Спробуймо відповісти на запитання: чому Марія Крушельницька разом із чоловіком та дорослими дітьми виїхала у Большевію, як називали в Галичині новоявлену історичну дивовижу – комуно-імперську державу Радянський Союз? Чому не стримала рідних од переїзду навіть тоді, коли вже було відомо і про тамтешні політичні переслідування українських діячів, і про Голодомор у підрадянській Україні?
Жмут світла на ці питання кидають розлоге листування між Антоном і Марією Крушельницькими, а також окрайці журнально-газетних характеристик Марії та спогадів про неї.
Зміни місць роботи і міст проживання – триб життя Антона Крушельницького
У професійному житті Антін Крушельницький набрав на диво стійкого поступування часто змінювати місця роботи і міста проживання. Це стало своєрідною парадигмою його педагогічної, видавничої та громадсько-політичної діяльности, а звідси й кочового життя родини. Показується, що він не міг прижитися в жодному українському середовищі – ані в Коломиї (1902–1905), ані у Станиславові (1905–1908), знову в Коломиї (1908–1910), де працював гімназійним учителем, опісля в Городенці (директор приватної української гімназії в 1912–1918 рр., з перервами), по війні – в Ужгороді (1 вересня – 10 жовтня 1923 р.), а після повернення у Галичину – ані в Рогатині (лютий 1925 р. – серпень 1926 р.), ані в Коломиї (вересень 1926 р. – серпень 1927 р.), ані у Львові (від вересня 1927 р.). Сам він у листі до дружини від 15–16 жовтня 1927 р., оглядаючи їхній пройдений шлях, писав про це так:
«Те, що діється з нами тепер, – це <…> послідовна консеквенція всього нашого життя. Так, я признаю Тобі, що ціле наше життя було беззупинною боротьбою. Але хто піддержував мене тоді, коли молодою людиною починав ставити перші кроки в громадянському житті? Хто обурювався на всю велику неправду, яка панувала скрізь у нашому громадянському житті? І хто, як не Ти, піддержував, а дуже часто й заохочував до боротьби з тією неправдою в громаді, в школі, всюди, де доводилося з нею зустрічатися? Переглянь очима душі Коломию, Станіславів, ще раз Коломию, Городенку! Скільки-то було всюди боротьби за чистоту рук, за волю думки, за ідейність у праці у всіх тих містах? Одна була тільки затишна оаза в нашому житті – Бережани¹. (Чи коротко там жили, чи я приїхав до них сильно втомлений коломийською боротьбою із <…> шкільною Радою та дуже занятий працею над читанками – досить, що цей один рік минув нам тихо і мирно.) Все інше – терен завзятого змагання на громадянському, педаґоґічному, письменницькому полі – і всюди не сам я стояв, але ми обоє несли відповідальність за всі мої вчинки.
<…> з малими виємками боротьби зі шкільною владою <…> або нікчемностями товаришів праці <…>, яку то боротьбу я завсігди відпокутував перенесенням на інше службове місце, я не міг ніколи потерпіти сильно від обуреної на мене опінії громадянства, яке йшло проти мене збитою лавою (Хомишин [єпископ Григорій. – Є. Н.] і попи в Станиславові, професори в Коломиї, <…> у Городенці тощо), бо я був від того громадянства незалежний матеріяльно і службово!»²
З огляду на систематичну зміну чоловіком місць праці та міст проживання і зумовлений цим кочовий спосіб життя цілої родини переселення Крушельницьких аж до далекого Харкова не видається чимось надзвичайним – воно стало черговою ланкою у звичному для них процесі. Це була «послідовна консеквенція» їхнього дальшого життя, хоча різко відмінна від попередніх «перенесень». Другої половини 1920-х – на початку 1930-х років поглиблювався його конфлікт, а з ним і дружини, з українськими середовищами клерикально-правоцентристського спрямування, а на початку 1930-х – також і праворадикального.
Саме українські педагоги та священники виперли його на початку 1926 навчального року не лише з Рогатина, а й з усього українського шкільництва, через що він мусив шукати і знайшов учительську роботу в єврейській гімназії у Коломиї. Через рік, коли він з величезними зусиллями намагався усе-таки повернутися до українського шкільництва у Львові, йому внаслідок упертого спротиву знову не дали директорувати. Родина вкотре потрапила у грошову скруту.
Маріїні листи до чоловіка 1923–1927 рр. із Родавну, Рогатина, Коломиї, Березова містять постійні нарікання на самотні митарства, вимушену ощадливість, брак коштів, прохання надсилати їх. Дружина скаржилася на «еміґрантське життя», невлаштований побут без чоловіка, які «виссали» з неї «всю душевну і тілесну силу» (лист від 17 червня 1925 р. з Родавну)³, на «злидні», постійні матеріальні нестатки (лист від 11 жовтня 1927 р. з Коломиї)⁴.
У Львові, незважаючи на директорську посаду, коштів на утримання цілої родини, зокрема навчання дітей, теж не вистачало. Антін у листі від 20 квітня 1928 р. з Винник до дружини, яка була в Стрию у невістки-породіллі, вкотре намагався заспокоїти її: «Матеріяльним нашим становищем не журися. Мусить знайтися вихід»⁵. Утрата сподівань на достатні заробітки у Львові штовхнула Крушельницького до пожвавлення видавничої співпраці з Радянською Україною, куди він надсилав свої твори, літературознавчі роботи про Марка Черемшину, Франка, Коцюбинського. Гонорари від них стають для нього вагомим джерелом заробітку. В тому самому листі подавав дружині надію: «<…> тепер у нас дуже тяжкий час, але як Студинський привезе гроші, це буде перший початок звороту»⁶. 21 квітня 1928 р. сповіщав її, що чекає на гонорар, який має отримати від видавництва «Сяйво» за сприяння Юрія Меженка і Студинського: «Студинський зможе вирвати гонорар»⁷. Певно, співпраця з радянськими видавництвами спонукала Крушельницького познайомитися з радянським консулом, письменник зачастив до радянського консулату у Львові.
«Вихід» урешті знайшовся сумнівний – на отримані від радянської влади кошти Крушельницький зміг видавати у Львові радянофільські та прокомуністичні журнали «Нові Шляхи: Літературно-науковий, мистецький і громадський журнал» (1929, ч. 1 : травень – 1932) і «Критика: Щомісячник літератури, науки, мистецтва, критики й громадянського життя» (1933. № 1–4). У них публікував широке коло галицьких та еміграційних літераторів, чим засвідчив, що не опинився у повній ізоляції від українського суспільства в Галичині. Однак радянські гроші мусив відробляти відповідним напрямом часописів. Ставши матеріально незалежним від галицького суспільства, він потрапив у фінансову та ідеологічну залежність од радянських органів. Крушельницький відкрито заанґажувався у політичну журналістику.
Марія допомагала чоловікові редагувати одіозні журнали. На «Критиці» вона навіть офіційно зазначена як видавець: Видає Марія Крушельницька. Знову, як і в пертурбаціях у вересні – жовтні 1926 р. та вересні – жовтні 1927-го, дружина стала на бік чоловіка. Родина жила на його радянські гонорари (11 жовтня 1932 р. Марія повідомляла Антона, ув’язненого у львівській тюрмі «Бригідки»: «Десь вкоротці повинна дістати частину Твого гонорару»)⁸.
Марія побувала в заміжжі за радикалом-соціалістом, соціалістом-державником (правим соціал-демократом), знову радикалом-соціалістом, урешті радянофілом і прибічником комунізму; а ще – вільнодумцем, учасником осередку євангельських християн, атеїстом. Чоловік був той самий, лише його ідеологічні та політичні постави – різні.
У Львові Марія підтримувала чоловіка в радянофільській та прокомуністичній діяльності так само, як і в Коломиї у соціалістичній та протестантській, – із зовнішніх спонук і мотивів, без конечної власної внутрішньої потреби. Виходить, стійких релігійних та ідеологічних переконань не мала. В обох випадках – щодо «евангелізму» та радянофільства – це була своєрідна громадська мімікрія Марії для осягнення основної мети в житті – душевної та духової гармонії з чоловіком, родинного щастя, добробуту, спокою.
За злочинну пропаганду радянофільства та комуністичної ідеології польська влада закрила «Нові Шляхи», 28 вересня 1932 р. на кілька місяців ув’язнила Крушельницького, відтак заборонила й «Критику», засновану ним після звільнення. Утім, проти такого спрямування його журналів виступали й українські правоцентричні сили, клерикали, а особливо націоналісти. Це унеможливило нормальне життя родини Крушельницьких у Галичині.
У листі до дружини від 28 листопада 1932 р. з «Бригідок» Антін визнав:
«<…> мусіла бути мені відплата за те все, що я писав три роки й чого мої противники – петлюрівці, ундисти й усяка інші націоналістична бранжа [тут: компанія. – Є. Н.] не могла збивати арґументами, мусіла найти собі іншу можливість звільнитися від моєї критики»⁹.
