Евген Косевич: за українську державність і університет

 

Хоча постать Евгена Косевича, українського громадсько-політичного та освітнього діяча, студентського активіста, публіциста, перекладача, збирача фольклору, адвоката кінця ХІХ – початку ХХ ст. у Галичині, не є зовсім невідомою (персоналії про нього, щоправда, досить скупі, містяться в сучасних енциклопедичних та словникових виданнях¹, принагідні згадки – у статтях і монографіях, див. далі поклики), усе-таки він заслуговує на повніше, окреме висвітлення. То більше, що для цього є нагода: цьогоріч минає 145 років від дня його народження.

 

Евген (інші варіанти українською мовою: Евгений, Євген) Косевич народився 13 січня 1875 р. в с. Фалиші (тепер Стрийського р-ну Львівської обл.)² і став одним з яскравих репрезентантів покоління 1890-х, яке на повну силу заявило про себе наприкінці цього десятиріччя, а особливо на початку наступного.

 

 

Гімназійна пертурбація

 

Під час навчання у Станіславівській гімназії Евген брав участь в учнівському гуртку «Поступ», який діяв у 1889–1890 рр. Від вересня 1889 р. таємні збори відбувалися на помешканні Косевича, куди переїхав Денис Лукіянович. Учасником гуртка був також Михайло Яцків. На зборах гуртківці знайомилися з творами письменників, виголошували доповіді, Косевич виступив на тему «Про народні пісні». З протоколів слідства видно, що учні читали журнал Русько-української радикальної партії (РУРП) «Народ», народовські часописи «Діло», «Зоря», «Батьківщина», твори І. Франка, М. Павлика, М. Драгоманова, видання товариства «Просвіта», серії «Русько-українська бібліотека» Евгена Олесницького та ін.

 

Члени гуртка долучилися до організування Шевченківського вечора, присвяченого роковинам смерти поета, зокрема Д. Лукіянович розповсюджував квитки³. На цьому музично-декламаційному заході, що відбувся під проводом місцевого товариства «Руська Бесіда» у Станіславові в залі міщанського казино в понеділок 31 березня 1890 р. (почався о 7-й вечора), Іван Франко прочитав доповідь «“Тополя” Шевченкова»⁴. Святковий захід завершився комерсом (товариською вечерею) у приміщенні «Руської Бесіди», на якому двічі промовляв Франко, а Корнило Устіянович запропонував тост на його честь, і зібрані заспівали Франкові «Многая літа!». Комерс закінчився год. о 3-й ночі, але залишилася ще «весела громада молодших людей і довго розправляла ще про порушені на комерсі справи»⁵. Можливо, саме тоді, коли не на комерсі, де його, 15-річного учня V класу гімназії, могло й не бути, то хоча б на самому вечорі, Косевич якщо не познайомився особисто з Франком, то принаймні бачив його і слухав.

 

Однак невдовзі учасники гуртка зазнали переслідувань. За донесенням директора Станіславівської гімназії Крайовій шкільній раді у Львові від 6 червня 1890 р., «слідство в справі учнів <…> з приводу антирелігійних розмов і таємних зборів, що проводились з метою поширення антирелігійних та ворожих існуючому ладові настроїв», з’ясувало, що «ці тенденції» з’явилися ще в червні 1889 р., притому одним із носіїв їх був Д. Лукіянович, учень VI класу, і що

«дальші сліди цього релігійного та морального зіпсуття ведуть до Франка і Павлика у Львові, які достачили <…> книжки антирелігійного та соціалістичного змісту».

 

А в жовтні 1889 р.

«керівництво тією агітацією взяв у свої руки Денис Лук’янович і влаштовував у себе на квартирі збори, до яких залучав щораз більше учнів, давав їм соціалістичні книжки <…> і настроював доповідями проти релігії і суспільного ладу».

 

Це розкрилося в середині травня 1890 р., коли «окремі учасники цих зборів повели блюзнірські розмови, чим викликали обурення в товаришів», які повідомили про це гімназійних катехитів (римо-католицького та греко-католицького). Розслідування цих розмов та обшук «на квартирі Лук’яновича і Косевича», що їх провели директор і греко-католицький катехит Михайло Семенів, «показали всю серйозність та розмах цієї справи». У додатку директор подав протокол засідання педагогічної ради гімназії з пропозицією усунення сімох учнів, персональні відомості про них, книжки й листи, вилучені при обшуку в Лукіяновича⁶.

 

Згідно з протоколом засідання педагогічної ради гімназії від 4 червня 1890 р. «в справі антирелігійної та соціалістичної агітації, яка проводилась учнями», педагогічний колектив ухвалив, зокрема, усунути учня VI класу Д. Лукіяновича «з усіх крайових шкіл»; учня V класу Косевича – «з усіх середніх шкіл краю»; учня IV класу М. Яцкова – «із середніх шкіл Станіславова»; директор заборонив їм відвідувати гімназію «до остаточного вирішення їх справи» Крайовою шкільною радою⁷.

 

На підставі одержаних документів Крайова шкільна рада 24 червня 1890 р. застосувала «дисциплінарну кару»: «тимчасово» (до завершення «карно-судового слідства») усунула зі Станіславівської гімназії Лукіяновича, Косевича і Яцкова та ще трьох учнів «за проголошування на постійних спільних сходинах ідей, ворожих існуючому суспільному ладові і таких, що свідчать про їх релігійну та моральну розбещеність»⁸. 7 травня 1891 р., після оголошення судового вироку, Крайова шкільна рада відрахувала «з усіх середніх шкіл Галичини» Лукіяновича і «Євгена Косевича, що народився 1875 року у Фаліші», засуджених Львівським крайовим судом у карних справах «до ув’язнення за злочин зневажання релігії»; Яцкова «за участь у заборонених сходинах» усунула лише зі Станіславівської гімназії⁹. Через судовий засуд і тюремну кару Косевич до шкільного навчання вже не повернувся. Щойно після кількарічних зусиль дістав дозвіл скласти матуру (іспити на атестат зрілости) екстерном¹⁰.

 

Так уже в юнацькому віці почалася суспільна біографія Евгена Косевича.

 

Колишній діяч радикальної та соціал-демократичної партій Яцко Остапчук (*1873–†1959) згадував після Другої світової війни, як він, виключений із Львівської Академічної та Тернопільської гімназій за вільнодумство, антиклерикальні висловлювання, читання радикальної преси та зв’язки з радикалами Франком і Павликом, безуспішно пробував продовжити навчання у Чернівецькій гімназії, а по дорозі з Буковини додому заїхав «до Станіславова, щоб познайомитись з трьома провідниками місцевої гімназійної молоді – Володимиром Гнатюком, Євгеном Косевичем і Левом Турбацьким, які були в восьмій клясі». Розголос про їхню громадську активність поширювався Галичиною: «Я чув про них, коли був у Львові, а вони чули також про мої пригоди»¹¹. Остапчук так описав гімназійних товаришів:

 

«Всі три станиславівські учні зробили на мене дуже корисне враження. Мали широкий світогляд, добре знали минуле нашого народу і дивились ясно в його майбутнє.

 

Косевич відзначався живим, кипучим темпераментом; Турбацький був також енергійної вдачі, але виглядав більш розважним; Гнатюк різнився характером від обидвох: був поважний, вдумливий, маломовний. Всіх трьох я оцінював як багатонадійних молодих людей. <…> Косевич став незабаром одним з провідників студентської молоді, коли вона боролась за український університет»¹².

 

Вище у спогадах Остапчук зазначив, що «слідство проти вільнодумних учнів» у Тернопільській гімназії було проведене наприкінці червня 1890 р., внаслідок чого директор змусив його піти з гімназії¹³. Від осени 1891 р. до 1 лютого 1892 р. він провчився у Львові в українській Академічній гімназії, після чого директор Василь Ільницький видав йому свідоцтво про закінчення першого півріччя й також змусив залишити гімназію¹⁴. Остапчук повернувся до Тернопільської гімназії, але звідти його невдовзі (десь наприкінці другого півріччя 1891/92 навчального року) знову вигнали, а Крайова шкільна рада «розширила прогнання на всі середні школи країни»¹⁵, тобто Галичини. Тож він спробував податися на навчання в інший коронний край Австрійської імперії – Герцогство Буковину. З його спогадів видно, що він приїхав до Чернівців першої декади вересня 1892 р., коли «університетські вакації» мали ще потривати «два-три тижні» (навчальний рік починався з жовтня), і пробув там «кілька днів»¹⁶. Отже, десь другої декади вересня 1892 р. на зворотній дорозі заїхав до Станіславова. Косевич тоді вже не був учнем місцевої гімназії, хіба що міг мешкати у Станіславові або приїхати туди до товаришів. Хай там як, а Яцко Остапчук залишив цікаве свідчення про юного Евгена у порівнянні з його товаришами.

 

 

Рання співпраця і листування з Франком

 

Франко і Косевич час від часу зустрічалися, спілкувалися, листувалися, співпрацювали. У Франковому фонді в Інституті літератури ім. Т. Г. Шевченка (далі – ІЛ) збереглися три листи від нього. У листі від 19 липня 1892 р. з с. Викторова (тепер Вікторів Галицького р-ну Івано-Франківської обл.) Косевич надіслав Франкові свої записи українських народних прислів’їв, приказок і загадок, зазначивши:

 

«Довідавшись від товаришів дрогобицких, що Вам тепер потрібні приповідки, посилаю Вам кілька приповідок й загадок. Не знаю, чи вони на що знадобляться, чи ні, бо не маю етноґрафічних студій <…>».

 

Повідомив, що надсилає переказом 1 злотий для передплати «за теперішний квартал» на двотижневик «Народ», що надходить до Станіславова на адресу Осипа Каєтановича, і 1 злотий за два примірники Гейне¹⁷. Йшлося про книжку Гайнріха Гайне «Вибір поезій Генріха Гейне (Німеччина. Байки для дітей) / Переклав і пояснив Іван Франко» (Львів: Накладом Товариства «Академічне Братство», 1892).

 

Лист містить: нумеровані «Приповідки», І–ХХ, під ними нотатка: «(записані всі в пов. Станіславскім)»¹⁸; доповнення «Ще приповідки», ХХІ–XXV¹⁹, тобто всього 25 прислів’їв та приказок; «Загадки», І–ХХІХ²⁰. У передмові (першодрук: Етноґрафічний збірник. 1901. Т. 10) до першого тому «Галицько-руських народних приповідок» (Львів, 1905) Франко перелічив «більші або менші, давніші або новіші рукописні збірки» [т. 38, с. 298], які ввійшли до його видання, і серед них: «К о с е в и ч  Е в г е н,  збірка з різних неозначених ближче сіл Станіславівського пов.» [т. 38, с. 299; у першодруку: «близше», тобто «точніше»; у «Зібранні творів» помилково: «ближчих»].

 

В іншому листі (без дати) Косевич настійливо запрошував Франка приїхати й виступити на вічі, що мало відбутися 1 листопада в містечку Єзуполі під Станіславовом (тепер селище Тисменицького р-ну Івано-Франківської обл.), а початися о 1-й год. пополудні. Косевич пояснював:

 

«Єзупіль – на цілу Станіславівщину найбільше гніздо радикалізму, тож і ходить нам о се, щоби віче випало якнайбільше величаво. Партиї інші стали тепер в “прихильно вижидаючій” позициї до нас, отже, ніхто нам з їх сторони перешкоджати не буде, а власне се, що поляки єзупільскі спроваджують собі Стапіньского і що они будуть більше говорити від русинів [тобто, ніж русини. – Є. Н., О. Н.], надасть вічо[ви] характер віча Stronnictwa Ludowego, єсли якнайбільше бесід зо сторони руских радикалів не буде. Ми всі числимо, що Ви приїдете напевно»²¹.

 

Прохав «лиш порозумітись» із В’ячеславом Будзиновським, бо його запросили також, і він обіцяв Косевичу приїхати²². «Прошу Вас іще раз – приїдьте конче, бо інакше віче не удасться», – наголосив Косевич насамкінець. Підписався: «Остаю з поважанєм Евгений Косевич»²³.

 

Польська селянська партія у Галичині Stronnictwo Ludowe (Народна Партія) була заснована 28 липня 1895 р. (від 27 лютого 1903 р. назва: Polskie Stronnictwo Ludowe – Польська Народна Партія). Ян Стапінський (Stapiński, *1867–†1946) – польський публіцист, співредактор газети «Kurjer Lwowski» в 1894–1903 рр., політик, один із засновників Народної партії, 1903 року став її секретарем, а в 1908–1913 рр. був головою. У 1898–1900 i 1907–1918 рр. – посол австрійського парламенту. Правдоподібно, листа написано в Станіславові у жовтні котрогось із 1895, 1896 або 1897 рр., коли вже існувала польська Народна партія і ще до вступу Косевича до Львівського університету. Франкознавча біографістика не фіксує перебування Франка в Єзуполі²⁴.

 

Косевич був залучений до редагування львівської газети «Громадський Голос», друкованого органу РУРП. У листі до Михайла Павлика від 16 травня 1897 р. (Павликові помітки «Завадів, 16.V 97» і «Штемпель стрийської пошти 17.V 1897» [т. 50, с. 483] вказують на те, що листа написано в с. Завадові, тепер Стрийського р-ну Львівської обл.) Франко запитував:

 

«Що робиться з “Гром[адським] Голосом”? Чи видали його на 15? Шлю на Ваші руки ті матеріали, які є у мене, б[удь] л[аска], зробіть що з ними або передайте Вітикові чи Косевичеві, нехай видадуть хоч півнумера» [т. 50, с. 91].

 

На той час «Громадський Голос» був двотижневиком, офіційно видавав його і відповідав за ред. Франко; від листопада 1897 р. (№ 22) ці функції перебрав на себе Павлик²⁵. Семен Вітик (*1876–†1937), секретар РУРП (від 1899 р. – член і засновник Української соціал-демократичної партії Галичини і Буковини – УСДП), від 1896 р. мешкав у Львові на квартирі, що їх винаймала родина Франка на вул. Крижовій, 12 (тепер вул. Генерала Чупринки), і допомагав письменникові редагувати «Громадський Голос» (див. лист М. Павлика до Людмили Драгоманової від 7 липня 1896 р. зі Львова²⁶).

 

 

Громадська активність під час навчання у Львівському університеті.

«Молода Україна»

 

Упродовж 1899 р. Косевич, студент правничого факультету Львівського університету, брав активну участь у політичних і культурних заходах молоді. У студентське життя вступив «– в порівнаню з загалом – вже виробленою індивідуальностию і тут швидко заняв впливове становище»²⁷. Виступив на «вечерницях, устроєних заходом української молодіжи в честь пок. Михайла Драгоманова»:

 

«<…> промови бесідників Е. Косевича і Т. Меленя подали характеристику сего незвичайного чоловіка, що добре бачив усі хиби нашої суспільности і картав їх остро»²⁸.

 

Судячи з хронології викладу подій у цій хронікальній статті, студентський вечір, присвячений Драгоманову, відбувся після Шевченківського, проведеного 10 березня, і перед студентським вічем, що відбулося 13 липня²⁹. Правдоподібно, був приурочений до четвертих роковин смерти Драгоманова (помер 20 червня / 2 липня 1895 р.). М. Павлик у листі до Людмили Драгоманової від 21 червня 1899 р. сповіщав: «Поминки М[ихайла] П[етрови]ча відложено на скілька день»³⁰. Від імени української молоді Косевич промовляв на студентському вічі 16 грудня в справі поляка Каспера Войнара; у виступі на «людовому концерті» 18 грудня «вказав на потребу злуки українців без ріжниці кляс»³¹.

 

«Студент прав» Косевич входив до організаційного комітету першого віча студентів-українців Австрійської імперії у справі заснування українського університету у Львові і головував на вічі, що відбулося 13 липня 1899 р. в четвер пополудні (від 15.30) у великій залі готелю «Belle Vue» у Львові («Бельвю», тепер буд. № 7 на просп. Свободи, де розміщена торгова галерея «Опера Пасаж»). Вічевиків зібралося до 450. Після виголошення вітальних листів і телеграм «голова віча» Косевич виступив із завершальною промовою, у якій наголосив, що «присутна тут духом вся українсько-руська суспільність без ріжниці кляс і станів» є «доказом», що порушена справа українського університету – «одна з насущних потреб цілої нациї»³². На голову віча запропонував обрати Косевича колишній голова «Академічної Громади» Гриць Гарматій³³. Оскільки Косевич був «студентом прав» Львівського університету літнього семестру 1898/99 навчального року, то вступив не пізніше жовтня 1898 р.

 

Після віча того-таки дня «на довірочних зборах» молоді утворено неформальну, а тому нелегальну молодіжну організацію «Молода Україна» з головним комітетом у Львові та місцевими осередками при кожній вищій школі Австрійської імперії, де навчаються українці³⁴. Крім студентів до неї увійшли учні старших класів галицьких і буковинських гімназій. Її очолили (без виборів, лише завдяки власній активності) десять найдіяльніших студентів – так званий «Комітет Десяти»: Володимир Старосольський (головний ініціатор утворення та фактичний лідер організації), Олекса Грабовський (голова комітету, єдиний, хто був обраний його членами), Косевич, Лонгин Цегельський, Володимир Темницький, Антін Крушельницький, Теофіль Мелень, Михайло Галущинський, Семен (Сень) Ґорук і «ще один член, про якого хроніки не згадують»³⁵.

 

На тих-таки зборах доручено головному організаційному комітетові заснувати часопис для молоді. Восени 1899 р. утворено редакційний комітет у складі О. Грабовського, В. Старосольського, Косевича, Л. Цегельського, В. Темницького, А. Крушельницького і С. Ґорука³⁶, тобто з більшости членів «Комітету Десяти». У січні 1900 р. вийшло перше число львівського місячника «Молода Україна: часопись української молодіжи», який мав державницьке й соціалістичне спрямування³⁷. У програмовій редакційній статті Старосольського і Косевича в першому числі журналу (за січень 1900 р., с. 1–5) прямо заявлено:

 

«Наша национальна ідея – се не само питанє мови, не само питанє етноґрафічної відрубности, се питанє політичної независимости, питанє потреб поневолених верств нашого народу, повної социальної справедливости <…>»³⁸.

 

Видавцями, відповідальними редакторами й адміністраторами різних чисел «Молодої України» офіційно значилися Мирон Залітач, Антін Крушельницький, Іван Кобилецький, Віктор Цебровський, Степан Баран, Ярослав Стефанович, Осип (Осип Зиновій/Зенон) Шухевич та ін.³⁹ Косевич був одним з ініціаторів і найдіяльніших членів редакційного комітету та співробітників журналу⁴⁰. На титульних сторінках № 8/9, 10 за 1901 р. зазначено прохання всі листи до редакції «надсилати лише на адресу:  Е в г е н  К о с е в и ч  у Львові, Ринок ч. 10, І пов.».

 

У зверненні «Від Редакциї», уміщеному наприкінці першого числа місячника, Косевич і Старосольський покладали на «Товаришів і Товаришок» «обов’язок якнайбільше розширювати і підпомагати наше письмо», мотивуючи їх заохотою до громадської праці:

 

«Сим дадуть вони наглядний доказ, що змістом їх житя – не лиш буденні справи, що вони думають про справи публичні, готові для них працювати та що відчувають потребу обміни думок зі своїми товаришами»⁴¹.

 

Один із провідників УСДП, публіцист і філософ Володимир Левинський (*1880–†1953), редактор київського соціал-демократичного журналу «Дзвін», відзначив у ньому 1913 р., що «українське студентство» 1899 р.

«підняло <…> уперве енерґійну боротьбу за український університет і не покинуло сеї боротьби по нинішний день. Володимир Старосольський і Евген Косевич стоять на чолі сього руху. В 1900 р. починають вони видавати студентський орґан “Молода Україна”, що в життю українського студентства відограв велику ролю. Орґан був редаґований в соціялістичнім дусі, і то більш в дусі соціялістичного романтизму, як реалізму, – соціялізм взагалі був тоді в моді серед студентства. <…> Той ідеалізм, який вона [“Молода Україна”. – Є. Н., О. Н.] розпалювала серед найтупійших одиниць, той запал до громадських справ, до сплачування довгу власному народови, який вона серед студентства будила, нарешті, ся свідомість потреби боротьби, енергійної і завзятої, за українську найвисшу школу, яку вона викрешувала в серцях молоді і суспільства <…>, – все те остане нестертими буквами записане в історії українського національного відродження в Галичині. <…> ніколи пізнійше студентські орґани, що після сецесії повставали і упадали, на стояли на тій висоті, на якій стояла “Молода Україна”»⁴².

 

Згодом інший провідник УСДП, правник і публіцист Лев Ганкевич (*1883–†1962) зазначив, мавши на увазі своїх однопартійців, що «Молоду Україну» «редагували головно наші товариші Евген Косевич, Вол. Старосольський і Волод. Темницький»⁴³.

