Країна Бізонія

Літочислення буває різним. Літописи теж. Дієпис сучасної України, кінця XX – початку XXI століття, як на мене, містить дві ґлобальні події: аварія на ЧАЕС і АТО. Внаслідок обох цих подій виникли ЗОНИ.

ЗОНИ ВІДЧУДЖЕННЯ...

Ці дві “зони-події” – неначе лапки, відкрита і закрита, – всередині яких третина століття. Або як квадратні дужки, які зазвичай використовують для позначення у науковому тексті втрачених місць. У межах цих “лапок”, точніше “лап” – і проголошення Незалежності України, і прийняття Конституції, і цілий перелік смертей – у власному і переносному розумінні – журналістів і менеджерів, політиків і політик, просто “простих” українців, зрештою, шмат нашого – кожного з нас – життя.

Якщо брати ґлобальніше – то ці дві події-потрясіння з найвищим балом за суспільною шкалою засвідчують про, кажучи улюбленою фразою галичан, “кінець світа”. Одна система повільно, в муках, у судомах відходить, натомість за вічним законом діалектики повинна сформуватися інша – ІНАКША. Питання у тому, чи ДНК новонародженого міститиме задавнені спадкові хвороби...

Розмірковуючи отак, я втішився, що знайшов місткий публіцистичний образ для свого бачення ситуації, яка панує довкола мене, а я змушений у ній існувати. Отож – бізонія. Чи, вірніше: Бізонія – таке собі символічне утворення на європейській часово-просторовій мапі. Знайдений образ для окреслення того, що довкола мене діється, розсипався на друзки, коли я почув про історичну реалію – Бізонію Німеччини після Другої світової війни. Поліз в Інтернет, і дійсно, знайшов таке усталене історичне поняття. Розчарування стимулювало: я почав рефлексувати.

Комусь, очевидно, хотілося б звести це поняття, цю реалію саме до географічного виміру, нав’язуючи до історичної Бізонії. І виправдати прецедентом Німеччини факт анексії Криму, виправдати намагання окупувати східні області України. Адже історичний прецедент вчить, що Бізонія може бути і тризонією, і чотиризонією... Дійсно, враховуючи анексію Кримського півострова (хоча мене завжди дивувало, навіщо комусь анексовувати свою ж власну давно вже окуповану, принаймні російськими ЗМІ, територію, ще й “оптимізовану” депортаціями та насадженням специфічної культури “русского міра”??) – у нас нині таки вже Тризонія. Ще Тризонія...

А може, сам символізм нашої території, центру Європи, розполовиненого Дніпром, провокує ідею “divide et impera”? Бізонія-Україна – явище історичне, відоме усім і з енциклопедій, і зі словників і навіть зі шкільних підручників. Може, у тому й наша нинішня проблема? Що ми знаємо власну історію у чужій, вигідній комусь версії й інтерпретації? Питання риторичне. Проте, твердо знаючи, що історія може повторюватися лише у вигляді фарсу, а то й ґротеску, пригадую і всі спроби об’єднання. І тут знову наштовхуюся на аберацію: у масовій свідомості принаймні половини населення України все ще фіґурує знання і переконання про те, що УРСР постала внаслідок вольового рішення “вождя всіх народів” у 1939 році, коли то були приєднані (пардон, возз’єднані) західноукраїнські землі (саме землі!), що ознаменувало “віковічні прагнення місцевого населення”, хоча про події на Софійському майдані у 1919 році всім мало би бути відомо зі сучасного шкільного курсу.

Проте школярів цікавлять нині зовсім інші речі, а старше покоління, чей, не дуже вникає у зміст шкільних підручників, бо цікавиться насамперед результатом (себто, оцінками дітей). Результат, як відомо, може й не відповідати знанням... Зрештою, доволі недавня історія “живого ланцюга” разів зо три в році відтворюється на екранах наших улюблених телевізорів-колискарів, але для сучасного реципієнта, вочевидь, має насамперед присмак “рекордної кількості учасників у дійстві” (які з успіхом могли б і галушки поїдати водночас у різних місцях України), а не усвідомлення єдності нації. Що й не дивно, виходячи з політики телеканалів України, які важко назвати українськими. І не шукайте альтернативи в інших медіаресурсах, наприклад у Інтернеті: там хіба значно різноманітніший – у порівнянні із “прямолінійно-дубовим” телемовленням – “контент”, який провокує розпорошення уваги й відведення реципієнта на рекламні бурульки та “клубнічку”, зокрема, й політичну. Треба мати достатню силу волі й міцний культурний імунітет, щоби не підхопити у процесі “перетравлювання” інформаційної жуйки якийсь вірус.