Крушельницький був надто самовпевнений – навпаки, його радянофільські та прокомуністичні писання не містили переконливих аргументів, не витримували критики, але він, засліплений, не хотів цього визнавати.
Лариса Крушельницька в результаті дослідницьких пошуків вияснила, що у Львові А. Крушельницького притягали до відповідальности не за обстоювання національних інтересів, а за радянофільську та комуністичну агітацію, неприйнятну також для українських націоналістів:
«Послідовна ліва позиція “Нових Шляхів” викликала як переслідування з боку польської адміністрації (конфісковували окремі статті і цілі номери, проводили обшуки та арешти), так і роздратування у націоналістичних колах»¹⁰.
Підставами для заборони «Нових Шляхів», згідно з протоколом Окружного суду від 11 липня 1931 р., були наявні в статтях «вихваляння стосунків, пануючих у Радянській Росії», явна пропаганда «комуністичних гасел» аж до «терору, застосовуваного комуністичними елементами»¹¹. Крайовий провідник ОУН у Західній Україні Степан Бандера, за його зізнанням на львівському процесі у червні 1936 р., навіть наказав убити А. Крушельницького за поширювані у його журналі «Нові Шляхи» радянофільські пропагандистські кліше (наче «українське життя під большевицьким насильством розвивається вільно») і наклепи на український націоналістичний рух, буцім інспірований «чужими чинниками». Та коли стало відомо, що той вибирається з родиною в підрадянську Україну, ОУН відкликала планований атентат, «передбачаючи, що в УССР Крушельницького зліквідують самі московські большевики»¹².
За докладнішими відомостями, на судовому процесі С. Бандеру й інженера Богдана Підгайного оскаржено «за намову, допомогу й доручення вбити», зокрема, редактора А. Крушельницького¹³. Підгайний зізнався на суді, що Бандера наказав йому підготувати вбивство в один день радянського консула у Львові й редактора «Нових Шляхів» Крушельницького. Проте Микола Лемик, діючи за наказом Підгайного, вбив у радянському консулаті 21 жовтня 1933 р. не консула, а секретаря Алексея Майлова, тому Підгайний, довідавшись про це, скасував замах на Крушельницького¹⁴. За поясненням Підгайного, він підготував атентат на редактора Крушельницького,
«за його розхвалювання совєтської системи в Україні та ширення совєтофільства тут і опльовування українських національних ціннощів. Одначе в останній хвилині відкликав замах, бо вичитав у надзвичайному додатку до газети, що в більшовицькому консуляті вбито тільки урядовця, а не консула <…>. Опісля Антін Крушельницький підготовлявся до виїзду в Совєтську Україну, і тому провідник відкликав замах на нього»¹⁵.
Підгайний уточнив, що він не взагалі скасував атентат на Крушельницького, а «з чисто технічних причин відложив виконання замаху на якийсь час, але опісля відкликав його Крайовий Провідник і сказав, що атентат уже неактуальний»¹⁶.
Підсудний С. Бандера на запитання голови трибуналу потвердив, що наказав убити Крушельницького, редактора «совєтофільських журналів» «Нові Шляхи» і «Критика»,
«за те, що він був чільним представником комуністичного руху на цьому терені <…> намагався доказувати, що українське життя під більшевицькою стопою процвітає. Одночасно в своїх журналах поширював наклепи на український націоналістичний рух, пишучи, що його інспірують чужі чинники».
Коли Бандера довідався, що Крушельницький «виїжджає до большевиків, відкликав наказ, бо передбачав, яка там жде його кар’єра»¹⁷. На запитання одного з адвокатів підсудних Володимира Старосольського Бандера сказав, що Крушельницького особисто не знав¹⁸. А на запитання свого адвоката Володимира Горбового
«відповів, що, відкликуючи атентат на редактора Антона Крушельницького, міркував, що його в Україні [підрадянській. – Є. Н.] стріне така сама доля, як інших українських інтеліґентів, або що Крушельницький, далі підлабузнюючися до большевиків, зовсім себе скомпрометує»¹⁹.
Суд засудив С. Бандеру за накази різних убивств до довічного ув’язнення, а Б. Підгайного за намови убивств (але не Крушельницького, замах на якого той скасував) – до 15 років в’язниці²⁰.
Так спершу збіг обставин урятував Крушельницького від атентату, підготованого на 21 жовтня 1933 р., а далі від нових спроб замаху на нього в Галичині його вберіг відкритий намір виїхати в Радянську Україну.
Впадає в око, що стаття Крушельницького ще з часів УНР «Письменник у соціялістичному устрої», опублікована в журналі «На Переломі» 1 квітня 1920 р., була наповнена соціал-демократичним доктринерством (мабуть, на той час він і далі був пов’язаний із правим крилом соціал-демократичної партії). У статті викладено утилітарне розуміння ролі письменника й літературної творчости в суспільстві. Автор твердив, наче внаслідок «зміни капіталістичного устрою в соціялістичний»
«Поет із співця буржуазного громадянства стане співцем широких мас народа. Духовий твір письменника, критика, перенесеться із столів буржуазних сальонів до рук і сердець селянства і робітництва»²¹.
Усупереч таким сподіванням історія ХХ століття засвідчила своєрідний парадокс: у соціалістичному суспільстві до сердець селянства і робітництва, широких мас народу доходили переважно ті літературні твори, що постали на противагу панівній комуністичній ідеології (та й навіть ті твори з феодального й капіталістичного минулого, які не вписувалися в цю ідеологію і тому були або заборонені або принаймні замовчувані).
Творчу працю митця слова Крушельницький-соціаліст зводив до задоволення суспільних потреб, розглядав її як функціональну, поряд з будь-якою іншою суспільно корисною працею:
«Письменник як духовий провідник громадянства визволиться од усякої залежности від поодиноких кол, його праця, як праця всякого народнього робітника, буде цінитися високо, бо вона буде одним тільки звеном (може, й передовим) у всенародній праці над здвигненням культури, а з нею і добробуту нації <…>»²².
За такого настановного підходу літературна творчість, підпорядкована, по суті, ідеології, неминуче мусила набувати замовного й ремісничого характеру, хоча Крушельницький іще не мовив ані про цензуру, ні про партійну залежність письменника в надто регламентованому соціалістичному суспільстві. Проте класовий підхід у його «соціялізації письменницької творчости» проступає явно. «Письменник, який не зрозумів би своєї ролі в добі перестрою суспільности», уявлявся авторові статті «мумією, начиненою буржуазним світоглядом». Такий письменник, за його зневажливим публіцистичним означенням, – це «дрібнобуржуазна шкаралуща, начинена псевдосвобідницьким індивідуалізмом»²³.
Демагогічно проголошуючи, що в соціалістичному суспільстві «поет увільниться від залежности, яка його в’язала досі, і дістане волю працювати в користь народа», Крушельницький називав «цю переміну обставин поставленням письменника в з а л е ж н і с т ь в і д н а р о д а»²⁴. Позаяк така залежність мислилася суто духовою, моральною, а тому надто загальною, вона мала здійснюватися через інститут «народної» держави. Тому звільнення письменника від «матеріяльної залежности від примхи і самоволі видавничого експльоататора, капіталістичного накладця» мало бути замінено на фінансову «залежність від держави»: «повинна соціялістична держава забезпечувати» письменникові «шляхом стипендій або платні» утримання «його й родини до повноліття», а також «помічний апарат його творчости» («бібліотека, подорожі» тощо)²⁵. На таке й сподівався в Радянській Україні ідеаліст-доктринер Крушельницький, коли через 14 років, повний ілюзій, приїхав в УСРР.
Про те, що вже тоді, 1920 року, захоплення Крушельницького соціалізмом не було безневинним, свідчить той факт, що він навіть допускав у соціалістичному суспільстві – на перехідний період – горезвісну «диктатуру пролетаріату»:
«Письменникові може бути не страшний і той найбільший страшак буржуазії: диктатура пролєтаріяту, та перехідна форма правління соціялістичного громадянства [суспільства. – Є. Н.], бо ж він не що инче, як пролєтарій, в додатку робітник, якого терен праці духова творчість <…>»²⁶.
Навіть Франкові застереження проти «Енґельсової народної держави», яка «сталась би величезною народною тюрмою»²⁷, не отверезили Крушельницького, хоча він, бувши постійним читачем і шанувальником Франкової творчости, мав би їх знати. Згодом в УСРР жорстока реальність змусила Крушельницького на собі й долі своєї родини відчути, чим насправді є так звана диктатура пролетаріату.
