А де ж нам взять такого москаля?..

 

Був у Києві.

 

Ця фраза “нещодавно я знову був у Києві” раніше сприймалася моїми краянами зі специфічним виразом обличчя, який яскраво свідчив про їхнє розуміння того, що мої справи ідуть геть непогано. Аякже, столиця — то столиця: там більше урядових закладів, де “вертяться” гроші, там більше видавництв, інших закладів “реґулювання” культури, там і Академія наук, десятки наукових інститутів, яким потрібно час від часу демонструвати виконання “наукового плану”, зрештою, там і театри — столичні театри! — словом, там більше установ та інституцій, які, звісно, проcунутіші, революційніші, проникнутіші модерновим, даруйте, сучасним мисленням і баченням ситуації, суспільної потреби, назрілих новітніх методів тощо... бо таки мають більше фінансів, можливостей їх здобути, перебуваючи ближче до “загальної каси”, маючи персональні контакти з потрібними людьми...

 

Ця фраза “нещодавно я був у Києві” тепер сприймається моїми краянами зі специфічним виразом обличчя, причому спектр неословлених почуттів тепер дуже широкий. Не буду писати розлогого роману на цю тему, бо, зрештою, це й не тема мого нинішнього причинка.

 

Темою мого нинішнього причинка є мої власні враження під умовною назвою “нещодавно я був у Києві”. Була середина липня, час відпустковий, людей було значно менше, аніж зазвичай. Проте стояла страшенна спека, а ще нетипова для Києва духота. Нетипова, бо наявність Дніпра завжди якось пом’якшувала літнє пекло в Києві. Це у Львові, де ми всі річки позаганяли попід землю, дихати важко. А в Києві літом завжди було добре. Проте цього разу, незважаючи на можливість похлюпатися у душі, відчувалася якась специфічна “герметичність” особистого простору. Ходив, немов окутаний таким собі бронежилетом із гарячого повітря, у якому намертво загусали не лише слова, а й думки і навіть почуття. Навіть “метрові” протяги не рятували, бо гнали підземними лабіринтами гаряче повітря, нагадуючи усі відомі світові сюжети про сходження у пекло... Було враження, що всі порухи інтелектуальної й емоційної діяльності прилипають до розпашілого тіла, розмазуються у солодкавому поту, та там і тужавіють, не знаходячи виходу назовні. Не рятувало навіть морозиво, якого незмога було встигнути доїсти, бо воно просто “розводнювалося”. Єдиними місцями, де можна було заховатися від тієї спеки, були супермаркети і магазини, оснащені кондиціонерами.

 

Отож, час від часу доводилося пірнати без конечної потреби у конфекційні музеї і вдавати, що уважно розглядаєш викладений товар. Типове для таких закладів спілкування у межах класичної ввічливої риторики працівників якось зовсім не клеїлося: розімлілі продавці цілком неохоче вступали у діалог, нехтуючи класичним для них намаганням “втюхати” річ із прилавку, особливо коли чули звертання українською. Спочатку у мене навіть було виникло враження, що їм важко сприймати власне українську мову, проте за третім–четвертим разом спроби покомунікувати я зрозумів, що вони просто не бачать у мені потенційного покупця. Тобто моя українськомовність була в їхньому сприйнятті ознакою людини, яка все одно нічого не купить. За браком сприятливої атмосфери для роздумів над цим питанням, я не став аналізувати новий досвід, лишивши це до вечора, коли спаде спека.

 

Натомість, гуляючи Хрещатиком, зайшов до кількох книжкових магазинів — із тих, які ще залишилися від старих УРСРівських часів. Тут, на щастя, українська мова не сприймалася як марсіанська, проте вразило мене інше. Ціни книг. Словники — у межах 100–400 гривень, художня література трохи доступніша. І — жодного покупця. Ні, брешу, у просторе приміщення забрів якийсь чоловік, як я зрозумів, із Черкас. Поглянув на потрібне йому видання і сказав, що зайде завтра, перед виїздом, бо має надію, що у нього залишаться кошти на придбання потрібної книги.

 

Натомість на Хрещатику життя мляво текло своїм трибом. У кожній яточці тішили око цілим ґлянцевим веселковим спектром сотні видань: від газет і жовтої літератури — і до дорогих багатосторінкових фоліантів з привабливими картинками гарнюсь упереміж із фото автомобілів. Були й парсуни чоловіків у модних костюмах, що із цілеспрямованою заклопотаністю поглядали на дорогі годинники на театрально занесеній лівій руці, або ж сліпучо посміхалися до мене підбадьорливою ґлянцевою посмішкою на 32 зуби. Упродовж годинної прогулянки Хрещатиком я зафіксував п’ять покупок цього ґлянцу і декількох газет. Зафіксував і те, що вся куплена продукція була всуціль російськомовною.

 

І я собі подумав, що моє відчуття “герметичності” породжене таки не спекою, а відчуттям гостя. Інглішмен ін Нью-Йорк. На таку думку наштовхнули рекламні вивіски, де російськомовні назви були транслітеровані латинкою з додатком через крапку UA: REPKA.UA, ROZETKA.UA, AKADEMIA.UA (sic!), DNEPRO.UA, KIEV.UA тощо.

 

Уже ввечері, коли спека трохи спала, я почав рефлексувати над здобутим протягом дня досвідом. Річ зрозуміла, що попит покупців повинен бути задоволеним — це святе. Зі свого боку, володіючи не безмежними фінансовими ресурсами, купую те, чого потребую. Насамперед. Що стосується книг, то купую теж насамперед потрібну річ. Наприклад, яко філолог, насамперед словники. Якщо нема україномовних словників, купую написані доступною мовою. Колись, ще будучи студентом, купив, скажімо, “Немецко-русский словарь” у двох томах, а також “Русско-латинский словарь”.