 

За нашими підрахунками, Косевич став автором опублікованих у журналі 10 статей (з них двох – у співавторстві: однієї – з В. Старосольським, другої – з Л. Цегельським), 2 рефератів (доповідей на студентському вічі та сходинах «Академічної Громади»), 3 рецензій, 1 звернення й 1 повідомлення «Від Редакциї» (обидва – у співавторстві з В. Старосольським⁴⁴), 4 спільних документів (2 звернень, 1 оголошення та 1 заяви), 1 власного перекладу, ще у 2 хронікальних дописах стисло чи розлого викладено зміст його рефератів і промов на різних заходах (студентських вічах, вечорі, народному концерті).

 

Критичні та конструктивні положення статті Косевича «Молодіж і політика» (Молода Україна. 1900. № 2. С. 48–56) нагадують посили ранніх публіцистичних статей Франка – репрезентанта покоління 1870-х. Щоправда, із цього «першого справді не рутеньського, а поступового українського молодого поколіня» Косевич згадав і зацитував лише покійного Остапа Терлецького⁴⁵. За небезпідставним, хоча й утрируваним, спостереженням Косевича,

«Істория нашого відродженя в Галичині – се істория поривів і змагань академічної молодіжи; до основаня всіх інституций, до всякого руху серед нашої суспільности – літературного, чи політичного – давала почин все молодіж»⁴⁶.

 

За твердженням Косевича, на сучасному йому тлі начебто «цілковитого застою в житю політичнім» (чого насправді в тогочасній Галичині не було, бо тривала міжпартійна боротьба й регулярно проходили вибори до Галицького крайового сейму та віденської Державної Ради), «суспільність кладе нове жаданє до молодіжи: “Молодіж повинна заниматися політикою”»⁴⁷.

 

Косевич окреслив сатиричний портрет тогочасного «краснорічивого політика», почасти актуальний і сьогодні:

 

«“Політик” вже не інтересуєся літературою, бо се замало важне, не читає книжок, бо се пусті теориї. Ціль “політики” – перевести вибори. “Політик” не має жадних ідеалів, бо се не потрібне і противиться здоровому глуздови»⁴⁸.

 

З думками раннього Франка, який пропагував науковий раціоналізм, здобутки суспільних наук і теорій та їх застосування для докорінної зміни соціального ладу, перегукуються такі міркування Косевича:

 

«Студиї над всіми галузями социяльних наук – се перша заповідь, що її сповнити мусить молодіж», бо лише «докладне обізнанє зі всіми пружинами социяльного житя» «дає можність поставити ясну і консеквентну проґраму діланя», опрацювати «проєкт реформ суспільних»⁴⁹;

 

«Політика сама собою – се спосіб, яким має змінитися старі порядки; наука дає відповідь, на які треба сі старі порядки змінити, між наукою а політикою нема суперечности, бо політика – се пристосованє наукових вислідів до житя народа <…>»⁵⁰.

 

Щоправда, зрілий Франко позбувся раціоналістичних і сцієнтичних ілюзій стосовно того, що «наука стане верховним принципом історії» [т. 45, с. 125], як твердив він у ранній статті «Мислі о еволюції в історії людськості» (Сьвіт. 1881. № 3, 4, 6–11/12, 14), і натомість у філософсько-історичному полілозі «На склоні віку» (1900) вдумливо зазначив: «Всяке людське діло в далеко більшій мірі виплід людської пристрасти, ніж чистого розуму» [т. 45, с. 291].

 

Водночас Косевич продовжував патетику щойно опублікованої тоді Франкової поеми «Похорон» (збірка «Поеми», 1899), у якій авторового alter ego Мúрона найбільше «мучить» проблема національного самозбереження, самодостатности й гідности «нашого люду», що бачиться йому як «плем’я сонне, і боляще, / І маловірне» [т. 5, с. 89], скалічене національним відступництвом:

 

               І чом відступників у нас так много?

               І чом для них відступство не страшне?

               Чом рідний стяг не тягне їх до свого?

Чому не ганебною вважається «служба ворогу, що з нас ще й кпить?» [т. 5, с. 88].

 

Думки Косевича, проартикульовані в унісон із Франковими, й досі не втратили злободенности:

 

«<…> у жадного другого народа на молодіжи не тяжить тілько обов’язків, що на молодіжи українського народа. Неволений ґеґемонами чотирох народів, <…> виплекав він цілі партиї ренеґатів, що не вірять в його силу і живучість, радо стають в платні найми московського абсолютизму і працюють над загладою свого народа, а суспільність до тої міри затратила почутє своєї єдности, що трактує сих ренеґатів не як єфіяльтів [Ефіальт, родом із Малії, зрадив греків під час битви при Фермопілах. – Є. Н., О. Н.], не як юдів [Юда Іскаріот, апостол, зрадив свого вчителя Ісуса Христа. – Є. Н., О. Н.], не як московську яничарську ґвардию, що її оплачує наш найбільший кат, а як поважних, досьвідчених ґеронтів [геронт – член ради старійшин у грецьких полісах. – Є. Н., О. Н.]», і «сьміє в їх руки складати керму публичного житя»⁵¹.

 

У літературно-публіцистичній статті «Шевченкові обходи» (Молода Україна. 1900. № 5. С. 176–182) Косевич наголосив на непроминальній «революцийній силі» Шевченкової поезії та на потребі під час щорічних березневих «Шевченківських вечерниць» (до роковин поетового ушестя) у «промовах і відчитах» «вказувати мету горячому запалові», розбудженому нею, і «звертати його енерґію на сучасні справи»⁵².

 

Ідею здобуття самостійної України Косевич, як і більшість членів «Комітету Десяти», поєднував із соціалістичними поглядами, ба навіть прихильністю до західноєвропейської (передусім австрійської та німецької) соціал-демократії. Відгукнувся позитивними рецензіями на брошури «Die Socialdemokratie und die Schichten der Studierten» («Соціал-демократія і верстви студентів») німецького соціал-демократичного посла (депутата Райхстагу в Берліні), марксиста, адвоката Вольфґанґа Гайне (Heine) (Молода Україна. 1900. № 6. С. 242–245) і «Akademiker und Sozialismus» («Студенти і соціалізм») «звісного провідника німецької социяльної демократиї» Авґуста Бебеля (Bebel) (Там само. № 12. С. 469–473; підпис: Е. К.). Рецензії становили пропагандистський виклад змісту брошур (власне, відчитів перед студентами Берлінського університету).

 

Косевич опублікував розлогий некролог «Над сьвіжою могилою» (Молода Україна. 1900. № 9/10. С. 341–349) на смерть Вільгельма Лібкнехта (*1926–†7.08.1900), «одного з провідників німецької социяльної демократиї». Висвітлюючи з явною прихильністю його життя і діяльність, підкреслив, що для нього «Росія, ся “тюрма народів”, була <…> олицетворенєм тиранії, і борба против Росиї була вихідною точкою його поглядів на заграничну політику <…>»⁵³. З пієтетом відзначивши, що В. Лібкнехт «для всіх тиранів народів» був «симбольом вічного революціонера духа»⁵⁴, Косевич, таким чином, удався до алюзій на відповідний образ «Вічний революцйонер – / Дух, що тіло рве до бою» [т. 1, с. 22] у Франковому вірші «Гімн» («Вічний революцйонер») (збірка «З вершин і низин», 1887, 1-ше вид.; 1893, 2-ге вид.), а також у вірші Словацького «Odpowiedź na “Psalmy przyszłości”» («Відповідь на “Псалми майбутнього”»), звідки його запозичив Франко: «Wieczny Rewolucjonista, / Pod męką ciał – leżący Duch» («Вічний революціонер – / Дух під муками тіл»).

 

 

Участь Косевича і Франка в полеміці навколо ідеалу самостійної України

 

Поза сумнівом, найрезонанснішою і найвагомішою публікацією Косевича стала його стаття, якою він долучився до полеміки, що зав’язалася між львівськими часописами «Діло» й «Молода Україна», з одного боку, і чернівецькою «Буковиною» – з другого, у зв’язку з виходом у Львові навесні 1900 р. брошури Миколи Міхновського (без підпису) «Самостійна Україна: Промова», на якій зазначено, що її «Видав Е. Косевич». Брошуру опубліковано з ініціативи сина Володимира Антоновича Дмитра Антоновича⁵⁵ як перше видання РУП (Революційної української партії), утвореної 5 лютого ст. ст. 1900 р. (хоча Міхновський не був її членом). У квітні 1900 р. Д. Антонович, один із засновників РУП⁵⁶, листувався з Косевичем, зокрема писав про велике зацікавлення серед молоді на Сході України журналом «Молода Україна»⁵⁷. За словами Юрія Колларда, також одного із засновників РУП⁵⁸, книжечка вийшла друком заходом В. Старосольського і Косевича⁵⁹. В анонімній рецензії охочих придбати її скеровано до Косевича: «Коштує книжочка всего 20 сотиків. Хто хоче купити, нехай удасться до видавця Е. Косевича, Львів, ринок 10»⁶⁰.

 

Після статей Романа Стефановича в «Ділі» 1900 р. «Іґноранція чи цинізм» (№ 124. 3/16.VI) і «Самостійна Україна. (Черновецкій “Буковині” відповідає Роман Стефанович)» (№ 129. 9/22.VI; № 130. 10/23.VI; № 131. 12/25. VI; № 132. 13/26.VI; також окрема брошура: Львів, 1900) і рецензії Стефана Томашівського в червневому числі «Молодої України» на «Самостійну Україну» Міхновського (1900. № 6; підпис: С. Т.)⁶¹ Косевич долучився до полеміки статтею у липневому номері «Молодої України» (натоді відповідальний редактор журналу – А. Крушельницький)⁶². Це доволі різка відповідь на анонімні статті у «Буковині» 1900 р. «Що тепер придумують молоді русини?» (№ 64. 31.V/13.VI) й особливо «Україньска держава» (№ 67. 7/20.VI). Косевич почав статтю покликом на Франка (без зазначення джерела):

 

«Є такі люди – писав колись в полєміці з галицькими народовцями д-р Франко – що їм ніяк не слід пускатися в танець, бо з їхнього танцю тільки всього і користи, що другому настолочуть ногу. Та що зробити з такими людьми, коли вони часом якраз мають велику охоту до танцю.

Сі слова мені пригадалися при читаню вицьвітів політичньої мудрости, що скристалізовалася в двох пашквілях на справу політичньої самостійности України, надрукованих в 64 і 67 числі “Буковини”»⁶³.

 

На противагу статтям «Буковини» Косевич твердив:

 

«І д е а л  с а м о с т і й н о ї  У к р а ї  н и  –  с е  т о й  з н а м е н н и к,  щ о  д о  н ь о г о  т р е б а  з в е с т и  в с і  н а ш і  п о л і т и ч н і  і  к у л ь т у р н і  з м а г а н я <…>»⁶⁴.

 

Далі конкретизував:

 

«І д е а л о м  м о л о д і ж и  н е  л и ш  с а м о с т і й н а,  а л е  в і л ь н а  У к р а ї н а  р о б у ч о г о  н а р о д у  з  з а п е в н е н є м  я к н а й б і л ь ш о г о  в п л и в у  д е м о с у  н а  в с і  д е р ж а в н і  с п р а в и,  з  я к н а й б і л ь ш и м  з д е м о к р а т и з о в а н є м  в с і х  і н с т и т у ц и й»⁶⁵.

 

Завершував свою полемічну статтю Косевич (щоправда, потім дописав постскриптум – відгук на щойно прочитану ще одну статтю в «Буковині» за 8 липня⁶⁶) цитатою строфи із Франкового вірша «Не пора» (першодрук у першому виданні збірки «З вершин і низин», 1887), що натоді вже став одним із національних гімнів:

 

«Глузованя “Буковини” ані раз не ослабили її [молоді. – Є. Н., О. Н.] віри в ідеал самостійної України. Істория нашого національного розвитку визначить сим патріотам заслужене місце в нашому народньому пантеоні; віри в будучність народу не захитають нужденні пашквілі, бо у молодіжи занадто сильна віра в се, що

               Не пора, не пора, не пора

               Москалеви й Ляхови служить,

               Довершилась України кривда стара,

               Нам пора для України жить!»⁶⁷

 

Франко у статті «Поза межами можливого» (ЛНВ. 1900. Т. 12. Кн. 10) вирішив «не <…> вдаватися в деталі сеї суперечки між “Ділом” і “Молодою Україною” з одного а чернівецькою “Буковиною” з другого боку» [т. 45, с. 278–279], однак став на бік публіцистів «Діла» (Р. Стефановича) і «Молодої України» (С. Томашівського й Косевича). Не називавши прізвищ, він, по суті, підтримав державницьку патетику їхніх статей і продовжив їхню критику антисамостійницьких контраргументів «Буковини», зауваживши:

 

«<…> хоч би аргументи двох перших [“Діла” й “Молодої України”. – Є. Н., О. Н.] і не переконали кождого, то проте контраргументація “Буковини”, основана на вбогім арсеналі “простого хлопського розуму”, блискучо доказала повну незгожість і недостаточність сього арсеналу для рішання таких широких і скомплікованих питань» [т. 45, с. 279].

 

Франкова стаття перегукується зі статтею Косевича не лише в головній настанові на «ідеал політичної самостійности» [т. 45, с. 279, 280], «ідеал національної самостійности» [т. 45, с. 285], а й в окремих аргументах. На думку публіциста «Буковини», хоча б яка була «минувшина наша», вона не є аргументом, бо «наш нарід мало що осьвічений і бідний» і йому «не в голові, чи він в Росиї, чи в Астриї, чи в Америці, бо він хоче їсти, а, попоївши, хоче дещо довідатись і бачити»⁶⁸. Та й нема певности, «чи єму було би у своїй власній державі ліпше» з соціального погляду; як негативні приклади, автор наводив болгар і сербів, що мають «уже й тепер свої держави», а проте, як він іронізував, знають, «як то їм сьвітло поводиться!» – «Аж бунтуються мужики з великої розкоші»⁶⁹. Такі соціально орієнтовані міркування нагадують твердження Франка й М. Павлика (у спільній редакційній статті майже десятирічної давности) про те, що панівні верстви «в разі заведення самостійної руської держави в першій лінії з неї би користали, коли тим часом доля робучого люду, в такій самостійній державі, могла би навіть погіршитися». На їхнє тодішнє переконання, національна державність не обов’язково веде до соціального добробуту народних мас, а в тогочасних умовах навіть становить перешкоду для нього:

 

«Самостійність політична в наших часах – се діло страшенно коштовне: для єї виборення і піддержування потрібно затрати такої маси сил і капіталів, що ними любісінько, в рамах існуючих держав, можна устроїти людові робучому далеко корисніше житє. Приміри Сербії, Болгарії, Румунії показують нам наглядно, що самостійність політична, навіть дуже дорого окуплена, зовсім іще не значить поправу долі робучого люду, ані не запевнює цілої “самостійної держави” від чужого визискування економічного і політичного. Нині, при величезнім розвою капіталізму, самостійність політична малих держав є майже простою фікцією <…>»⁷⁰.

 

А тимчасом Косевич закинув «Буковині» непослідовне обстоювання то національно-культурних, то економічних інтересів народу:

 

«Як в Галичині під час заснованя радикальної партиї почала оживлятися дискусия над справами економічними, тоді всякі реакцийні елементи підняли шалений крик про жолудкові ідеї, про інтернаціоналізм радикалів, про помітуванє народними сьвятощами <...>. В сім концерті <…> “Буковина” грала ледви чи не на першій скрипці».

 

Натомість тепер

«ясне сформулованє національної проґрами викликало у сих людий такий самий крик, як і дискусия про економічні потреби народу, як і сформулованє економічньої проґрами. Тепер, як молодіж вся з запалом єднаєся під стягом самостійної України, вони піднесли крик, що вона забуває, що наш нарід бідний і мало що осьвічений»⁷¹.

 

На ці «наглі перескоки з одного становища на друге» у публіцистів «Буковини» звернув увагу, вслід за Косевичем, також Франко у статті «Поза межами можливого»:

 

«Сьогодні вони виливають своє святе обурення на тих, що підносять важність економічного чинника в народнім житті, важність “жолудкових ідей”, – а завтра глянь! Самі вони проти ідеалу політичної самостійности виточують як першу гармату – ті самі жолудкові ідеї… “Наш народ бідний, його визискують усякі лихварі і здирці. Рятуймо свій бідний народ, підносім його економічно, а не гаймо часу на пусті мрії про далекі, до зреалізування неможливі ідеали”» [т. 45, с. 279].

 

Усупереч соціально акцентованій патетиці своєї статті «Формальний і реальний націоналізм» (написана 1889 р.) та спільної з Павликом статті «Руське державне право і народна справа» Франко у статті «Поза межами можливого», визнаючи, як і раніше, що «економічне питання таке важне, таке основне, що й при справі політичної самостійности всякого народу <…> треба класти його як вихідну точку» [т. 45, с. 279], все-таки доводив конечність національного самовладдя для економічного добробуту, а звідси відводив «економічному чинникові» першорядну роль у спонукуванні народу до здобуття національної самостійности:

 

«<…> жолудкові ідеї, тобто національно-економічні питання самі собою, з залізною консеквенцією пруть усяку націю до виборювання для себе політичної самостійности, а в противнім разі розкривають перед нею неминучу перспективу економічного невільництва, занидіння, павперизації, культурного застою і упадку» [т. 45, с. 280].

 

Таким чином, років через десять разючі зміни відбулися і в позиції «Буковини», і в позиції Франка, притому в протилежному напрямі: у «Буковини» (принаймні у трьох публікаціях на тему державної самостійности України) – від національних акцентів до соціальних, загальнолюдських, а у Франка, навпаки, – від соціальних до національних.

 

Пояснюючи, чому в Україні обабіч кордону висунуто «на перший плян нашої національно-політичньої проґрами справу політичньої независимости», Косевич наголосив, що «треба було доконче і ясно висловити, що має бути сінтезою наших змагань [підкреслення наше. – Є. Н., О. Н.], до чого як до остаточньої ціли звести нашу національно-політичню проґраму»; а далі зазначив, що «українська громада» в Галичині «нині» одностайна в тому, що «сею сінтезою [підкреслення наше. – Є. Н., О. Н.] має бути з’єдноченє розділених шматків української території в одну самостійну державу»⁷². Він доводив:

 

«Українська молодіж <…> вповні сьвідома, що праця без ціли, без ясно витиченої мети – <…> се блуканина по бездорожах. Дорогосказом в праці повинен бути ясний суспільний ідеал, а сей ідеал веде у нас за собою в консеквенциї борбу за політичню самостійність України»⁷³.

 

Ці думки й імперативи Косевича Франко розвинув у роздумах про ідеал як «движучу силу в історії людства» [т. 45, с. 283], «головний двигач у сфері матеріальної продукції», у висновках про те, що

«ще більше значіння має ідеал у сфері суспільного і політичного життя», де «синтезом усіх ідеальних змагань [підкреслення наше. – Є. Н., О. Н.] <…> буде ідеал повного, нічим не в’язаного і не обмежуваного (крім добровільних концесій, яких вимагає дружнє життя з сусідами) життя і розвою  н а ц і ї» [т. 45, с. 284].

 

І хай, за Франком, «ідеал національної [тобто державної. – Є. Н., О. Н.] самостійности <…> лежить для нас поки що <…> поза межами можливого», усе ж «тільки від нашої свідомости того ідеалу, від нашої згоди на нього буде залежати» «його осущення» [т. 45, с. 285]. Хоча зрілий, розважливий Франко, на відміну від Косевича та його однодумців-молодоукраїнців, уважав «ідеал національної самостійности» української нації таким, що лежить «поки що <…> поза межами можливого», для них дуже важливо було, що найвідоміший і найавторитетніший галицький письменник підтримав цей ідеал, хоча й із застереженнями про його поки що недосяжність і залежність од волевиявлення народу.

 

 

Референт на вічі за самостійність України

 

На другому вічі української студентської молоді, що відбулося у Львові 14 липня 1900 р. в суботу пополудні у залі готелю «Belle Vue» («Бельвю») з одним питанням у порядку денному – про «справу самостійности України», другим референтом, після Лонгина Цегельського, був Косевич. У вічі взяли участь близько 500 студентів, а також українські професори Львівського університету й українські політики Юліян Романчук, Михайло Павлик, Володимир Охримович, Микола Ганкевич та ін.⁷⁴ З подання Цегельського на вічі одноголосно ухвалено резолюцію «української молодіжи всіх австрійських висших шкіл» про те, що «здвигненє самостійної української держави в етноґрафічних границях є непремінним і доконечним» і що до цього належить спрямувати «всі змаганя і всі сили української нациї»⁷⁵.

 

Косевич у своєму рефераті (доповіді)⁷⁶ палко підтримав резолюцію Цегельського і висловив віру в те, що «великий наш ідеал» «державної самостійности» України «є для нас рівночасно і способом» та засобом («средством»), «що дасть нашому народови повну спромогу стати на висоті всіх культурних наций», «лекше розв’язати питаня, що їх <…> насуває розвій людства», «усунути всі <…> суспільні аномалії», спричинені соціальним антагонізмом і класовою боротьбою⁷⁷. З алюзією на Франка та його вірш «Каменярі» (збірка «З вершин і низин», 1-ше вид. 1887, 2-ге – 1893), де є рядки: «І голос сильний нам згори, як грім, гримить: “Лупайте сю скалу!”» і т. д. [т. 1, с. 66], – Косевич наголосив, що

«справа самостійности України»  «к л и ч е  д о  н а с  г о л о с о м  в е л е т н я  о  п р а ц ю,  о  д і л а;  м о л о д і ж  м у с и т ь  з л о ж и т и  н а  ж е р т о в н и к у  У к р а ї н и  с в о ю  п р а ц ю,  с в о ї  д і л а»⁷⁸.

