⁷, а після цитати з Франка – вірш «Борцеві» («Не трать надій…») П. Грабовського¹⁹⁸. Не називаючи прізвища галичанина Франка і ставлячи його художньо-умовний «голос духа» в контекст віршів наддніпрянських поетів, а перед тим – письменників російських (згаданих вище) і польських з підросійської Польщі (Стефана Жеромського та Ґустава Даніловського)¹⁹⁹, Мелень справляв враження, наче Франкові слова про «вічного революціонера» стосуються російського «великого царства тьми», бо далі мовив про те, що «скрізь встають у невольницькій країні сьміливі борці і сьпіваки, що кличуть нарід до сьвітла і волі», і що «твори поетів людськости стануть величавим пам’ятником на розвалинах царської імпериї»²⁰⁰. Насправді Франків образ «вічного революціонера» мав загальноєвропейське значення. Можливо також, що уникненням згадки про Франка Мелень хотів обійти австрійську цензуру, яка в цитаті з галицького поета могла угледіти натяк на Габсбурзьку монархію (показово, що в друці статті «Павло Грабовський» уривок з неї вилучено й на його місці надруковано помітку: «Сконфісковано»²⁰¹).

 

У цій статті Мелень чітко схарактеризував «велику державу білого царя» як таку, що нагадує «римську інквізицію»:

 

«<…> в сучаснім суспільнім житю европейських народів ми надармо шукали би таких прояв катованя всего, що людське, які бачимо у росийськім царстві», бо «крім явного подавленя усякої суспільної, політичної і національної свободи <…> є ще там також ціле підземне тюремне пекло, закрите перед очима Европи, а найстрашнійше зі всього, що подає нам нинішна суспільна мартирольоґія»²⁰².

 

При цьому покликався на «звісну книжку» американського мандрівника, журналіста й письменника Юрія (Джорджа) Кеннана (Kennan) «Siberia and the Exile System» («Сибір і заслання», Нью-Йорк, 1891. Т. 1–2)²⁰³, з якою ознайомився, очевидно, за українським перекладом: Кеннан Юрий. Сибір / Переклав В. Львів : Вид. Т-ва ім. Шевченка, 1893. Ч. 1–2.

 

На противагу цьому придушенню свободи, за Меленем, у російсько-імперському суспільстві спостерігається яскравий людинолюбний спротив:

 

«Желізна рука деспота видобуває у одних з глубини душі найнизші інстинкти рабства і упідленя, а у других вириває з грудий сьвяті почуваня любови для людськости; одних пригортає під свою ласкаву опіку, других запроторює в тюрму або веде на мученичу смерть. Під важким гнетом виступає наверх все зло, що лежить в людях, – але й спалахують ярким полум’ям найгарнійші почуваня і стремліня <…>», особливо «в літературних творах многих росийських письменників бачимо передусім сильно домінуючу ціху альтруїзму, який не раз становить найосновнійшу суть цілої їх творчости»²⁰⁴.

 

Для підтвердження останньої думки Мелень стисло схарактеризував творчість Всеволода Ґаршина, Максима Ґоркого, Сергія Степняка (Кравчинського), визнаних «великими, ґеніяльними творцями» Фьодора Достоєвського з його «майстерськими психольоґічними студиями» і Лева Толстого з його «містичним неохристиянізмом»²⁰⁵.

 

Цікаво, що років через два подібну думку про поляризацію російського суспільства на «тупоумного, безтямного і ошалілого з надміру своєї власти чиновника» та «високоідеальних людей» т. 45, с. 358 значно ширше й глибше висловив Франко у статті «Подуви весни в Росії» (Літературно-Науковий Вістник. 1904. Т. 28. Кн. 12), написаній як відгук на поразки Російської імперії у війні з Японією та «немов наближення нової доби»:

 

«<…> протягом півстоліття російська бюрократія <…> кінець кінцем довела Росію на край катастрофи <…>. Але ж і інтелігентна суспільність у Росії протягом того півстоліття не дрімала <…>. Серед ненастанних перешкод, нагінок та переслідувань із боку всевладного чиновництва вона за той час виконала цивілізаційну працю, гідну великого подиву. Вона сотворила одиноку в своїм роді літературу, в якій, мов дорогі перлини (хоч і не все найчистішого блиску), ясніють імена Тургенєва, Достоєвського, Гончарова, Щедріна-Салтикова, Толстого, Писемського, Григоровича, Успенського, Гаршина, Короленка, Чехова, Горького та цілої плеяди менших талантів <…>» т. 45, с. 357.

