​   дощ за місто схопився моцно за дахи його і димарі наші вірші слухає Вроцлав бо кириличне слово – лоцман в цім дощі і о цій порі   прочитаєм про нашу вітчизну що у черзі на карту поляка і про схиму її і про схизму про розвішану в небі білизну й того просвітку — кіт наплакав   я додам про Нью-Йорк і підземки і про дім на сімох вітрах

  і коли я стану луною і пам’яттю і коли в Чорткові встановлять пам’ятник поблизу «Брістоля» – неподалік Ринку біля повітря того будинку в якому я тато і мама і польський ровер, і руска рама   і дощ і сніг годуватимуть воду Серету «а кому пам’ятник?» «якомусь поету» «а шо він писав і чим він дихав?» «їздив на ровері – просівав крізь шприхи світло яке застигало у слові

  Борисові Херсонському   Бунін зупинився в Одесі 19 рік – громадянська війна ошуйцю було й одесную зрозуміло – повна хана                             бо пахли антонівські яблука з дворянських темних алей і паслась прозора ялівка в річці густій мов клей   і провінційний Вороніж чорний як хліб й чорнозем склювали зимові ворони

​     не дивно що тепер усе розумію: коли починаю старітися і коли лисію і коли відчув дощ у кістках і заплутався у передруках   і якщо вмієш то щось насій і може виросте з того сіль землі – або твій дім і його дах або шурхіт крил по твоїх дроздах   або мовчи – і прикуси язика або пиши щоби нила твоя рука або не спи – або кидайся як пес в океан але пиши пиши свій роман

  коли в січні прийде шістнадцятий рік у прабаби уже заворушився плід всюди військо – діряві знамена підтягають полки до ліній фронтів у поповненні – п’ять летунів молодих і зелених   Язлівець – розташовано між смертю фронтів ялівець прикриває від зимних вітрів полк угорців утримує фланґи січка снігу за пагорбом – кінський храп і порожній вірменський храм і в дорозі пророк Еліягу

  я повернувся в Ґранаду: вона не зникла – зелені пси їх брунатна сеча – коні брички і мотоцикли і почорніла церква – немов свіча   і достиглий солод тіла і мандарини і спогад колишній – загуслий мед хмара замість перини над черепицею La Merced   і якщо б серед вулиць собачих згадати усе що я тут забув: кожен життя своє якось партачить пробуючи солод на звук  

  я позичив би горло в дрозда і грав на лютні поки б ти розкидалась шовками й парчею спідниць і казав би: не знати хто кого любить що моїм елегіям більше пасує лютий пощипуючи струни – лежачи горілиць   голосом – сріберний перстень із перламутром – просиш щоб я вполював п'ятнадцять лисиць для шуби з відливом з синього хутра щоб шили її в кравецтві «Сини й Перельмутер»

    японський поет Санґі Масацуне – з середньовіччя пише про гори Йосіно – і про те що селянки перуть прали також в Джуринці – в місці її запліччя – до першого снігу на головах патиччя до схопленого ревматизму селянських рук   і також надходила осінь – не з гір – з Горб-долини тулилися бджоли у тріщинах цегли а перед снігом дощі немилосердно лили і риба на дно лягала бо вибилася із сили

  внадився сніг у мій дворик вгніздився на кущ малини убрався у шати й корони – словами моїми –   я можу його струсити з куща – можу стати на груди голодних більше – ніж ситих – що мені буде? –   а будуть пагорб і схили і білий папір мовчання Босх на обкладинці «Схими» Бог всепрощання   й між снігопадом і снігом поміж життям і смертю

  кожного січня – одне й те саме – зелені дрозди й пурпурові – прирікають троянду на смерть випиваючи з неї клейкий мед з її тіла і крові   приймаючи їх причасників і убивць показуючи це мені – поету шепочеш тихо на вухо: корись кожна троянда зісохне колись можливо у середу   якщо знати сади медоносних троянд тобто ключ із замком у дверях то нехай буде воля Твоя