 

Говорячи про «непроглядні ряди зорґанізованого европейського пролетарияту, що певним кроком, з твердою вірою в зміну теперішних порядків на красші відважно кидається “здобувати красшу долю в боротьбі”!»⁷⁹, він знову алюзійно апелював до Франкової поезії, цього разу – до вірша «Гімн» («Вічний революцйонер…») (також уміщеного в двох виданнях збірки «З вершин і низин»), де є рядки: «добувати, / Хоч синам, як не собі, / Кращу долю в боротьбі» [т. 1, с. 24]. З цих прикладів, а також із наведеного вище уривку з цитуванням гімну «Не пора», видно, що Косевич надихався соціально-революційними та національно-патріотичними віршами Франка. Звертаючи увагу на «український пролетарият», який «починає кидатися в борбу з кривдами», Косевич наполягав:

 

«<…> молодіж, що плекає в серці ідеал самостійної і вільної України», не сміє «стати осторонь від сього руху», а «мусить всі свої сили віддати на услуги працюючих кляс, що становлять український народ», бо не може «бути нашим ідеалом <…>, щоби на вільній Україні запанувало кількох щасливців і ссало кров з міліонів працюючого люду». «Хиба ж на се треба боротися за самостійність України, щоби сі міліони стали на своїй рідній землі жертвою визиску <…>?» –

з обуренням запитував він⁸⁰, і це його слушне запитання не втратило актуальности й сьогодні.

 

Проти реферату Цегельського Косевич більше наголосив на соціальній орієнтованості «ідеалу самостійної України» – на «державній самостійності народу»⁸¹, «ідеалі упорядкованих суспільних відносин», «здобуті прав для працюючих кляс»⁸²: «Бо і для кого ж маємо ми підняти борбу за самостійність, хто буде її здобувати, хто дбати за процьвіт України?»⁸³ На жаль, резолюцію, що її сформулював Косевич, із публікації вилучено й замінено друком стандартного цензурного слова «Сконфісковано»⁸⁴. З виступу «репрезентанта віденської ґрупи, тов. Павла Демця» дізнаємося, що ця резолюція мала соціальне спрямування. Павло Демцьо сказав:

 

«<…> прилучаючися до національно-політичних резолюций, поставлених першим референтом, вважаємо рівночасно конечним заявитися за социяльним постулятом, якого речником був другий референт, – одним словом, заявляємося за “самостійною Україною робучих мас”»⁸⁵.

 

Як зазначено в розгорнутій хроніці віча, другий «реферат, що в виголошеню не уступав першому, викликав теж гучні та довготривалі оплески»⁸⁶.

 

Досить розлоге, притому прихильне, повідомлення про віче українських студентів умістив львівський щомісячний журнал польської шкільної та студентської молоді «Promień», який мав поступове, соціалістичне спрямування. Автор допису Казімеж Прушковський (Pruszkowski), що публікувався у місячнику під псевдонімом Станіслав Орчик, так зреферував виступ Косевича:

 

«Другий з черги промовляв акад.  К о с е в и ч.  Русь-Україна мусить здобути не лише незалежність од зовнішніх ворогів, а й розвиватись внутрішньо. Русини повинні бачити, що в народі – єдина надія відродження Вітчизни, що лише зорганізований пролетаріат може визволити Україну від утиску, бо це лежить у його реальному інтересі. Він найтяжче бідує, політичні й суспільні кайдани найбільше сковують робочий люд, тож він перший найсильніше рвоне, щоб їх зірвати і кинути в лице ворогові. Тому треба ці маси просвіщати, популяризувати серед них знання, революціонізувати їх. Цілком слушно домагаються русини також свого університету: той дасть їм нове поле розвитку, сформує національних учених. Тому промовець закликає русинську молодь докласти всіляких зусиль, аби вона могла навчатись на вищих студіях національною мовою»⁸⁷.

 

Прушковський підтвердив, що другим пунктом ухвал віча була соціальна резолюція Косевича (хоча, як видно, навів її не дослівно, а лише стисло передав її суть): «Всіма силами прагнути до покращення життя трудящих мас». За словами польського оглядача, «виростає нове покоління гідних синів Вітчизни, справжня “Молода Україна”»⁸⁸.

 

 

Перманентний конфлікт поколінь

 

Упродовж 1899/90 навчального року Косевич був головою студентського товариства «Академічна Громада» (голова обирався на один навчальний рік на його початку). Косевич виконував ці обов’язки до виборів нового голови 13 листопада 1900 р. (див. оголошення «Звичайні загальні збори тов. “Академічна Громада” у Львові» від 26 жовтня 1900 р. за підписом голови Косевича й писаря Богдана Гузара⁸⁹). Від імени виділу (управи) «Академічної Громади» голова Косевич і писар Богдан Гузар опублікували в червневому числі «Молодої України» звернення до випускників гімназій під назвою «Поклик (Товариші матуристи!)» (датоване: «в маю 1900»)⁹⁰ із закликом вступати до Львівського університету і вписуватися у члени товариства, яке «спільною працею всіх товаришів вибилося <…> на перше місце між українськими академічними товариствами, заняло поважне місце між всіми другими товариствами і стало огнищем духового житя і праці для молодіжи», маючи до 3 000 томів книжок, велику кількість газет і журналів, запомоговий фонд⁹¹.

 

Напутня промова, з якою Косевич виступив 13 жовтня 1900 р. на зборах першокурсників в «Академічній Громаді» як голова товариства⁹², почасти перегукується з Франковими «Критичними письмами о галицькій інтелігенції» (Молот: Галицько-українська збірка. Львів, 1878). У тій ранній статті загонистий Франко піддав нещадній тотальній критиці «теперішню галицьку інтелігенцію» [т. 26, с. 74], яка «ділиться <…> на дві партії: клерикально-общеруську і ліберально-народову» [т. 26, с. 74–75]. Згущуючи барви, писав про начебто «непроглядний сумерк переходової епохи» [т. 26, с. 74] попередніх трьох десятиріч, явно утрируючи, дійшов до несправедливого узагальнення, буцімто

«цілий рух нашого так званого “відродження” від р. 1848 <…> відзначується дивною пустотою мислі, пустотою бесіди і пустотою діла. Цілий тридцятилітній протяг нашого “відродження” <…> не зродив нічого такого, що би могло свідчити о правдивім, здоровім життю інтелігенції» [т. 26, с. 75].

 

Через 22 роки ситуація за іронією долі повторилася – тепер уже завзятий репрезентант нового покоління різко й огульно критикував старшу українську інтелігенцію за «застій публичнього житя», «оспалість публичньої опінії» і навіть говорив про «безідейність інтеліґенції»⁹³. Без розбору, не розрізняючи пересічний загал інтелігенції та її передовий загін, молодий публіцист узагальнював:

 

«Вся наша інтеліґенция – се одна несьвідома і некультурна товпа без жадних позитивних ідеалів, <…> що живе чисто приватним житєм, що не спосібна жити житєм ідейним <…> і мірою тих приватних інтересів мірить всі найжизненнійші для народа справи. <…> І тут жерело сих всіх конфліктів між нею а молодіжжю, що несла доси все стяг ідеалів <…>»⁹⁴.

 

Тож Косевич напучував нову генерацію студентів:

 

«Ми мусимо вступити в житє з ідеалами, мусимо приневолити сю всю товпу, що живе безідейним житєм, підпорядкувати вже раз свої приватні інтереси інтересам загалу народних мас, стати на службу народови і підняти борбу о його права»⁹⁵.

 

На переконання Косевича, молодь не може удовольнитися «тим ідеалом, що ім’я його – “забезпечити собі вигідне житє”»⁹⁶.

 

Якщо Франко таврував нечисленну галицьку інтелігенцію певного періоду, то Косевич говорив про постійний, перманентний конфлікт між молодими і старшими поколіннями української інтелігенції. Він спостеріг характерний повторюваний розвиток соціальної та індивідуальної психології, що призводить до конфлікту поколінь: «<…> прикмета кождого молодого поколіня – горячитися в часі університетських студий, а з віком прийде розум і опам’ятанє»⁹⁷. Проте Косевич вважав, що цьому треба протидіяти. Щоби «блиск проміня» молодечого ідеалу не погас «при стрічі з житєм», коли випускники посядуть якесь становище в суспільстві, він закликав молодь до «трівкого теоретичного образованя», «витривалої научної праці» під час навчання в університеті⁹⁸.

 

Ціннісний дихотомічний поділ Косевича на молоді й старші покоління був по-молодечому спрощений. Зрілий Франко, позбуваючись радикалізму молодости й переходячи до поміркованого (в засобах і способах) демократизму, та й навіть приймаючи почасти консервативні вартощі, не доходив до таких крайнощів, од яких застерігав Косевич (див. притчове оповідання Франка «Хома з серцем і Хома без серця»: ЛНВ. 1904. Т. 27. Кн. 8). А все-таки пізній Франко навіть удався до реабілітації буржуазних вартощів родинного щастя. У післямові «Postscriptum» (написаній 10–12 листопада 1912 р.) до другої редакції роману «Петрії й Довбущуки» він з полемічним викликом пояснював:

 

«А коли в сценах із міського життя інтелігенції у Львові я попробував у новій переробці дати образок “міщанського щастя”, в тихій, матеріально забезпеченій і духовою працею занятій сім’ї, то бажав би сим образком запротестувати проти недогадливости та тупоумія деяких наших молодших письменників та критиків, що, йдучи наосліп за покликами західноєвропейських песимістів, у міщанськім (буржуазійнім) житті бачать синонім духового застою, неробства, дармоїдства, моральної гнилизни та браку естетичного почуття» [т. 22, с. 488].

 

І молодий Франко, і Косевич виступали із соціалістичних засад, але Франко замолоду, перебуваючи під впливом марксизму-енґельсизму та Драгоманова, клав акцент на вселюдських і федералістичних перспективах, а Косевич тепер – на національно-державницьких, самостійницьких. Мало того, у «Критичних письмах…» Франко зневажливо й несправедливо відгукнувся про самостійницький орієнтир народовців:

 

«Народовці <…> вже звиш 15 літ клепчуть про “самостійність” (немовби се була річ така непевна, котру конче треба доказувати, або немовби хто відбирав їм її насилу) <…>» [т. 26, с. 75].

 

Народовцям 1860–1870-х років (своєю суттю, самостійникам) молодий драгомановець Франко тенденційно протиставляв «Руську Трійцю» як нібито слов’янських федералістів, які національні вартощі підпорядковували загальнолюдським:

 

«<…> становище видавців “Русалки” вже тим самим, що було федерально-всеслов’янське, не могло бути виключно національне, на якім стоять наші нинішні народовці. Всесвітня праця научна і культурна йшла поперед усякої національности, – розуміється, не виключаючи її, а тільки вказуючи належне становище. “Чужина нас займає, – чому ж би нашина не прилягла нам до серця?” – каже Шашкевич (стор. 115) і вказує тим самим, що “нашина” зовсім ще не вистатчує і не становить цілі сама в собі» [т. 26, с. 92].

 

У зацитованому висловлюванні Маркіян Шашкевич наголошував на «нашині» як пріоритеті, а Франко – на «чужині», віддаючи тоді перевагу «всесвітньому» над «національним». Натомість Косевич у промові на студентських сходинах акцентував на виборенні української державности: «<…> прокидається дрімучий доси велетень – українська нация – і кличе нас <…> до праці <…> до бою за її права»⁹⁹. Тож студентська молодь мусить жити для «відродженя нациї»¹⁰⁰, «ідеалу політичньої самостійности України», який не є «для нас як недосяжний абсолют»¹⁰¹. Певно, це була репліка не лише редакції «Буковини», а й Франкові на його заувагу про «ідеал національної самостійности» української нації як такий, що «лежить для нас поки що <…> поза межами можливого» [т. 45, с. 285].

 

Одначе прикметно, що на завершення сходин студенти заспівали національний гімн «Ще не вмерла Україна» на вірш Павла Чубинського й музику Михайла Вербицького, а за ним – «Не пора» на вірш Франка й музику Дениса Січинського¹⁰², створений між 1880 р. і березнем 1884-го під впливом тодішнього галицького народовського середовища, преси, різних заходів (літературно-музичних шевченківських та інших вечорів, народних віч) і пройнятий ідеями української національної самодостатности й національної «волі». Так виявнювалася наступність між раннім Франковим україноцентризмом, який пробивався у нього крізь оболонку вселюдськости і всесвітньости, та україноцентризмом наймолодшого покоління галицьких українців – кінця 1890-х – початку 1900-х років.

 

Варто згадати й те, що в схвальній рецензії (Молода Україна. 1901. № 5/6. С. 235–236) на тижневик німецькою мовою «X-Strahlen» («Х-Промені»), видаваний у Відні від 1 квітня 1901 р. за редакцією Романа Сембратовича, Косевич «з артикулів, що безпосередньо відносяться до наших справ», назвав серед трьох матеріалів Франкову статтю «Eine Proletarier-Nation» («Пролетарська нація» [див. український переклад: т. 44, кн. 2, с. 611–613]) у № 4 і статтю Сембратовича «Iwan Franko (literarisches Charakterbild)» [«Іван Франко (Літературна характеристика)»] у № 5¹⁰³.

 

А в статті «Вибори (Уваги і рефлєксиї)» (Молода Україна. 1901. № 10. С. 369–384) – післямові до виборів 1901 р. до Державної Ради у Відні та Галицького крайового сейму – Косевич вдався до екскурсів в історію виборів у Галичині від 1848 р., а відтак із молодечим запалом – до суцільної критики «наших рутенських партий» (у тому числі РУРП і УНДП), з яких, на його думку, жодна «не стоїть на ніякому становищи, лишень на становищи здобуття мандатів»¹⁰⁴ і навіть «політика радикальної партиї стала з принципіяльної мандатовою політикою»¹⁰⁵.

 

 

Сергій Степняк-Кравчинський у рецепції Франка й Косевича

 

Косевич переклав українською мовою книжку «Подпольная Россия» російського революціонера-народника, терориста, емігранта, письменника і публіциста Сергія Михайловича Кравчинського (*1851–†1895), відомого під псевдонімом С. Степняк: Підземна Росия / С. М. Кравчинський (С. Степняк); Переклав із росийської мови Евген Косевич. Львів: Накл. УРВС, 1901. 245 с. Назва в українському перекладі – калька з польської: «Podziemna Rosja». Примірник українського видання зберігається у Франковій бібліотеці в ІЛ (№ 2855). Уривки перекладу друковано в «Молодій Україні» 1900–1901 рр. Ця літературно-документальна, почасти мемуарна книжка Степняка-Кравчинського про російський революлюційний рух, написана й видана в Мілані 1882 р. італійською мовою, а 1893 р. в Англії – у російському автоперекладі. Вона була перекладена багатьма мовами й здобула величезну популярність. Раніше Франко відгукнувся некрологом «Sergjusz Krawczyński (Stepniak)» у газеті «Kurjer Lwowski» (1896. № 23. 23.І. S. 2–3; без підпису)¹⁰⁶.

 

 

У короткій непідписаній рецензії на українське видання книжки Степняка-Кравчинського зазначено, що її переклад «на нашу мову» є «одним з найпізнійших», «хотя й і темою своєю, і особою автора вона ледви чи є кому близша, як нам, українцям!» Відзначено, що переклад Косевича «дуже гарний – чистий і плавний». У «вступі» «подав тов. Косевич житєпись Кравчиньского та його характеристику, чим підніс ще вартість книжки для читача і упевнив її зрозумінє, особливо в Галичині». «Ціла праця» перекладача «носить взагалі» відбиток «сього пієтизму, на який заслуговує вповні книжка Степняка»¹⁰⁷.

 

У «Передньому слові»¹⁰⁸, що становить огляд життєвого, революційного і творчого шляху Сергія Кравчинського, Косевич зазначив, що той «по батькови білорус, по матері українець, родився <…> на Україні, де його батько був військовий лікар»¹⁰⁹. Тому

«ледви чи справи і події, що обговорюються в сій книжці, представляють для кого иньшого тілько безпосередного інтересу, як для нас, українців», адже «сі події» «в найзначнійшій части відбувалися на нашій земли», в них «львину частину праці вложили наші брати, російські українці», «Україна мусіла солоно заплатити безлічю зломаних екзистенций, безчисленною втратою людий, яких сі злощасні відносини відірвали від України, а потім ввергли в розпалену пащеку царського  м о л о х а.  Серед иньших обставин були б сі люди славою Україною, а так пропали дармо, а для України двічи пропали»¹¹⁰.

 

Такі міркування перегукуються із Франковою думкою, певно, знаною Косевичу, бо висловленою у резонансній статті «З кінцем року», де стосовно того, що «пішли Желябови, Кібальчичі і сотки других українців на боротьбу за всеросійську революцію», з «болем і досадою» зауважено:

 

«<…> якби ті люде були зуміли віднайти український національний ідеал, оснований на тих самих свободолюбних думках, якими були пройняті, і якби повернули були свої великі сили на працю для того ідеалу серед рідного народу, якби поклали були свої голови в боротьбі за той ідеал, ми були б нині величали їх пам’ять в ряді наших найліпших борців <…>»¹¹¹.

 

Утім, могла вплинути на Косевича й подібна думка, навіяна відповідною Франковою, у передмові Миколи Міхновського «От переводчика» до нелегального видання (відтиску на гектографі) його брошури (в російському автоперекладі) «Самостоятельная Украина» (Изданіе А. В. Ворога, 1900):

 

«Почавши від 60-тих років, а особливо 70-тих аж до кінця 90-тих, майже всі лучші, визначні та благородні сили українського суспільства пійшли на борбу з русским правительством не в ім’я інтересів свого народа, але в характері членів русскої нациї <...>. Небогато знає, що вони з походженя українці і могли би свої сили і средства жертвувати в хосен рідного народа»¹¹².

 

Косевич знав цю передмову, адже її передрукував в українському перекладі журнал «Молода Україна» (1901. № 1, січ.). Можливо, автором цього перекладу, а також перекладу передмови «Від видавця» («От издателя»), як і автором переднього слова «“Самостоятельная Украина”. Изданіе А. В. Ворога. Нр. І-й» за підписом «Редакция “Мол. України”»¹¹³, був сам Косевич.

 

Перекладом «Підпільної Росії» Косевич вважав за потрібне познайомити українського читача

«з тими ясними проблисками горожанської самосьвідомости на чорному тлі темного царства і з тою героїчною боротьбою за свободу, яку вели діти всіх наций, що живуть на просторах росийської держави, зі зорґанізованою дикою бандою опришків під проводом царя <…>»¹¹⁴.

 

Порівняння короткого Франкового некрологу «Sergjusz Krawczyński (Stepniak)» і написаного пізніше значно ширшого «Переднього слова» Косевича до його перекладу «Підземна Росия» засвідчує, що між ними немає контактно-генетичного зв’язку. Обидва автори писали свої тексти про Степняка-Кравчинського на основі різних джерел: Франко – за спогадами Павла Аксельрода, надрукованими у віденській газеті «Arbeiter Zeitung», а Косевич – за німецькомовним життєписом Аркадія Ширяєва «S. M. Stepniak-Krawtschinski, eine politisch biographische Skizze» та передмовою данського критика Ґеорґа Брандеса до роману Степняка-Кравчинського «Андрей Кожухов».

 

 

Статті й доповіді про гімназійну й університетську освіту

 

Неабиякий інтерес становлять педагогічні роздуми Косевича в статті «Наша шкільна система на буковинськім ґрунті: з нагоди процесу проф. Шпойнаровського і Кобилянського против редактора “Буковинских Відомостей”» (Молода Україна. 1900. № 1. С. 11–19). Раніше відрахований з гімназії через ідеологічне вільнодумство, Косевич різко нападав на систему середньої та вищої освіти в Галичині та на Буковині, утрирувано твердячи, наче «дух поліцийний пересяк всі наукові інституциї від університету до шкіл народних»¹¹⁵. Як приклад, навів «новійший випадок з д-ром Франком, що йому до катедри університетської загородило дорогу не що иньше, як “politisches Vorleben”»¹¹⁶ («політичне минуле», нім.). Щоправда, до цього тодішні професори Львівського університету не мали жодного стосунку: навпаки, колегія професорів філософського факультету 22 березня 1895 р. ухвалила одноголосно призначити Франка доцентом української літератури й етнографії Львівського університету, проте на перешкоді став галицький намісник К. Бадені за підтримки греко-католицького митрополита Сильвестра Сембратовича¹¹⁷.