 

І далі:

 

«Та що найважніше і найцікавіше – ся суспільність здобула собі <…> традицію боротьби за гуманні суспільно-політичні ідеали, традицію не стільки опозиційної, скільки просто революційної боротьби» т. 45, с. 358.

 

Впадає в око й те, що Франко писав про «найстрашніші підземелля кріпостей» «широкого російського царства», наповнені «мучениками за високі людські ідеали», заселені ними «непереглядні простори Сибіру» і покликався при цьому на ту саму книжку «американця Кеннана», який «перший розкрив перед цивілізованим світом хоч одну частину тих страховищ, із яких складалася господарка всевладного російського чиновника <…>» т. 45, с. 358–359.

 

Звичайно, Франко міг читати статтю Меленя, і його думка могла осісти в цупкій Франковій пам’яті. Згодом Франко, чи то пам’ятаючи Меленеву статтю, чи вже не пригадуючи її, міг цю думку розвинути й поглибити. Водночас цілком можливо, що до подібних міркувань привела обидвох авторів сама логіка осмислення тогочасних суспільно-політичних процесів та літературного розвитку в Росії, – у такому разі резонно вести мову про типологічну збіжність їхніх розмислів.

 

Постать Теофіля Меленя дає змогу розкрити нові грані розвитку української літературної критики, публіцистичного літературознавства та естетичної рецепції європейської літератури. Патріотичні популярно-літературознавчі публікації Меленя й сьогодні зберігають актуальність і разом з іншими його популярно-науковими статтями й рецензіями, а також соціально-пейзажним етюдом заслуговують на те, щоб їх зібрати й видати окремою книжкою.

 

________________________

¹ Сміжак Андрій. Пам’ять про Теофіла Меленя // Галицький кореспондент. Івано-Франківськ, 2018. № 24. 14.VI (також фотопортрет); Те саме: URL. Розміщено: 26.06.2018.

² Темницький Вол. Теофіль Мелень // Вістник Союза визволення України. 1915. № 21/22 : Червень/липень. С. 23.

³ Галущинський Михайло. Українська молодїж в р. 1899 // Молода Україна. 1900. № 2. С. 76. Про Евгена Косевича див.: Нахлік Євген, Нахлік Оксана. Евген Косевич: за українську державність і університет // ZBRUČ. URL. Розміщено: 13.08.2020.

⁴ Кузеля Зенон. 50-ліття Бережанської «Молодої України» // Бережанська гімназія : Сторінки історії . Ювілейна книга / Підбір, упорядкув. та редакція текстів і фотоматеріалів Надії Волинець. Бережани ; Тернопіль : Джура, 2007. С. 173; Старосольський Юрій. «Молода Україна» // Записки НТШ. Нью Йорк; Париж; Сидней; Торонто, 1991. Т. 210. Істор.-філософічна секція: Володимир Старосольський. 1878–1942 / Ред.: Уляна Старосольська. С. 46.

⁵ Пацлавський Володимир. Велична і трагічна постать нашої історії // Бережанська гімназія : Сторінки історії. С. 360.

⁶ Звіт з загальних зборів «Научного Кружка» // Молода Україна. 1900. № 9/10. С. 380.

⁷ З «Научного Кружка Академічної Громади» // Там само. 1901. № 5/6. С. 213.

⁸ З «Научного Кружка» в товаристві «Академічна Громада» // Там само. 1900. № 12. С. 465.

⁹ З «Научного Кружка Академічної Громади» // Там само. 1901. № 5/6. С. 213.

¹⁰ Див., зокрема: Borecki Edmund. Franciszek Nowicki // Promień. 1902. Nr 1 : styczeń. S. 14–18.

¹¹ З’їзд абітуриєнтів Українців у Львові // Молода Україна. 1901. № 7. С. 268.

¹² Там само. С. 269.