У статті «Письменник у соціялістичному устрої» Крушельницький подавав також своє бачення налагодженої «кооператизації» та «соціялізації письменницької творчости» у «процесі перестрою суспільного життя», загалом керованому соціалістичною державою. Доводив доцільність утворення літературно-видавничих «кооперативів письменників», а над ними – «найвищого літературного ареопаґу» – національного (загальнодержавного) «союзу письменників», який «посередничав би поміж кооперативами письменників і державою»²⁸, – тобто передбачав (іще на основі багатопартійної політичної системи) приблизно те, що було запроваджено в 1920-х – першої половини 1930-х років у Радянському Союзі, але там за однопартійної більшовицької диктатури Спілка письменників замінила зліквідовані згори літературні об’єднання, а замість кооперативних видавництв залишилися тільки державні.
Ще за часів Української революції у суспільно-політичних і філософських поглядах Крушельницького виявилися чинники, які згодом сприяли його переселенню в Радянську Україну, – це соціалістичні переконання, віра в історично неминуче повалення капіталістичного ладу й запровадження соціалістичного; антицерковне й антирелігійне налаштування, яке потім зближувало його з радянською атеїстичною ідеологією. У 1929–1934 рр. до цього додалася його довіра до українізації в УСРР. Урешті до переїзду туди спонукали Крушельницьких переслідування з боку польської влади, тиск українських праворадикальних, клерикальних і національно-демократичних сил, а приваблювали там можливості працевлаштування і сталих заробітків (в останні п’ять років перебування у Львові Крушельницький з родиною жив в основному на кошти, що надходили з Радянської України).
У 1920-х роках Крушельницький, вступаючи в перманентний конфлікт з оточенням, не лише переїжджав з місця на місце (чи то з власної волі, чи вимушено), а й знічев’я переходив із греко-католицької конфесії на «евангелицьку», хоча без внутрішньої потреби і глибоких переконань, урешті – із соціального радикалізму, державницького соціалізму на радянофільство й комунізм. Не дивно, що й у Харкові пізніше не прижився, не пристосувався, хоча хотів, діяв обережно, навіть кон’юнктурно, але там не церемонилися. У Галичині, за «буржуазного» ладу, українські школи та професійні й громадські товариства усували його через демократичні процедури, польська влада, караючи, як-не-як, дотримувалася законів, а в тоталітарній Большевії його позбулися звичним репресивним способом: позірний, явно упереджений суд, концтабір, розстріл.
Коли простежимо життєвий шлях Крушельницького від 1923 р., то побачимо, що він постійно піддавався остракізму з боку оточення, а то й репресіям: в Ужгороді – від москвофілів, у Рогатині – від Старшини Кружка УПТ, місцевих учителів, ундистів, священників, у Коломиї – від ундистів, священників, греко-католицьких парохіян, у Львові – од батьків учениць, учителів, частини Головної управи УПТ і від Президії Головної управи, од клерикалів, УНДО, згодом від ОУН, нарешті, в 1932–1933 рр., – від польської влади. У цьому ланцюгу переслідувань Крушельницького репресії більшовицького режиму проти нього видаються мовби послідовною завершальною ланкою у його трагічній долі – достоту найнещаднішою і цілковито нищівною.
Сокровенні бажання Марії
З листів видно, що Марія понад усе жадала забезпеченого, стабільного і спокійного родинного життя, упорядкованого побуту, оселення на одному місці, тому стримувала чоловіка від постійних переїздів. Ще коли він працював в Українській Національній Раді ЗОУНР у Станиславові і пробував там придбати хату для родини, Марія у відпису з Городенки від 1 квітня 1919 р. заявила, що «рішучо» стоїть на тому, аби на літо в міські «мури» не переноситися – хіба що на зиму, та й назагал дорікала йому:
«<…> Ти знав віддавна, що я противна де-небудь рухати ся звідси з дітьми в такий непевний час... Проміняв Ти мій спокій на що, сама не знаю, бо ні слави, ні хісна матеріяльного не виджу, хиба – противно. <…> Як Ти все псуєш наше житє, мій спокій! Можна би жити добре, вигідно, сяк-так достатно – житє не таке довге. Ні, Ти все щось вишукаєш і нищиш, нищиш житє і мене разом»²⁹.
Згодом жадання спокою домінує в Маріїних листах до Антона впродовж 1925–1927 рр. Коли чоловік улаштувався директором української приватної гімназії в Рогатині, Марія зі сподіванням писала до нього 30 березня 1925 р. з Родавну:
«<…> такі краще тепер, коли сяк-так Ти забезпечений і не ждеш, не виглядаєш якогось “спасення” не знати від кого і не знати відки?! Ще тих кілька місяців перебідуємо, я тут, а Ти там, і заживемо спокійно. Маю надію, бодай, що спокійно зможемо жити. <…> Досить вже тої нужди всім нам, і Тобі, думаю, найбільше надоїло те шукання хліба для нас»³⁰.
Водночас тоді Марія розглядала загумінковий Рогатин як тимчасове місце проживання і радніше переїхала б до Львова:
«Наразі добре те, що є, а за кращим треба оглядатися і старатися, щоб якнайскорше його знайти. Я також думаю, що нам тільки у Львові жити буде найвигідніще»³¹.
Однак, обжившись у Рогатині, Марія в листі, написаному звідти після 2 вересня 1926 р., наполягала, щоб чоловік, якого Головна управа «Рідної Школи» УПТ звільнила з посади директора рогатинської гімназії, боровся за це місце навіть у такий сумнівний і неперспективний спосіб, як відірвання гімназії від «Рідної Школи»: «<…> ми всі троє [дружина й сини Іван та Остап. – Є. Н.] тут дрожимо на саму думку, що Ти в першій хвилі з одчаю рішишся покинути Рогатин і взяти де-небудь посаду»³².
Через рік у листі від 31 серпня 1927 р. Марія, вже облаштувавшись у Коломиї, перестерігала звідти Антона від його чергової спроби переїзду – цього разу до Львова:
«<…> жалко мені за Коломиєю, <…> таки ліпше було лишитися тут...<…> Я чула, що у Львові справді заворушилось з приводу Твого приїзду на посаду, боюся, щоб там хто не спровокував Тебе. <…> там тих злобних циніків стільки! Ой, чи не краще було плюнути в їх бік, помучитись ще рік у жида, а відтак власну ґімназію отворити? <...>
Може, то у мене не погане предчуття, а так собі – невеселий настрій. Та все ж таки я прошу Тебе, Тушку, будь обережний і повздержливий. Не розмахуйся відразу широко до праці, на Свій лад. <…> Не виспівуй всіх Своїх думок і замірів зараз на початку будь-перед ким <…>. Нехай ніхто не знає, що у Тебе на душі! <…>
Така я чомусь затрівожена, так мені важко на душі, що плакати хочеться! Пощо, нащо і чому ми все руйнуємо наш спокій?! <...> якщо можливо – вертай, Львів нам не втече. Тепер він нам не вийде на здоровля. Подумай!»³³
У листі від 4 вересня 1927 р. з Березова Марія відверто заявляла, що в «ту ніби сатисфакцію» йому від УТП вона не вірить, і застерігала чоловіка: «а Львів нам боком вилізе», хоча розуміла його «велику охоту вирватися з Коломиї». Нарікала, що «не раз перестерігала» його, та дарма: «Ти тільки ніколи не числишся з моїми словами, а я <…> не вмію втручуватися і ставити на своїм»³⁴.
Наступного дня (5 вересня), прочитавши звістку від Антона, що львівські вчителі бойкотували його, знову зауважила:
«І пощо Тобі було зачіпати Львів?! Бач, як то зле не слухати жінки. Казала я, зіґноруй і сиди – не рипайся! <…> Ти зробив велику дурницю, покинувши Коломию».
Але все-таки вважала, що «промінявши її на яке-небудь провінцйональне місто, впав би вже зовсім на дно» (навіть у Дрогобичі; а ще йому пропонували Чортків), тому наполягала: «Ти мусиш лишитися у Львові»³⁵.
У листах до чоловіка, написаних у вересні – жовтні 1927 р., перед переїздом до Львова, Марія часто висловлювала оте вистраждане, ледь чи не головне для неї бажання спокою. Щодо його спроби переїхати з Коломиї до Львова й там учителювати-директорувати нарікала в листі від 15 вересня 1927 р. з Березова:
«Міг жити в Коломиї мирно та спокійно, і матеріяльно добре. А тепер і під тим зглядом прийдеться каратися, задовжитися по уха і бідити у Львові…»³⁶.