 

За свідченням Косевича, буває досить того, що учень

«інтересуєся поза школою літературою, щоби його прогнати, при сім не бракує і куриозів. При домашній ревізиї, пр[иміром], у одного ученика VI кл[яси] ґімн[азиї] в Станиславові забрано український переклад “Фавста” Ґетого!»¹¹⁸.

 

Це був переклад Франка: Фавст. Трагедія Йогана Вольфганга Гете. Часть перша. З німецького переклав і пояснив Іван Франко. У Львові: Заходом Редакції «Сьвіта», 1882. Косевич узагальнював:

 

«Рік в рік з ґімназий виключаєся значне число молодіжи спосібної та характерної та приневолюєся її шукати принятя до других ґімназий, просити та коритися другим директорам, вивчити цілий катехізм гіпокризиї [облудности, лицемірства. – Є. Н., О. Н.], укриваня ся з думками, стратити віру в людий та знеохотитися до всього, до чого рватися – повинно бути задачою молодечого серця. <…> А побіч них іде фалянґа молодіжи протеґованої, що, вийшовши з ґімназий, має вже на сумліню хоч одну денунцияцию [донос. – Є. Н., О. Н.] на свого товариша зі шкілької лавки, а в серцю – зароди поліцейського інстинкту <…>»¹¹⁹.

 

Косевич надто схематизував і тому спрощував складнішу картину морального розшарування серед молоді та її етичного вибору в житті, акцентуючи увагу загалом на крайніх процесах. Не припускав цей наївний симпатик соціал-демократизму, що в державі, яку хотіли побудувати соціал-демократи, ці потворні з погляду моралі процеси набудуть значно більшого поширення, як це показала дійсність практично в усіх країнах, де утвердилася тоталітарна комуністична влада, що змушувала молодь або на позір пристосовуватися до панівної ідеології, або опинитися на маргінесі суспільства.

 

У примірнику першого числа «Молодої України» за 1900 р., що зберігається у Львівській національній науковій бібліотеці України імені Василя Стефаника (далі – ЛННБ) за шифром ИП-21917 і містить на титульній сторінці над назвою напис чорним чорнилом «[зперед конфіскати]», яким у такий спосіб позначено сигнальний примірник, видрукуваний для цензури, наведені фрагменти перекреслено синім олівцем цензора – отже, їх сконфісковано.

 

 

Після цих загальних міркувань у частині першій (І) статті Косевич у другій (ІІ) перейшов до висвітлення конкретного випадку, що трапився у Чернівецькій гімназії. Учитель Сергій Шпойнаровський, довідавшись, що серед учнів «ведуть їх товариші аґітацию против науки української мови, вмовляючи, що етимольоґия ліпша від фонетики, що українська мова – нарічіє московської, та втягаючи їх на сходини до кацапського академічного товариства “Карпатъ”»¹²⁰, ініціював проведення слідства й разом з іншим учителем, Юліяном Кобилянським, склав протоколи допитів донощиків, на підставі яких унаслідок «акту обжалуваня» одного учня VIII класу й одного учня VI класу усунуто з усіх середніх шкіл Галичини й Буковини, а по одному учневі з VIII, VI і V класів – із Чернівецької гімназії. За іронічним коментарем Косевича, «Школа сповнила свій обов’язок, коли вона Департаментом поліциї, професори – свій обов’язок, коли вони аґентами поліцийними»¹²¹. Цей уривок також викреслено олівцем цензора. Відтак Косевич резонно запитував:

 

«Та чи сповнили вони  с в о ю  задачу педаґоґічної інституциї, задачу педаґоґів? Чи на се треба педаґоґа, щоби звихнути будучність кільком хлопцям, чи в праві до сього педаґоґічна інституция, коли завинили тут хиба лиш одні професори, що кацапський кукіль став виростати в серцях сеї молодіжи вмісто пшениці?

 

Чи принесло се прогнанє яку користь українській справі, чи зробили сим прислугу українству? Ми сьміло говоримо, що вони перші прикрили свої поліцийні норови плащем українського патриотизму. Доси денунциянт [донощик. – Є. Н., О. Н.] був синонімом кацапа-москвофіла; галицька молодіж ґімназияльна відчула се аж надто діймаво. Се перший раз виступають професори-українці в ролі поліцийних аґентів.

 

Учеників прогнаних <…> зроблено кацапськими мучениками, жертвами, що до них всякий віднестися мусить симпатично, вони раз на все страчені для нашого народу, а протерпівши раз за кацапство якби за сьвяту справу, рознесуть дальше сі погу́бні для нашого национального розвою бакцилі»¹²².

 

Натомість, на переконання Косевича, вчитель української мови повинен був розкрити перед учнями «всю красу нашої мови», познайомити їх з думками вчених про неї,

«вказати, що наш нарід живе, розвиваєся, здобуває щораз нові культурні інституциї та серед найнедогіднійших обставин <…> потрафив здивувати своїм поступом иньші народи»¹²³.

 

А проте, замість того, щоб вивести

«спантеличені уми» «москвофільських агітаторів» «на просту дорогу», «вказати їх молодечому запалови гідну мету», «стати лікарями їх духової недуги, професори, немов жандар з новельки Франка “Цигани”, вдарилися в великий та голосний дзвін денунцияциї, бо за се “Belobung” [похвала, заохочення, нім. – Є. Н., О. Н.] буде»¹²⁴.

 

Косевич мав на увазі Франків твір «Цигани», вперше надрукований як «Ескіз Ми́рона» в газеті «Діло» (1882. № 86. 6/18.ХІ; № 87. 10/22.ХІ), а відтак уміщений у збірці «В поті чола. Образки з житя робучого люду» (Львів, 1890). У цій новелі шандар, обходячи пізньої осени бойківські гори, натрапив у гірській печері («яскині, викованій в скалі») на родину «бідних ромів» і наказав їм залишатися там, аби третього дня на зворотній дорозі забрати їх до Сколього й одержати «бельобунґ» «за арештування волоцюгів» [т. 16, с. 384]. Війтові у селі розпорядився пильнувати їх і не пускати до хат. Однак, вертаючи, впав ненароком у річку, застудився і майже тиждень пролежав у гарячці в хаті священника. Та коли з війтом, присяжним і візником повернувся за циганами до яскині, то застав їх уже неживими – усі померли з голоду й холоду.

 

Поза сумнівом, Косевич, як засвідчують його публікації та відомий нам життєвий шлях, був людиною совісною і чесною і попри захоплення соціал-демократичною ідеологією не схильний до розбудови поліційної держави.

 

У статті «Полекша – чи деморалізация» (Молода Україна. 1901. № 1. С. 3–9) Косевич доводив недоцільність увільнення частини вступників до греко-католицької духовної семінарії та на теологічний факультет Львівського університету від складання матури.

 

 

У боротьбі за український університет у Львові

 

Косевич перший узявся за справу українського народного університету. У публіцистичній розвідці «Людові університети», єдиній його публікації у «Літературно-Науковому Вістнику» (1900. Т. 9. Кн. 1. С. 31–53, також відбитка), що виходив, зокрема, за Франковою редакцією, Косевич не лише простежував поширення народних університетів в Англії, Данії, Америці, Бельгії, Австрії, Німеччині, Швейцарії, Угорщині, зокрема вивчав проблеми функціонування Віденського народного університету та Польського народного університету ім. А. Міцкевича у Львові, а й обстоював можливість і конечність зорганізувати у Львові український народний університет як чинник вирішення «справи  с в о б і д н о ї  і  н е з а л е ж н о ї  У к р а ї н и»¹²⁵. При цьому він спостеріг таку невтішну диспропорцію:

 

«Зріст нар. шкіл від 1868–98 р. побільшив, щоправда, загальну суму українських шкіл у Галичині, але коли взяти під розвагу рівночасний приріст людности, то покажеся, що число шкіл радше поменшало, ніж приросло»¹²⁶.

 

У тому-таки числі «Літературно-Наукового Вістника» Франко як своєрідний статистичний коментар до розвідки Косевича вмістив свою невеличку статтю «Русини в Галичині і просьвіта», яку почав словами:

 

«Порушене д. Косевичем у його статті про людовий університет питанє про паралєльний зріст людности і просьвіти русинів у Галичині спонукало мене заглянути до статистики з оловцем у руці і поробити деякі обчисленя, котрими ділюся з читачами “Вістника”»¹²⁷.

 

За Франковими словами, «цифри» він брав з п’ятого тому довідника Тадеуша Рутовського (Rutowski) «Rocznik statystyki Galicii» (Lwów, 1898. Rok V: 1894–1897), «де подано статистику до 1896 р.», і порівнював зі статистичними відомостями з попередніх томів (річників)¹²⁸ З’ясовуючи, «котра з двох наций, що живуть у Галичині, більше плодюча – поляки чи русини», Франко дійшов висновку, що друга, «хоча від обох них більше плодючі жиди»; а проте, «незважаючи на далеко більшу плодючість руського народу, наслідком більшої його бідности і занедбаня санітарних відносин його приріст був майже такий самий, як і приріст польського». Далі Франко звернув увагу на непропорційність зростання кількости шкіл відносно кількости польського та українського населення (відповідно у Західній та Східній Галичині) від 1886/7 навчального року до 1895/6-го: «<…> коли в польських пов[ітах] число дійсних шкіл зросло <…> о 19.47%, то в руських пов[ітах] число дійсних шкіл зросло <…> о 1.71%. Та й то, – зауважив Франко, – ми не розріжнювали шкіл руських від польських, а брали на увагу тілько теріторіяльну ріжницю між східними і західніми повітами»¹²⁹.

 

Водночас головною метою української громадськости, передусім студентів, а серед них і Косевича, була боротьба за державний університет з українською мовою викладання. У розлогій статті «Українці на Львівському університеті», опублікованій у спареному числі «Молодої України» за серпень – вересень 1901 р. (№ 8/9. С. 289–291), Косевич простежив регулятивні акти щодо мов навчання і практику використання німецької, польської та української мов у Львівському університеті від 1848 р., обґрунтував потребу і правомірність утворення українського державного університету у Львові і запропонував починати з домагань права уживати українську мову в університетських «друках» (навчальних канцелярських бланках) та «індексах» (формулярах) і заснування рівнорядних катедр з українською викладовою мовою. Як підкреслив Косевич, хоча «справа основаня українського університету», що її українська молодь проголосила актуальною на вічі 13 липня 1899 р., залишалася проігнорованою австрійським Міністерством віровизнань і освіти,

«се <…> не може <…> зменшити нашої енерґії в домаганю самостійнього українського університету, поки з усіх університетських катедр не залунає українське слово»¹³⁰.

 

Разом із групою студентів (Евгеном Бурачинським, Мирон Залітачем, Зеноном Кузелею, Євгеном Юліяном Олесницьким, Володимиром Старосольським і Володимиром Темницьким) Косевич підписав звернення від 17 вересня 1901 р. до студентів-українців Львівського університету із закликом вносити «всі подання» до університету лише українською мовою¹³¹.

 

У вівторок 8 жовтня 1901 р. о 3-й год. пополудні у Львівському університеті за участю близько 400 студентів та професорів Михайла Грушевського, Станіслава Дністрянського і Кирила Студинського почалося друге академічне віче у справі українського університету (перше – 13 липня 1899 р.). На порядку денному було утворення рівнорядних катедр з українською мовою викладання і справа українських «друків» в університетській канцелярії. Перед тим ректор Людвік Ридиґер (д-р медицини, хірург) прийняв депутацію українських студентів, які прохали дозволити віче, «дуже прихильно» і навіть наказав канцелярії відписувати на всі подання, внесені українською мовою, також українською. Однак на віче ніхто із сенату університету не прийшов.

 

Віче відкрив Косевич, і він-таки, після обрання провідником віча Е. Бурачинського, виступив як «референт справи катедр». Зі стислого викладу його доповіді видно, що в її основу він поклав статтю «Українці на Львівському університеті». Насамкінець Косевич зачитав резолюції, які ухвалено одностайно. У них зазначено, що метою змагань української молоді є український самостійний університет, а поки що студенти порушують питання унормування свого національного становища в чинному університеті й домагаються від сенату: 1) заснування «рівнорядних і рівнодотованих з польськими катедр» з українською мовою викладання на правничому, медичному і філософському факультетах; 2) запровадження українських екзаменаторів до всіх державних іспитів, аби складати їх рідною мовою; 3) усунення всіляких перешкод до складання ригорозів (іспитів на здобуття наукового ступеня – докторату) українською мовою. З подання другого референта віче ухвалило домагатися запровадження у Львівському університеті для вжитку українських студентів усіх бланків та формулярів українською мовою. Учасники віча розійшлися з піснями на устах «Ще не вмерла» і «Не пора». Увечері на комерсі одні радили для перемоги сецесію всіх студентів-українців з Львівського університету, інші – обструкцію¹³².

 

Хоча ректор Ридиґер погодився задовольнити вимоги українських студентів «в справі відповідей на подання в українській мові, укр. індексів, друків тощо», проте теологічний факультет їх відкинув, а сенат, од якого залежало остаточне рішення, ще його не ухвалив¹³³. Усупереч обіцянці ректора та сподіванням студентів вони одержали резолюції на свої подання польською мовою; на їх звернення ректор тепер відповів, що це залежить од деканів. Це спонукало студентів до листопадових виступів¹³⁴.

 

На 19 листопада 1901 р. знову скликано віче в університеті. На засіданні організаційного комітету В. Темницький запропонував провести віче без дозволу сенату, натомість Косевич і Старосольський вважали, що треба зачекати завершення перемовин із сенатом¹³⁵. На трьох «довірочних сходинах» української університетської молоді 16, 17 і 18 листопада ухвалено пропозицію Темницького вдатися до обструкції, зі сподіванням, що це призведе спершу до закриття університету, а відтак змусить відповідальних урядовців перестати ігнорувати домагання українців. На цих зборах Косевич і Старопольський, які раніше висловилися за легальне проведення віча, «своїх поглядів не протиставили» й утрималися від голосування¹³⁶. Організатори планували, що віче відбудеться 19 листопада о 12-й год. й ухвалить: 1) обурення академічному сенатові за його ігнорування справи українського університету; 2) обструкцію лекцій кількох професорів, які відмовилися розглядати студентські формуляри («індекси»), заповнені українською мовою; 3) вирядження депутації до австрійського парламенту й міністра віровизнань і освіти з домаганням українського університету. Позаяк передбачувано «сцісії» (гострий обмін думками) з ректоратом, то «до презідії підшукано чоловіка, кутого у такім ділі на всі чотири ноги, – Ев. Косевича». Хоча він «був противен» початій справі, але «під напором товаришів уступив»¹³⁷. Інтуїція сигналізувала Косевичу про небезпеку, але почуття товариськости й обов’язку спонукало його виконати доручену місію. Це мало для нього доленосні наслідки.

 

Попри те, що «наради були довірочні», ректорат знав про все, що молодь задумує, від дирекції поліції, якій доносив «конфідент» (таємний інформатор), студент права Денис Бігун (згодом явний комісар поліції). Тож 18 листопада ректорат резолюцією дозволив провести віче лише в позалекційний час, о 7-й год вечора (насправді, як гадали організатори, щоб не могли взяти участи духовні семінаристи, які на цю годину мали семінар), у меншій залі (щоб обмежити кількість учасників), ба з бічними дверима до професорської зали (щоб у разі чого репрезентанти сенату могли туди ретируватися), та й урешті з обкроєним порядком денним і без «внесень» (пропозицій). Того-таки дня увечері студентський провід вирішив проігнорувати резолюцію ректорату¹³⁸. Сенат дозволив обговорити на вічі пункт «Справа рівноправности українсько-руської мови на університеті», але викинув з програми пункти «Справа самостійного українсько-руського університету» та «Внесення і інтерпеляциї»¹³⁹.

 

Віче відбулося у вівторок 19 листопада 1901 р., як і ухвалили студенти. Проф. філософії Казімеж Твардовський, натоді заступник декана філософського факультету, разом з іншими професорами та вченим секретарем університету Алоїзієм Віняжем (Winiarz) з’явився на вічі, аби змусити студентів розійтися, але його зустріли криками «Ганьба» й засвистали, позаяк наприкінці літнього семестру 11 липня 1901 р. він як тодішній декан факультету заборонив М. Грушевському промовляти на засіданні професорської колегії українською мовою. Як зауважив Володимир Гнатюк,

«той Твардовський, що обидив не тільки любимого професора студентів-русинів, але посередно цілу націю, зважився прийти на віче (яко продекан), аби його розв’язати! Се обурило студентів»¹⁴⁰.

 

Знаменитий згодом творець Львівсько-варшавської логіко-філософської школи виявився шовіністом. Професори змушені були піти геть, але невдовзі повернулися з педелями (наглядачами за студентами) і ректором. Педелі озброїлися палицями.

 

«На переді йшли педелі, за ними Твардовский, секретар Вінярж, далі ректор Рідіґер і ще кілька професорів. Повторилася наново попередня сцена. Крик, свист, тупіт, оклики Твардовскому, <…> педелі розпихали студентів, аби промостити дорогу професорам, а студенти не допускали до того і випихали педелів <…>».

 

Урешті професори відступили, а ректор оголосив, що розпускає віче.

 

Незважаючи на це, по їх відході бесідники закінчили промови, й віче одноголосно ухвалило резолюції про те, що українська академічна (студентська) молодь: 1) жадає якнайскоршого заснування самостійного українського університету у Львові, а поки що – 2) дотримання «повної утраквізациї» (польсько-української двомовности) в теперішньому університеті; 3) ухвалює надіслати телеграму до українських послів у Відні на руки Ю. Романчука про одностайну підтримку його термінового подання до Державної Ради, щоб у Львові засновано окремий український університет; 4) ухвалює вислати депутацію до Міністерства віровизнань і освіти для вручення меморандуму, підписаного всіма вічевиками; 5) висловлює обурення сенатові за поведінку супроти української молоді й погорду професорам Твардовському та Фіялекові (Jan Fijałek, ксьондз, історик Католицької церкви, декан теологічного факультету) й 6) ухвалює перешкоджати їхнім викладам (лекціям); 7) висловлює погорду професорові класичної філології Людвікові Цвіклінському (Ćwikliński) за «виступ проти українсько-руського народа в парляменті, незгідний зі становищем ученого мужа»¹⁴¹.

 

На емоційному піднесенні вічевики влаштували стихійну демонстрацію на центральних вулицях Львова, яку В. Гнатюк по гарячих слідах описав так:

 

«З піснею на устах вийшли студенти з університету і, поуставлявшися в чвірки, потягли вулицею Академічною, Марійською площею і вулицею Коперніка до духовної семінарії, де попрощалися з богословами, і вернули до ринку, а звідти розійшлися домів. Дорогою співали на переміну “Ще не вмерла” і “Не пора”. <…> На виході вулиці Коперніка заступила студентам дорогу поліция, але на заяву, що вони зараз розходяться, не інтервеніювала [не втручалася. – Є. Н., О. Н.] більше»¹⁴².

 

Студенти йшли від тодішньої будівлі університету, що на теперішній вул. Грушевського, 4, теперішнім проспектом Шевченка до теперішніх площ Міцкевича та Марійської, далі вулицею Коперніка до приміщення греко-католицької семінарії, де були розміщені її нові корпуси, збудовані 1889 р. (нині їх займає географічний факультет Львівського національного університету імені Івана Франка, вул. Дорошенка, 41).

 

Стислу інформацію про цей похід подав офіційний друкований орган РУРП:

 

«По 2 год. зі сьпівом “Не пора” і “Ще не вмерла Україна” вийшло 600 наших студентів і перейшли через місто зі сьпівами аж до семінара, де відпровадили всіх студентів богословів»¹⁴³.

 

За пізнішим свідченням В. Темницького, ректорат спробував перешкодити проведенню розпочатого віча, проте його «заходи прикрито галасом, стуканєм, криками». Коли «ректор з професорами» з’явилися в залі, «виперто їх за двері». Віче закінчилося десь о 2-й год. дня. Вічевики «у чвірках» (по четверо у рядах) ішли вулицями міста,

«співаючи “Ще не вмерла” і нову тоді пісню “Не пора”. Се перший раз українське студентство демонструвало на вулицях Львова, і “Не пора” перший раз лунала з уст мас як гімн»¹⁴⁴.

 

Син Олександра Барвінського, посла австрійського парламенту, історик Богдан Барвінський, який під час віча був студентом філософського факультету й активним учасником протестних акцій, згодом також згадував:

 

«На численних вічах, які тоді уряджувало з нагоди сецесії українське студентство й громадянство [очевидно, йдеться, побіч віча, також про різні збори. – Є. Н., О. Н.], залунала вперше боєва пісня Франка “Не пора”, яка підбадьорувала нас у боротьбі за український університет».

 

За зізнанням Б. Барвінського, ця пісня «припала» йому «більше до вподоби, ніж друга боєва пісня» – «Ми гайдамаки!» Осипа Маковея, надіслана на його адресу «як провідника сецесіоністів»¹⁴⁵.