 

Інші потрібні речі за часів УРСР дістати було значно складніше. Наприклад, твори провідних філософів ХХ століття. З ідеологічних причин вони не перекладалися не лише українською мовою, а навіть і російською. Доводилося купувати польськомовні й німецькомовні переклади, добре, що був такий магазин “Дружба”, де продавалися книги, видані в ОВД.

 

Нині користуватися “Немецо-русским словарем” складно: він переобтяжений КПРС-ною і профспілковою, військовою лексикою, яка давно застаріла, проте не містить актуальних нині понять, зокрема побутових, як-от різноманітні види квитків на проїзд у різних видах громадського транспорту, слів на позначення форм соціальних пільг для пенсіонерів, школярів, студентів та сімей з дітьми, які подорожують тощо. Перелік цих категорій понять і слів, яких НЕМОЖЛИВО знайти в сучасних російських перекладних словниках, зайняв би занадто багато місця: суспільство за межами вчорашньої зони СРСР розвинулося, з’явилася маса нових і новітніх категорій, натомість у “нас” усе не те що по-старому, а ще й у штучно (неприродно) спрощеному варіанті.

 

Зайшовши років десяток тому до книжкового магазину, щоб купити нарешті німецько-український словник, був розчарованим, бо це був НЕПОВНИЙ переклад того ж таки застарілого німецько-російського. Те саме стосується й іншої ужиткової літератури: підручників, довідників, розмовників...

 

Дивує один факт. За часів УРСР, особливо наприкінці 1950-х років, було опубліковано величезні — на 20–50 томів (хоча зазвичай неповні — за ідеологічною ознакою) серії літературної творчості українських класичних письменників, українських радянських письменників, такі антологійні серії, як БУЛ (Бібліотека української літератури — у народі БУЛка — не без іронії). Над цими замовленнями працювали цілі академічні інститути, а тиражі тих видань становили від 50 до 300 тис. примірників. УКРАЇНСЬКОЮ МОВОЮ!

 

Не бракувало і перекладів — від дитячої літератури і до сучасної європейської чи американської (ясна річ, що з російської мови не перекладали). Тиражі — аналогічні.

 

Пригадую репертуар періодичних видань у часи мого дитинства і юності, і добре пам’ятаю також те, що практично більшість російськомовних періодичних видань мали україномовні паралелі. Це було в УРСР.

 

І куди ж воно усе поділося у незалежній самостійній соборній Україні?

 

Дехто з продавців книжкових магазинів скаржиться на високі податки, високу орендну плату, які в сукупності і провокують зростання ціни на україномовну продукцію. А де ж мито за ввіз товару — за російськомовну поліграфічну продукцію?

 

Аж раптом мені спало на думку заглянути до Вікіпедії (за браком під рукою тлумачного словника української мови, який лишився у Львові), та й зрозуміти, що воно таке контрабанда (тим більш, що про це верещали всі засоби масової інформації: не забуваймо, що діялося все у середині липня цього ж таки 2015 року). Отож, “Контрабанда виникає там, де або запроваджувались високі митні тарифи на імпорт деяких груп товарів, або в тих країнах, де за умов дефіциту якихось груп товарів встановлені штучні, санкціоновані державою обмеження на їх імпорт, як протягом майже всієї історії існування СРСР після Другої світової війни”. І ще: контрабанда — це “заниження митної вартості товару, що переміщується через митний кордон” 

 

Вже у Львові поглянув-таки у Великий тлумачний словник сучасної української мови. Контрабанда — незаконне, таємне перевезення чи перенесення через державний кордон товарів... заборонених або обкладених митом. Четверте значення, переносне, у словнику викладене у такій формі: “замасковане пропаґування, поширення недозволених, неприпустимих думок, поглядів, або такі думки. Ворожа пропаґанда” (Київ, 2001, С. 450).

 

Та й думаю собі: напевно, з українською книгою й газетами щось-таки негаразд. Адже, згідно з логікою, ця поліграфічна продукція могла б існувати НАВІТЬ/ЛИШЕ за рахунок мита від ввезення російськомовних видань Росії. Так само мита від ввезення російськомовних видань Росії цілком вистачило б і на російськомовну продукцію авторів, які є громадянами України. Натомість співвідношення цін на обидві групи товарів — україномовну й російськомовну поліграфічну продукцію України та поліграфічну продукцію Росії — явно на користь останньої. Зрештою, я не фахівець у цій галузі, проте у мене виникло враження, що уникнення мита на російськомовну книгу досягається шляхом друку цієї книги в Україні.

 

Розумію, що певне виробництво дешевше здійснювати у країні-споживачеві, а не імпортувати. Побудова виробничих потужностей є, властиво, інвестицією в економіку певної країни. Тож як узгодити юридичну колізію поміж російськими інвестиціями (якщо такі наявні в Україні) та російською аґресією? А якщо припустити, що для друку російськомовної продукції вживається обладнання України, то як дати цьому правильну фахову юридичну оцінку? Як, простіше кажучи, можна це назвати, щоб стало зрозуміло кожному громадянинові України? Чи не КОНТРАБАНДА?

 

А може, є якесь інакше слово. Мудріше? Бо транслітератція російськомовних назв латинкою, від яких аж в очах мерехтить у Києві, наводить на підозру про спробу приховати сам факт російськомовності зовнішньої реклами.

 

Чи ж потрібно використовувати у Києві танки, якщо Київ “затанкований” аж по вінця російською зброєю?

 

То де нам взять такого москаля, щоб зупинив “контрабанду” російської книжки?..

 

 

10.08.2015