Бл. п. Теофіль Мелень, що недавно згинув на поли бою під Галичем, перебув півтретя місяця у Львові під росийською окупациєю. Благодати росийського режіму, які він бачив та переживав, так йому доскулили, що серед небезпеки житя передер ся через росийський фронт, дістав ся "в полон" українських стрільцїв, а опісля до Відня. Поміченя з побуту у Львові Покійний списав і дав до ужитку також нашій часописи. — Редакция.
Перші хвилї.
З неописаною трівогою і пригнобленєм ждало населенє міста приходу росийського війська. Дня 3. вересня 1914 вступило воно в мури міста Львова.
Вигляд міста сумний, опустїлий, на улицях рух невеликий, а на лицях тих, що снували ся сюди і туди без цїли, видно було важке пригнобленє та жаль. Коли вїхали до міста перші кінні пікети росийські, загал прохожих держав ся від них осторонь. Лиш денеди невеличкі гуртки цїкавих наближувались і питали та відповідали на питаня їздцїв. Та лучило ся в кількох місцях і таке, що гостий трактовано папіросами, овочами а то й обсипувано цьвітами. Робили се з одного боку деякі перелякані одиницї зі страху, а з другого боку прихильники наїздників з переконаня з поміж москвофілів і вшехполяків. Але були се відокремлені случаї, що ярко відрізувались від холодного, непривітного становища загалу.
Потім перетягали через місто великі маси війська, піхоти, кінницї і артилериї. Перейшов один цїлий корпус. Ся армія не робила вражіня новочасного здисциплїнованого війська. Ішли неправильними рядами, переважно збитою безладною лавою, нераз на ширину цїлої улицї; ішли бундючно з музикою і сьпівами, перебиваючи часто піснї криками і свистом.
Відповідним до сего було поведенє офіцирів і салдатів, що закватеровували ся в містї.
На одній улицї (Карла Людвика) пяний офіцир виголосив з балькону каварнї "Авені" привіт до мешканцїв Львова та викликував щось на честь царя, — на другій улици в цукорни пяний офіцир з револьвером в руцї проганяв гостий від стола, щоби зробити собі місце, — на иншій знова підпиті салдати виломили двері до якогось замкненого мешканя і рабували. Блискавкою перелїтали по містї вісти про численні рабунки по склепах і мешканях, головно на передмістах.
Першим вражінєм, яке викликала росийська армія у населеня Львова було, вражінє наїзду; і се причинило ся до ще більшого загального пригнобленя. Відбило ся се дуже виразно на внї і на улицях між прохожими не чути голоснїйших веселих розмов; люди ходили обезсилені немов не зовсїм притомні, часто можна було стрічати жінки в жалобі, а в очах неодного прохожого видно було слези.
Перше, над вислів прикре і сумне вражінє не поправило ся й згодом. Вправдї військові власти видали дуже острі зарядженя протирабівників і видали заказ продавати алькоголїчні напої, але все таки рабунки і крадежи зі сторони салдатів повторювали ся і опісля досить часто, а заказ продажі алькоголю не дуже перешкаджав жовнїрам та офіцирам запивати ся. На рабунки жовнїрів не було способу, скарги нїчого не помагали, а салдати майже все виходили безкарно. Се не могло нїкого й дивувати, до самі офіцири і ґенерали допускали ся грабіжий в білий день в тій формі, що закватировували ся до мешкань богатих людий, що виїхали зі Львова, а коли переносились з тих кватир, вивозили зі собою що вартнїйші і дорозші річи.
Подібно господарили грабіжники і на провінциї, а видно се було наглядно з сего, що улицями Львова нераз перетягали трени, яких вози були наладовані не лише зареквірованим по селах сїном, соломою, збіжем і т. ин., а також всїлякими домашними знарядами, начинями, подушками, перинами, одїнєм, машинами до шитя і т. ин.
З забороною продажи алькоголю в публичних льокалях радили собі офіцири так, що уладжували пяницькі орґії в готелях та кватирах, причім перемінювали свої кватири на розпуку властителїв в плюгаво занечищені стайнї. Салдати знов оминали заказ дуже простим способом, що розбивали замкнені шинки та пирували в них, або прямо на хідниках улицї.
Дня 27. вересня відбув ся у Львові погром на казимирівській улици та на бічних від неї (жиґмонтівській, браєрівській, Коллонтая), на краківській площи та на улици жовківській. Салдати стріляли до прохожих та до вікон камяниць і на улицях міста лягло трупом сорок і девять людий, між тим половина не-Жидів.