¹³ Rędziński Kazimierz. Towarzystwo Uniwersytetu Ludowego im. A. Mickiewicza we Lwowie (1898–1914) // Kultura – Przemiany – Edukacja. Rzeszów: Wydawnictwo Uniwersytetu Rzeszówskiego, 2019. T. VII: Myśl o wychowaniu. Teorie i zastosowania edukacyjne. S. 21. Ім’я та прізвище лектора зазначено так: Teofil Mełeń.

¹⁴ Гнатюк В. Справа українсько-руського унїверситету у Львові // Літературно-Науковий Вістник. 1901. Т. 16. Кн. 12. С. 164; «Покотила ся лявіна»! // Молода Україна. 1901. № 11/12. С. 427–430.

¹⁵ Гнатюк В. Справа українсько-руського унїверситету у Львові // Літературно-Науковий Вістник. 1901. Т. 16. Кн. 12. С. 165.

¹⁶ Там само. 1902. Т. 17. Кн. 1. С. 50.

¹⁷ Темницький В. Сецесія з львівського унїверситета // «Сїч». 1868–1908: Альманах в память 40-их роковин основаня товариства «Сїч» у Віднї. Львів, 1908. С. 449.

¹⁸ Там само. С. 450.

¹⁹ Там само. С. 451.

²⁰ Заява української академічної молодїжи в день сецесиї // Молода Україна. 1901. № 11/12. С. 492.

²¹ «Покотила ся лявіна»! // Молода Україна. 1901. № 11/12. С. 438.

²² Прощаннє // Молода Україна. 1901. № 11/12. С. 455.

²³ Кузєля Зенон. Історія віденської «Сїчи» // «Сїч». 1868–1908: Альманах... С. 478.

²⁴ Там само. С. 476–477.

²⁵ Спис голов «Сїчи» 1868–1908 // «Сїч». 1868–1908: Альманах... С. 535.

²⁶ З Відня // Молода Україна. 1902. № 1/2/3. С. 57.

²⁷ Кузєля Зенон. Історія віденської «Сїчи». С. 478–479.

²⁸ Там само. С. 480.

²⁹ З Відня // Молода Україна. 1902. № 1/2/3. С. 57–59.

³⁰ Там само. С. 60.

³¹ Левицький К. Історія політичної думки галицьких українців 1848–1914 : На підставі споминів. Львів, 1926. С. 370.

³² З’їзд академічної молодїжи // Молода Україна. 1902. № 4 : Жовтень. С. 133–135.

³³ Жерноклеєв О. Національні секції австрійської соціал-демократії в Галичині й на Буковині (1890–1918 рр.). Івано-Франківськ : Видавничо-дизайнерський відділ Центру інформаційних технологій, 2006. С. 303.

³⁴ Мелень Т. Аґрарний страйк / Т. М. // Молода Україна. 1902. № 4 : Жовтень. С. 129–133.

³⁵ Там само. С. 129.

³⁶ Там само. С. 131.

³⁷ Там само.

³⁸ Там само. С. 129–130.

³⁹ Там само. С. 132.

⁴⁰ Ганкевич Лев. З минулого нашої партії (Матеріяли до історії У. С. Д. П.) // Калєндар «Впереду» 1920 / Укр. соціял-дем. партія. Львів, 1919. С. 17.

⁴¹ Темницький В. Сецесія з львівського унїверситета. С. 456.

⁴² Мелень Т. «Дух незгоди» / Т. М. // Молода Україна. 1902. № 6 : Грудень / 1903. № 7 : Сїчень. С. 240–242.

⁴³ Там само. С. 242.

⁴⁴ Темницький В. Сецесія з львівського унїверситета. С. 456.

⁴⁵ Там само. С. 457.

⁴⁶ За честь нагайки // Молода Україна. 1903. № 8/9 : Лютий і Марець.  С. 258.

⁴⁷ Темницький В. Тов. Теофіль Мелень Некролог // Калєндар «Впереду» 1920. С. 257.

⁴⁸ Так схарактеризований у невеличкій біограмі-примітці: Теофіль Мелень. Український Леґіон // За волю України : Історичний збірник УСС : В 50-ліття збройного виступу Українських Січових Стрільців проти Москви : 1914–1964 / Гол. ред. Степан Ріпецький. Ню Йорк : Видання Головної Управи Братства УСС, 1967. С. 446.

⁴⁹ Темницький В. Тов. Теофіль Мелень Некролог // Калєндар «Впереду» 1920. С. 258.