16 вересня 1927 р. з Березова знову бідкалася:
«<…> Тебе гризу, замість розважити Тебе в Твоїх тарапатах [клопотах, халепах. – Є. Н.]. Ох, ті тарапати, коли вони нас вже раз покинуть?! Чи дожию я ще спокійних днів?»³⁷
21 вересня 1927 р. з Коломиї вже просто благала: «На кождий случай прошу Тебе, Туху, не рішай нічого Сам, вір в мою інтуїцію!»³⁸ Однак авторитарний, самозаглиблений і самовпевнений чоловік зазвичай не прислухувався до жіночої інтуїції…
У листі від 2 жовтня 1927 р. з Коломиї, нервово виснажена, Марія відверто писала:
«Твоя теперішня посада <…> інше приняття <…> зовсім мене не тішить. Все те зруйнувало наше життя на довгі місяці, забрало спокій, здоровля і нерви, що краще б ми були і не знали того Львова»³⁹;
«Я радила і просила: лишися в Коломиї. Я тепер така змаргана [виснажена. – Є. Н.], знищена і не знаю, коли ще прийду до спокою і рівноваги <…>. Я знаю, що мені треба вигоди, так фізичної, як і моральної. Мої нерви вже ледви витримують»⁴⁰.
У листі від 8 жовтня 1927 р. також із Коломиї Марія з болем і пекучим докором згадувала:
«Від 1914 року, від початку війни, ані одного місяця спокою, безжурности, а, властиво, ні одного дня… І які найріжніщі жури, клопоти і прикрости! Боже! Боже! Аж вірити тяжко, що людина змогла пережити щось такого!»⁴¹
У листі зі Львова від 4 жовтня 1927 р. Антін запевняв Марію, що «перед Львовом, тим довго вижданим Львовом – це вже востаннє» їхня розлука, хоча допускав: «Ану ж, ще десь колись Київ, Варшава, Відень, чи Бог знає, яка нас ще жде доля!»⁴². Як бачимо, на той час він допускав різні можливості й варіанти їхніх дальших переїздів у зв’язку з його пошуками кращої роботи. У листі від 8 жовтня 1927 р. також зі Львова до дружини в Коломию Антін, відчуваючи «весь біль» через те, що на річницю їхнього шлюбу не може бути разом із нею, висловив сподівання, що «це останній день у нашому житті, коли ми на 10/10 не будемо разом!» І пообіцяв на наступний рік: «Навіть якби вибрали мене, як відгрожуються, послом, то я або Тебе стягнув би на той день, на наше свято, до Варшави, або сам приїхав би»⁴³. Таким чином, передбачуване перенесення до Варшави було пов’язане з тодішнім обговоренням його можливого кандидування на посла до польського парламенту.
З Маріїного відпису від 10 жовтня 1927 р. з Коломиї видно, що вона образилася на чоловіка через його намір працювати парламентським послом у Варшаві без неї:
«<…> Ти мене потішаєш, що як поїдеш до Варшави… Поїдеш? Чому ж Ти оден поїдеш? Я ж вже не маю кого нянчити! Діти мене не потребують. Але і Ти мене не потребуєш. І хоч ми вже говорили про те, що і я поїхала б туди, Ти руководишся Своїми еґоїстичними інтересами, робиш мені ласку і пишеш, що стягнув би на той день [річницю шлюбу. – Є. Н.] мене…»⁴⁴.
У тому-таки листі, підсумовуючи у 26-ту річницю їхнього вінчання прожите спільне життя, яке склалося, на її гадку, «не так, як» вона «надіялась», дорікала чоловікові:
«Ти шукаєш не спокійного, зрівноваженого життя, а чимраз більше пригод. Коли придивитися до Твого життя, то так крок за кроком можна Тобі показати, що коли по одній якійсь біді Ти зачав успокоюватися, то так довго нудився, аж напитав Собі нову біду, що руйнувала спокій і майже все добробут. <…> Ти не дбаєш про мене, про мій спокій, мою вигоду»⁴⁵.
А в листі від 11 жовтня 1927 р. з Коломиї Марія вкотре благала:
«<…> прошу, дуже Тебе прошу на 27 році нашого спільного життя: постарайся нарешті і захотіти спокійно жити. Маєш вже Львів, сидиш вже у тім Львові – і не рипайся, як не хочеш, щоб ми всі разом з Тобою пропали від тих бід та турбот всіляких»⁴⁶.
Ця інтуїтивна пересторога Марії виявилася, на жаль, віщою.
Урешті, остаточно вирішував у родині Антін. Модерний за теоретичними поглядами чоловік, він, однак, запровадив у сім’ї патріархальний порядок.
У листі від 14 жовтня 1927 р. з Коломиї Марія звинуватила його в постійному ігноруванні її думки, у звичній самовільності, проти якої була безсила. Мавши на увазі його необдумане квапливе рішення негайно пакувати майно й переїжджати з Коломиї до Львова, з резиґнацією нарікала: «Я нічого на це не казала, бо що ж було казати мені, що ніколи не мала у Тебе погляду. Роби Собі остаточно, як хочеш»⁴⁷.
Навіть коли Крушельницькі в серпні-вересні 1929 р. перебиралися з Винник до Львова на нове винаймане помешкання (хату), Марія в листі до чоловіка від 31 серпня 1929 р. з Березова бідкалася через капітальний ремонт:
«Я дуже боюся, щоб ми не пошилися в дурні з цею хатою. Виріклися всеї вигоди, а готові мати пшик! Но, пропало! В найгіршому разі рік будемо мусіли перетерпіти!»⁴⁸
А в листі від 1 вересня 1929 р. з Березова Марія знову нарікала на чоловікову самоволю, звинувачуючи його в тому, що він усупереч її домаганню не заборонив синові Тарасові «з огляду на його хоробу горла» поїхати в пластову мандрівку на човнах річкою Бугом та її притоками до Волині, під час якої той від купання у зимній воді захворів на ангіну й запалення суглобів:
«<…> я звертаюся до Тебе, як до вищої інстанції, а Ти ніколи не призадумуєшся над моїми словами, тільки користаєшся з того, що я не схочу касувати Твоєї волі. Тимчасом часами треба б зробити інакше»⁴⁹.
Жінчина інтуїція була безпорадна проти чоловікового самовільства. Чи, може, – проти Долі?
Маріїні відчуття залежности від метафізичної сили та передчуття власної долі
У Маріїних листах до Антона час від часу, в найскрутніших моментах їхнього життя, прострумовує дискурс долі, який свідчить про її відчуття і припускання своєї залежности від недовідомих доленосних сил.
Під час воєнного лихоліття у листі від 26 липня 1919 р. з Городенки до чоловіка в Кам’янці-Подільському дружина розпачувала:
«Катастрофа неминуча. Поляки приходять. <…> Там поляки, там большевикі, і там десь Ти. Можливо, цілий і безпечний, а можливо, Бог зна’, що дієть ся з Тобою. <…> Зі сторони злих людей, я думаю, не повинно мені нічого стати ся. Я буду обережна, буду ховати ся. Ну, а коли там вгорі вже щось рішене, дарма…»⁵⁰.
Такі вияви фаталістичного світосприймання Марії виринатимуть час від часу в її листах.
Наступного дня, звіряючись чоловікові у незмінному почутті любови до нього, вона ділилася вкрай тривожним передчуттям:
«Туху мій! Житє моє ціле в Тобі, для Тебе і через Тебе! <…> А, прецінь, Ти можеш бути гордий, що потрафив так прив’язати до Себе жінку, так всі думки її на ціле житє приковати до Себе і лиш для Себе. Девятнадцять літ!! Той сам тон, те саме чутя – ані на атом не змінені! Туху, Туху, Туху мій! Коби лиш ся мрія, се житє не урвалося так нагло, так жорстоко!? Ох, як я боюся, як боюся»⁵¹.
У листі від 5 жовтня 1923 р. з Родавну Марія відважилась на рішучий крок – аргументовано відмовилася переїжджати до чоловіка в Ужгород (тоді у складі Чехословаччини), де від 1 вересня цього-таки року він учителював у реальній гімназії (викладав «руську», властиво, українську, мову та літературу), і закликала його повернутись до Відня⁵². Побачивши з його відпису, що він прийняв її «рішеннє досить спокійно, а навіть холодно», втішилася: «Це й краще – не будеш Собі дорікати, що пішов на мій заклик, а мені – що нерозумно взивала і приневолила Тебе...» Проте все одно визнала: «Та не від мене залежить кермувати нашою долею. Вона в Твоїх руках» (лист від 8 жовтня 1923 р. з Родавну)⁵³. Внаслідок порозуміння з дружиною Антін невідкладно 10 жовтня 1923 р. повідомляв, що з директором гімназії «розпрощався вже», «ще сьогодня» вчить «цілий день», а завтра виїжджає до Відня⁵⁴. Відтак повернувся до родини в Родавні й зайнявся видавничою діяльністю.