Найбільша ж загроза електронних засобів масової комунікації полягає у кількості інформації, у лавині різноманітних правд, напівправд і відвертих “фейків” (брехонь? аберацій істини?), які збивають реципієнта з пантелику і позбавляють його можливості критично оцінити цю інформацію. Здатність до оцінювання закладається у процесі сприйняття і засвоєння вартостей упродовж сімейного, шкільного й університетського виховання. Виховання, а не просто навчання. Якщо ж полишити ще несформовану свідомість на телевізор, Інтернет (нехай і контрольований) і вулицю (тобто, “суспільство”: у батьків нема часу: “чим би дитина не бавилася, аби не плакала”...) – то й будемо мати те, що маємо.

Ця історія вчорашня і корениться у тоталітарних методах управління СРСР, проте зі знаком навпаки. Маю на увазі, що тоді інформація була недоступною, згідно з одіозною засадою тотального дефіциту – імпліцитної ознаки соцЗОНИ. Тепер же вона всюдисутня, всепроникна, агресивна й нав’язлива. Проте й нині ми одержуємо лише дозовану інформацію. Фактично нинішній надмір, “перебір” інформації аналогічний її відсутності.

Але повернімося до часу минулого. Я добре пам’ятаю час ЧАЕС-аварії. 26 квітня 1986 року була субота. Того дня на схилах Дніпра у Києві сяяло сонечко, пахло свіжою травою, молоді мами гуляли з дітьми, народ “культурно” відпочивав, а заодно й ми водно з народом: сьорбаючи з плящини пиво, ліниво спостерігали за спокійним плином життя.

28 квітня, у понеділок, хтось в інституті сказав, що сталася аварія. У частини людей була стурбованість на обличчях, проте загалом сонячна квітнева погода не давала приводів до занепокоєння, а безперервні засідання не давали часу вникати у позавиробничі справи.

У нас були заздалегідь куплені квитки: на “празднічкі” ми зазвичай поверталися до Львова. Отож, нас трохи здивував ажіотаж на вокзалі, проте він ще не був всеохопним: звичайна передсвяткова гарячка, як здавалося.

У Львові я ввімкнув польське радіо. І почув про аварію, про заяви різних країн Європи і про рекомендації, як уберегтися й вижити. Жодної інформації з українських (УРСР-івських) засобів інформації не було.

Телевізор довго мовчав, десь із тиждень, пізніше заперечував “ворожі інсинуації”, а потім довго оповідав про катастрофу. Техногенну. Ядерну. І про героїзм “простих людей”, які вчергове порятували “народ” і всю країну. Своїм життям. Отож, вони мають нарешті право називатися справжніми героями. І їм буде надана вся необхідно допомога – починаючи від земельних ділянок на місцях нових поселень і до грошової допомоги та медичного забезпечення. Ніхто не буде забутим і ніщо не буде забутим. Навіть ті, хто вже померли від опромінення й вибухів.

Натомість “народне радіо” доносило гіпертрофовані чутки й “помічні” приписи. Тоді багато людей отруїлися хто чим, але найбільше йодом, яким почали поливати їжу, доливати його до червоного вина, горілки тощо. Тоді народ відреагував фольклором: “Йод твою мать”...

Слухаючи нині політологів-футуристів, чую про “можливість ядерного удару” у контексті розгортання воєнних дій...

І думаю собі: Та ж ми вже мали з цим справу. А чим же, як не ядерним ударом не лише по “братніх республіках” – Україні, Білорусі, та й по самій Росії, а заразом й по всій Європі, по континентові, і не тільки – був Чорнобиль? Не пам’ятаю вже нині, скільки там “Хіросім”...