Росийські військові власти використали погром по свойому: перевели "строге" слїдство, яке виказало, що буцїм-то хтось мав ранити кількох салдатів, сконфіскували кілька камяниць при краківській і галицькій площи, велїли замурувати в містї цеглами всї стрихові вікна та видали острий заказ (другий з ряду) носити яке-небудь оружє. Для припильнованя сего заказу салдати переводили на улицях особисті "ревізиї" в той спосіб, що забирали людям гроші, годинники і всякі вартні предмети.
По тім погромі запанував пригноблений настрій в містї. Люди прямо бояли ся виходити на улицю. Додати ще треба, що до Львова доходили часто вісти про подібні погроми на провінциї, про численні грабежи по инших містах та місточках, про паленє цїлих місточок і т. ин. Між иншими прийшли вісти про салдатські ексцеси в Золочеві, Камінцї струмиловій, Бібрцї, Бучачи, Чорткові, Дрогобичи, Бориславі і т. ин.
Культурний і полїтичний гнет.
Попри сї прояви фізичної брутальности неменше знаменні є прояви просьвітно-культурного та полїтичного режіму наїзників.
Росийські власти видали строгий заказ удїлювати науку в яких-небудь приватних або публичних школах. Мотивом сего заказу були не лише полїтичні, націоналїстичні огляди, себто наміри змосковщеня краю, але нехіть до народної просьвіти в загалї. Представники росийських властей висказували зовсїм отверто своє зачудованє, що у нас так богато середних та народних шкіл і заявляли, що рішучо в тім напрямі треба завести дуже значні ограниченя. "У нас — говорили — в цїлій ґубернїї нема стільки народних шкіл, що у Вас в однім містї; се зовсім непотрібно."
А специяльно вже звернули ся представники царизму і всеросийського націоналїзму проти українського житя, руководячи ся тут в першій мірі політичними оглядами. І так замкнено сейчас всї українські просьвітні інституциї, заказано видаванє "Дїла" і взагалї всяких українських часописий і книжок. Книгарнї ім. Шевченка позволено продавати лише видавництва цензуровані в Росиї, а всї инші приказано зложити разом і опечатано. Словом, до всього, що українське, відносились росийські власти від першої хвилї з повною, отвертою ненавистю і жадобою знищеня.
Депутациї Українців, яка віднесла ся до воєнного ґубернатора Шереметєва в справі наших економічних інституций, сей відповів, що ся справа покищо не актуальна, але за те заявив отверто, що українські школи, просьвітні інституциї і видавництва непотрібні, бо — мовляв — "ми вас розуміємо, а ви нас розумієте, то й по що окремі інституциї?" Се значить иншими словами: нема української національности, то й не треба окремої української культури.
Се своє становище задокументував ґубернатор також зарядженєм конфіскати дому "Просьвіти", де містились українські культурні інституциї, і велїв на сїм домі вивісити росийську державну хоругов.
Нетерпимість росийських властей супроти українства проявилась між иншим приміром також ревізиями в мешканях деяках звісних Українцїв, що виїхали зі Львова, а найбільше в поведеню супроти митрополита Шептицького. Безпосередною притокою, що Росияне звернули ся проти Митрополита було се, що він відмовив відправленя богослуженя з причини здобутя Львова, а крім сего виголосив в церкві св. Юра проповідь в українськім та австрийськім дусї. Сего вхопились власти і зарядили зразу інтернованє, а по переведеню дуже докладної ревізиї — вивезенє його в Росию. Мужеське, достойне поведенє ґр. Шептицького зробило в цїлім містї, серед українського і польського населеня дуже сильне вражінє і стрінуло ся з загальним признанєм.
Росияне і москвофіли.
Ярким противенством до поведеня супроти Українцїв було приязне трактованє москвофілів. По росийській інвазиї галицькі москвофіли дуже розпаношили ся. З вязницї випущено кількадесять москвофілів, яких австрийські власти не вспіли були вивезти, позїздили ся москвофільські дїячі, що з початком війни повтікали були до Росиї, появила ся ватага, звісна з процесу Бендасюка, зїхали ся деякі москвофільські попи і інтелїґенти з провінциї, виринув гурток молодежи, що укривалась у Львові. Зачала на ново виходити "Прикарпатская Русь" і накинулась цїлим імпетом на "мазепинство", та розвела денунцияторську роботу проти Українців, наших стрільцїв, ґр. Шептицького і т. ин. До "поважнїйшого" обговорюваня намірів і плянів росийського уряду служить офіцияльний росийський орґан "Воєнноє Слово".
Та офіцияльне відношенє росийських властий до москвофілів зчасом стало трохи холоднїйшим, як було на початку. Проявом початкових сердечних "медових місяцїв" було звісне принятє ґенерал-ґубернатором Бобринським депутациї москвофілів з Дудикевичом на чолї, що по бомбастично-торжественних промовах закінчилось трикратним "лобзанієм" Дудикевича з Бобринським. Тодї також принято двайцять кільках москвофілів до "градоначальництва", а вже не згадуємо про цїлий ряд позакулїсових материяльних "благодатий".