На Маріїне звертання до нього в листі від 11 червня 1925 р. з Родавну: «Туху мій, Доле чи Недоле моя!»⁵⁵– Антін зреагував 15 червня 1925 р. вже з Рогатина такими роздумами:
«Не знаю, що Тобі сказати, чи я – Твоя Доля чи Недоля. Одно й друге. Не було б мене з Тобою, не мала б Ти стільки жури. А може, мала б иншу. Згадай, що я написав Тобі про Людку [його сестру Людмилу. – Є. Н.]. Бідна вона – теж сама сидить і ціли життя не має. Ти маєш їх забагато! Але краще забагато, аніж жадної! От тому-то й про Недолю Ти можеш говорити в звязку зо мною, але й про Долю. Я вважаю Тебе за те, що Ти є для мене – за свою долю! І з огляду на своє власне життя, і з огляду на гарні (хоч не добрі) діти, і з огляду на те велике щастя, якого я зазнав у житті з Тобою!»⁵⁶
Марія, однак, не могла зі свого боку те саме промовити про Антона й одверто відписала 19 червня 1925 р.:
«А чи я коли скажу, як Ти сьогодня, певно, рішучо і без застереження, що Ти – моя Доля і моє Щастя?
Може, як буду вмирати і вже нічого, нічого не буду надіятися від Вас усіх. А може, і тоді стане мені перед очима, яке життя моє було б щасливе, якби Ви Усі були инакші, як були б більше зважали на мене... А може, те щастя не було б тоді щастям, не було б тим бажаним добром, якого я все жду і надіюся? <…> Може, я для Тебе доживу такої старости, що то затирає болі і жалі, і скорботи цілого життя і ставляє перед очі тільки вислід, овочі нашого труду і наших змагань, і вводить у тихе, спокійне забуття!
<…> І тільки моєї потіхи, що Ти без заперечення кажеш, що я – Твоя Доля, що Ти щасливий зі мною. Це Твої слова, це – як той бальзам, що гоїть усі мої рани, додає сил, витривалости бути далі Долею Твоєю, Твоїм щастям!!»⁵⁷
Такі думки-почування Марія розвивала в листі від 27 червня 1925 р.:
«Ти відчуваєш полекшу, що вірного друга дала Тобі доля за товариша, і вже те саме, що Ти це признаєш, повинно бути для мене заспокоєнням усіх моїх бажань!! <…> Я щаслива, що я – жінка така, яку Ти міг тільки Собі бажати. Я горда, що Ти сьогодня називаєш мене своїм ідеалом. І я нічого не хочу, нічого не бажаю, тільки трошка, трошечка більше уваги до мене!!»⁵⁸
Водночас у цьому листі знову виявнюється фаталізм Маріїного світосприймання – відчуття залежности її долі від недовідомої всевладної, свавільної і невблаганної метафізичної Сили, безпорадности перед Нею і конечности їй упокорюватися:
«<…> буду жалітися [незрозуміло: чи Антонові, чи просто так – самій собі, чи тій міфологічній Силі; радше чоловікові й для себе; певно, тут “жалітися” – в значенні “скиглити”. – Є. Н.] і коритися тій великій, незнаній Силі, що держить долю кождої людини у своїх руках і по своїй волі грається нею. Вона терпелива і безмежно спокійна! У її мовчанці повне забуття!!»⁵⁹
Після того як його звільнили з рогатинської гімназії, і він влаштувався у коломийську, Антін у листі від 4 жовтня 1926 р. до Марії в Рогатині зазначив:
«<…> ми обоє зарікалися, що вже не будемо розставатися. Та доля (в тім випадку не так заздрісна, як химерна) закпила собі з нас, і мусимо знову якийсь час жити окремо»⁶⁰.
Мовлено у міфологічному дусі, але радше риторично, фігурально, аніж із вкладанням у топос долі якогось світоглядного сенсу. Натомість Марія як жінка інтуїтивно відчувала на собі непоборні лещата неприхильної долі. 18 жовтня 1926 р. з Рогатина писала до Антона в Коломиї з відчуттям гнітливого невідворотного приречення:
«Чому я тут, а Ти… І у відповідь ціле це пекло стануло перед моїми очима, і все наново, з усіма подробицями, і вся наша неміч, уся наша нищета… І це якесь наше прокляття, що не вміємо іти утертим шляхом, що не вміємо жити, як люде, зі всіми бути добрими, для всіх мати бездушну усмішку і хліб насушний, ще й з маслом та шинкою навіть, ідеалом. Як добре таким людям живеться. І вдоволені, і щасливі. Хто б там розшибався за правду і справедливість, працював для добра народа і т. д., і т. д., як це веде до роздору, до заколочування спокою вибранців божих… Прокляття, тільки прокляття над нами… І тому-то ми мучимося сьогодня, караємося – я тут, Ти там…Та, мабуть, так все мусить бути, що ми консеквентно мусимо йти тою дорогою до кінця нашого життя»⁶¹.
У своєму світосприйманні Марія допускала надприродний вплив на людську та її власну долю незбагненного метафізичного долевизначального суб’єкта і водночас мала на оці причиново-наслідкову дію цілком реальних суспільних сил, конкретних осіб. У листі від 24 жовтня 1926 р. з Рогатина до Антона в Коломию мимохідь знову згадала «якусь вищу силу», що її зазвичай сприймала як несприятливу для неї і з якою пов’язувала фатальне напередвизначення, але головний акцент поклала на дійсних винуватців чоловікових та своїх митарств і з люттю накинулась на «патріотичну та культурну “українсько-рогатинську” публіку», про яку раніше вже відгукнулась зневажливо у листі від 18 жовтня 1926 р.⁶²:
«Цікаво, чи й Ти відчуваєш так спеціяльно ту кривду, яка діється нам тепер, тим, що ми мусимо жити окремо?
Все спихаєся вину на якусь вищу силу, на щось, що мусіло статися. Ми не бачимо, чому воно так, і коримося мовчки тій щербатій долі… А тут все розгривалось ясно, некрито на наших очах. Ми бачили руки, що пхали нас у ту пропасть, що заподіяли нам цю кривду. Ми ті руки повинні поламати та крутити так, як вони покрутили усе наше життя!..»⁶³
2 листопада 1926 р. після того як Антін кілька годин тому від’їхав потягом з Рогатина до Коломиї, Марія почувалася «така розбита, така знівечена»⁶⁴ через нову розлуку, невідомість і непевність у завтрашньому дні, що навіть побігла було над річку Липу, щоб на її дні знайти «рятунок на всі невсипущі болі»⁶⁵. Але оговталась, роздумала, а повернувшись, написала до чоловіка розпачливого листа з наріканнями на долю, написану «вгорі», перед якою чулася безпомічною:
«Але чи не пожалію я того, що сама своїми руками відобрала собі ту останню надію держати своє життя у своїх власних руках і кпити собі з проклятої долі, що все ще мало їй моїх мук, мого горя! Для Тебе я зріклася не перший то раз, та сьогодні останній – розпоряджати собою, своїм життям. Зате Ти ще не раз будеш для мене жорстоким, таким, як то лиш Ти умієш ним бути. <…> Нехай, як там вгорі написано, не пораджу ні я, ні ніхто другий. <…> Ти можеш бути спокійний: з мого серця пішли геть усі мої бажання. Мені усе байдуже, усе рівнодушне, що буде зі мною, де і як прийдеться мені жити. Не надіюся уже нічого, сяк чи так дожию до призначеного мені часу. Не мені змагатися з невідомою силою, що править моєю долею»⁶⁶.
Усупереч намірові Марії, це був не останній раз, коли вона для чоловіка зрікалася розпоряджатися своїм життям (цього разу, щоправда, добре, що зріклася, бо не заподіяла собі смерти). Але далі зрікалася розпоряджатися собою аж до кінця життя, відмовляючись од вибору власної дороги та йдучи покірно за своїм обранцем…
Після того як родина, вимушено перебравшись із Рогатина, вже прижилася у Коломиї, але Антін несподівано розпочав конфронтаційну «епопею» боротьби за директорство у Львові, Марія в листі до нього від 7 вересня 1927 р. з Березова на Косівщині нарікала: «Ну, от неждано-негадано прийшли [тобто: ми прийшли, повернулися. – Є. Н.] на рогатинські часи, тим гірші, що ми не разом. От досвідчає нас доля на старі літа!» Проте Марія повнилася завзяттям надалі самій кермувати подружнім життям: «Но, по всіх тих послідних тарапатах возьму я Тебе, любчику Ти мій, у руки, не зробиш Ти нічого проти моєї волі <…>!»⁶⁷ З тих благих намірів сподіваного ефекту не вийшло. Взяти в руки невгамовного чоловіка-єретика з його кочовим трибом життя і схильністю до ідеологічних змін дружині не вдалося…
15 вересня 1927 р. Марія в листі до чоловіка (з Березова) висловила передчуття-передбачення своєї дальшої долі з ним, неспокійної до останку:
«Біда мені з Тобою, Ти – вічний борителю. Не маю я відпочинку і спокою разом з Тобою і, мабуть, не буду його мати до могили, така вже моя доля!»⁶⁸
У листі від 21 вересня 1927 р. з Коломиї Марія вкотре з резиґнацією схилялася до фаталізму: «<…> Ти пішов з Коломиї і стільки біди і жури напитав Собі. Так було, видно, вгорі написано, годі противитися»⁶⁹.