⁵⁰ Темницький Вол. Теофіль Мелень // Вістник Союза визволення України. 1915. № 21/22 : Червень/липень. С. 23.

⁵¹ Жерноклеєв О. Національні секції австрійської соціал-демократії в Галичині й на Буковині (1890–1918 рр.). С. 383.

⁵² Ганкевич Лев. З минулого нашої партії. С. 18; Чернецький Антін. До історії українського професіонального руху // Калєндар «Впереду» 1920. С. 36.

⁵³ Жерноклеєв О. Національні секції австрійської соціал-демократії в Галичині й на Буковині (1890–1918 рр.). С. 277.

⁵⁴ Там само. С. 312; Левинський В. Нарис розвитку українського робітничого руху в Галичині / З передмовою Льва Юркевича. Відбитка з журнала «Дзвін» (1913, кн. VI–XII і 1914 кн. І). Київ, 1914. С. 72.

⁵⁵ Чернецький А. Спомини з мого життя / Упорядкув. та підготовка тексту – О. Жерноклеєв, В. Великочий. Київ: Основні цінності, 2001. С. 31. Першодрук: Лондон: Наше слово, 1964. На 22-му виборчому округу (Бережани – Підкамінь – Ходорів – Берездівці – Рогатин) кандидатом від УСДП спочатку (в лютому 1907 р.) став В. Старосольський, у березні він провів декілька масових віч на Бережанщині, але 10 квітня зняв свою кандидатуру на користь авторитетнішого М. Ганкевича. Проте 14 травня Екзекутивний комітет партії змушений був зняти М. Ганкевича через незадовільний стан здоров’я (Древніцький Юрій. Діяльність Володимира Старосольського в УСДП на початку ХХ століття // Наукові записки Тернопільського національного педагогічного університету ім. Володимира Гнатюка. Сер. Історія. Тернопіль : ТНПУ, 2010. Вип. 2. С. 56–57).

⁵⁶ Жерноклеєв О. Національні секції австрійської соціал-демократії в Галичині й на Буковині (1890–1918 рр.). С. 386, 388.

⁵⁷ Темницький В. Тов. Теофіль Мелень Некролог // Калєндар «Впереду» 1920. С. 258.

⁵⁸ Соціялїстичний з’їзд в Копенгазї // Народне Слово. 1910. № 412. 8.ІХ. С. 9.

⁵⁹ Жерноклеєв О. Національні секції австрійської соціал-демократії в Галичині й на Буковині (1890–1918 рр.). С. 283.

⁶⁰ Чернецький А. Спомини з мого життя. 2001. С. 39–40.

⁶¹ Там само. С. 41.

⁶² Бачинський Юліян. Взаїмні відносини соціял-демократичних партій, української і польської, в східній Галичинї. (Відбитка з «Нашого Голосу»). Львів, 1910. С. 29.

⁶³ Там само.

⁶⁴ Там само. С. 25.

⁶⁵ Партійна Конференція У.С.Д.П. // Земля і Воля. 1911. № 5. 5.ІІ. С. 1.

⁶⁶ Там само. С. 1–2. Також див. редакційний коментар (редактор Порфір Буняк): По Конференції // Там само. С. 1.

⁶⁷ Левинський В. Нарис розвитку українського робітничого руху в Галичині. С. 93–94.

⁶⁸ Наші кандидатури // Земля і Воля. 1911. № 18. 21.V. С. 2; № 19. 28.V. С. 2; № 20. 4.VI. С. 1; № 21. 11.VI. С. 1; № 22. 14.VI. С. 1; № 23. 18.VI. С. 1.

⁶⁹ З виборчого руху // Там само. № 21. 11.VI. С. 5.

⁷⁰ Українські виборцї Львова, Перемишля, Стрия, Калуша, Коломиї і Ярослава! // Там само. № 23. 18.VI. С. 1.

⁷¹ Вислїд виборів у східній Галичинї, дня 19 червня // Там само. № 24. 25.VI. С. 2; Wybory do Izby posłów Rady państwa // Gazeta Lwowska. 1911. Nr. 139. 21.VI. S. 2.

⁷² Вислїд других виборів у східній Галичинї, дня 26 червня // Земля і Воля. 1911. № 25. 2.VII. С. 2.