 

У відповідь на несанкціоноване «бурливе віче» сенат університету тимчасово до 3 грудня припинив навчання і розпочав дисциплінарні провадження проти «аранжерів» (організаторів) і референтів самовільного студентського заходу. Від поліції, завдяки доносам того самого інформатора, сенат «відразу знав, кого і за що обвинувачувати. Ціле слідство було лише формою, основою був донос»¹⁴⁶. Щодо цього В. Гнатюк зневажливо зауважив: «А вже найбільший сором для сенату, що він у засудах покликався на поліцийні донесеня, хоч поліциї не було на вічу і вона не могла знати докладно його перебігу <…>»¹⁴⁷. А проте рішенням від 23 листопада 1901 р.¹⁴⁸ сенат відрахував з університету без права поновлення двох студентів – Косевича «за презідованє» (головування на вічі) і Темницького «за реферованє» (виступ з доповіддю), а також Миколу (Николу) Щуровського на чотири семестри і Тита Евгена Бурачинського на два семестри «за аранжерство» віча, а Василя Пачовського – на два семестри за виголошення на вічі свого вірша-поклику¹⁴⁹.

 

В останній декаді листопада 1901 р. студентська депутація у складі Е. Бурачинського, М. Галущинського, Т. Меленя і В. Темницького разом із послами віденського парламенту О. Барвінським та Ю. Романчуком мала у Відні авдієнцію у міністра віровизнань і освіти, класичного філолога Вільгельма фон Гартеля. За спогадом В. Темницького,

«Міністер відповів, що признає наші оправдані бажаня, похвалює наші стремліня до власної науки, хоче нам по можности пособляти, але ми вибрали рішучо невідповідну дорогу <…>»¹⁵⁰.

 

Після авдієнції Олександер Барвінський, який з термінового листа від свого сина Богдана зі Львова дізнався, що українські студенти готують сецесію, застеріг їхніх посланців: «Се рішучо невідповідний крок, бо означує уступленє з поля бою». Посланці вирішили, що найкращим кроком буде не допустити до викладів у Львівському університеті, доки не буде оголошено хай поки що теоретичного, але принципового рішення про заснування у Львові українського університету. Визнавши «рацію словам пос. Барвінського», вони депешували до Львова, щоб до їхнього прибуття товариші утрималися від дальших кроків¹⁵¹. Однак на зворотній дорозі Темницький і Галущинський, які верталися удвох, вичитали у Кракові з газети «Nowa Reforma», що українська молодь у Львівському університеті розпочала сецесію¹⁵².

 

Безпосереднім поштовхом до так званої сецесії – масового виходу з університету – стала для студентів-українців образлива й наклепницька відозва ректора Ридиґера «Do Młodzierzy Akademickiej Uniwersytetu lwowskiego», датована 30 листопада 1901 р.¹⁵³ Цю відозву навів В. Гнатюк у січневому числі «Літературно-Наукового Вістника» за 1902 р. у польському оригіналі повністю¹⁵⁴ як таку, що хоча й «видана людьми науки», але «зредаґована в такім нечуванім тоні, якого не постидали би ся навіть редактори найбільш русиножерних ґазет “Dziennika Polskiego” і “Gazety Narodowej”»¹⁵⁵.

 

Рішення про сецесію українські студенти ухвалили на зборах у неділю 1 грудня 1901 р. Їхня делегація на чолі з Богданом Барвінським повідомила про це ректора Ридиґера у вівторок 3 грудня, подавши колективну заяву за підписами 440 осіб¹⁵⁶. На вимогу ректора кожен із сецесіоністів написав персональну заяву, а тим часом міністерство продовжило перерву в навчанні до 7 грудня¹⁵⁷. За офіційними відомостями, на кінець 1901 р. Львівський університет демонстративно покинули, подавши особисті заяви, 583 українські студенти (серед них близько 100 москвофілів), найбільша кількість студентів (215) залишила богословський факультет¹⁵⁸. Усього тоді у Львівському університеті навчалося близько 1400 студентів¹⁵⁹.

 

За свідченням В. Темницького, «сецесія була властиво ділом Старосольського»¹⁶⁰. Л. Цегельський у спогадах підтвердив, що «піддав ідею сецесії» В. Старосольський¹⁶¹. Не відомо, чи на основі якихось конкретних фактів, чи виходячи із загальних міркувань про тодішню ситуацію, український письменник у Канаді Василь Левицький (псевдонім Софронів, *1899–†1975) поряд зі Старосольським поставив Косевича як організатора сецесії, хоча для останнього, усунутого з університету, вона була вже не добровільним учинком, а вимушеним: «В 1902 р. переводить він разом із пок. Евгеном Косевичом, другим визначним керівником молоді, сецесію української молоді з львівського університету до Відня»¹⁶².

 

Сецесія (виписування з університету) завершилася 7 грудня 1901 р. Того-таки дня в залі «Народного Дому» відбулися останні, властиво, прощальні, загальні збори «Академічної Громади», на яких оголошено про припинення її діяльности. На них «невмовкаючими оплесками» студенти нагородили «теплі, щирі слова» проф. М. Грушевського¹⁶³. Опісля увечері відбувся масовий комерс (товариська вечірка) у «“музичній сали” театру “Скарбка”» (польського театру графа Станіслава Скарбека, тепер приміщення Національного академічного українського драматичного театру ім. Марії Заньковецької), на якому зі «словом розстаня» звернувся до сецесіоністів Косевич¹⁶⁴. Виступив також «др. Франко, подаючи деякі цінні вказівки»¹⁶⁵. Загалом на цьому «величезному комерсі» промовляли репрезентанти «старших русинів», члени самоліквідованої «Академічної Громади», «поступової» польської та єврейської молоді, яка поставилася прихильно до змагань українських студентів. Присутні були два українські професори Львівського університету – М. Грушевський і К. Студинський¹⁶⁶. Брали слово матері¹⁶⁷.

 

Відразу потому віденський тижневик «Die Zeit» опублікував 14 грудня 1901 р. Франкову статтю «Das Polenthum nach zwei Fronten» («Польськість на два фронти»)¹⁶⁸. У ній висвітлено конфронтаційні події у Львівському університеті з українського погляду (частково в інформаційній частині вона перегукується з другим поданням статті В. Гнатюка – у грудневому числі «Літературно-Наукового Вістника», але, судячи зі змісту, те подання написано ще десь у середині третьої декади листопада 1901 р., до того, як сенат оголосив про усунення студентів, а вони – про сецесію, а Франкова стаття – вже після того, на початку грудня). Висвітливши в першій частині (І) статті «польське бойовище в Прусії» (польські протести проти германізації під пруською окупацією), Франко в другій (ІІ) частині описав подібні й водночас контрастні події в австрійсько-польській Галичині:

 

«<…> польські професори у Львові наче систематично заповзялися день за днем розбурхувати серед руської університетської молоді все зростаюче невдоволення і запеклість. Іще перед літніми вакаціями сталося так, що на одному засіданні факультету декан, проф. Твардовський позбавив слова проф. Грушевського, українця, що викладає руською і не володіє польською, під тим приводом, що він не розуміє руської (що неправда), хоча проф. Грушевський досі завжди говорив лише руською. Вість про цей випад проти одного з найулюбленіших професорів поширилася серед руської молоді щойно по вакаціях. Незалежно від цього молодь висунула ректорові вимогу виготовляти всю університетську друковану документацію та формуляри і польською, і руською мовами. Ректор пообіцяв; та коли в польській шовіністичній пресі довкола цього здійняли галас, він узяв своє слово назад і скерував слухачів до деканів відповідних факультетів, які зі свого боку заявили, що нічого в цій справі поробити не можуть. Тож молодь була змушена брати польські формуляри, але заповнила їх по-руськи, що знову-таки не було чимсь новим і що на богословському факультеті бездоганно практикували десятиліттями. Однак тепер уже два декани – на філософському факультеті (д-р Фінкель) і богословському (о. Фіялек) – відмовилися приймати їх у руських студентів під тим претекстом, що нібито не вміють читати по-руськи. При інавґурації нового університетського року ректор, проф. Ридиґер, умисно уникнув будь-якої згадки про русинів і демонстративно говорив лише про польський університет, польську молодь, польську традицію. На всі ці провокації руська молодь відповіла тим, що скликала на 19 листопада, о 12 ополудні, в одній з університетських зал загальні збори руських студентів і поставила на порядок денний, с[еред] і[ншого], клопотання в уряду про створення окремого руського університету. Пунктом другим фігурувало обговорення інавґураційної промови проф. Цвіклінського (познаньця!) у віденському парламенті, спрямованої проти національних прагнень русинів. Університетська управа викреслила обидва ці пункти з порядку денного, перенесла час зборів з 12-ї год. на 7 му вечора, щоби перешкодити слухачам богослов’я, котрі сидять цього часу на семінарі, узяти в них участь, і призначила на проведення зборів найменшу авдиторію. І тим штовхнула молодь на нелегальний шлях. О 12-й год. вказаного дня зійшлося понад 600 руських слухачів, які зібралися у великій авдиторії, де зазвичай студентські зібрання й відбуваються. Зала була така переповнена, що неможливо було від дверей пробратися до катедри; велика кількість слухачів змушена була зупинитися в коридорі. Ще не встигли збори початися, як раптом у супроводі ще кількох доцентів з’явився проф. Твардовський, теперішній декан філософського факультету, і почав форсувати шлях усередину зали. Поява найшовіністичніше налаштованого професора, нахабне розштовхування і протискання його супутників викликали шквал обурення: вигуками “Геть звідси!” і пекельним галасом цих панів відтіснили з зали, і збори поновилися. Однак професори не вгамувалися. Телефоном вони викликали ректора Ридиґера, і через чверть години знову почалася облава на переповнену залу: університетські педелі були на вістрі атаки. В першій шерензі марширував той-таки проф. Твардовський, за ним інші доценти, а позаду, як тріарій [тріарії – воїни важкої піхоти римського легіону 4–2 ст. до Р. Х., становили третю лінію в бойовому порядку, комплектувалися з найдосвідченіших ветеранів і вводилися в бій у вирішальний момент. – Є. Н., О. Н.], сам ректор. Прийняли їх цього разу ще гірше: в замішанні дійшло до колотнечі між педелями і студентами; ректорові не вдалося навіть увійти, і панове й цього разу були змушені відступити з порожніми руками. Збори спокійно закінчилися, молодь довгим походом рушила вулицями, колег з богословського факультету провели на семінар, і демонстрація завершилася.

 

Слід одразу зазначити, що про якесь рукоприкладство щодо польських професорів з боку руських студентів, про якусь бійку чи подібне неподобство в усій цій історії не мали що повідомити навіть польські часописи. Не була розбита жодна віконна шибка, жоден студент не був десь заарештований чи затриманий поліцією. І якщо попри те польська преса виставила руську студентську демонстрацію як нечуване варварство, вибух безприкладної брутальности і палкої ненависти до поляків, навіть якщо першої миті окремі панове з львівської професорської колегії подібним чином поінформували відповідні сфери у Відні й міністра Гартеля (до чести сенату слід підкреслити, що він цього не зробив), то це був радше вираз власного нечистого сумління або національного засліплення відповідних панів, аніж правдиве й об’єктивне відтворення фактів. Міністр Гартель розпорядився, телеграфічно, ще заки одержав від сенату достеменний виклад фактів, винести студентам полум’яну, зредаговану цілком у польсько-шовіністичному дусі догану й вимагати від сенату суворого розслідування, а також якомога суворішого покарання зачинців. Сенат делегував комісію з розслідування, яка – і це знову-таки дуже характерно! – допитала руських професорів одразу з першими звинуваченнями, розглядаючи їх, так би мовити, як моральних призвідців демонстрації. Студентами ж комісія займалася недовго; допитали ледве тузінь [дюжину, дванадцять осіб. – Є. Н., О. Н.], і крім одного порушення – проведення зборів у недозволений час і з недозволеним порядком денним – не знайшла нічого протизаконного. Незважаючи на те, що до цього порушення добровільно призналися всі 600 учасників зборів, сенат спромігся поєднати це зі своїм відчуттям справедливости, вибравши з цілої маси лише шістьох студентів, а саме комітет, який скликав збори і члени якого, можливо, взагалі не брали участі в замішаннях, – і цих шістьох покарав усуненням з університету.

 

Ще заки цей judicium leoninum [леонінський присуд, латин. – Є. Н., О. Н.] вступив у силу, сенат удався до дальших спроб пацифікації. Руських професорів зобов’язали діяти на молодь заспокійливо, і водночас ректор розпорядився надрукувати й розклеїти заклик польською мовою, де про руську демонстрацію говорить як про нечувану дикість, варварство та безкультурність і закликає польську молодь мужньо відбивати руські замахи на польську науку та її представників. Ось така була та пацифікація в розумінні пана Ридиґера» (тут і далі переклад статті – Юрія Прохаська).

 

Франко мав на увазі відозву ректора Ридиґера «Do Młodzierzy Akademickiej Uniwersytetu lwowskiego» від 30 листопада 1901 р. Далі щодо ректорської відозви та відгуків польської періодики Франко зауважив:

 

«Що польська преса скористалася цією нагодою, аби здійняти нечуваний галас про руське варварство, зрозуміло й так. Орган намісника, графа Пінінського, “Gazeta Narodowa”, вела перед у цьому хорі й не завагалася нацьковувати польську університетську молодь проти руських колег; природно, й частина польської університетської молоді виявила готовність до такого цькування. І лише окремі польські органи, як ось соціал-демократична “Naprzód”, “Kurjer Lwowski” і “Monitor”, частина польської еміграції, а також національно налаштована (сіоністська) єврейська молодь не дали збити себе з пантелику цим вереском, голосно заявивши, що вимога русинів про власний університет цілком природна і виправдана і що створення окремого руського університету у Львові не буде втратою для польського стану володіння, а навпаки, може дуже прислужитися польській національній справі».

 

Ще на нараді 20 грудня 1901 р. українські студенти ухвалили відозву до польської університетської молоді, в якій наголосили:

 

«<…> коли ми, провоковані сенатом, як і поодинокими професорами, постановили боронитися від насиля, – то тим цілком не думаємо виступати против польської нациї як такої, отже, й не против Вас, Товариші, як поляків. Не з Вами боремося, а з тими, що нас гнетуть!»¹⁶⁹.

 

Тому висловили переконання, що польські студенти зрозуміють, що «інтерес польської нациї, <…> народної чести вимагає» зайняти становище, відповідне «ідеалам волі, рівности і правди», а отже, стати на боці українських студентів¹⁷⁰.

 

У відповідь на цю заяву підтримали змагання галицьких українців до утворення окремого українського університету студенти-поляки Ягеллонського університету в Кракові 27 листопада¹⁷¹ й університету в австрійському м. Леобені 12 грудня¹⁷², корпорація студентів-поляків Київського університету й політехніки¹⁷³, польські студенти і старші емігранти-демократи в Парижі 29 листопада¹⁷⁴, польські студенти «з-під трьох заборів» у Липську (Ляйпцігу) 10 грудня¹⁷⁵, польські студенти в Закопаному 29 листопада, студентки-польки Женевського університету 18 грудня¹⁷⁶, євреї-сіоністи зі студентського товариства «Ognisko» («Вогонь») при Львівському університеті. Також ті польські студенти, які після припинення викладів з’їхалися у Перемишлі, одноголосно визнали жадання окремого українського університету виправданими, але перевагою у два голоси осудили демонстрацію¹⁷⁷. Резолюції та відозву, прихильні українцям, ухвалила «поступова польська львівська молодіж» на зборах 6 грудня¹⁷⁸. Назагал реакція польської суспільности і преси в Галичині на боротьбу за український університет була неоднозначною. «Справедливим» назвала домагання утворення українського університету краківська соціал-демократична газета «Naprzód», прихильне становище зайняли львівські опозиційні газети демократичного і соціалістичного спрямування «Monitor» і «Kurjer Lwowski», а також почасти краківська демократична газета «Nowa Reforma»¹⁷⁹.

 

Франко в ст. «Das Polenthum nach zwei Fronten» висловив «жаль», що

«ці голоси заглушив вереск збудженої пристрасти. Заклик ректора продемонстрував руським студентам, що надія на справедливу й об’єктивну оцінку їхньої справи з боку університету цілком порожня. Не бракувало підбурювачів, які сіяли чутки, начебто русини збираються зривати лекції ненависних професорів, а тому польські студенти заходять в авдиторії озброєні револьверами й кинджалами. Руські студенти усвідомили, що їхнє дальше перебування в цьому університеті морально неможливе, і покинули його – кількістю 600 осіб, що на 200 більше, ніж загальне число всіх слухачів славнозвісної і давньої alma mater Jagellonica в Кракові».

 

Насправді на вічі 19 листопада 1901 р. в пунктах 5-му й 6-му рішень таки було ухвалено перешкоджати викладам професорів Твардовського і Фіялека. Щодо кількости студентів, то їх усіх у Ягеллонському університеті було 1210, і лише в такій чисельності майже на 200 менше, ніж у Львівському (1400)¹⁸⁰.

 

Шовіністичні утиски національно-освітніх прагнень галицьких українців з боку польської професури Львівського університету Франко в цій статті протиставляв справедливій тогочасній боротьбі поляків, що перебували під пруським забором, проти тамтешньої «справжньої політики екстермінації супроти польськости», «онімечення польських теренів країни <…> усіма засобами». Оцінюючи цю ситуацію із загальнолюдського погляду як суперечливу, Франко вказував на непослідовність значної частини польської нації та її ігнорування власного трагічного історичного досвіду:

 

«Отож усе це відбувалося одночасно з польськими антипруськими демонстраціями через процеси у Ґнєзні й Познані. Горе нації, яка навіть тепер не розуміє уроків власної історії, так, як не спромоглася зрозуміти її століттями!».

 

Такий висновок з орієнтацією на вільний розвиток націй Франко протиставив польському шовінізмові, з погляду якого боротьба за визволення поляків з-під влади Прусії та їхні прагнення до панування у Галичині були цілком послідовними. Про переслідування членів польських таємних гімназійних гуртків на Познанщині «Молода Україна» розповіла в непідписаній статті «Торунський процес» (1901. № 10. С. 384–391).

 

На спроби спростування ректора Ягеллонського університету Едварда Янчевського (Janczewski) і ректора Ридиґера деяких відомостей у статті «Das Polenthum nach zwei Fronten» Франко відповів реплікою «Polenpolіtіk» («Політика поляків»)¹⁸¹, у якій погодився лише з двома зауваженнями. Визнав слушним «виправлення» проф. Янчевського щодо кількости студентів Ягеллонського університету й виправдовувався тим, що помилки «припустився у поспіху переписування. Речення мало звучати: “… на 200 більше, ніж становить загальне число слухачів Чернівецького університету і кількість імматрикульованих [внесених до списків, тобто зарахованих першокурсників. – Є. Н., О. Н.] цього року в стародавній Alma mater Jagellonica”» (тут і далі переклад статті також Юрія Прохаська). Погодився з уточненням проф. Ридиґера, що покарано не шістьох, а п’ятьох студентів. Не хотівши з ним далі «сперечатися за дрібниці», наголосив «на істотних пунктах». Ширше виклав мовно-дискримінаційний інцидент з проф. Грушевським, зауважив зі свого боку, що «якщо пункт 3, у якому й справді йдеться про протест проти проф. Цвіклінського, викреслили [“сенатори” з програми віча на 19 листопада 1901 р. – Є. Н., О. Н.] з огляду на академічні закони, то чому ж цих законів не дотримуються так само суворо на інших, польських студентських зборах?».

 

Не прийняв Франко й пояснення перенесення «часу зборів» на 7-му год. вечора з 12-ї дня тим, начеб «тоді повним ходом йшли лекції»; за його твердженням, «це просто неправда, бо 19 листопада було офіційне свято Єлизавети, і більшість професорів лекцій не читали». Щоправда, день пам’яті св. Єлизавети Угорської в Католицькій церкві ушановується 17 листопада. Стосовно п’ятьох відрахованих («релеґованих») студентів Франко зауважив, що «один із релеґованих, Евген Бурачинський, навіть не був присутній у залі зборів, а інший, Василь Пачовський, лише зачитав видрукуваний попередньо вірш».

 

Попри окремі неточності, зумовлені браком інформації та поспіхом, важливо, що у статтях, опублікованих у відомій віденській газеті, Франко підтримав українських студентів у боротьбі за український університет і мовну рівноправність у Львівському університеті. Певно, польські професори матимуть це на оці, коли він спробує у травні 1907 р. обійняти вакантну доцентуру слов’янських літератур Львівського університету: його подання розглядатимуть надто довго й залишать без відповіді¹⁸².

 

Сецесіоністи подалися на студії до Відня, Кракова, Праги та Ґраца. Лише Чернівецький університет не прийняв їх, бо тамтешній сенат вирішив, що це було б небезпечно для університету й нелояльно супроти університету у Львові¹⁸³. Чернівецькі «сенатори» злякалися, щоб львівська молодь, уписавшися на тамтешній університет, «не бажала зукраїнщити його»¹⁸⁴.