Маріїн лист від 19 квітня 1928 р. зі Стрия, бувши реакцією на родинні негаразди (хвороби, нестатки тощо), знову виявляє її міфологічне відчуття долі як персоніфікованої, неприхильної, непереборної:
«І завзялася лиха доля на всіх нас, і ніяк не можна переломати того лиха! Годі! [тут у сенсі: не можна, немає можливості. – Є. Н.] Лишається хиба мовчки терпіти далі і іґнорувати усі невдачі та жити з дня на день, бо що ж робити?»⁷⁰
У життєвих злигоднях у Марії формується не довіра до долі, а стоїцизм до її викликів.
Некрологи у львівській пресі на смерть Марії Крушельницької
У травні 1934 р. Марія разом із чоловіком, синами Богданом та Остапом, невісткою Наталею (Богдановою дружиною) і внучкою Ларисою (донечкою Івана) фатально переїхала до збільшовиченого Харкова попри те, що була прихильницею еміграції родини до Канади, звідки, як міркувала, «завжди можна повернутися, принаймні ненадовго навідуватися до Галичини»⁷¹. Галина Левицька, дружина Івана Крушельницького, у вересні 1939 р. пояснювала, що Крушельницькі усією родиною з дев’яти дорослих осіб «планували виїхати до Канади, але батько чоловіка хотів працювати для своєї Батьківщини, навіть під червоними прапорами». Галині пощастило: через хворобу й заплановані концерти вона мала виїхати вслід за ними через півроку⁷², «але, дізнавшись, що сталося, зрозуміла, що їхати туди – означає їхати на вірну смерть»: «Не було там Батьківщини – були більшовики»⁷³.
Після душевних потрясінь, викликаних стратою синів Івана й Тараса (15-го, за ін. даними – 17 грудня 1934 р.), засудом доньки Володимири 27 лютого 1935 р. до трьох років таборів, Богдана 26 березня 1935 р. – до п’яти років, Остапа 10 квітня 1935 р. – також до п’яти років, чоловіка 28 березня 1935 р. – до десяти років (із конфіскацією майна), Марія Крушельницька померла 28 серпня 1935 р. в харківській лікарні.
На її дочасну смерть з’явилося кілька відгуків у львівській пресі, притому прихильних, перейнятих співчуттями і співпереживаннями. У некрологу в популярній безпартійній газеті «Новий Час» дано таку характеристику її «як зразкової матері й доброї українки»:
«Щойно тоді, коли діти попідростали й почали “виходити в люди”, <…> вернула до громадського життя. Працювала тихо, але віддано й систематично по культурно-освітних установах та жіночих організаціях, скрізь проводючи суто національну лінію, що не все сходилася з політичною лінією її чоловіка проф. Антона. На совітську Україну виїхала з понуки чоловіка й дітей, що, повіривши в “большевицький рай” на Україні, готові були щиро служити розбудові того “раю”»⁷⁴.
Степан Чарнецький у газеті «Діло» засвідчив:
«Не мала нічого спільного з “ідеалами” свого чоловіка [треба думати: комуністичними, радянськими. – Є. Н.], та залишилась вірною обітові, що не покине його аж до смерти. Була вірною дружиною, ідеальною матір’ю і щирою українкою».
Цей давній шанувальник акторського таланту Слободівної згадував:
«Востаннє стрінувся я з нею в трамваю на Зеленій вулиці кілька днів перед від’їздом за Збруч.
Ми зговорилися про намірену подорож.
– Ви знаєте долю й обов’язок жінки – говорила шовково-ліричним голосом. – Треба йти крізь бурі літа і під осінні громи – разом з ним…»⁷⁵.
Маріїн брат Михайло Слобода, який разом з Антоном Крушельницьким заснував у Відні 1922 р. українське акціонерне видавниче товариство «Чайка», переповідав з родинних розмов, порад і спонук:
«На дружньо-щирі представлення рідних, що їй не треба б так каратися і що їй можна б краще жити, якщо він покинув би оту свою вічну “діяльність”, вона відповідала мягко, але із незворушимим переконанням: “Того, що моє право, як жінка і мати його дітей я від нього вимагаю і він сповняє свій обовязок Поза тим я не маю права здержувати його від громадянської діяльности. Його помилки – це людські помилки, але й у цьому виною більш окруження, серед якого він працює, ніж він сам…”».
Михайло Слобода алюзійно погоджувався із заувагою Чарнецького про Маріїну позицію в родині, та водночас уточнював:
«Вона справді й ніколи в житті не мала нічого спільного з ідеями її чоловіка, але вона й не пробувала їх як-небудь поборювати».
Причину цього Михайло вбачав у її «вірі в нього, в його правду, його завзяття й рішучість, із якою він вів її десятки літ»⁷⁶. Отже, якщо «не мала нічого спільного з ідеями її чоловіка», але вірила «в нього, в його правду», його позитивні риси характеру, то це була віра не ідеологічна, а психологічна, душевна, віра не в ідеї, а в особистість. Маріїні листи до чоловіка потверджують, що вона жила ним як особистістю, а не ідеологом. Хоча його національно-державницькі ідеї, як і такі ж ідеї УСРП, у якій вони обоє перебували в 1926–1927 рр., Марія напевно поділяла. Думається, якби чоловік від радикально-соціалістичних переконань навернувся до правоцентристських, то вона б радніше солідаризувалася з ним у цьому, аніж у його радянофільстві. А тимчасом хибні, ба навіть злочинні комуністичні ідеї, засновані на демагогічній риториці класової ненависти, руйнували й саму особистість, що їх обстоювала, і ціле суспільство, де вони панували.
Прикметними є Маріїні признання чоловікові у ледь чи не абсолютній прив’язаності до нього. Вище вже зацитовано листа від 27 липня 1919 р. А 7 жовтня 1923 р. з Родавну за кілька днів до 22-ї річниці їхнього шлюбу Марія довірливо розкривала душу перед Антоном:
«Згадай за Свою побіду наді мною. Так пручалася, так держалася гостро, незахитано. Ніхто не був в силі заманити ніякими обіцянками щастя-добра.., аж Ти! Та й не штука то остаточно взяти собі жінку... Але взяти її так всю, всю до останньої капельки крови, так привязати її до себе, як Ти привязав мене до Себе, щоб ні найменшого бажання думати поза Тобою не мала! Можеш бути гордий, Туху, на свою силу! Зовсім ті самі почування сповняють мою душу, що й тоді, щоб тільки Ти щасливий був зі мною, щоб Тобі добре було зі мною, щоб кохав мене і ніколи не перестав кохати!»⁷⁷
Через півтора року в листі від 22 березня 1925 р. з Родавну Марія знову сповідалася Антонові:
«<…> скажу Тобі, Туху, кілька слів правди: це Твоя вина або Твоя заслуга, що я, неначе прикована, держалася все моє життя Тебе і тільки Тебе! Чи на жарти Ти впевняв все мене, що я – Твоя одна-одинока?! Я – Твоя, одна-одинока, але я кохати буду Тебе так, як цілий рід жіночий разом кохати Тебе не був би в силі! – сказала я собі, коли зрозуміла, що значать Твої слова. І ось звідки те моє неприродне почування до Тебе, те безпримірне привязання і віддання ся Тобі!»⁷⁸
Повну залежність Марії од чоловіка виявляє також її лист від 4 травня 1925 р. з Родавну:
«Туху, <…> я не маю нікого, нікого, крім Тебе. Щоб я як тверезо думала, я не придумаю для себе життя без Тебе. <…> Ти – ціль мого життя, нема Тебе – нема життя. Я вірю, що знайду в собі стільки сили, щоб, доки треба, не упасти, а не видержить серце – на це нема ради»⁷⁹.
Серце Марії не видержало в далекій харківській лікарні, після того як життя вже назавжди розлучило її з чоловіком…
Для Марії чоловік – це і її душевне життя, і її та цілої родини добробут. В ідеологію – як ось у тонкощі вчень про соціалізм, у хитромудрощі комуністичної доктрини – вона за домашніми клопотами та й загалом за браком інтересу до суспільних теорій, найпевніш, не вникала. Моральні норми, у її суб’єктивному сприйнятті, для неї важили більше, ніж ідеологічні положення. Чоловіка вважала за чесного, а оточення, яке поборювало його, – зазвичай за несправедливе до нього.
Очевидно, вирішальною спонукою до злощасного переїзду Марії стала її прив’язаність до родини, а ще, мабуть, усталена впродовж понад тридцятилітнього подружнього життя цілковита фінансова і загалом суспільна залежність од заповзятливого чоловіка, вироблена звичка повністю покладатися на нього щодо забезпечення родини. Як зауважив Михайло Слобода,
«Там, у спальні і в домашньому огнищі Марія будьто би й дальше була зіркою і прімадонною; режисером і ковалем “успіхів” та життя назверх – від суплєнтських злиднів у Ярославі аж до Медвежих Гір – був він»⁸⁰.
