Neruda

Я вийшов до 6 Авеню і попрямував до International Film Center. У Центрі показували фільм Пабла Ларраіна “Neruda”. У залі кінотеатру було порожньо – всього з десяток ветхих глядачів. «Мабуть, мангетенські інтелектуали, – прикинув я, – а може – соціалісти чи, не дай Боже, комуністи». Чому одні старики? Більше Неруда нікого не цікавить? Перед сеансом усіх можна було розгледіти: ніхто з них не тримав у руках ні поп-корну, ні пепсі-коли. Видно було, що прийшли дивитися кіно. Одні стояли у черзі до туалету, інші з вікна другого поверху дивилися на вулицю і парк.

Ну, що там ще з тим Нерудою?

А що?

Мені конче потрібно було два Нерудиних рядки:

Pero cae la hora de la venganza, y te amo.

Cuerpo de piel, de musgo, de leche ávida y firme.

Мені хотілося знати як воно усе поєднується і пишеться? Як з укласти вірш з твердого молока, моху й жіночої шкіри, щоби торкнутися серцевини слів, які переінакшують тебе і всесвіт? Усе, що Неруда сказав у «20 віршах про кохання і одній пісні відчаю», повторюють міліарди людей різними мовами, інколи не здогадуючись, що перед ними поети (і один з них Неруда) уже впорядкували систему цих слів. Я писав про двох людей, міста, готелі й вулиці. Я також торкався сиріт на жіночій шкірі, роздмухував мох світла і колов свої пучки об крижану крихкість твердого молока. Я змагався з Нерудою, пишучи «21 вірш про кохання» без жодної пісні відчаю. І лише металевий скрегіт сабвейних вагонів був мелодією для них. Для слів, які сказали і скажуть міліарди людей. Слів, що поєднують стан життя і стан смерті.

У фільмі 1948 рік, коли Пабло Неруда, як член комуністичної партії, вимушено залишає Чилі. Шлях переслідуваного поета з Сантьяґо через Вальпараїсо у глибоку провінцію до засніжених Андів на кордоні з Арґентиною. Попри біографічну точність поетового життя та тогочасні історичні події в Чилі, мені чомусь спало на думку, що фільм не лише про це. А якщо він про шлях поета взагалі? Або про втечу слів з поетових рукописів? Або про обов'язок і переконання? Або про життя і смерть?

Услід за Нерудою, крок у крок, аґент таємної поліції Оскар Пелочунеу, інший герой фільму. Нерудине alter ego? Нерудина смерть? У аґента єдина мета – арештувати поета або його знищити, тобто залишити його у Чилі живим або мертвим. Неруда – приречений на втечу. Він переховується в будинках розпусти, готелях, квартирах. Поета переховують, перевозять автами й кіньми. Він долає тисячі кілометрів, наближаючись до арґентинського кордону. Наближаючись до засніженого молока снігу. Кожного разу він залишає Оскарові свій томик поезії. Чи то на столі готелю, чи то на ліжку квартири, чи то на задньому сидінні авта. Що це запрошення до переслідування? Гра? Намагання продовжити ризик? Виклик собі, країні, читачам, поліцейському?

А що це таке Чилі? Тонка смужка землі, яка тягнеться вздовж хребта Андів, країна островів? Неруда, Альєнде, Піночет? Словесна матерія іспанської мови, котра захотіла в Чилі називатися спочатку Ґабріелою Містраль, а потім Паблом Нерудою. Одна із країн Латинської Америки, що пританцьовуючи переживає свою історію? Одна з країн, яка обожнює свого поета і готова його знищити?

В останніх кадрах фільму Пабло Неруда з групою соратників на баских конях дістається до кордону. Навколо високі гори і луна людського кашлю чи кінського храпу розноситься й множиться навкруги. І Оскар Пелочунеу, з місцевими супроводжуючими, врешті наздоганяє втікача Неруду. Поліцейський навіть бачить як групка вершників чорніє посеред твердого молока снігу. Поет, зіскочивши з коня, у вовняному пончо, зарослий, здіймає очі і кричить. Це крик щасливої людини. І холодна луна доносить Паблів голос до Оскара. Той також зіскакує з коня і бреде снігами, кличучи: «Pablo! Pablo!». Якщо Оскар дійде на голос Пабла, він його застрелить.

І один з місцевих, з тих, що привели й Оскара до арґентиського кордону, вистрілює йому в спину. Кривавиться слід за Оскаром, у нього підкошуються ноги і, врешті, він падає на твердий сніг. За якийсь час над ним схиляється Неруда і прикриває убитому скляні мертві очі.

Неруда дістався до Парижа і, розповідаючи журналістам про небезпеки своєї втечі, називає ім’я свого переслідувача Оскара Пелочунеу, чим його і воскрешає.

Переслідуваний і переслідувач від цього моменту завжди будуть разом. Вони спресовані історією і вимислом сценариста, вони спресовані так, як стискаються у вірші слова до слів, притискаючись так, як два людських тіла, щоби зігрітись і почати нове життя.

І навіть після цього питатимете про маґію поезії?