⁷³ IV Конґрес У.С.Д.П. // Там само. № 37. 30.ХІІ. С. 2.

⁷⁴ Там само.

⁷⁵ Biedrzycka Agnieszka. Kalendarium Lwowa 1918–1939. Kraków : Universitas, 2012. S. 6.

⁷⁶ Васьків Назар. Українсько-єврейські взаємини у програмах та діяльності УНДП (1899–1914) // Наукові зошити історичного факультету Львівського університету. 2014. Вип. 15. С. 78–81.

⁷⁷ IV Конґрес У.С.Д.П. // Земля і Воля. 1911. № 37. 30.ХІІ. С. 2.

⁷⁸ Там само. С. 3.

⁷⁹ Там само. С. 2–3.

⁸⁰ Там само. С. 3; Товаришки і Товариші! // Земля і Воля. 1911. № 37. 30.ХІІ. С. 1.

⁸¹ IV Конґрес У.С.Д.П. // Там само. С. 3.

⁸² Там само. С. 3.

⁸³ Оповіщенє // Земля і Воля. 1911. № 37. 30.ХІІ. С. 1.

⁸⁴ Романюк М. Земля і Воля // Українська преса в Україні та світі ХІХ–ХХ ст. : Історико-бібліографічне дослідження. Львів, 2011. Т. 3. С. 89.

⁸⁵ Чернецький Антін. До історії українського професіонального руху. С. 38; Романюк М. Зелїзничник // Українська преса в Україні та світі ХІХ–ХХ ст. Т. 3. С. 362.

⁸⁶ Левинський В. Нарис розвитку українського робітничого руху в Галичині. С. 93–95; Ганкевич Лев. З минулого нашої партії. С. 22; Чернецький А. Спомини з мого життя. 2001. С. 40–44.

⁸⁷ Див. описи: Передирій В. Вперед: Одноднївка Екзекутивного Комітету У.С.Д.П. // Українська преса в Україні та світі ХІХ–ХХ ст. : Історико-бібліографічне дослідження. Львів, 2014. Т. 4. С. 55–56; Передирій В. Вперед (1911–1913) // Там само. С. 56–60.

⁸⁸ Розбитє української соціял-демократії в Галичинї // Свобода. Джерзи Сіти, 1912. № 1. 4.І. С. 9.

⁸⁹ Стислий текст реферату й резолюцію див.: Конференція У.С.Д.П. // Земля і Воля. 1912. № 10. 9.ІІІ. С. 1.

⁹⁰ Стислий виклад тексту реферату й резолюція: Там само. С. 2.

⁹¹ Див.: Грушевський М. Відлучення Холмщини // Літературно-Науковий Вістник. 1912. Т. 59. Кн. 7. С. 3–12; Те саме // Грушевський М. Твори : у 50 т. Львів : Світ, 2005. Т. 2 / Упоряд. Ігор Гирич, Світлана Панькова ; Автор коментарів: Світлана Панькова. С. 207–215. Коментар до статті: Там само. С. 532–533.

⁹² В холмскій справі // Земля і Воля. 1912. № 18. 1.VI. С. 4.

⁹³ Див. текст виступу Меленя: Манїфестація за україньским унїверзитетом // Там само. С. 1.

⁹⁴ V. Конґрес У. С. Д. П. у Львові // Праця: часопись для робочого люду, орґан української соціялдемократії. Л., 1914. № 2. 15.IV. С. 1.

⁹⁵ Там само; З партійного руху // Там само. С. 3; Ганкевич Лев. З минулого нашої партії. С. 22, 24.

⁹⁶ Жерноклеєв О. Національні секції австрійської соціал-демократії в Галичині й на Буковині (1890–1918 рр.). С. 429.

⁹⁷ Остапчук Яцко. Подих з недавньої бувальщини (Думки, спогади з мого життя) // Збаражчина: Збірник споминів, статтей і матеріялів / Наукове Товариство ім. Шевченка. Комісія реґіональних дослідів і публікацій. Нью-Йорк, 1968 (Український Архів, т. XVII). С. 339.

⁹⁸ Теофіль Мелень… Некролог // Дїло. Відень, 1915. № 236 (28). 17.V. С. 2.

⁹⁹ Остапчук Яцко. Подих з недавньої бувальщини. С. 340.

