​   коли проза приходить – то проминає серпень у містечку Женева – штат Нью-Йорк кличеш слова – останній призов резерви – сушиш білизну листків на дереві скликаєш на звук і пробуєш воду на крок   і те що тобі здавалось солодким медом і те що ти розламав наче черствий хліб проза – це полювання з сокільниками і Мегмедом оборона замку і одаліска в наметі

  Орхідея загорнута схожа на кокон чи дорогу яку долає джип розкисла неначе сльозливе собаче око Я знаю: у кого вона закохана Я п’ю пилюгу повітря як рибячий жир   З миски неба до вигнутого полумиска воду з якого хлепче пес дірявої хмари марля притулиться Я цілий день у джипі протлумився пильнуючи орхідею для однієї із поетес  

  після «Паризьких віршів» і після стін після будинку з кривим дашком вітер в моїх кишенях свистів і дощ сідав за порожній стіл або плив собі медом і молоком   я стояв під отим дашком – я застряг я вчепився чомусь за листи й повітря: за повітря молочного білий стяг за Нью-Йорк який мене перетяг під своє небо і на своє подвір'я   і якщо присягав я не часові а королю

  країна яку об’їхав і якій читав перед якою книжку свою гортав сповідався митникові на кордоні помінявши «Козу» на «Бункермуз» їй любити мене не мус ні коли - нагий ні коли - в короні   розумію: що завжди є щось за щось як обмін валюти яку довелось тримати в кишені й калитці пити туману пахне молоко і спиратися на закон який пояснила тобі провідниця  

  ну ось пережили зиму – дім на сімох вітрах - і алюмінієвим дротом я прикрутив вітряк деталі його покрали за зиму чорні дрозди з них побудують гнізда й закріплять нью-йоркські мости тюльпан і нарцис: обидва на кволім стеблі в тюрмі прозорого дзбанку  вже на столі   може собі придумав за зиму повість таку що дім пролетить над землею на тім вітряку він вгруз в свою землю – зжився з кущами малин

  Рубчак схожий на Вітмена це ж треба дожити до віку щоб схожість така невидима із Вітменом і хасидами придавлювала повіки   щоби борода Патріарха росла паралельно лисині і походжаючи парком Ґертруду а може Марґо ковтнути як порцію кисню   і костуром помахати Махнові що безбородий щоби не смів той писати про цегляний Мангаттан елегії опери й оди  

  нині острів в снігах як в руїні дому мого паперові стіни книжка яку я не дочитав гуси летять до футбольного поля я залишаюся поза грою дрізд – він вояк і чотар   служить у мене мабуть у драґунах я годівницю йому підсуну бачу відзнаки його і шеврон кілька пір’їн золотих на футерку що ж – à la guerre comme à la guerre і чотаря погон   бачив весною дроздяче весілля гостем там був – ні впало ні сіло в ролі весільного генерала

  Бруклин який не назвеш хлібом дивився на мене бухтою овечої голови я тримався за мову і за свою ліру я пас цю воду з її сапфіром і плащ мій підбитий вітром – шитий з трави   я запитував берег який проковтнув числа «якщо хліб розмочити у водах бухти – якщо йти по ній в черевиках чистих по ліхтарях із золотого намиста що трапиться і що може бути?»   але дощ шмагав тіло і ліхтарі гасли я писав вірші – і я писав псалм Бруклин казав що ці вірші невчасні

  з поезії - з долоні будяка: ковтаю пил землі і порох світла діряве серце – втомлена рука рука дірява – втомлена ріка папір голодний – але ручка сита   і будяковим оком як пастух пантрую пагорб і зелені схили загуслих у смолі осінніх мух  перину світла й чорний капелюх відрікшись від обітниці і схими   тягну на собі із останніх сил я розстебаю золотистий ґудзик в дірявім серці – барбарис й кизил в руці дірявій – діамант роси

  йде Володя легкий наче пух замітає плащем на Ринку і очима зелених мух і припухлим оком ропух зачіпається за бадилинку   не змогли його сім медсестер заманити в буданівський кляштор як Серет владає в Дністер так  Володя втік у четвер й оглядає годинник на башті   він сховав у кишеню м’якуш перекусить – й піде на автобус і серпневий пожовклий кунтуш кроком руш кроком руш так калатає  камінь в утробі   зуби чорні – як зерна квасолі й необстругана дошка тіла