 

Перший «виїзд на сецесію» відбувся у суботу 11 січня 1902 р.¹⁸⁵ Того дня попри «непогоду» («страшний вітер з дощем») родичі, близькі та патріотично налаштована українська громадськість масово проводжали сецесіоністів з головного двірця (вокзалу) у Львові, звідки о 7-й год. 20 хв. вечора відходив потяг до Відня. Уже по 5-й було повно людей: старі й молоді, учні середніх шкіл, священники, гімназійні професори, подекуди й селяни. Саме тоді «дворець перший раз за своє істнованнє наповняється урочистими звуками: “Ще не вмерла Україна” і “Не пора москалеви й ляхови служити!”. Сьпівали всі», крім «40 “русскихъ”», тобто москвофілів¹⁸⁶. Знову були виступи, зокрема

«промовляли наші товариші – поступові поляки. Вони в теплих і сердечних словах прощались з від’їжджаючими, з якими їх лучила не школа, а високі ідеї <…>. Один з них закінчив свою промову сердечним бажаннєм, “щоб ‘Ще не вмерла Україна!..’ залунала якнайскорше в незалежній і вільній Україні”».

 

У відповідь прозвучав «Czerwony sztandar»¹⁸⁷ («Червоний прапор», пісня швейцарських анархістів з 1877 р.; від 1882 р. – революційний гімн польського пролетаріату). По відході потяга «при блимаючім уличнім сьвітлі під дощем з піснями “Ще не вмерла…” і “Не пора…” пішли всі в місто». Перед Ринком двохтисячну демонстрацію перепинила поліція і змусила розійтись трьома дорогами. Однак демонстранти

«виявили завзятє: знов зібрались в Ринку коло “Просьвіти” і знов промовляли і сьпівали, скільки хотіли і що хотіли. Просьпівавши на закінченє “Ще не вмерла Україна…” і “Не пора…”, учасники походу розійшлись по хатах»¹⁸⁸.

 

Щодо цього протистояння «двох сил» – мирних демонстрантів і поліції з багнетами – у непідписаній передовій статті в «Молодій Україні» – своєрідному ліричному есеї «Кличі» – зі сподіванням зазначено:

 

«Дрожить Львів від могутніх згуків боєвих пісень України. Баґнети лискають у проміннях вуличних ліхтарень. Ще не вмерла!

Дві сили стають против себе у нічній пітьмі:

Чуєте слова команди?

Чуєте пісню?

Ще не вмерла!

Не пора!

А колись прийде слушний час…»¹⁸⁹.

 

Другого дня, в неділю 12 січня 1902 р., від’їжджали сецесіоністи до Праги й Кракова¹⁹⁰. Проводи були «так само сердечні», але менш людні й без промов. Проводжальники «пройшлись з піснями “Ще не вмерла…” і “Не пора…”, скілько сами хотіли, і розійшлись мирно, коли сами хотіли»¹⁹¹.

 

Відтак у передовій статті строєного числа «Молодої України» за січень – березень 1902 р. «Національна вага університету і консеквенциї її для ренеґатів» зазначено стосовно книжки Юліяна Бачинського «Україна irredenta» (Львів, 1895; 2-ге вид. – 1900) і пісні «Не пора» на Франкові слова:

 

«Ukraina Irredenta стає окликом всеї найкрасшої частини нациї» і «гимном борців за самостійний університет єсть пісня української ірреденти, революцийна пісня, що кінчаєся великими словами:

                  Ми поляжем, щоб славу, і  в о л ю,  і честь,

                  Рідний краю, здобути Тобі!”»¹⁹².

 

Сецесіоністи прибули до Відня 12 січня 1902 р., наступного дня почали вписуватися до університету на різні факультети, причому за перші два дні вписалося 305 осіб: 171 теолог, 80 правників, 48 філософів і 6 медиків¹⁹³. Це був «небувалий досі приплив української молодіжи до Відня», адже її доти була там «незначна горстка»; тепер же разом із сецесіоністами група української молоді в австрійській столиці налічувала понад триста осіб¹⁹⁴.

 

Одразу по прибутті майже весь загал української молоді зібрався 14 січня 1902 р. на нараду, й на ній вирішено скликати 27 січня віче в університетській справі за участи «товаришів иньших наций». Однак віденська поліція, після застереження на її запит львівської поліції про те, що таке віче дуже небезпечне, не дозволила його¹⁹⁵. 25 січня про це повідомлено Косевича. Щоб запротестувати проти заборони «загальнодоступного віча в одній із більших саль у Відні», Косевич, Т. Мелень і Зенон Кузеля, «яко скликуючі віче», удалися до секретаря Віденського університету Брокгаузена, Мелень прохав звернутися від імені ректорату до поліції за дозволом на віче або надати університетську залу для віча. Друге було відразу відхилене, бо університетських зал на збори не надавали, а щодо першого троє прохачів дістали «виминаючу відповідь». Тому на 27 січня скликали тільки «довірочні збори» у віденській галереї «Ресурса» на пів до восьмої вечора, запросивши всі студентські орґанізації з виїмком галицьких москвофілів. Однак коли прийшли до винайманої зали о пів на шосту, щоб зробити потрібні підготування, там уже були москвофіли чисельністю близько тридцяти, під проводом відомого галицького москвофіла, історика та публіциста, видавця неослов’янофільського журналу «Славянский Век» у Відні (у 1900–1905 рр.) Дмитра Вергуна¹⁹⁶, який з дамами розташувався на галереї. На заклики до них організаторів покинути залу як незапрошені,

«посипались всілякі дотинки і оклики, мабуть, вже підпитих яничарів. Господар був супроти того також безсильний, а комісар поліції – як тоді говорили, спроваджений заздалегідь кацапами, – не допустив до довірочних зборів і опорожнив салю серед кацапських співів “Вниз по матушке”»¹⁹⁷.

 

Поліція зажадала від зібраних вийти з зали на тій підставі, що «віче заборонене»¹⁹⁸.

 

«Сю підлу акцію розбивати віча українців і обчернювати нас перед слав’янами вели кацапи далі»¹⁹⁹. Однак попри перешкоди з боку «москвофілів і поліції»²⁰⁰ відбулися, з дозволу ректорату, 4 лютого 1902 р. надзвичайні загальні збори українського студентського товариства «Січ», на яких зібрався лише загал української молоді вищих шкіл у Відні. На порядку денному стояло одне питання: «Справа українського університету у Львові»²⁰¹. Реферат про стан університетської справи виголосив Косевич²⁰², запропонувавши насамкінець резолюції про те, що українська студентська молодь у Відні:

 

1) рішуче домагається заснування самостійного українського університету у Львові;

 

2) наголошує, що до сецесії змушена була вдатися через насильство і безправство, проти якого «боротися не перестане»;

 

3) жадає тим часом рівноправности української мови у Львівському університеті й утворення паралельних з польськими українських катедр як єдиної умови повернення до цього закладу;

 

4) закликає «загал товаришів-українців» на всіх австрійських університетах до найенергійнішої боротьби в цьому напрямі, а якби дотеперішній її спосіб виявився недостатнім, то «взятися за найрадикальнійші способи», навіть хоча б довелося зрезиґнувати з університетських студій;

 

5) висловлює невдоволення українським послам Державної Ради «за їхню нерішучу акцию» у справі заснування українського університету й «управильненя відносин» у Львівському університеті та закликає до найенергійніших дій²⁰³.

 

Після довгої та жвавої дискусії усі резолюції ухвалено одноголосно²⁰⁴.

 

З огляду на те, що міністерський рескрипт у березні 1902 р. скасував навіть ті права української мови, які узвичаїлися у Львівському університеті, сецесіоністи на нарадах, що відбулися у Кракові 7 квітня, у Відні 8 та 9 квітня і в Празі 10 квітня 1902 р., визнали його за «нову шкоду, заподіяну українській нациї», а тому ухвалили продовжити сецесію на літній (другий) семестр 1902 р. Відповідну спільну «Заяву» підписав, зокрема, «Евген Косевич, студент прав в Відни»²⁰⁵. Отож Косевич після усунення його з Львівського університету вписався на правничий факультет Віденського університету.

 

Як визнав через кілька років Володимир Темницький, у зв’язку з різними труднощами, які спіткали сецесіоністів на чужині,

«треба було досить зусиль і богато арґументів, щоби ухвалити продовженє сецесії, <…> бо були ріжні заходи і сильні впливи з боку старших патріотів, щоби з кінцем І-шого семестра кінчити сецесію, вертати до Львова <…>»²⁰⁶.

 

У «дальших перипетіях боротьби» за український університет відбулися у Відні за участи «Січи» віча 6 березня та 11 квітня 1902 р., а «остаточно покінчено сецесію з кінцем літного семестра 1902 р. На від’їздне уряджено сецесіоністам пращальні вечерниці» у Відні 2 липня, на які запрошено всі слов’янські товариства. «Др. Косевич [натоді він іще не був доктором. – Є. Н., О. Н.] виголосив інформаційний відчит про українських рух за остатніх 25 літ», відтак українські студенти вітали репрезентантів слов’янських товариств, зокрема «польської поступової молодіжи»²⁰⁷.

 

25–27 липня 1902 р., на тлі поширення масових аграрних (селянських) страйків у Східній Галичині, відбулося у Львові академічне віче за участи близько 600 українських студентів з різних університетів Австрійської імперії та абсольвентів (випускників) середніх шкіл. На порядку денному нарад першого дня була університетська справа, яку реферував Косевич. Після дискусії ухвалено того-таки дня резолюції про те, що зібрана українська студентська молодь: 1) вважає брак власного університету наслідком «ворожої українському елементови політики польської шляхти і її прислужників»; 2) вважає «доконечним боротьбу за університет <…> перемінити на боротьбу проти сили і власти польської шляхти та вести її разом зі зорґанізованими масами українського народу» за «корінну зміну всіх суспільно-політичних відносин в Галичині»; 3) закликає «усіх товаришів» до зорганізування «всіх верств українського народу до боротьби» і «за здобуття самостійного українського університету», і «за корінну переміну теперішнього ладу» без огляду на наслідки  «д л я  ї х н і х  у н і в е р с и т е т с к и х  с т у д и й  –  і  о с о б и с т о ї  к а р и є р и»; 4) з огляду на інтерес для українського народу далі боротися за мовні права у Львівському університеті, на конечність якнайближчих і безпосередніх контактів студентів з масою народу, на потребу енергійного та послідовного ведення боротьби на всіх напрямках суспільного життя, на закінчення повноважень колишнього сенату, складеного з провокаторів молоді, вважає, що жодні публічні причини не стоять на перешкоді для вписування у Львівський університет на зимовий семестр 1902/03 навчального року і тому немає публічних мотивів для продовження сецесії; 5) домагається безумовної рівноправности української мови у «всіх державних інституціях» і закликає товаришів в усному та письмовому спілкуванні з університетською владою вживати лише української мови, а також 6) домагатися лише українських іспитових комісій на правничому та філософському факультетах; у разі відмови – оскаржувати її «через усі інстанциї». Після нарад першого дня відбувся вечір «в пам’ять Драгоманова», яким молодь «віддала честь великому борцеви за нашу національну справу»²⁰⁸.

 

Як зауважив В. Темницький, політична резолюція від 25 липня засвідчила, що молодь унаслідок невдалої сецесії зрозуміла:

 

«у н і в е р с и т е т  н е  д а с т ь с я  в і д д і л и т и  в і д  ц і л о с т и  ж и т я  н а ц і ї,  <…> здобутє університета для якоїсь нації зависиме від осягненя тією ж нацією деякого політичного престіжа в державі»²⁰⁹.

 

5-м пунктом ухвали від 27 липня було задекларовано бажання молоді решту коштів із запомогового фонду, складеного суспільністю, зокрема селянами, на допомогу сецесіоністам, віддати головно селянам, які страйкують, і для керівництва страйковим фондом утворити комітет із десяти членів: двох із теперішнього заряду фонду для сецесіоністів, двох делегатів молоді і по двох репрезентантів кожної з партій, що організують «хлопські страйки»: УНДП, РУРП і УСДП²¹⁰. Майже дев’ять років потому львівська соціал-демократична газета «Земля і Воля» стосовно цього зауважила, що студенти,

«вернувши з сецесії, ухвалили на внесенє товаришів Косевича і Темницького піти на село помогчи хлопам у страйковій тяжкій боротьбі і ухвалили зречися підпомог, а решту гроший віддати на поміч страйкуючим хлопам».

 

Однак націонал-демократи, в чиїх «руках були ті гроші»,

«Закричали: “Не дамо! Академіки не мають права такого ухвалювати. Гроші зібрані для наших дітий, а не для яких там страйкарів”. І гроший тих, зложених по більшій частині хлопами, таки хлопам не дали!»²¹¹

 

Оскільки сецесія не привела до бажаних результатів в університетській справі, сецесіоністи повернулися до Львівського університету починаючи із зимового семестру 1902/03 навчального року. Зрозуміло, що це не стосувалося Косевича, відрахованого без права поновлення. Та й у липні 1902 р. він мав би вже, після чотирирічних студій (у разі зарахування йому всіх вісім семестрів), закінчити університет, якщо вступив у жовтні 1898 р.

 

Згодом Лев Ганкевич згадав, що «в 1902 р. під час пам’ятного великого страйку рільних [рільничих, сільськогосподарських. – Є. Н., О. Н.] робітників у Східній Галичині» «визначну участь» брав у ньому Косевич²¹². У некрологу відзначено, що «особливо під час сецесиї і в академічнім посецесийнім році в Відни (1901/2)» Косевич «був чи не найбільш авторітетним з провідників молодіжи»²¹³.

 

Від листопада 1901 р. через брак коштів і зайнятість редакторів підготуванням до іспитів та організацією віч і нарад, а відтак через сецесію припинився регулярний вихід «Молодої України». Замість окремих випусків за листопад і грудень вийшов один спарений (1901. № 11/12), і то аж наприкінці січня 1902 р.²¹⁴ Унаслідок сецесії члени редакційного комітету й адміністратори журналу опинилися в університетах різних міст, через те числа 1-ше, 2-ге і 3-тє за 1902 р. побачили світло денне наприкінці березня як один випуск; № 4-й замість квітня з’явився після довгої перерви аж у жовтні й на обкладинці був датований цим місяцем, відповідно 5-те число датоване на обкладинці падолистом 1902 р., спарені числа 6-те (за грудень 1902 р.) і 7-те (за січень 1903 р.) вийшли в січні 1903 р., а останній випуск – спарені числа 8-те і 9-те (з датуванням за лютий і березень 1903 р.) – у березні 1903-го²¹⁵. Якщо 1900-го і 1901 р. формально видано по 12 чисел місячника, то 1902-го – 6, притому перші три об’єднані в одному випуску 1/2/3, а дальші числа (7, 8/9) датовано 1903 р. (рік і місяць зазначувано лише на обкладинці, а на титульній сторінці – число або числа і порядковий номер річника, без конкретного року й місяця).

 

Організація «Молода Україна» «перетрівала аж до посецесійного року включно»²¹⁶, тобто 1903 р. За інформацією Юрія Старосольського (сина В. Старосольського), «Молода Україна» «перестала діяти у своїй дотеперішній формі» (як неформальна молодіжна організація) 1903 р.²¹⁷

 

Безпосереднім, хоча й частковим, літературним відгомоном на діяльність «Молодої України стала трагедія Василя Пачовського «Сон української ночі» (Львів, 1903), у якій порушено проблему боротьби за українську державність і серед дійових осіб виведено, зокрема, образи трьох студентів: «Перший студент – соціяліст. Другий студент – народник. Третий студент – національний соціял»²¹⁸. Здогадно, прототипами «третього студента», «національного соціяла», який в образі символічного «вінця України» –  «і д е а л у  в серці», «золотого вінця в своїй душі»²¹⁹ – обстоює заповітний ідеал самостійної української держави й наполягає на доцільності поставлення цієї «найвищої», «найкращої ціли для всіх сердець»²²⁰, стали передусім Лонгин Цегельський, Евген Косевич, Володимир Старосольський і Володимир Темницький.

 

 

Перекладач соціологічної літератури

 

Надзвичайно цікавим є лист Косевича до Франка від 11 жовтня 1905 р. з австрійського м. Ґраца (земля Штирія), датований: «У Градци д. 11.Х 1905»²²¹. З листа випливає, що на той час Косевич студіював у тамтешньому університеті, ймовірно, готував докторат із юриспруденції, бо з рекламних оголошень (див. далі) й назв некрологів «Д-р Евген Косевич…» і «Тов. д-р Евген Косевич» відомо, що він здобув науковий ступінь д-ра філософії. У першому некрологу зазначено, що «по скінченю сецесиї» Косевич «покінчив правничі студиї в Градци і посьвятився адвокатурі»²²².

 

У листі Косевич повідомляв, що надсилає Франкові до друку переклад «Уардової праці»²²³, про який «говорив у Львові», а разом із рукописом – німецький переклад, що його «робив Ґумпльовіч» і з якого він «головно перекладав, хоч мав перед очима і англійський ориґінал», але англійську «книжку» переслати не може, бо вона не його²²⁴. Йшлося, очевидно, про працю «Contemporary Sociology» («Сучасна соціологія») американського соціолога Лестера Френка Ворда (Lester Frank Ward, *1841–†1913), засновника психологічного еволюціонізму та психологізму в соціології США. Цю працю (у 12 частинах) було опубліковано в журналі Чиказького університету «American Journal of Sociology» 1902 р. (т. 7, № 4 за січень, № 5 за березень і № 6 за травень). Її німецький переклад вийшов під назвою «Соціологія сьогодні» без зазначення перекладача: Ward L. F. Soziologie von heute / L. F. Ward; (Übersetzung aus dem Englishen). Innsbruck: Verlag der Wagner; 1904. 84 S. Автор перекладу – польський та австрійський соціолог Людвіґ (Людвік) Ґумпльович (Gumplowicz; *1838–†1909), професор державного та адміністративного права університету в Ґраці. Ворд і Ґумпльович листувалися (видано листи Ґумпльовича до Ворда: The Letters of Ludwig Gumplowicz to Lester F. Ward // Sociologus. Leipzig, 1933. № 1), у 1903-му і 1906 р. американський соціолог відвідав свого австрійського колегу в Ґраці. Франко мав у своїй бібліотеці деякі публікації Ґумпльовича²²⁵.

 

На думку Косевича, «годі відшукати в цілій соціольоґічній літературі красшої книжки для нашої публики, як ся. Вона дає перегляд майже усього, що важнійше з соціольоґиї до найновійших часів»²²⁶. Відзначив Косевич і те, що «сам спосіб викладу (крайна толєрантність до чужих думок і відшукуваня у них все чогось сущного) незвичайно гарний і високий»²²⁷. За цікавим спостереженням Косевича, «Соціольоґия тепер незвичайно розвивається і починає поволи занимати се місце, яке занимала колись фільософия <…>», тому вважав «за пожадане» ознайомити суспільство з «найновійшою наукою» і «викликати <…> дискусию»²²⁸.

 

Косевич також інформував, що «як вступ» «переклав працю проф. Ґумпльовіча про Уардову соціольоґию», надруковану в «Zeit» у серпні чи вересні 1904 р.²²⁹ Стаття «Lester F. Ward» Ґумпльовича опублікована у віденському тижневику «Die Zeit. Wiener Wochenschrift für Politik, Volkswirtschaft, Wissenschaft und Kultur» 1904 р. в № 516 за 20 серпня (S. 86–90), передрукована. у варшавському тижневику «Prawda» (1904. № 37. 28.VIII/10.IX. S. 440–442).

 

Гонорар Косевич прохав переказати на його адресу в Ґраці, ім’я написав суто німецькою мовою Eugen, а прізвище – польськими літерами (як звичайно передавали по-німецькому польські та українські прізвища), але з українською вимовою (Kosewycz, а не Kosewicz). Зізнавався, що йому конче «потрібні гроші». На цю адресу прохав відіслати назад німецький переклад Ґумпльовича та вислати 10-15 примірників книжки українського перекладу²³⁰.

 

Бажав і далі перекладати соціологічну літературу. Запитував, чи Франко міг би друкувати переклад книжки д-ра Антона Меньґера (Menger, *1841–†1906, австрійський юридичний експерт і теоретик соціалізму) «Neue Sittenlehre» («Нова моральна теорія», Єна, 1905), у разі згоди відразу б узявся за нього²³¹. Якщо переклад книжки Уарда «буде придатний», то обіцяв: «<…> ми звідси пришлемо Вам незабаром усякі иньші переводи із соціольоґії», як ось Simmel’a (Георг Зіммель, *1858–†1918, німецький філософ і соціолог), Lori-ї (Achille Loria, Ахілл Лорія/Льоріа, *1857–†1943, італійський соціолог та політичний економіст), Tarde’a (Жан-Габрієль Тард, *1843–†1904, французький соціолог) тощо²³².

 

Михайло Грушевський у бібліографічному покажчику «З етнольоґичної і соціольоґичної літератури» зареєстрував кілька публікацій Ward’а в англійських оригіналах і французьких перекладах, але серед них немає ні англійського оригіналу «Contemporary Sociology», ні німецького перекладу «Soziologie von heute». Не згадано й українського перекладу Косевича²³³. З’ясувати долю цього перекладу не вдалося.