І видається мені, що почата у минулому столітті (роках у тридцятих) – а може й раніше десятиліттям чи двома, війна – перманентні воєнні дії у різноманітних формах і проти різноманітного ворога (залежно від регіону, історичної традиції, рівня економічного розвитку того чи іншого регіону тощо) просто не завершувалася, а триває і по сьогодні. Авжеж, у ній траплялися “технічні перерви”, вона навіть могла бути “гарячою” та “холодною”, проте по-справжньому ця війна не переривалася і не закінчувалася, не зважаючи на пропаґандистські заяви та наукові констатації. І аварія на ЧАЕС – теж подія цієї війни. Зрештою, це тема іншої статті.

Власне так і виникла ЧОРНОБИЛЬСЬКА ЗОНА ВІДЧУДЖЕННЯ... Промовиста алегорія і болючо-яскравий символ ЗОНИ СРСР.

І що би хто не казав, проте саме “мирний АТОМ” (філологічний парадокс: по-грецьки, як відомо, “атом” означає “неподільний”) поклав край існуванню конґломерату територій, який мав назву СРСР. Саме 26 квітня 1986 року стало точкою неповернення, своєрідним “Axenzeit”, який породив вектор розвитку низки історичних подій: Декларація про державний суверенітет України від 16 липня 1990 року, Акт проголошення незалежності України (24.08.91), Всеукраїнський референдум 1 грудня 1991-го, врешті, Біловезька угода 7-8 грудня 1991 року.

І я собі подумав: так воно й було – з погляду історії, але українці стали незалежними, коли пережили, перемогли свій страх. А початок де-фобізації українців стався таки 1986 року. Українці з мешканців ЗОНИ СРСР перетворились у самостійних людей – відступати було вже нікуди. Тому й проголосували, виявивши волю до свободи. І за єдину соборну незалежну Україну.

І ще я собі подумав: одна з найбільших історичних правд полягає у тому, що Україну об’єднав-таки не “батько-Сталін”, уклавши сепаратний договір із своїми запеклими ворогами. Те об’єднання супроводилося насильницьким переформатуванням усього суспільного укладу західних земель, кривавим ламанням етичного хребта нації, яку “желєзной рукой заганяли к счастью” – у межі вже згадуваної ЗОНИ СРСР. Це – таємне – рішення “винесли” у далеких від України кабінетах. Це рішення перетворювало українську націю із суб’єкта на об’єкт історії.

Україна ж об’єдналася 22 січня 1919 року на Софійському майдані. У кінці другого десятиліття минулого століття – у той самий час, коли відновлення незалежності святкують багато центрально- і східноєвропейських націй і держав. Четвертий універсал: “Віднині на всіх українських землях, розділених віками, Галичині, Буковині, Закарпатській Русі й Наддніпрянщині буде єдина велика Україна. Мрії, задля запровадження яких найкращі сини України боролися і вмирали, стали дійсністю”. Це об’єднання, дарма, що нетривале, було інстинктивним жестом української нації, який чекав свого вияву десятиліттями і століттями.

Вмикаю телевізор. У телевізорі – травень. Поміж бравурними маршовими мелодіями давноминулих років і традиційних радянських фільмів, які йдуть на тому екрані, – все моє свідоме життя, так, неначе час зупинився, і моє життя зупинилося у тому часі, - у телевізорі – зведення з місць боїв. Чергові оповіді про кількість загиблих, про віроломного ворога, про проблеми у вирішенні соціальних проблеми, про невирішені фінансові проблеми країни, про потребу прийняти бюджет (нехай і “проблемний”), про необхідність розпочати реформи, про потребу встановити справедливість, про необхідність визначитися, про потребу почати із себе, про обов’язок затягнути паски...

І так мені стало дивно. Де я є і коли я є? У 1986 році? Чи у 1939-му? Чи в 1919-му? Глянув на годинник, і вжахнувся – та це ж уже 2015!

І знову ЗОНА. Третина століття минула – а в Україні знову Зона! І щось так мені приверзлося, що я живу таки у країні БІЗОНІЇ. А як же це? А як же: ще тисячі років тому греки називали її Тавридою, що у перекладі означає “країна биків”. Без негативної конотації. А Микола Гусовський оспівував зубрів у пущі-пралісі. Та й мої студенти майже за Фройдом драму Лесі Українки називають “Офігенія в Тавриді”. І дивуються, чому у мене це викликає саркастичний усміх: “Тяжкий твій спадок, батьку Прометею”...