¹⁰⁰ Темницький Вол. Теофіль Мелень Некролог // Вістник Союза визволення України. 1915. № 21/22 : Червень/липень. С. 23.

¹⁰¹ Мелень Т. З побуту під росийською інвазиєю у Львові / Теофіль Мелень // Дїло. 1915. № 237 (29). 24.VII. С. 5. Також редакційна вступна замітка: Редакция. Бл. п. Теофіль Мелень… // Там само. С. 1.

¹⁰² Темницький В. Тов. Теофіль Мелень Некролог // Калєндар «Впереду» 1920. С. 256.

¹⁰³ Мелень Т. З побуту під росийською інвазиєю у Львові. С. 1.

¹⁰⁴ Там само. С. 2.

¹⁰⁵ Там само.

¹⁰⁶ Там само. С. 2–3.

¹⁰⁷ Там само. С. 5. Також див. републікацію: ZBRUČ. URL. Розміщено: 24.07.1915.

¹⁰⁸ Мелень Т. Збори Сїчових Стрільцїв у Варпалянцї / Т. М. // Вістник Союза визволення України. 1915. № 19/20 : май/червень. С. 6.

¹⁰⁹ Мелень Т. Із днїв крівавої слави / Т. М. // Там само. С. 8–10.

¹¹⁰ Там само. С. 8.

¹¹¹ Там само. С. 10.

¹¹² Теофіль Мелень… Некролог // Дїло. Відень, 1915. № 236 (28). 17.V. С. 2.

¹¹³ † Теофіль Мелень // Вістник Союза визволення України. 1915. № 21/22 : Червень/липень. С. 21.

¹¹⁴ Навроцький Осип. Українське село і Українські Січові Стрільці : спомин з 1915 року // За волю України : Історичний збірник УСС : В 50-ліття збройного виступу Українських Січових Стрільців проти Москви : 1914–1964 / Гол. ред. Степан Ріпецький. Ню Йорк : Видання Головної Управи Братства УСС, 1967. С. 175.

¹¹⁵ Темницький Вол. Теофіль Мелень Некролог // Вістник Союза визволення України. 1915. № 21/22 : Червень/липень. С. 23.

¹¹⁶ Мелень Т. Гимн щастя / Теофіль Мелень // Літературно-Науковий Вістник. 1901. Т. 13. Кн. 2. С. 190–192. Див. також передрук під назвою, у якій слово «Гимн» помилково замінено на «Рими»: Мелень Теофіль. Рими щастя // Розіп’ята муза: Антологія українських поетів, які загинули насильницькою смертю: у 2 т. Львів : Піраміда, 2011. Т. 1. С. 22–23.

¹¹⁷ Mełeń Teofil. Taras Szewczenko. W 38 rocznicę zgonu / T. M. // Promień: Pismo poświęcone sprawom młodzieży szkolnej. 1899. Nr. 1. 1.II. S. 23–24.

¹¹⁸ «Promień» // Молода Україна. 1900. № 1. С. 39–40.

¹¹⁹ Ukraińska literatura / Według dra Iwana Franki i dra Ołeksandra Kołessy napisał M. Ł. // Promień. 1899. Nr. 9. 1.X. S. 190–195; Nr. 10. 1.XI. S. 222–226.

¹²⁰ Криптонім M. Ł. розкрито у вид.: Дей О. І. Словник українських псевдонімів та крипонімів (XVI–XX ст.). Київ : Наукова думка, 1969. C. 237.

¹²¹ Ukraińska literatura. Według dra Iwana Franki i dra Ołeksandra Kołessy napisał M. Ł. // Promień. 1899. Nr. 9. 1.X. S. 190.

¹²² Mełeń Teofil. Taras Szewczenko. S. 23. Тут і далі переклад цитат з публікацій Т. Меленя польською мовою – Є. Нахліка.

¹²³ Ibid. S. 24.

¹²⁴ Szewczenko T. Do Osnowianenka / Taras Szewczenko // Promień. 1899. Nr. 1. 1.II. S. 24–25.

¹²⁵ Szewczenko T. Lacham (B. Zaleskomu) / Taras Szewczenko // Ibid. S. 28.

¹²⁶ Мелень Теофіль. Павло Грабовський // Молода Україна. 1902. № 6: Грудень/1903. № 7: Сїчень. С. 230.

