переходять хмари небо убрід наче корови: одна – загубила ріг а інші – стадо – впали на луг де ростуть конюшина будяк лопух і навіть глечики білих латать ось чому вони аж сюди летять   та безрога лиже перетинки крил хто творець її – хто її створив? і чого вона на домом моїм висить ані тіні – ні молока не просив ні дощу ні снігу – ні пір’я ні хутра може в неї така покута?  

  Я приїхав в дощ – в самотність – в Марбурґ черепиць луска – й шукати марно хто з рослин – пасльон чи пастернак? осінь – роверист на схилах замку все мабуть із запитальним знаком все мабуть лиш горілиць й навзнак   приведе тебе кудись тераса ввечері – ось служба лютеранська заспівають псалм і щось з бітлів група зі студентів замість півчих слиною і пальцем гасиш свічі

  дожився: забув перший рядок вірша – у домі – як знаєте – на сімох вітрах – півночі його шукаю півночі ллє наче з відра б’ється об стіни будинку вітряк вийшов – з петель знімаю   нащо шукаю вночі ті кілька слів? серед паперів беру їх слід наче лис який втратив здобич меншає тих кому б подзвонив мабуть рядок  цей – один із них – однини перша особа –  

  світло застрягло у дверному замку я це помітив – й відсунув ріку списаних сторінок – і хотів пропхати ключем а воно тонке – ще трохи і вже зима і нічого й нікого біля мене нема а його пучка – ось ось втече   заломилось собі під гострим кутом пахне малиною нявчить котом як допоможу – зберу його порох? протягну за струни чи за плавники може його заганяють метелики

  і коли я увійду в кімнату – й увімкну люстру і коли світло впаде на плечі нам двом кого до нашого дому впустим туману білий листок морської капусти що росте з океану з Різдвом?   і коли запахне хвоя – чи пригорілий хліб у домі в якому джинси і сорочки рукописи як солому складено в хлів з ключами від замків й моїх слів і списані за життя ручки   і коли ти почуєш голос базарських коляд

​   коли проза приходить – то проминає серпень у містечку Женева – штат Нью-Йорк кличеш слова – останній призов резерви – сушиш білизну листків на дереві скликаєш на звук і пробуєш воду на крок   і те що тобі здавалось солодким медом і те що ти розламав наче черствий хліб проза – це полювання з сокільниками і Мегмедом оборона замку і одаліска в наметі

  Орхідея загорнута схожа на кокон чи дорогу яку долає джип розкисла неначе сльозливе собаче око Я знаю: у кого вона закохана Я п’ю пилюгу повітря як рибячий жир   З миски неба до вигнутого полумиска воду з якого хлепче пес дірявої хмари марля притулиться Я цілий день у джипі протлумився пильнуючи орхідею для однієї із поетес  

  після «Паризьких віршів» і після стін після будинку з кривим дашком вітер в моїх кишенях свистів і дощ сідав за порожній стіл або плив собі медом і молоком   я стояв під отим дашком – я застряг я вчепився чомусь за листи й повітря: за повітря молочного білий стяг за Нью-Йорк який мене перетяг під своє небо і на своє подвір'я   і якщо присягав я не часові а королю

  країна яку об’їхав і якій читав перед якою книжку свою гортав сповідався митникові на кордоні помінявши «Козу» на «Бункермуз» їй любити мене не мус ні коли - нагий ні коли - в короні   розумію: що завжди є щось за щось як обмін валюти яку довелось тримати в кишені й калитці пити туману пахне молоко і спиратися на закон який пояснила тобі провідниця  

  ну ось пережили зиму – дім на сімох вітрах - і алюмінієвим дротом я прикрутив вітряк деталі його покрали за зиму чорні дрозди з них побудують гнізда й закріплять нью-йоркські мости тюльпан і нарцис: обидва на кволім стеблі в тюрмі прозорого дзбанку  вже на столі   може собі придумав за зиму повість таку що дім пролетить над землею на тім вітряку він вгруз в свою землю – зжився з кущами малин