Наступило однак скоро розчарованє. Росийські власти мусїли дуже скоро переконати ся, що оповіданя москвофілів, буцїм-то населенє східної Галичини було загально росийське, з виїмком нечисленних "мазепинцїв", і буцїм-то населенє з тугою ждало "визволеня" росийською армією, — є звичайною брехнею, а їх автори не представляють з себе нїякої полїтичної сили та є цинїчними запроданцями. Відповідно до сего змінила ся позиция москвофілів. Представники росийської інвазиї уживають їх розуміє ся, дальше до своїх прислуг, але уживають так, як у себе, ріжних шпіонів і платних аґентів. Минув ся приязний торжественний настрій, минули ся посади в урядах (згаданих двайцять кількох москвофілів з ґрадоначальництва викинено, а на їх місце поставлено правдивих Росиян), минулись мрії Дудикевича про якийсь високий чин. Дудикевич і його партийники стали знов платними приватними аґентами Московщини, якими були й перед війною.
Росияни і Поляки.
З поміж польського населеня почули ся добре під московським режімом вшехполяки. "Слово Польське" закликало з радостию, що вже не має закнебльованих уст австрийською воєнною цензурою і може отверто заступати своє становище, а слїдом за тим розвело русофільську пропаґанду, накинулось на польські лєґіони, на нїмецько-австрийські "барбаржиньства", на українство і т. ин. За те й стрінув ся редактор "Слова" Василевский з признанєм росийського чиновника Фатіянова, який короткий час мав придїлені пресові справи. Сей візвав до себе представителїв всїх львівських дневників і в їх присутности злаяв "Вєк нови" за його давнїйші виступи проти царату, а вказуючи на Василєвского, сказав: "От, Слово Польське, то ґазета! Таких ґазет повинно у Вас бути більше!"
Загалом вшехполяки показали себе дуже консеквентними руссофілами. Навіть заява Бобринського, що східна Галичина се "істинно русский" край, що викликала в деяких з них все таки певну констернацию, не звела їх з "праведної" дороги.
Вшехпольський адвокат Сумпер-Солянський, пішов до ґуберн. Шереметєва на авдиєнцию, щоби представити ся як оборонець Бендасюка. Проф. Хлямтач, що ходив з репрезентациєю міста на стрічу росийському ґенералови Роде, зачав промову по росийськи, але сей перебив йому, щоби говорив по польськи.
"Wiek Nowy" сей час по інвазиї став по хулїґанськи москвофільським орґаном. Давні редактори сеї часописи втїкли, а всякі темні одиницї опанували редакцию. "W. N." по входї росийських військ виписав похвали для військової кріпкости і сьвіжости того війська в противенстві до австрийського війська. По погромі з дня 27. вересня появила ся в тій часописи нотатка про гарні відносини між росийським військом і львівським населенєм, яке призвичаїло ся вже до "poczciwej twarzy słowiańskiej" Росиян.
Дві яснїйші хвилї.
Сумний, темний, пригноблений образ росийського режіму перервали лиш два яснїйші моменти, коли здавалось, що московське ярмо буде скинене, і що чорно-жовті прапори знов покажуть ся на улицях міста Львова. Одним з моментів був час битви під Городком, кілька день по занятю Львова. Відгомін австрийської побіди відбив ся посередно в занятім Львова. Між росийськими офіцирами слїдний був переполох, якого не могли укрити; видно було виразно, що залога Львова приготовляє ся до утечі... Гук арматних стрілів чути було в містї що раз голоснїйше. Блиснула надїя в очах прохожих, заяснїла радість на улицях, всї ждали, що скоро позбудуть ся ворога. Та незадовго гук стрілів почав віддалювати ся і втихати — хвиля визволеня не мала прийти так скоро.
Другу таку хвилю радісного вижиданя пережили мешканцї Львова, коли офензива нїмецьких військ посунулась аж під Варшаву, а росийські війська в Галичинї завернулись аж на лїнїю Сяну. Тодї росийські власти робили горячкові приготованя на случай потреби утечі, але й тодї надїя завела. Однак мимо всего, мимо загального пригнобленя, настрій мешканцїв Львова зовсім не є безнадїйний. Загал вмів встояти ся проти песимізму і вірить кріпко — мимо противних запевнень "Слова Польського" і "Прик. Руси", — що війна мусить скінчити ся погромом Росиї, що скорше чи пізнїйше Львів буде визволений з росийського ярма.