¹²⁷ Львівське робітництво Шевченкови // Земля і Воля. 1911. № 13. 9.IV. С. 2–3.

¹²⁸ Там само. С. 3.

¹²⁹ Там само. Текст промови Д. Донцова подано скорочено.

¹³⁰ Мелень Т. Культ Шевченка / Теофіль Мелень // Вістник Союза визволення України. 1915. № 13/14. 4.IV. С. 10–12.

¹³¹ Там само. С. 11.

¹³² Там само. С. 10.

¹³³ Там само. С. 10–11.

¹³⁴ Там само. С. 11.

¹³⁵ Там само.

¹³⁶ Там само.

¹³⁷ Там само. С. 12.

¹³⁸ Мелень Т. Український Лєґіон / Теофіль Мелень // Там само. № 15/16. 24.IV. С. 8–9.

¹³⁹ Там само. С. 8.

¹⁴⁰ Там само. С. 9.

¹⁴¹ Там само. С. 8.

¹⁴² Там само. Також див.: Мелень Теофіль. Український Леґіон // За волю України : Історичний збірник УСС : В 50-ліття збройного виступу Українських Січових Стрільців проти Москви : 1914–1964 / Гол. ред. Степан Ріпецький. Ню Йорк : Видання Головної Управи Братства УСС, 1967. С. 34–37.

¹⁴³ Мелень Теофіль. Шевченкове свято у Варпалянці / Т. М. // Вістник Союза визволення України. 1915. № 19/20 : май/червень. С. 12–13.

¹⁴⁴ Там само. С. 12.

¹⁴⁵ Там само. С. 12–13.

¹⁴⁶ Там само. С. 13.

¹⁴⁷ Січинський Денис. Солоспіви / Упоряд. М. Логойда. Львів, 1997.

¹⁴⁸ Мелень Т.. Шевченкове свято у Варпалянці. С. 13. Також див.: Мелень Теофіль. Промова на Шевченківськім святі в коші Українських Січових Стрільців 29-го квітня 1915 р. у Варпалянці коло Мукачева на Закарпатті, на замку князів Коріятовичів // За волю України : Історичний збірник УСС . С. 64–65.

¹⁴⁹ Mełeń Teofil. Wasyl Stefanyk / T. M. // Promień. 1899. Nr. 6. 1.VII. S. 154–155.

¹⁵⁰ Ibid. S. 154.

¹⁵¹ Ibid. S. 155–156.

¹⁵² Ibid. S. 156–157.

¹⁵³ «Promień» // Молода Україна. 1900. № 1. С. 40.

¹⁵⁴ Мелень Т. Василь Стефаник / Теофіль Мелень // Молода Україна. 1901. № 8/9. С. 316–319.

¹⁵⁵ Mełeń Teofil. Wasyl Stefanyk. S. 155.

¹⁵⁶ Мелень Т. Василь Стефаник. С. 319.

¹⁵⁷ Там само. С. 318.

¹⁵⁸ Там само.

¹⁵⁹ Там само. С. 318–319.

¹⁶⁰ Там само. С. 318.

¹⁶¹ Там само. С. 319.

¹⁶² Мелень Т. Джордано Бруно / Теофіль Мелень // Молода Україна. 1900. № 3. С. 108–111.

¹⁶³ Там само. С. 111.

¹⁶⁴ Там само. С. 110.

¹⁶⁵ Там само. С. 108.

¹⁶⁶ Там само. С. 111.

¹⁶⁷ Мелень Т. «Wiedza i życie» / Теофіль Мелень // Там само. № 7. С. 285–290.

¹⁶⁸ Там само. С. 285.

¹⁶⁹ Там само. С. 289.

¹⁷⁰ Там само.

¹⁷¹ Там само. С. 289–290.

¹⁷² Мелень Т. Григорий Савич Сковорода / Теофіль Мелень // Молода Україна. 1900. № 11. С. 413–416; № 12. С. 459–469.

¹⁷³ Там само. № 12. С. 459–460.

¹⁷⁴ Там само. С. 460–461.

¹⁷⁵ Там само. С. 459.

¹⁷⁶ Там само. С. 460.

¹⁷⁷ Там само. С. 461.

¹⁷⁸ Там само. С. 462.

