Vinctis non victis
Насправді мене Друга світова, чи то пак «Великая отечественная», ніколи особливо не цікавила. Напевно, дався взнаки «пересит»: у нас вдома телевізор з'явився дуже давно. Він називався «Львів-2». За винятком декількох програм культурного спрямування, переважно львівського телебачення 60-х років, — там не було чого дивитися. Вже пізніше я «запав» на трансляції із Польщі — рок-концерти, вистави... але це було значно пізніше, коли у Львові можна було «викинути» антену за вікно і у поганій якості дещо побачити і дещо почути. Тоді ж, коли той перший телевізор з'явився вдома, я сидів дітваком під екраном, з дитячим пістолетом у руках, перемикав однотипні програми, де їздили танки і бігали люди в уніформі, і ставив татові одне і те саме питання питань: «Кажи, де наші, а де їхні, а я буду стріляти!»...
Життя ішло своїм трибом. Я позавершував багато освітніх програм і почав їздити на стипендії. Бібліотечні. Міг працювати у різних бібліотеках Європи — місцеві фонди давали на це субсидії, — проте найбільше користав із польських програм, що збігалося з моїми науковими інтересами.
Один з осередків, де я працював, — це Відділ стародруків Народової бібліотеки у Варшаві, на площі Красінських. Одного вечора, ідучи з бібліотеки, звернув увагу на масу свічок на площі. Там юридичні заклади — Апеляційний суд, Верховний суд Польщі з цікавою архітектурою, мимо якого я багато разів ходив, проте сяйво свічок і якась особлива атмосфера того вечора провокувала зацікавлення подією. Тоді нас у Варшаві було троє: я, дружина і син.
Церкви — як бібліотеки. І там і там — спресована історія, на сторінках, чи у просторі, і там і там — дух культури, чи навіть культур, її треба вміти відчитати, «внюхати», перейнятися нею — і зрозуміти, причаститися до неї. Якщо у бібліотеці ти не маєш права на емоції, бо не вдасться написати адекватне дослідження чи переклад, то у церкві — справа зовсім інша. Тут насамперед діють емоції, почуття. Розум надходить на допомогу уже по тім. Головне — вникнути, спромогтися зрозуміти. Тоді можеш збагатитися. Протиріч було багато. Але спільнота — одна. Вона завжди складається з окремих людей. Зрозуміти, спробувати зрозуміти, спромогтися зрозуміти, знайти спільне, а не протиставлятися — саме в цьому, як на мене, і є мудрість людства. Хочете, назвімо це принципом християнства...
Отож, світляний шлях поміж запалених свічок привів нас до Польового катедрального собору Війська польського Пресвятої Діви Марії королеви Польщі. Там ми натрапили на Катинську Каплицю. До того вже бачили фільм про розстріли у Катині, тож зупинилися і тут помолитися. Там усі стіни вкриті табличками. Ті таблички — розміром як цеголки. Ці цеголки з іменами убитих — від підлоги і аж до склепіння — творять стіни храму. Декотрі — без імен: містять лише гіпотетичну дату вбивства.
Розчитуючи інформацію, ми натрапили на українські імена. Вже пізніше я пошукав в Інтернеті інформацію і знайшов «Український Катинський список» (Ukraińska Lista Katyńska). Із загальної кількості близько 15 тисяч убитих польських офіцерів 3 435 чоловік (це неправильне визначення, — поміж ними були й жінки) — були громадянами Другої Речі Посполитої, проте поміж ними були українці, євреї, можливо, білоруси. До прикладу (подаю ориґінальне написання з табличок): Nikołaj ANDREJCZUK, Jewtichiej ANDRUSZCZUK, Stefan ANDRUSZCZYSZYN, Wasyl ANDRUSZKIW, Piotr ANDRZEJCZUK, Wakuła ANTONIUK, Paweł BESSARAB, Iwan BONDARENKO, Iwan BUCZMA, Taras FINCZUK, Taras KOLESNIK, Wasyl POTJAGACZ, Wasyl DWULAT, Wiktor MIRNY, Damian OCHRYMOWICZ (адвокат зі Стрия)...
Набравши вибірково питомо українські імена, виявив таку статистику: Тарас — 2, Богдан — 22 (Bogdan — 16), Степан — 14 (Стефан — 489), Іван — 55, Петро — 2, Василь — 46 (Bazyli — 9)...
Врешті, натрапив на епітафію Mykola (Mikołaj) Wasilowycz MASŁOW. Це ім'я Миколи Васильовича Маслова, відомого українського громадського діяча і політика, юриста походженням з Полтавщини, члена уряду УНР, пізніше — сенатора Другої Речі Посполитої від Волинського воєводства. 17.09.39 арештований НКВД у Луцьку; за одною з версій похований у Биківні, за іншою — помер на засланні у Казахстані. Його дружину Віру, активістку жіночих організацій, що формувались під патронатом Волинського Українського Об'єднання, зокрема «Союзу українських працюючих жінок», спіткала та ж доля: вона опинилася водному з концентраційних таборів Середньої Азії.
А от їхнього сина Леоніда — інженера-архітектора, дослідника церковної і світської архітектури Західної Волині — розстріляла німецька окупаційна влада чи то у Рівному, чи то у Здолбунові. SAPIENTI SAT...
І я собі подумав: «Що повинні були відчувати українці — польські офіцери, українці — політичні діячі у Речі Посполитій, зрештою, просто українці, коли їх розстрілювали на українській території? Після того, як вони готувалися виконати свій обов'язок: дати опір наступові армії/армій загарбників?».
І ще я собі подумав: «А що мали відчувати українці — офіцери Червоної армії після війни, коли їх масово інтернували до Сибірських таборів й на схід СРСР (війна з Японією)?».
«До речі — подумав я, — ці люди не мали громадянства: я не пам'ятаю, щоб їх називали офіцерами СРСР чи УРСР — вони були "солдатами і офіцерами Червоної армії"»...
Наступного разу я зайшов до Польового собору вже після аварії президентського літака у Смоленську. Не минуло й десяти років від часу освячення каплиці, а список жертв поповнився ще сотнею імен...
І я тоді подумав, що насправді та війна, яку по-різному називають у різних частинах світу, таки ще не закінчилася. Вона триває у різних проявах і формах.
І ще я собі подумав: «Чи взагалі ЕТИЧНО вести хронологію існування ЛЮДСТВА за принципом не ЛІТО-ЧИСЛЕННЯ, а ЧИСЛЕННЯ ВОЄН?».
Тому для мене ніч із восьмого на дев'яте травня — ще один особливий час, після Великодня, для молитви: де б я не був, заходжу до храму будь-якої конфесії, щоб додати свою молитву за непереможених, полеглих у цій вічній війні за омріяний людством мир.
Виходячи з Гарнізонного храму Петра і Павла, щоразу пригадую стіни із «цеголок пам'яті»... Справжній підмурівок нації. І держави. Поміж них, як згадувалося, багато й українських прізвищ. Вони пішли на смерть заради життя. Як і білоруси, вірмени й представники інших націй, які загинули на Майдані Незалежності разом з українцями.
Молюсь і очікую дива: восьмого травня пом'янемо полеглих, а дев'ятого ВІЙНА — ця перманентна безконечна ВІЙНА-ЯК-ІСТОРІЯ-ЛЮДСТВА — нарешті таки закінчиться!..
06.05.2015