 

За словами М. Грушевського в листі від 20 травня 1921 р. з Відня до редакції газети «Український Голос» у Вінніпезі, В. Старосольський «недавно» на своїх лекціях в Українському соціологічному інституті у Відні (читав їх у лютому – березня 1921 р.) згадував, як він і Косевич переконали Л. Ґумпльовича, що українці є нацією («чого їм той відмовляв»), показавши йому «Історію України-Руси» Грушевського та познайомивши з її змістом²³⁴. Старосольський слухав викладів Ґумпльовича у Ґраці 1907 р., діставши, завдяки професорові Львівського університету С. Дністрянському, австрійську державну стипендію для поглиблення наукових студій²³⁵.

 

 

Соціал-демократ і адвокат

 

Після невдалої спроби виходу українських студентів зі Львівського університету, припинення випуску «Молодої України» та політичної (партійної) диференціації всередині самого об’єднання, зокрема посилення націоналістичних настроїв²³⁶, частина молодоукраїнців перейшла до УСДП, заснованої ще 17 вересня 1899 р. у Львові на закритій («довірочній») нараді²³⁷. На І з’їзді УСДП 21–22 березня 1903 р. у Львові виступили в дискусіях В. Старосольський і Т. Мелень, В. Темницький надіслав з Відня привітальну телеграму²³⁸. Разом із ними вступив до УСДП Косевич. Активну діяльність у партії вони розгорнули в 1905–1907 рр.²³⁹ Косевич був одним із засновників і співробітником львівської газети «Воля: орґан української социяльної демократиї» (1900–1006 – двотижневик, 1907 – тижневик)²⁴⁰. Брав участь у конференції УСДП, що відбулася 12–13 червня 1907 р. у Львові²⁴¹. Промовляв на похороні діяча радикальної партії Петра Когутяка, організатора віч, засновника «Січей» і читалень в околиці Станіславова, Галича і Єзуполя, голови політичного товариства «Хлопська Рада» в Станіславові, який помер 5 березня 1908 р. на 29 році життя²⁴². Косевич був обраний одним із трьох голів президії партійної конференції УСДП, що відбулася у Львові в неділю 29 січня 1911 р.²⁴³

 

На виборах до віденської Державної Ради, призначених на 19 червня 1911 р., Екзекутива (Провід) УСДП затвердила своїми кандидатурами по 59-му двомандатному сільському виборчому округу (Станіславівський повіт, Галич, Богородчани, Тисмениця, Товмач, Золотий Потік, Обертин) Юліяна Бачинського, адвокатського кандидата у Львові, а його заступником – «д-ра Евгена Косевича», також «адвокатського кандидата у Львові»²⁴⁴. Вибори проходили в умовах жорсткої боротьби соціал-демократичних кандидатів з націонал-демократичними, меншою мірою – з радикальними. Із цих трьох партій національно-демократичні репрезентанти найпослідовніше обстоювали державницькі, культурні та соціальні інтереси українського народу, його питому самобутність і релігійні традиції та поступові перспективи. Із 43 760 голосів виборців Ю. Бачинський набрав лише 1 550, натомість радикал Лев Бачинський – 14 724, а націонал-демократ Евген Левицький – 15 465; з інших граф Владислав Дідушицький (Дзєдушицький) з Єзуполя (польська «Rada Narodowa» – «Національна Рада») – 9 947, «русофіл» Лев Алексевич, адвокат у Станіславові, – 3 310²⁴⁵. У другому голосуванні (турі), що відбулося 26 червня, взяло участь 35 138 виборців, Л. Бачинський набрав 16 912 голосів, Е. Левицький – 15 151, Л. Алексевич – 2 835 (В. Дідушицький зняв свою кандидатуру). Між трьома переможцями мав бути ще «тіснійший вибір» (третє голосування)²⁴⁶. У підсумку 3 липня обрано послами парламенту д-ра Л. Бачинського (15 637 голосів) і д-ра Е. Левицького (15 375), попередніх послів. З українських соціал-демократів тоді був обраний лише посол попередньої каденції Семен Вітик – по 54-му сільському окрузі (Дрогобич – Турка – Бориниця – Лютовиска – Старий Самбір – Підбуж – Лука)²⁴⁷.

 

Якийсь час Косевич був аплікантом (стажистом) в адвокатській конторі В. Старосольського, відкритій у Львові в листопаді 1911 р.²⁴⁸ Згодом працював адвокатом у Коломиї²⁴⁹. Газета УСДП «Праця» за 15 квітня 1914 р. повідомила, що у Львові склали адвокатський іспит Косевич і Лев Ганкевич, «наші щирі партійні робітники, що від наймолодших літ стоять на службі соціялістичної ідеї та вірно держать її прапор»²⁵⁰. У числі за 27 червня 1914 р. газета вмістила рекламні оголошення про те, що крайовий адвокат д-р Косевич відкрив адвокатську канцелярію в Коломиї, в домі Візельберґера, навпроти міської Каси ощадности²⁵¹. В адвоката Косевича в Коломиї у червні 1914 р. «дістав посаду» Дмитро Вітовський, згодом відомий український політик, військовик і літератор²⁵².

 

До кінця життя Косевич залишався соціал-демократом. Проживаючи деякий час у Станіславові, брав участь у діяльності робітничих організацій, опісля належав до «партійного заряду» (керівництва) УСДП, «в останніх часах містив свої статті» в газеті «Праця»; осівши в Коломиї, нав’язав тісні стосунки з тамтешніми соціал-демократичними організаціями²⁵³. Газета «Праця: часопись для робочого люду, орґан української соціялдемократії» виходила у Львові двічі на місяць від квітня 1914 р. до закриття її російською окупаційною владою у вересні 1914 р. У фонді ЛННБ зберігається п’ять чисел, останнє – за 27 червня. Публікацій за підписом Косевича в них немає, однак більшість опублікованих матеріалів (певно, щоб оберегти авторів од переслідувань) не підписані.

 

Однак уже 16 липня 1914 р. Косевич раптово помер у Коломиї. У некрологу відзначено:

 

«З Покійним зійшла в могилу небуденна індивідуальність, яка відограла визначну роль в такім важнім часі, як початки боротьби української молодіжи за український університет».

 

Після університетських студій Косевич

«посьвятився адвокатурі. Від ширшої громадянської діяльности усунувся, замикаючи її в рамах своєї партийної приналежности до української соц.-дем. партиї. Зате віддався фаховим студиям, так що в адвокатських кругах бачили в нім першорядну фахову силу».

 

Проте його несподівано спіткала смерть од тяжкої хвороби: «Аж тут нагло недуга і смерть перетяла його життєвий шлях». З некрологу видно, що Косевич у квітні – червні 1914 р. ще сподівався довго жити, бо тоді не лише склав адвокатський іспит і відкрив адвокатську канцелярію, а й десь після Великодня та перед Петрівкою узяв шлюб. У некрологу з сумом і співчуттям повідомлено: «Оставив жінку, з якою перед кількома тижнями одружився»²⁵⁴.

 

На похороні промовляли Володимир Темницький від Екзекутиви УСДП, Кирило Трильовський від РУРП, товариші від соціал-демократичних організацій Чернівців та Коломиї²⁵⁵.

 

Згодом Яцко Остапчук, описуючи своє давнє враження від «багатонадійних молодих людей» Станіславівської гімназії, кинув жмут світла на Косевичеву недугу:

 

«Але, дивлячись на їхні пониклі обличчя, на слабеньку будову тіла, я не ворожив їм довгого життя. Найслабшим виглядав мені Гнатюк, але, мабуть, завдяки своїй флегматичній вдачі, він прожив найдовше – понад п’ятдесят років. <…> Косевич і Турбацький не дожили навіть сорока років. Померли на сухоти»²⁵⁶.

 

У Центральному державному історичному архіві України у Львові зберігаються особисті документи Косевича 1864–1914 рр., листування з родиною, листи Д. Антоновича, В. Старосольського, В. Темницького та інших, фотографії (Ф. 868. Спр. 16)²⁵⁷.

 

Громадсько-політична та освітня діяльність і яскрава публіцистика Евгена Косевича підтверджують, що історія твориться колективно; дієву, і то знакову, роль у ній відіграють не лише видатні особистості, а й такі, які завдяки своїй сміливості й активності відкривають нові перспективи і здійснюють значний вплив на суспільні процеси, хоча на позір залишають малопомітний і для загалу мало або й зовсім не знаний слід. Такою була самовіддана діяльність Косевича, найбільша заслуга якого в тому, що він разом з іншими молодоукраїнцями ваговито причинився до прищеплення українському суспільству державницької ідеї самостійної України та помітно впотужнив боротьбу за український університет.

_______________________________________

¹ Див. найповнішу: Брайлян Н. Б. Косевич Євген // Енциклопедія Сучасної України. Київ, 2014. Т. 14. С. 646.

² Там само.

³ Таємний учнівський... / Публ. підготував Ярослав Мельничук // Жовтень. 1966. № 9. С. 133.

⁴ Програма вечерниць, устроєныхъ «Рускою Бесѣдою» в Станіславовѣ в ХХІХ роковины смерти Тараса Шевченка… // Дѣло. 1890. № 56. 10/22.ІІІ. С. 2–3.

⁵ І. П–кій. Зъ Станіславова (Роковины смерти Т. Шевченка въ Станіславовѣ) // Там само. № 67. 23.ІІІ/4.IV. С. 2–3; Зарицкій Ромуальдъ. Выдѣлъ станіславôвскои «Рускои Бесѣды»… // Там само. № 73. 31.ІІІ/12.IV. С. 3.

⁶ Таємний учнівський... С. 134. Тут і далі – переклад публікатора Ярослава Мельничука з польського оригіналу. Згодом станіславівський дописувач повідомляв, що «о. Михайло Семенов, ґімназияльний катехит», є рівночасно настоятелем Бурси Братства св. отця Николая в Станиславові, й дав йому таку нищівну характеристику: «Чоловік сей з’їв би всьо, що не носить ціхи рутенства та москвофільства. Знаємо кілька випадків, де на учеників шукано ріжних ключок [приключок, тобто приводів; гачків, тобто причіпок. – Є. Н., О. Н.] і вкінци таки прогнано їх з бурси за те, що були “фонетиками” [прихильниками фонетичного, а не етимологічного правопису, якого затято трималися галицькі москвофіли. – Є. Н., О. Н.]. О. Семенов дуже нерадо дивиться, як ученик читає яку українську книжку з ґімназияльної бібліотеки, а книжки приватні сейчас конфіскує. Так, пр[міром], одного ученика за Левенкові “Пани й люди” [повість Володимира Леонтовича, видану у Львові 1893 р. під псевдонімом Володимир Левенко. – Є. Н., О. Н.] і за Федьковичеві поезиї узнав трохи не анархістом і стеріг його на кождім кроці, а коли побачив у него Шевченкового “Кобзаря”, то сконфіскував його з початком шкільного року і держав у себе аж до вакаций. Українсько-руська література після него [за ним; на його думку. – Є. Н., О. Н.] – саме дрантє; бурсаків заохочує до читаня німецьких книжок, вихвалює їх літературну стійність, а українсько-руські на кождім кроці ганить. <…> Вихованці бурси стараються дорівнати свому настоятелеви. Найбільше між ними москвофілів» (Н. Н. «Бурса Братства св. отця Николая в Станиславові» // Молода Україна. 1900. № 1. С. 28–29). Коли якийсь москвофільський дописувач, назвавшись учнем Станіславівської гімназії та заховавшись під псевдонімом Яромір в імени всіх товаришів, обиджених зі Станіславова, надіслав до «Молодої України» листа «на оборону о. Семенова», то редакція в публічному відпису зауважила, що «в редакцийнім комітеті засідає аж 3, що були учениками станіславівської ґімназиї і що знають про далеко кращі подвиги о. С[еменова], як сі, що їх піднесла “Молода Україна” в 1. числі» (Переписка редакциї // Там само. № 2. С. 90). Зі слів Михайла Лозинського, натоді студента прав Львівського університету, «звісний “добродій” молодіжи гр[еко]-кат[олицький] катехит о. Мих. Семенов заказує ученикам читати які-небудь українські книжки і мати зносини з їх знакомими студентами університету, особливо з товаришами Косевичем, Олесницьким і мною, котрих вважає для душі своїх учеників вельми небезпечними» (Лозинський М. Злі знаки на шкільнім овидї // Там само. № 9/10. С. 391). А ще «о. Семенов», побачивши, що один вихованець бурси повісив на стіні портрет покійного вчителя української мови Станіславівської гімназії Андрія Шахновича (*1855–†1900), улюбленця молоді, ідеаліста, який напучував учнів уживати рідну мову (див. посмертну згадку його учня ще в Ярославівській гімназії Володимира Старосольського: В. С. Андрій Шахнович // Там само. № 2. С. 45–47; без підпису, криптонім В. С. – у «Змісті І річника»), «казав зняти той портрет, бо Шахнович то був радикал, що виховав таких, як Лозинський, і т. ин.» (Лозинський М. Злі знаки на шкільнім овидї. С. 392).

⁷ Таємний учнівський... С. 134–135.

⁸ Там само. С. 135.

⁹ Там само.

¹⁰ Тов. д-р Евген Косевич [Некролог] // Калєндар «Впереду» 1920 / Укр. соціял-дем. партія. Львів, 1919. С. 253.

¹¹ Остапчук Яцко. Подих з недавньої бувальщини (Думки, спогади з мого життя) // Збаражчина: Збірник споминів, статтей і матеріялів / Наукове Товариство ім. Шевченка. Комісія реґіональних дослідів і публікацій. [Нью-Йорк, 1968]. (Український Архів, т. XVII). С. 280.

¹² Там само. С. 281.

¹³ Там само. С. 249–250, 279.

¹⁴ Там само. С. 269, 271.

¹⁵ Там само. С. 273–274.

¹⁶ Там само. С. 279–280.

¹⁷ ІЛ. Ф. 3. № 1692. С. 2.

¹⁸ Там само. С. 2–3.

¹⁹ Там само. С. 7.

²⁰ Там само. С. 3–7.

²¹ ІЛ. Ф. 3. № 1631. С. 277.

²² Там само. С. 277–278.

²³ Там само. С. 278.

²⁴ Див.: Арсенич П. Прикарпаття в житті Каменяра. Івано-Франківськ, 1996. 80 с., зокр. «Покажчик основних місцевостей, у яких бував І. Франко», с. 76; Мороз М. Літопис життя і творчості Івана Франка: У 3 т. Львів, 2016. Т. 1, 2; 2017. Т. 3.

²⁵ Сніцарчук Л. Громадський Голос // Українська преса в Україні та світі ХІХ–ХХ ст.: Історико-бібліографічне дослідження. Львів, 2009. Т. 2. С. 104.

²⁶ Денисюк І. Листи Михайла Павлика до родини Драгоманових / Прим. склали І. Денисюк, О. Садова // Записки НТШ. Львів, 1997. Т. 234. С. 480; Вітик С. Як працював Іван Франко. (Спомини) // Культура і побут. 1926. № 22. С. 3.

²⁷ Д-р Евген Косевич… [Некролог] // Дїло. 1914. № 157. 17/4.VII. С. 6.

²⁸ Галущинський Михайло. Українська молодїж в р. 1899 // Молода Україна. 1900. № 2. С. 76.

²⁹ Там само. С. 75–76.

³⁰ Денисюк І. Листи Михайла Павлика до родини Драгоманових. С. 515.

³¹ Галущинський М. Українська молодїж в р. 1899. С. 77.

³² Українсько-Руський унїверзитет: Памяткова книжка першого віча студентів Українців-Русинів всїх висших шкіл Австриї в справі основаня українсько-руського унїверзитету / Зібрав і видав Михайло Крушельницький. Л.: Накл. вічевого комітету, 1899. С. 9, 11, 22, 24, 30, 34, 38, 47–48.

³³ [Гнатюк В.] Справа українсько-руського унїверситету у Львові / В. Г. // ЛНВ. 1899. Т. 7. Кн. 8. С. 112.

³⁴ Темницький В. Часопись «Молода Україна» // «Сїч». 1868–1908: Альманах в память 40-их роковин основаня товариства «Сїч» у Віднї / Зібрали і видали: др. Зенон Кузєля і Микола Чайківський. Львів, 1908. С. 436.

³⁵ Старосольський Ю. «Молода Україна» // Записки НТШ. Нью Йорк; Париж; Сидней; Торонто, 1991. Т. 210. Істор.-філософічна секція: Володимир Старосольський. 1878–1942 / Ред.: Уляна Старосольська. С. 46; Цегельський Л. «Молода Україна» – історичний спомин // Календар «Провидіння». Філядельфія, 1948. С. 68–70.

³⁶ Темницький В. Часопись «Молода Україна». С. 437.

³⁷ Там само. С. 437–438.

³⁸ Редакция. Товариші і Товаришки! // Молода Україна. 1900. № 1. С. 1. У «Змісті І річника» назва й підпис: Від Редакциї: (В. Старосольський і Е. Косевич).

³⁹ Антонюк Н. Молода Україна // Українська преса в Україні та світі ХІХ–ХХ ст. Т. 2. С. 222.

⁴⁰ Тов. д-р Евген Косевич // Калєндар «Впереду» 1920. С. 253.

⁴¹ Старосольський В., Косевич Е. Від Редакциї // Молода Україна. 1900. № 1. С. 44. Авторів і назву зазначено в «Змісті І річника».

⁴² Левинський В. Нарис розвитку українського робітничого руху в Галичині / З передмовою Льва Юркевича. Відбитка з журнала «Дзвін» (1913, кн. VI–XII і 1914 кн. І). Київ, 1914. С. 57–58.

⁴³ Ганкевич Лев. З минулого нашої партії (Матеріяли до історії У. С. Д. П.) // Калєндар «Впереду» 1920 / Укр. соціял-дем. партія. Львів, 1919. С. 18.

⁴⁴ Їх уміщено без підпису (звернення – ще й без назви) наприкінці першого й другого чисел за 1900 р. (підписи й назви див. у «Змісті І річника»).

⁴⁵ Косевич Евген. Молодїж і полїтика // Молода Україна. 1900. № 2. С. 48.

⁴⁶ Там само. С. 50.

⁴⁷ Там само. С. 51.

⁴⁸ Там само. С. 53.

⁴⁹ Там само. С. 55.

⁵⁰ Там само. С. 56.

⁵¹ Там само. С. 49.

⁵² Косевич Евген. Шевченкові обходи // Там само. № 5. С. 180.

⁵³ Косевич Евген. Над сьвіжою могилою // Там само. № 9/10. С. 341.

⁵⁴ Там само.

⁵⁵ Коллард Ю. Спогади юнацьких днів: 1897–1906. Українська Студентська Громада в Харкові. І Революційна Українська Партія (РУП) / Вступне слово й редакція Марка Антоновича. Торонто, 1972. С. 120.

⁵⁶ Коллард Ю. Передмова до книжки-промови М. Міхновського «Самостійна Україна» // Міхновський М. Суспільно-політичні твори. Київ, 2015. С. 116

⁵⁷ Жерноклеєв О. Національні секції австрійської соціал-демократії в Галичині й на Буковині (1890–1918 рр.). Івано-Франківськ, 2006. С. 297.

⁵⁸ Коллард Ю. Передмова до книжки-промови М. Міхновського «Самостійна Україна». С. 116.

⁵⁹ Там само. С. 117.

⁶⁰ Що тепер придумують молоді Русини? // Буковина. 1900. № 64. 31.V/13.VI. С. 3.

⁶¹ Див.: Нахлік Євген, Нахлік Оксана. Франко і Міхновський: перетини траєкторій // ZBRUČ. URL:. Розміщено: 21.07.2020.

⁶² Косевич Евген. Ще раз самостійна Україна (ґльосси до статї «Буковини» п. з. Українська держава) // Молода Україна. 1900. № 7. С. 256–167.

⁶³ Там само. С. 256.

⁶⁴ Там само. С. 263.

⁶⁵ Там само. С. 264.

⁶⁶ Самостійна Україна // Буковина. 1900. № 75. 25.VI/8.VII. С. 1.

⁶⁷ Косевич Евген. Ще раз самостійна Україна. С. 266.

⁶⁸ Україньска держава // Буковина. 1900. № 67. 7/20.VI. С. 2.

⁶⁹ Там само. С. 2–3.

⁷⁰ Редакція. Руске державне право і народна справа // Народ. 1891. № 1. 1.І. С. 9. Авторство: Іван Франко: Бібліографія творів: 1874–1964 / Склав М. О. Мороз. Київ, 1966. С. 238, № 2717.

⁷¹ Косевич Евген. Ще раз самостійна Україна… С. 265.

⁷² Там само. С. 256.

⁷³ Там само. С. 265.

⁷⁴ Цегельський Л., Косевич Е. Друге віче української академічної молодїжи // Молода Україна. 1900. № 8. С. 293–294 (авторів зазначено у «Змісті» І річника).

⁷⁵ Там само. С. 308.

⁷⁶ Там само. С. 309–315. Окремі шматки тексту скупюровано, на чистих частинах сторінок надруковано «Сконфісковано», див.: Там само. С. 311–313, 315.

⁷⁷ Там само. С. 309–310.