Тобто відтоді, як Антін Крушельницький працював на посаді суплента (помічника вчителя) у Ярославі, до того часу, як його за вироком виїзної сесії Військової колегії Верховного Суду СРСР від 28 березня 1935 р. заслали на Соловки в Карелії поблизу Медвежої Гори.
Звичка надто довіряти чоловіка в його ідеологічних шуканнях, урешті коритися йому після марних спроб опору, вимушено йти за ним вийшла на зле Марії та цілій родині.
Співчутливим розлогим некрологом із власними спостереженнями та роздумами відгукнувся освітянин, публіцист і громадський діяч Іван Герасимович (*1876–†1942), який раніше служив начальником пресової квартири при штабі УГА, 1919 року втік із більшовицької в’язниці в Одесі та виїхав до Берліну, а в 1932–1939 рр. працював у Львові в організаційному відділі товариства «Рідна Школа» та редактором однойменного журналу. Герасимович привертав увагу читачів «Діла» до материнської трагедії Марії:
«Не знаю, чи в історії людства найшлася коли друга людина, що пережила б таку страшну траґедію, як покійна Марія Слободівна-Крушельницька. Її траґедія більша від траґедії того нещасного батька, що її зобразив Словацький у свому безсмертному творі “Ойцєц заджумьоних” [поема “Ojciec zadżumionych”, в українських перекладах Сидора Твердохліба, Володимира Ґжицького і Миколи Терещенка: “Батько зачумлених”. – Є. Н.], – страшніша від траґедії тої нещасної “матері-страдниці”, що її так по-мистецьки представила наша поетка Марійка Підгірянка [у поемі “Мати страдниця”. – Є. Н.]».
Герасимович вважав вирішальним чинником, що спонукав Марію перенестися з родиною до радянського Харкова, не ідеологічні переконання, а її довіру до більшовицького режиму:
«Бо ж будь-що-будь Марія Слободівна-Крушельницька вірила в щирість і добру волю керманичів комуністичного ладу на Україні. З повним довірям висилає до Харкова єдину свою доню Володимиру, загорілу [захоплену, завзяту (полонізм: zagorzała). – Є. Н.] й непоправну ентузіястку большевицького ладу, щоб як лікарка працювала в радянській Україні і для радянської України. Д-р Володимира Крушельницька вкладає в працю все своє знання, всю свою душу, стикається тільки з керманичами комунізму, відгороджується від “нєблаґонадьожної” суспільної маси китайським муром, не добачує ніяких большевицьких промахів і страхіть, на тамошні відносини дивиться очима большевицької аґітки. А вернувшись на короткий час до Львова, стає апостолом большевицьких ідей та звеличницею большевицьких успіхів і замірів на Великій Україні між своїми знайомими. Ніякі критичні арґументи її не переконували.
“Там за Збручем будується правдива Україна, дарма, що радянська – говорила захоплена, – а злобні люди розсівають тільки неправдиві вісти про русотяпство, терор та протиукраїнську політику взагалі. Все те: голод, крівава чека, Соловки і т. п. большевицькі ʻблагодати’ – то частинно видумки, частинно переборщене. Якщо й трапляються якісь репресії – то вони необхідні в боротьбі з аґентами капіталістичного імперіялізму і націоналістичної демаґоґії, що подали собі руки, щоби знищити спасенний радянський устрій на Україні...”
І вернулася знову до Харкова. І поїхав туда її брат Іван. Але й він не мав відваги чи просто не хотів заглянути критичним оком у найтемніші нетри злиденного життя обездолених міліонів. Держався комуністичних верхів, жив і думав їх катеґоріями, щасливий, що може працювати для виідеалізованого у своїй уяві большевицького ладу».
Навіть не згадавши осібно Маріїного чоловіка, колишнього педагога «Рідної Школи» Антона Крушельницького, Герасимович гадав, що саме донька Володимира й син Іван, які переїхали в Радянську Україну відповідно 1931-го і 1932-го року, зробили істотний радянофільський вплив на матір, що й спонукало її погодитися на переїзд до них:
«Погідні, повні ентузіязму листи власних дітей захоплювали Марію Слободівну-Крушельницьку. Тієї доброї віри не зуміла захитати навіть ненадійна [несподівана. – Є. Н.] смерть Скрипника⁸¹. Здавала собі справу з того, що там прийдеться працювати дуже інтенсивно, може, дуже тяжко. Але не лякалася того. Вона і її діти радо пожертвують навіть найтяжчу працю для розбудови радянської України. Це ж їх мрія!»
Однак їх чекало неймовірне потрясіння, яке стало, напевно, найбільшим саме для материнських сподівань, виплеканих довгими роками вимушених переселень і митарств:
«І поїхали всі та пізнали страшну, жорстоку дійсність, створену північним хамом. Саме носії і подвижники комуністичних ідей, яким родина Крушельницьких приїхала беззастережно служити, не тільки розвіяли всякі ілюзії про спасенність комуністичного ладу, але й у найстрашніший і найбільш жорстокий, вирафінований спосіб знищили цілу рідню, а нещасну їх матір викинули, як прокажену, далеко поза межі Харкова, на повільну, але певну смерть.
Причиною нещастя “ойца заджумьоних” були заразки чуми; причинно горя “матері страдниці” були страшні таборові відносини, до яких та нещасна матір ніколи не рвалася, а навпаки – її загнали туди з дітьми силою. Але тут всі Крушельницькі самі поїхали до вимріяного раю, поїхали здійснювати ідею радянського ладу на Україні, і щойно страшна дійсність переконала їх, що були в блуді, занадто болючо й наглядно переконала їх, що носії московського комуністичного ладу на Україні – це в дійсності безпощадні кати українського народу. Ніжна, вражлива душа Марії Слободівної-Крушельницької, крім незмірного природного материнського болю, перетерпіла не менше страшний біль – так сказати б – моральний. Всі рожеві мрії і сподівання, які леліяла зі своїм чоловіком і дітьми, розплились, як миляна банька, й лишилася страшна, безнадійна дійсність. Це друга сторінка траґедії душі»⁸².
Думається, розчарування в радянській дійсності було для Марії значно меншим болем, аніж переживання родинної трагедії.
Письменниця й активістка жіночого руху Олена Кисілевська (до речі, в 1929–1935 рр. – сенаторка польського парламенту від УНДО) у спогаді про Слободівну-Крушельницьку, написаному після її смерти, згадала, як зійшлися їхні «дороги на коломийському терені»:
«Тоді, коли Антін Крушельницький своїми демагогічними виступами, замість єднати всіх кругом себе, часто роз’єднує, – пані Марія навпаки: стає серед жіноцтва дуже доброю, діяльною народньою робітницею»⁸³.
Далі їхні дороги перетнулися «у Львові в товариствах, у “Союзі Українок”». Марія
«на громадському полі виявляла, як і досі, небуденну енергію. І ми сходимося на терені громадянської й письменницької праці аж до того часу, доки явні симпатії Крушельницьких до більшовиків не замкнули їй вступу всюди, де тверезо думали в цих справах»⁸⁴.
Розповіла Олена Кисілевська й про останню зустріч та розмову з Крушельницькою:
«Увечері, всідаючи до трамваю на Підваллі, застаю обох Крушельницьких; вона – з величезною китицею бозу [бузку. – Є. Н.] на колінах.
– Куди ж з такими квітами, пані Маріє?
– Кидаємо Галичину назавжди. Сьогодні виїздимо до Харкова. На двірці жде нас решта рідні, беремо навіть мале внучатко…
– І не страшно вам цього кроку? Стільки ж наших боляче розчарувалося!
– Ні… Віримо, щиро, глибоко віримо, що там будується новий храм нашого народу й хочемо причинитися до його скорішої будови. Що тут говорять про Радянщину – це все брехня…
Так, видно, що слова щирі; а проте жаль, – бо ж наперед можна було знати, що наступить гірке розчарування.
– Так напишіть же мені, пані Маріє, як знайшли там… Пришліть щось для жіночої газети, може, книжечки які… про господарство… народнє здоровля…
Обіцює, свято обіцює. Але цього разу завжди словна [така, що дотримує слова. – Є. Н.] пані Марія не дотримує приречення. Не написала, не прислала нічого. Пірнула, наче в безодню»⁸⁵.
Чи справді Марія Крушельницька вірила, що в Радянській Україні «будується новий храм нашого народу» і що в Галичині поширюють «брехню» про тамтешні сталінські репресії? Чи радше відповіла «політично», щоб не дати підстав для розмов, які могли нашкодити Крушельницьким у тоталітарній більшовицькій державі? Щось надто декларативно вона відповіла на запитання Кисілевської… Може, зважала на присутність ідеологічно засліпленого чоловіка. Та може, чинила так, як радила йому в листі від 31 серпня 1927 р., – не відкривати своїх думок і задумів передчасно перед будь-ким.