І я собі подумав: після невдач ми – українці – знову почали в останніх десятиліттях XX століття після народження Христа, водночас із багатьма іншими країнами ЗОНИ СРСР та ОВД (конкретніше – “соціалістичного табору”). Почали, дослухавшись до єдиної тоді мудрої поради і відчувши її, – до одкровення папи Івана Павла II: “НЕ БІЙТЕСЯ”.

Поодиноко, але вперто піднімали перші національні прапори. Ініціативи ішли з районів пішим походом на Львів, потім – на Київ. Символічно розірвали пута, організувавшись у “живий ланцюг”, символ нації – взаємопов’язаність і єдність ланок.

Стара, вчорашня система конає зазвичай довго. Не відомо, чи оголошена 1985 року формальна “перестройка” була наслідком мадярського та чеського повстань, та відомо, що вона була безуспішною. Шагренєва шкіра кордонів ЗОНИ СРСР та ОВД невпинно скорочувалася та стабільно відкочувалася на схід. 1989 року вона “завагалася” на західному кордоні України, 1991 неначе відкотилася аж до наших східних кордонів.

Здавалося, ми перейшли найгірше – хаос, крах вчорашньої ідеології та вчорашніх державних інституцій і злидні 1990-х, летаргію початку нового тисячоліття. Перше тяжке післяобіднє прокидання 2004 року було похмільно-радісним і кольоровим. Знову романтично-піднесеним. Друге – через десятиліття – жорстко реалістичним, драматичним і кривавим.

Щоби зупинити незворотній процес, нас треба було злякати й залякати. Крим і мідні труби – це злякати. АТО – це залякати. Проте гасло “Не бійтеся” вже стало НАШИМ ВЛАСНИМ. Процес став неконтрольованим іззовні, хоча кореґованим.

Так виникла ВІДЧУЖЕНА ЗОНА АТО...

Друге історичне попередження. Промовистий символ самозбереження ЗОНИ СРСР будь-якою – БУДЬ-ЯКОЮ! – ціною.

І я тоді собі подумав: кордон не обов’язково повинен бути вузьким Рубіконом – мілкою річечкою з іржаво-червоною водою, ледве помітною лінією на карті, яку легко подолати вбрід. Збільшення при наближенні може дивувати та вражати, але кордон може мати свої виміри; він навіть може бути завширшки з кілометр, може два, або й десять, як лінія фронту, завбільшки з населений пункт, або й цілу область, а може бути навіть цілою країною. Залежно, межею поміж чим є цей кордон.

Межа ЗОНИ СРСР, як хвиля, прокотилася Україною, досягла неіснуючого східного кордону УРСР... і знесилено зробила відкат. Парадокс, але саме НЕІСНУЮЧИЙ східний кордон УРСР – спадок сучасної України й імпліцитний принцип існування СРСР, – став символом зупинки руху до незалежності та самостійності.

Чи вдасться перейти ЦЕЙ рубікон? Адже, перефразовуючи відомий вислів, “alea jacta SUNT” – покладено уже занадто багато костей, зусиль, життів.

Звичайно, питання риторичне, хоча воно мотивує наших західних близьких і далеких сусідів, а наша влада одержала (створила?) нову тему, яка покликана замістити основну проблему: зміну її – влади – психології та парадигми діяльності. Обрання принципу власної національної безпеки як основоположного. Зміну ставлення з її – влади – боку до громадянина України, до КОЖНОГО громадянина, до його життя та праці. А насамперед – до оцінки цієї праці.

Питання – чи Україна стане кордоном-межею, чи частина України залишиться кордоном-межею, чи Україна врешті стане Батьківщиною української нації?

І тут мені пригадуються постійні нагадування стосовно “молодості” незалежної України. Чому її вік обраховують минулим чвертьстоліттям? Щоби виправдати небажання змін? У цьому “слогані” багато закладено, проте це теж тема окремої статті.

Надію вселяє лише переконання: якщо процес почався, він, згідно з логікою свого розвитку, приведе нас туди, куди ми здолаємо прийти.

Куди ми здолаємо прийти...