⁷⁸ Там само. С. 310.

⁷⁹ Там само. С. 313.

⁸⁰ Там само. С. 314.

⁸¹ Там само.

⁸² Там само. С. 315.

⁸³ Там само. С. 314.

⁸⁴ Там само. С. 315.

⁸⁵ Там само. С. 317.

⁸⁶ Там само. С. 316.

⁸⁷ Orczyk Stanisław. Z powodu wiecu młodzieży rusińskiej // Promień : Pismo poświęcone sprawom młodzieży szkolnej. 1900. Nr 8/9: wrzesień/październik. S. 205. На відміну від «Молодої України» подано, що віче відбулося не 14-го, а 15 липня. Псевдонім розкрито у вид.: Słownik pseudonimów pisarzy polskich XV w. – 1970 r. / Instytut Badań Literackich PAN. Wrocław; Warszawa; Kraków: Ossolineum, 1996. T. 3: R–Ż. S. 122.

⁸⁸ Orczyk Stanisław. Z powodu wiecu młodzieży rusińskiej. S. 206.

⁸⁹ Хронїка з нашого житя // Молода Україна. 1900. № 9/10. С. 381; звіт «Загальні збори Товариства “Академічна Громада”»: Там само. № 11. С. 424.

⁹⁰ Поклик (Товариші матуристи!) / За Виділ: Евген Косевич, голова; Богдан Гузар, секретар // Там само. № 6. С. 246–248.

⁹¹ Там само. С. 248.

⁹² Інавґурацийні сходини в товаристві «Академічна Громада» у Львові // Там само. № 9/10. С. 370–374.

⁹³ Там само. С. 371.

⁹⁴ Там само. С. 372.

⁹⁵ Там само.

⁹⁶ Там само.

⁹⁷ Там само. С. 374.

⁹⁸ Там само.

⁹⁹ Там само. С. 372.

¹⁰⁰ Там само.

¹⁰¹ Там само. С. 373.

¹⁰² Там само. С. 379.

¹⁰³ Косевич Евген. X-Strahlen тижневик… // Молода Україна. 1901. № 5/6. С. 235.

¹⁰⁴ Косевич Евген. Вибори (Уваги і рефлєксиї) // Там само. № 10. С. 384.

¹⁰⁵ Там само. С. 381.

¹⁰⁶ Авторство: Іван Франко: Бібліографія творів: 1874–1964 / Склав М. О. Мороз. С. 288, № 3354; [передрук некролога: т. 30, с. 212–213].

¹⁰⁷ С. М. Кравчиньский (С. Степняк). – «Підземна – Росия» переклав із росийської мови Евген Косевич. Накладом укр. р. видавничої спілки. Цїна 3 К // Молода Україна. 1902. № 4: Жовт. С. 143.

¹⁰⁸ Косевич Евген. Передне слово // Кравчинський С. М.  (Степняк С.). Підземна Росия / Переклав із росийської мови Евген Косевич. Львів: Накл. УРВС, 1901. С. VI–XVI.

¹⁰⁹ Там само. С. VII.

¹¹⁰ Там само. С. V–VI.

¹¹¹ Франко Ів. З кінцем року // Житє і Слово. 1896. Т. 5. Кн. 6. С. 406–407.

¹¹² Від перекладчика // Молода Україна. 1901. № 1. С. 30 (редакційний переклад з російської).

¹¹³ Там само. С. 26–32.

¹¹⁴ Косевич Евген. Передне слово. С. XV–XVI.

¹¹⁵ Косевич Евген. Наша шкільна система на буковинськім ґрунтї: з нагоди процесу проф. Шпойнаровського і Кобилянського против редактора «Буковинских Відомостей» // Молода Україна. 1900. № 1. С. 12.

¹¹⁶ Там само. С. 13.

¹¹⁷ Див.: Нахлік Є. Перипетії з приват-доцентурою Івана Франка у Львівському та Чернівецькому університетах. Львів, 2018. С. 5–123.

¹¹⁸ Косевич Евген. Наша шкільна система... С. 15.

¹¹⁹ Там само. С. 16–17.

¹²⁰ Там само. С. 17–18.

¹²¹ Там само. С. 18.

¹²² Там само. С. 19.

¹²³ Там само. С. 18.

¹²⁴ Там само.

¹²⁵ Косевич Евген. Людові унїверситети // ЛНВ. 1900. Т. 9. Кн. 1. С. 53.

¹²⁶ Там само. С. 51.

¹²⁷ [Франко І.] Русини в Галичинї і просьвіта / І. Ф. // Там само. С. 77.

¹²⁸ Там само. С. 78.

¹²⁹ Там само.

¹³⁰ Косевич Евген. Українцї на Львівському унїверситетї // Молода Україна. 1901. № 8/9. С. 289–290.

¹³¹ Товариші! // Молода Україна. 1901. № 8/9. С. 359–361.

¹³² Курбас Роман. Віче української академічної молодїжи // Молода Україна. 1901. № 10. С. 401–405. Також див.: Левицький К. С. 352.

¹³³ Старосольський В. Страдальний романтизм (Відповідь В. Темницькому) // Древніцький Юрій. Володимир Старосольський: громадсько-політична та наукова діяльність (1878–1942). Тернопіль, 2012. С. 291.

¹³⁴ Гнатюк В. Справа українсько-руського унїверситету у Львові // ЛНВ. 1901. Т. 16. Кн. 12. С. 159–160. Також див.: «Покотила ся лявіна»! // Молода Україна. 1901. № 11/12. С. 427, без підпису. У назві – аплікація із Франкового вірша «Гімн» – «Вічний революцйонер».

¹³⁵ Старосольський В. Страдальний романтизм. С. 291.

¹³⁶ Темницький В. Сецесія з львівського унїверситета // «Сїч». 1868–1908: Альманах в память 40-их роковин основаня товариства «Сїч» у Віднї. С. 445–446.

¹³⁷ Там само. С. 447.

¹³⁸ Там само. С. 447–448.

¹³⁹ Гнатюк В. Справа українсько-руського унїверситету у Львові // ЛНВ. 1901. Т. 16. Кн. 12. С. 162.

¹⁴⁰ Там само. С. 163. Про цей інцидент див.: Гнатюк В. Справа українсько-руського унїверситету у Львові // ЛНВ. 1902. Т. 17. Кн. 1. С. 54–57.

¹⁴¹ Там само. 1901. Т. 16. Кн. 12. С. 164; також див.: «Покотила ся лявіна»! С. 427–430.

¹⁴² Гнатюк В. Справа українсько-руського унїверситету у Львові // ЛНВ. 1901. Т. 16. Кн. 12. С. 165.

¹⁴³ М. Г. Борба за руський унїверситет // Громадський Голос. 1901. № 27: Груд. С. 217.

¹⁴⁴ Темницький В. Сецесія з львівського унїверситета. С. 448.

¹⁴⁵ Барвінський Богдан Ол. Мої спомини про д-ра Івана Франка (1890–1915) // ІЛ. Ф. 3. № 4890. Арк. 7.

¹⁴⁶ Темницький В. Сецесія з львівського унїверситета. С. 448.

¹⁴⁷ Гнатюк В. Справа українсько-руського унїверситету у Львові // ЛНВ. 1902. Т. 17. Кн. 1. С. 50.

¹⁴⁸ Качмар Володимир. Суспільно-політичне відлуння сецесії українських студентів з Львівського університету в грудні 1901 року // Вісник Львівського університету / Львів. нац. ун-т імені Івана Франка. Сер. істор. 1999. Вип. 34. С. 289.

¹⁴⁹ Темницький В. Сецесія з львівського унїверситета. С. 448–449; також див.: «Покотила ся лявіна»! С. 434.

¹⁵⁰ Темницький В. Сецесія з львівського унїверситета. С. 449.

¹⁵¹ Там само. С. 450.

¹⁵² Там само. С. 451.

¹⁵³ Там само.

¹⁵⁴ Гнатюк В. Справа українсько-руського унїверситету у Львові // ЛНВ. 1902. Т. 17. Кн. 1. С. 50–52.

¹⁵⁵ Там само. С. 52.

¹⁵⁶ Заява української академічної молодїжи в день сецесиї // Молода Україна. 1901. № 11/12. С. 492.

¹⁵⁷ Гнатюк В. Справа українсько-руського унїверситету у Львові // ЛНВ. 1902. Т. 17. Кн. 1. С. 52–54.

¹⁵⁸ Качмар В. Вісник ЛУ. 1999. С. 290.

¹⁵⁹ Будзиновский В. Східна а західна Галичина // Громадський Голос. 1901. № 27: Груд. С. 216.

¹⁶⁰ Темницький В. Сецесія з львівського унїверситета. С. 451.

¹⁶¹ Цегельський Л. «Молода Україна» – історичний спомин // Календар «Провидіння». Філядельфія, 1948. С. 76.

¹⁶² Левицький Василь. Пам’яти Володимира й Дарії Старосольських // Записки НТШ. 1991. Т. 210. Істор.-філософічна секція: Володимир Старосольський. С. 393. Першодрук: Свобода. Джерзі Ситі і Ню Йорк, 1950. № 201. 30.VIII. С. 2.

¹⁶³ Послїдні Збори «Академічної Громади» // Молода Україна. 1901. № 11/12. С. 452–453; «Покотила ся лявіна»! С. 438.

¹⁶⁴ Пращальний комерс // Молода Україна. 1901. № 11/12. С. 453.

¹⁶⁵ Там само. С. 454.

¹⁶⁶ Гнатюк В. Справа українсько-руського унїверситету у Львові // ЛНВ. 1902. Т. 17. Кн. 1. С. 67.

¹⁶⁷ «Покотила ся лявіна»! С. 439.

¹⁶⁸ Franko I. Das Polenthum nach zwei Fronten // Die Zeit. 1901. Bd. 29. № 376. 14.ХІІ. S. 161–164; уміщено також у нью-йоркському німецькомовному недільному тижн.: Sonntagsblatt der New Yorker Volkszeitung. 1902. № 1. 5.І; другу публікацію не зареєстровано в покажчику: Бібліографія творів: 1874–1964 / Склав М. О. Мороз.

¹⁶⁹ Відозва русько-української молодїжи до польської // Молода Україна. 1901. № 11/12. С. 487.

¹⁷⁰ Там само. С. 488; Гнатюк В. Справа українсько-руського унїверситету у Львові // ЛНВ. 1901. Т. 16. Кн. 12. С. 166.

¹⁷¹ Віче польської молодїжи в Кракові // Молода Україна. 1901. № 11/12. С. 493–494.

¹⁷² Віче польської молодїжи в Лубнї // Там само. С. 494.

¹⁷³ Привітні письма для української молодїжи // Там само. С. 477.

¹⁷⁴ Там само. С. 480–481.

¹⁷⁵ Там само. С. 479.

¹⁷⁶ Гнатюк В. Справа українсько-руського унїверситету у Львові // ЛНВ. 1902. Т. 17. Кн. 1. С. 68–70.

¹⁷⁷ Там само. 1901. Т. 16. Кн. 12. С. 167.

¹⁷⁸ Там само. 1902. Т. 17. Кн. 1. С. 69–70.

¹⁷⁹ Там само. 1901. Т. 16. Кн. 12. С. 173.

¹⁸⁰ Будзиновский В. Східна а західна Галичина. С. 216.

¹⁸¹ Franko I. Polenpolіtіk // Die Zeit. 1902. Bd. 30. № 379. 4.I. S. 3–4.

¹⁸² Див.: Нахлік Є. Перипетії з приват-доцентурою Івана Франка… С. 151–154.

¹⁸³ Темницький В. Сецесія з львівського унїверситета. С. 454.

¹⁸⁴ «Покотила ся лявіна»! С. 440.

¹⁸⁵ Темницький В. Часопись «Молода Україна». С. 441.

¹⁸⁶ Прощаннє // Молода Україна. 1901. № 11/12. С. 455.

¹⁸⁷ Там само. С. 456.

¹⁸⁸ Там само. С. 457.

¹⁸⁹ Кличі // Там само. С. 418.

¹⁹⁰ Прощаннє. С. 457.

¹⁹¹ Там само. С. 458.

¹⁹² Національна вага унїверситету і консеквенциї її для ренеґатів // Молода Україна. 1902. № 1/2/3. С. 2. На запит якогось читача (його позначено криптонімом А. Р.) редакція «Молодої України» так інтерпретаційно пояснила слово irredenta (італ. невизволена) в назві книжки Бачинського: «Слово “irredenta” означає стремлінє получити [з’єднати, пов’язати, сполучити, польське połączyć. – Є. Н., О. Н.] в одно усі землі, заселені одним народом, взагалі знести межі, які розділяють по части один нарід. В такім значіню назвались “irredent’ою” перші партиї: італійська і грецька, що поклали собі метою з’єдночити і висвободити свої вітчини; як звісно, одна і друга осягнули вповні свою ціль» (Від редакциї // Там само. 1900. № 4. С. 154).

¹⁹³ Кузєля Зенон. Історія віденської «Сїчи» // «Сїч». 1868–1908: Альманах в память 40-их роковин основаня товариства «Сїч» у Віднї. С. 478.

¹⁹⁴ З Відня // Молода Україна. 1902. № 1/2/3. С. 56.

¹⁹⁵ Там само. С. 57.

¹⁹⁶ Про його стосунки з І. Франком див.: Швець Алла. Вергун Дмитро Миколайович // Франківська енциклопедія. Львів: Світ, 2016. Т. 1: А–Ж. С. 244–247.

¹⁹⁷ Кузєля Зенон. Історія віденської «Сїчи». С. 478–479.

¹⁹⁸ Кацапська пантоміна на віденьському ґрунті. (Допись) // Молода Україна. 1902. № 1/2/3: Січень, лютий і марець. С. 34.

¹⁹⁹ Кузєля Зенон. Історія віденської «Сїчи». С. 479.

²⁰⁰ Там само. С. 480.

²⁰¹ З Відня. С. 57.

²⁰² Див. виклад змісту: Там само. С. 57–59.

²⁰³ Там само. С. 59.

²⁰⁴ Там само. С. 60. Також див.: Віче руских студентів у Відни // Свобода. Lyberty: Часопись для руского народа въ Америцѣ и органъ «Руского Народного Союза». Олифантъ, Па. 1902. № 10. 6.ІІІ. С. 2.

²⁰⁵ Заява // Молода Україна. 1902. № 1/2/3. С. 55–56; Темницький В. Сецесія з львівського унїверситета. С. 455.

²⁰⁶ Там само. С. 456.

²⁰⁷ Кузєля Зенон. Історія віденської «Сїчи». С. 480.

²⁰⁸ З’їзд академічної молодїжи // Молода Україна. 1902. № 4: Жовтень. С. 133–134; також див.: [Мелень Т.] Аґрарний страйк / Т. М. // Там само. С. 129–130; Левицький К. Історія політичної думки галицьких українців 1848–1914: На підставі споминів. Львів, 1926. С. 370; Темницький В. Сецесія з львівського унїверситета. С. 456.

²⁰⁹ Там само.

²¹⁰ З’їзд академічної молодїжи. С. 135.

²¹¹ Націоналдемократи в правдивім сьвітлї // Земля і Воля : часопись для робочого люду, орґан української соціялдемократії. 1911. № 18. 21.V. С. 2.

²¹² Ганкевич Лев. З минулого нашої партії. С. 17.

²¹³ Д-р Евген Косевич… // Дїло. 1914. № 157. 17/4.VII. С. 6.

²¹⁴ Темницький В. Часопись «Молода Україна». С. 441.

²¹⁵ Там само. С. 442, 443.

²¹⁶ Там само. С. 436.

²¹⁷ Старосольський Ю. За долю робітничого стану // Записки НТШ. 1991. Т. 210. Істор.-філософічна секція: Володимир Старосольський. С. 54.

²¹⁸ Дїєві особи // Пачовський Василь. Сон української ночи: Траґедія. Львів, 1903. С. ненумерована, перед с. 1.

²¹⁹ Там само. С. 68.

²²⁰ Там само. С. 67.

²²¹ ІЛ. Ф. 3. № 1631. С. 273.

²²² Д-р Евген Косевич… // Дїло. 1914. № 157. 17/4.VII. С. 6.

²²³ ІЛ. Ф. 3. № 1631. С. 274.

²²⁴ Там само. С. 273.

²²⁵ Див.: Нахлік Є. Віражі Франкового духу: Світогляд. Ідеологія. Література. Київ, 2019. С. 334–336.

²²⁶ ІЛ. Ф. 3. № 1631. С. 273–274.

²²⁷ Там само. С. 274.

²²⁸ Там само.

²²⁹ Там само.

²³⁰ Там само. С. 275.

²³¹ Там само.

²³² Там само. С. 275–276.

²³³ Див.: Грушевський Мих. Початки громадянства (ґенетична соціольоґія). [Відень], 1921. С. 317–322.

²³⁴ Матяш Ірина. Невідомі листи Михайла Грушевського з Бібліотеки та архіву Канади // Пам’ятки: Археогр. щорічник. Київ, 2009. Т. 10. С. 142.

²³⁵ Старосольський Ю. На сліді життєвої мрії – науки // Записки НТШ. 1991. Т. 210. Істор.-філософічна секція: Володимир Старосольський. С. 61.

²³⁶ Темницький В. Часопись «Молода Україна». С. 443.

²³⁷ Жерноклеєв О. С. Про дату заснування Української соціал-демократичної партії Галичини й Буковини // Вісник Прикарпатського університету. Історія. Івано-Франківськ, 2009. Вип. 15. С. 10–13.

²³⁸ Жерноклеєв О. С., Райківський І. Я. Володимир Темницький: сторінки політичної біографії // Український історичний журнал. 2004. № 6. С. 70.

²³⁹ Жерноклеєв О. Національні секції австрійської соціал-демократії в Галичині й на Буковині. С. 304; Древніцький Ю. Володимир Старосольський: громадсько-політична та наукова діяльність. С. 60.

²⁴⁰ Тов. д-р Евген Косевич // Калєндар «Впереду» 1920. С. 253.

²⁴¹ Жерноклеєв О. Національні секції австрійської соціал-демократії в Галичині й на Буковині. С. 312–313.

²⁴² Когутяк Петро // Арсенич Петро. Засновник «Січі» Кирило Трильовський. Івано-Франківськ, 2000. С. 35.

²⁴³ Партійна Конференція У.С.Д.П. // Земля і Воля. 1911. № 5. 5.ІІ. С. 1.

²⁴⁴ З виборчого руху // Там само. № 20. 4.VI. С. 2; Наші кандидатури // Там само. № 21. 11.VI. С. 1; № 22. 14.VI. С. 1; № 23. 18.VI. С. 1.

²⁴⁵ Вислїд виборів у східній Галичинї, дня 19 червня // Там само. № 24. 25.VI. С. 2. Лев Алексевич належав до москвофільської групи дудикевичівців [Лозинський М. Кандидатури. (Од власного львівського кореспондента) // Рада. Київ, 1911. № 84. 15/28.IV. С. 2–3] – прибічників станіславівського правника Володимира Дудикевича, який після розколу москвофілів на «старорусинів» і «русских» проголосив «новий курс» останніх на повну модерну уніфікацію з росіянами під берлом царя.

²⁴⁶ Вислїд других виборів у східній Галичинї, дня 26 червня // Земля і Воля. 1911. № 25. 2.VII. С. 2.

²⁴⁷ Вислїд третих виборів у східній Галичинї // Там само. № 26. 8.VII. С. 1. Також див. результати трьох голосувань в окрузі № 59 по кандидатурах: Капущак Ярослав, Королько Андрій. Українська громада міста Станиславова у виборчому русі в Галичині (кінець ХІХ – початок ХХ ст.) // Галичина : Науковий і культурно-просвітній краєзнавчий часопис / Прикарпат. нац. ун-т ім. В.Стефаника. 2019. № 32. С. 18–19.

²⁴⁸ Древніцький Ю. Володимир Старосольський: громадсько-політична та наукова діяльність. С. 101.

²⁴⁹ Старосольський Ю. Перед бурею – роки ідилії у професії // Записки НТШ. 1991. Т. 210. Істор.-філософічна секція: Володимир Старосольський. С. 57.

²⁵⁰ Наші ґратуляції // Праця. 1914. № 2. 15.IV. С. 4.

²⁵¹ Звертаємо увагу… // Там само. 27.VI. № 5. С. 4; Краєвий адвокат // Там само.

²⁵² Трильовський Кирило. Про полковника Дмитра Вітовського (З моїх споминів) // Свобода. Джерзі Ситі, 1936. №. 257. 3.ХІ. С. 2.

²⁵³ Тов. д-р Евген Косевич // Калєндар «Впереду» 1920. С. 255.

²⁵⁴ Д-р Евген Косевич… // Дїло. 1914. № 157. 17/4.VII. С. 6.

²⁵⁵ Тов. д-р Евген Косевич // Калєндар «Впереду» 1920. С. 255.

²⁵⁶ Остапчук Яцко. Подих з недавньої бувальщини. С. 281.

²⁵⁷ Центральний державний історичний архів України, м. Львів: Путівник. Львів; Київ, 2001. С. 256.

13.08.2020