Насправді не до «скорішої будови» «нового храму нашого народу» в Радянській Україні хотіла Марія причинитися, а сподівалася знайти там нарешті спокійну забезпечену старість. Її листи до чоловіка 1920-х – початку 1930-х років постійно виявляють її чи не найбільше жіноче бажання: «<…> ще на старість пожити з Тобою спокійно і щасливо <…>», як писала вона йому вкотре 28 листопада 1932 р., тепер уже в «Бригідки», де він був ув’язнений⁸⁶.
Марія переїхала з родиною в Радянську Україну не з ідейних міркувань, а то більше переконань, а з подружнього та материнського бажання віднайти в родинному середовищі душевний спокій, упевненість у завтрашньому дні, грошову забезпеченість. Сподівалася, що чоловік і діти матимуть постійну роботу і велика родина заживе нарешті в достатках. Усього цього не отримала – якраз навпаки: дістала цілковито протилежне.
Подружнє і родинне життя було для Марії понад усе: ради нього вона ще замолоду покинула театр, незважаючи на те, що стала визнаною сценічною зіркою; відтак, коли народжувалися і підростали діти, повністю віддавалася їм і чоловікові, а в літньому віці разом із ними переселилася у Большевію.
З некрологів випливає висновок, що відповідальність за фатальний переїзд родини в Радянську Україну лежить і на чоловікові Антонові, і на дітях Володимирі та Іванові, і на самій Марії.
_______________________________
¹ Учителем Бережанської гімназії А. Крушельницький працював від 15 грудня 1910 р., але вже від 3 лютого 1911 р. був у творчій відпустці на ІІ півріччя 1910/11 навчального року (Sprawozdanie Dyrekcyi C. K. Gimnazyum Wyższego w Brzeżanach za rok szkolny 1910/11. Brzeżany, 1911. S. 60, 62, 63), а від 8 лютого 1912 р. – на ІІ півріччя 1911/12 навчального року (Sprawozdanie Dyrekcyi C. K. Gimnazyum Wyższego w Brzeżanach za rok szkolny 1911/12. Brzeżany, 1912. S. 23). – Є. Н.
² Крушельницькі Антін і Марія. Вірна сповідь життя : Листування / Упорядкув., передм., прим. та покажчики Олекси Піддубняка. Біла Церква, 2018. С. 765.
³ Там само. С. 581.
⁴ Там само. С. 756.
⁵ Там само. С. 785.
⁶ Там само. С. 786.
⁷ Там само. С. 786.
⁸ Там само. С. 809.
⁹ Там само. С. 811.
¹⁰ Крушельницька Л. Рубали ліс… (Спогади галичанки). Львів, 2001. С. 73.
¹¹ Цит. за: Там само.
¹² Мірчук Петро. Нарис історії Організації Українських Націоналістів. Перший том: 1920–1939. Мюнхен; Лондон; Нью-Йорк, 1968. С. 350.
¹³ Книш Зиновій. Варшавський процес ОУН на підложжі польсько-українських відносин тієї доби. Торонто : Срібна Срума, 1986. Т. ІІ. С. 132–133.
¹⁴ Там само. С. 139–141.
¹⁵ Там само. С. 162.
¹⁶ Там само. С. 258.
¹⁷ Там само. С. 189–190.
¹⁸ Там само. С. 192.
¹⁹ Там само. С. 221.
²⁰ Там само. С. 268.
²¹ Крушельницькі Антін. Письменник у соціялістичному устрої // На Переломі. 1920. Ч. 4–5. 1. квітня. С. 40.
²² Там само. С. 40.
²³ Там само. С. 42.
²⁴ Там само. С. 41.
²⁵ Там само. С. 42.
²⁶ Там само. С. 41.
²⁷ Див. Франкові праці «Що таке поступ?» (Поступ. 1903. Ч. 2–26; окреме видання: Коломия, 1903), «Соціалізм і соціальдемократизм» (Житє і Слово. 1897. Т. 6. Кн. 4), «До історії соціялістичного руху» (Літературно-Науковий Вістник. 1904. Т. 25. Кн. 3), а також підрозділ «Джерела Франкових застережень проти “Енгельсової народної держави”» у книжці: Нахлік Євген. Віражі Франкового духу : Світогляд. Ідеологія. Література. Київ, 2019. С. 334–353.
²⁸ Крушельницькі Антін. Письменник у соціялістичному устрої. С. 42–44.
²⁹ Крушельницькі А. і М. Вірна сповідь життя. С. 91.
³⁰ Там само. С. 404–405.
³¹ Там само. С. 405.
³² Там само. С. 616. Про те, що відрив від Головної управи «Рідної Школи» юридично неможливий, бо все шкільне майно належить «Рідній Школі», а творення нових педагогічних товариств і закладання нових шкіл потребує зголошення за три місяці до навчального року, писав Антін до Марії 12 вересня 1927 р. (Там само. С. 695).
³³ Там само. С. 672–674.
³⁴ Там само. С. 677.
³⁵ Там само. С. 679.
³⁶ Там само. С. 702.
³⁷ Там само. С. 706.
³⁸ Там само. С. 712.
³⁹ Там само. С. 731.
⁴⁰ Там само. С. 732.
⁴¹ Там само. С. 750.
⁴² Там само. С. 738.
⁴³ Там само. С. 748.
⁴⁴ Там само. С. 755.
⁴⁵ Там само. С. 754.
⁴⁶ Там само. С. 757.
⁴⁷ Там само. С. 762.
⁴⁸ Там само. С. 801.
⁴⁹ Там само. С. 803.
⁵⁰ Там само. С. 101.
⁵¹ Там само. С. 102.
⁵² Там само. С. 196–197.
⁵³ Там само. С. 207.
⁵⁴ Там само. С. 209.
⁵⁵ Там само. С. 565.
⁵⁶ Там само. С. 574.
⁵⁷ Там само. С. 584.
⁵⁸ Там само. С. 607.
⁵⁹ Там само.
⁶⁰ Там само. С. 617.
⁶¹ Там само. С. 640.
⁶² Там само. С. 639.
⁶³ Там само. С. 655.
⁶⁴ Там само. С. 661.
⁶⁵ Там само. С. 662.
⁶⁶ Там само.
⁶⁷ Там само. С. 686.
⁶⁸ Там само. С. 702.
⁶⁹ Там само. С. 711.
⁷⁰ Там само. С. 784.
⁷¹ Крушельницька Лариса. Рубали ліс… С. 75–76. Зі Львова родина виїхала 8 травня, до Харкова прибула 11-го.
⁷² Там само. С. 78.
⁷³ Там само. С. 144.
⁷⁴ Померла Марія Крушельницька… // Новий Час. 1935. № 209. 19 вересня. С. 2.
⁷⁵ Горобець Тиберій [Чарнецький С.]. Замісць квітів – на далеку могилу… // Діло. 1935. Ч. 251. 20 вересня. С. 7. Про належність С. Чарнецькому псевдоніма Тиберій Горобець див.: Дей О. І. Словник українських псевдонімів та криптонімів (XVI–XX ст.). Київ, 1969. С. 126, 547.
⁷⁶ Слобода Михайло. Замість грудки землі на могилу – рідній сестрі // Діло. 1935. Ч. 279. 19 жовтня. С. 5. Мих. Слобода знав статтю Тиберія Горобця (Чарнецького) «Замісць квітів – на далеку могилу…», бо наведені в ній слова сестри про «долю й обов’язок жінки» поставив епіграфом (з точним покликом на публікацію в «Ділі») до своєї статті.
⁷⁷ Крушельницькі А. і М. Вірна сповідь життя. С. 201.
⁷⁸ Там само. С. 382.
⁷⁹ Там само. С. 441.
⁸⁰ Слобода Михайло. Замість грудки землі на могилу – рідній сестрі // Діло. 1935. Ч. 279. 19 жовтня. С. 5.
⁸¹ Більшовицький діяч Микола Скрипник, скритикований за політику українізації Української СРР і звільнений 28 лютого 1933 р. з посади народного комісара освіти УСРР, скоїв самогубство 7 липня 1933 р. в Харкові.
⁸² Герасимович Іван. Вона мусіла вмерти! Грудка землі на могилу бл. п. Марії Слободівної Крушельницької // Діло. 1935. Ч. 252. 21. вересня. С. 5.
⁸³ Кисілевська О. Марія Слободівна-Крушельницька // Жіноча Доля: Часопис для українського жіноцтва. Коломия, 1935. Ч. 19. 1 жовтня. С. 6.
⁸⁴ Там само.
⁸⁵ Там само.
⁸⁶ Крушельницькі А. і М. Вірна сповідь життя. С. 812.
18.09.2024