Сорокаденний піст мовчання

Він був вищий за зростом.

Цього не помічалося у динаміці руху, коли відбувалися проходи Львовом чи Києвом: тоді ішлося, говорилося про побачене і помічене довкола — про життя і його рух, очі не стрічалися, працював насамперед слух. На слух тези і твердження сприймалися зовсім інакше, аніж це діялося у спокої, коли сиділося напроти, життя оберталося довкола нас, немов легка і рухлива мізансцена.

Коли сиділося навпроти, лице в лице, віч-на віч — ЛИШЕ в ЛИШЕ, — очі дивилися в очі, чола вклонялися чолам, думка спіткала чи спотикала думку, щоби навчитись ходити, вони повинні були порівнятися, вирівнятися, зрівнятися і зрозумітися: по-між виникав невидимий гнучкий простір, який можливо було формувати як завгодно: стискати, зминати, сплескувати і розтягати, м'яти як завгодно і розминати на бажання, і з цього зминання і розминання зроджувалося щось — щось, що роз'яснювало, як дивитися на світ, як його — ні, не треба, а можна — бачити, як його можливо бачити, щоб побачити щось таке, чого назагал не видно. Назагал не видно, але що існує незалежно від нашого роз-минання, що існує незалежно й від нашого з-минання, що просто собі існує... І тоді ставалося стрітення. Це так просто: щоби сталося стрітення, щоби «многокути наших душ якось випадково черкнулися ребрами», треба було спочатку усунути різницю бачення. Так просто, так — просто: усунути різницю бачення, тобто, збагнути те, що червоне — то червоне, чорне — то чорне, а біле — то біле. Хоча чому: біле — то біле? Якщо довго вдивлятися у біле, то воно потроху стає червонястим, потім червоним, пізніше майже чорним, а ще пізніше чомусь вже зеленавим, зелемінним, зеленим. Прозорість білого оманлива, у білому ховаються усі можливі кольори, уся веселка, проте розгледіти це можна лише здалека, або ж — з високості.

До чого я веду: стрітення очей — то калібрування думок, які хочуть народитися словами. Вони можуть бути глибокими, заглибленими і навіть поверхневими, вони можуть виражати, вражати і поглинати, вони можуть леліяти, тихо пестити або ж псотити і бити, вони можуть навіть вбивати. Стрітення очей не дає можливості думкам вбивати і навіть псотити; стрітення очей заглиблює у очі навпроти; ні, навіть не так: стрітення очей заглиблює у себе, у alter ego — і ти починаєш намагатися розуміти, напочатку тільки намагатися, а потім і розуміти. Це розуміння приходить по крихті, по щопті, але якось само собою. А якщо вже приходить, то ти стаєш проникливим, проникненним, починаєш бачити.

Він був вищим за мене. Він жив у високих шарах розрідженої атмосфери слів, де слів було гранично мало як для виживання, але достатньо для існування думки. Він жив у тих розріджених шарах високої атмосфери слів, де слів було прозоро, настільки прозоро, що їх мало хто й помічав, вони практично не мали кольору, були чистим висловом прозорої думки, чистої думки. Він був у високості думки, хоч і послуговувався простими словами, зовсім простими словами. Але не прóстими. Просто слова були простими, щоденними. Там не було навіть філологічних хитрощів — такого собі словоблудія, коли при зміні якоїсь фонеми виникає інше враження від цього слова, а при заміні якоїсь букви виникає зовсім протилежний зміст. Тим більш там не було штахет, заґрунтованих у якийсь колір, який визначався зміною часом дня і ночі, а часом і календаря...

Просто слова. Проте це була лише оболонка, яку необхідно було пробити. Скільки треба було лупáти цю оболонку... скільки треба лýпати в цю оболонку, щоб її пробити? Га, трясця! — скільки треба!..

З висоти високих розріджених шарів атмосфери слів дивитися на землю, ні — вже на Землю, утішно й кольорово. Тим більш, що все мале стає великим, а велике — малим. Дослівно. З висоти високих розріджених шарів атмосфери слів можливо глянути на Землю оком сокола. Тоді приходить відчуття видноти. Видноти, окола і образу світу. І тоді ти починаєш не лише бачити, а й про-бачати. Розуміння приходить в міру підняття над земним, аж доки цілком не перейдемо у позахмарність чистої у-яви.

Сорокаденний піст мовчання минув. Великий міст суму перейдено. Обертаюся з цього боку, розгортаю “Великий міст” — те, що лишилося, — і знову стається стрітення. Слова воплочуються думками, відбувається у-ява. Як я колись жартував: Лишега — це те, що лишиться.