¹⁷⁹ З «Научного кружка» товариства «Академічна Громада» // Молода Україна. 1902. № 6 : Грудень / 1903. № 7 : Сїчень. С. 242.

¹⁸⁰ Мелень Т. Павло Грабовський / Теофіль Мелень // Там само. С. 224–239.

¹⁸¹ Там само. С. 231.

¹⁸² Маковей О. Павло Грабовський. (Дещо про його житє і діяльність) // Літературно-Науковий Вістник. 1899. Т. 6. Кн. 4. С. 29.

¹⁸³ Там само. С. 30.

¹⁸⁴ Мелень Т. Павло Грабовський. С. 232.

¹⁸⁵ Там само. С. 238.

¹⁸⁶ Там само. С. 235.

¹⁸⁷ Там само. С. 236.

¹⁸⁸ Там само. С. 238.

¹⁸⁹ Там само. С. 236.

¹⁹⁰ Там само. С. 238.

¹⁹¹ Там само. С. 239.

¹⁹² Там само. С. 225.

¹⁹³ Маковей О. Павло Грабовський. (Дещо про його житє і діяльність). С. 25.

¹⁹⁴ Мелень Т. Павло Грабовський. С. 226.

¹⁹⁵ Франко І. Сумна відомість / І. Франко // Житє і Слово. 1897. Т. 6. Кн. 1. С. 80–81. До «Зібрання творів» (1976–1986) замітки не вміщено, як можна здогадуватися, тому, що описана в ній недоля «одного із талановитих молодих письменників українських», який «на далекій Сибірі» «покутує <…> у тім пеклі за несповнені гріхи», надто вже нагадувала сибірські заслання українських дисидентів 1972–1986 рр. Передруковано в «Додаткових томах» т. 54, с. 59, але, на жаль, через недогляд – без останнього Франкового абзацу, поданого після листа Грабовського й, мабуть, тому сприйнятого за текст листа. До того ж у коментарі до передруку не пояснено, що Франкова замітка стосується публікації цього листа. Ось цей завершальний зворушливий абзац Франка, написаний з гнівом до гнобителів і щирим співчуттям та товариською любов’ю до поета-страдника:

«Доконали людоїди ще одну молоду силу, понівечили гарний талант, що міг би був зробити чимало доброго серед своєї рідної суспільности. І нема тої сили, щоби хоч тепер, засудженого на смерть самою природою, вирвала його з пазурів варварської адміністрації, облекшила йому муки конаня! Терпи ж, наш нещасний, сердешний товаришу! Неси до могили свій важкий хрест, та знай, що тут, далеко, в рідному краю, тебе знають і люблять і що ім’я твоє яснітиме в ряді тих наших мучеників, що, наче стяг боєвий, ведуть і вестимуть цілі поколіня до боротьби з усякою самоволею, з усяким гнетом – чи то індівідуальним, чи національним!» (Франко І. Сумна відомість // Житє і Слово. 1897. Т. 6. Кн. 1. С. 81).

До речі, у 20-томнику Франкову замітку передруковано повністю: Франко І. Сумна відомість // Твори : у 20 т. Київ : Держлітвидав, 1955. Т. 17. С. 234–235.

Див. обидва листи Грабовського до Франка, а також примітки до них у вид.: Грабовський П. Зібрання творів : у 3 т. Київ : Вид-во АН УРСР, 1960. Т. 3 / Текст підготували і примітки написали: І. О. Дзеверін, О. І. Кисельов, М. Є. Сиваченко. С. 214–216, 259, 343–344, 354. У примітці до листа від 17 грудня 1896 р. повністю передруковано Франкову замітку «Сумна відомість» (Там само. С. 354). Тоді, за часів так званої хрущовської відлиги, коли після сталінських репресій поверталися із Сибіру засланці й відбувалася бодай вибіркова реабілітація репресованих, це ще можна було зробити.

¹⁹⁶ Мелень Т. Павло Грабовський. С. 230.

¹⁹⁷ Там само.

¹⁹⁸ Там само. С. 231.

¹⁹⁹ Там само. С. 229–230.

²⁰⁰ Там само. С. 231.

²⁰¹ Там само. С. 229.

²⁰² Там само. С. 228.

²⁰³ Там само.

²⁰⁴ Там само. С. 229.

²⁰⁵ Там само. С. С. 229–230.

03.09.2020