Прояви деморалїзациї росийського війська.
До піддержаня сеї віри причиняють ся немало також прояви деморалїзациї між росийським військом, прояви, які мешканцї Львова або самі бачили, або чули про них від самих росийських жовнїрів.
Головною причиною сеї деморалїзациї стали невдачні атаки на Перемишль. До Львова приїздили раз-у-раз цїлї поїзди, переповнені раненими під Перемишлем, ослїпленими рефлєкторами, а то й божевільними. Салдати, що були відти забрані, описують найстрашнїйші пекольні картини. Описували, як мусїли іти до штурму по цїлих валах гниючих трупів, як їх гнали до атаку, уставляючи за ними машинові карабіни, готові їх самих стріляти, коли би хотіли утїкати, як цїлі віддїли вилїтали у воздух на підмінованих полях, як перед їх очима виринали з під землї опанцирені вежі з арматами, котрих стріли клали покотом цїлі маси. Наслїдок був такий, що серед військ, які були висилані на Перемишль, счинювались бунти, — жовнїри не хотїли іти проти тої страшної кріпости. Повстали навіть серед салдатів ріжні лєґенди про Перемишль, як прим., що австрийський цїсар являє ся на хмарах та своїм довгим плащем ослонює кріпость і т. ин.
Росийські власти хотїли зразу викорінити сей панїчний страх і здавити бунт серед жовнїрів карами смерти. В другій половинї жовтня я бачив ескортований віддїл около 40 салдатів, скованих по кількох разом ланцухами на шиї; їх мали судити на смерть за бунт.
Але сї кари богато не помагали, тому військові власти пізнїйше хопились иншого способу — військам, що мали іти під Перемишль, говорили, що Перемишль вже впав і тим їх заспокоювали, а навіть уладжували у Львові і Тернополи торжественні богослуженя з причини здобутя перемиської кріпости.
Жовнїри росийські нарікали також дуже, що ґенерали женуть людий масово на смерть, один жовнїр сказав: ваш цїсар має тартак, а наш дрова, і посилає їх різати в вашім тартаку.
Се загальні уваги та спостереженя про росийський режім у Львові. В половинї падолиста зїхала до Львова київська "охрана" і цїла маса шпіонів, спроваджених з инших міст Росиї та зачала пильні пошукуваня за "полїтично підозрілими" особами. Маючи деякі причини припускати, що й мене зачисляють до "неблагонадьожних", рішив ся я виїхати зі Львова, щоби дістати ся поза терен, занятий Росиянами.
Зі Львова до українських стрільцїв.
Зі Львова до Борислава їхав я фірою, бо зелїзниця не ходила. По дорозї скрізь образ знищеня: згарища попалених хат, або розвалених арматами, поля столочені військом та поперерізувані стрілецькими окопами, слїди таборів, непоховані конї і т. ин. Від часу до часу в полї сьвіжа могила з хрестом, спільний гріб жовнїрів.
На гостинцї росийські патрулї часто задержували фіру, перешукують все, провірюють перепустку, розпитують, куди і за чим їду; майже при кождій такій патрулї є доданий до помочи цивільний аґент москвофіл, як знаток місцевих відносин.
В Бориславі і Дрогобичи всї склепи обрабовані та по части спалені (в Дрогобичи). Всюди слїди рабунків росийських салдатів. З Борислава пустив ся пішки горами щоби дістати ся поза росийську боєву лїнїю.
З оповідань селян, з якими довелось менї по дорозї говорити, виходить, що настрій нашого селянського населеня супроти Росиян дуже неприхильний, ворожий. Росийські жовнїри мабуть з висшого наказу розводять по наших селах того рода аґітацию, що оповідають, як то по війнї цар дасть всїм бідним людям запомоги, як подїлить між хлопів панські поля і лїси і т. ин. Одначе ся аґітация не відносить успіху, вже хочби тому, що самі аґітатори рівночасно самі нищать хлопів материяльно, забираючи їм сїно і худобу. За се "зареквіроване" хлопське майно Москалї переважно зовсїм не платять, часом платять трету або четверту часть вартости, а часом дають квітки, на які військові власти в місточку — нїчого не виплачують.
Похід росийських військ відбиває ся на наших селянах в страшно діймаючий спосіб. В моїй дорозї через Карпати я скрізь стрічав ся з нарканями і проклонами проти Москалїв та з бажанєм, щоби їх наші війська як найскорше з краю прогнали.
Вкінци вдало ся менї дістати до тих, що з оружєм в руках борють ся о здїйстненє сего бажаня. На галицько-угорській граници мене на велику мою радість взяв в полон віддїл українських стрільцїв.
[Дїло]
24.07.1915