Бруклин який не назвеш хлібом дивився на мене бухтою овечої голови я тримався за мову і за свою ліру я пас цю воду з її сапфіром і плащ мій підбитий вітром – шитий з трави   я запитував берег який проковтнув числа «якщо хліб розмочити у водах бухти – якщо йти по ній в черевиках чистих по ліхтарях із золотого намиста що трапиться і що може бути?»   але дощ шмагав тіло і ліхтарі гасли я писав вірші – і я писав псалм Бруклин казав що ці вірші невчасні

  з поезії - з долоні будяка: ковтаю пил землі і порох світла діряве серце – втомлена рука рука дірява – втомлена ріка папір голодний – але ручка сита   і будяковим оком як пастух пантрую пагорб і зелені схили загуслих у смолі осінніх мух  перину світла й чорний капелюх відрікшись від обітниці і схими   тягну на собі із останніх сил я розстебаю золотистий ґудзик в дірявім серці – барбарис й кизил в руці дірявій – діамант роси

  йде Володя легкий наче пух замітає плащем на Ринку і очима зелених мух і припухлим оком ропух зачіпається за бадилинку   не змогли його сім медсестер заманити в буданівський кляштор як Серет владає в Дністер так  Володя втік у четвер й оглядає годинник на башті   він сховав у кишеню м’якуш перекусить – й піде на автобус і серпневий пожовклий кунтуш кроком руш кроком руш так калатає  камінь в утробі   зуби чорні – як зерна квасолі й необстругана дошка тіла

  дизель мабуть в Іване-Пустім тут – товарний і ще цистерни і селяни з мішками капусти пасажирів поки що не густо я питаюся в мами: «Де ми?»   скреготить мов сорока селянка що на Ринку збуває поташ і по чім є сметани склянка сірники подорожчають й манка що нема як було за Польщі   що кругом у Чорткові злодії рискалі краще брати в циганів пара горлиць – не жнуть і не сіють – на станційнім піддашші осіли між вокзалом й цехами   ходить той по кім плаче Буданів

у міському готелі – в «Брістолі»: щось від Австрії – щось від Польщі і достиглі стрючки квасолі і будинків пусті антресолі з будяками на Ринковій площі   зачепився в зеленім Сереті плавником за будинок окунь поділюся я з ним секретом: що ріка шарудить як газета а зима - зашкарубла оком   що ключі від міста в кишені що зима у порожніх гніздах і що схудли мої кошелі і ніхто мене не розкошелить хіба пам’ять повітря й міста  

солдат – він може схопити кулю серцем тремтливим – і впасти в самотність саму земля його – наче мама – притулить бо скосив його снайпер-придурок ангел запалить свічку – і провістить в сурму батальйон якого уже не існує який розстріляли впритул і в спину ще шнурівки на берцях шнурує ще похідним маршем в степу шурує та нікуди уже не встигне