Короткий екскурс у постГУЛАГівську Україну
На багатьох будинках у Львові можна прочитати напис на одвірку вхідної брами: “Erectum...” – “Збудовано [року такого-то]”. Ці будинки – артефакти історії й не підлягають перебудові, констатуючи культурну тяглість. Бізонія Erecta, навпаки – рукотворний образ пострадянського суспільства, зокрема, українського, а, може, насамперед українського – delendam esse.
Вікопомний 1991 рік. Такий паліндромічний: можна читати ззаду наперед і спереду назад... Видається, що символізм цієї дати вплинув і на перебіг започаткованих у той час процесів.
Декларація про державний суверенітет України, Акт проголошення незалежності України, Всеукраїнський референдум, врешті, Біловезька угода і ліквідація СРСР 26 грудня 1991 року – ці й інші події начебто свідчили про кінець епохи тоталітаризму на Євразійському континенті.
Пам’ятаю приємне відчуття у Відні 1991 року, коли ми, молоді науковці зі Львова, які працювали в австрійських бібліотеках, були запрошені на урочисте піднімання прапора України у посольстві СРСР у Відні. Дійство почалося зі спускання прапора СРСР, пізніше після літургійного чину освячення урочисто підняли прапор України під виконання гімну і топосних українських пісень. Маю слайдові знімки з того часу, де зафіксовані ці події. Потім, як годиться, у бочці меду виявилась ложка дьогтю: працівники уже тепер українського посольства запросили нас на келих шампанського: “Рєбята, угощайтєсь”!..
Згадуючи ті далекі події (а для мене особисто це був перший виїзд за межі ЗОНИ СРСР – поза переорану смугу та колючий дріт на кордоні), я собі думаю, як ми, щойно спечені молоді науковці, тоді помилялися, вважаючи (особливо під враженням щойно півмісячного перебування у столиці Австрії у грудні 1991-го), що настала нова ера для української науки, культури, для побудови нового суспільства. Забігаючи наперед, констатую, що мав рацію старий дотепник Григорій Сивокінь, іронізуючи: “Хлопці, це не “розбудова держави”, а “расстройство государства”...
Отож, 1991 – тисяча дев’ятсот дев’яносто перший рік. Читається однаково спереду-назад і ззаду-наперед. Тоді ми не зауважили того глибокого символізму, та й не могли того зауважити, охоплені ейфорією.
Колись, у середині 1990-х, у процесі довшої розмови з дослідником одної із західних наукових інституцій я на питання стосовно культурної та суспільної ситуації в Україні відповів таким чином: “дві мови, три культури, п’ять церков”. Мені не йшлося про конкретику – мав на увазі, що історично на українській території є багато етнічних меншин, проте домінуючими є українсько- і російськокультурні громадяни. Потім я не раз повторював цю фразу своїм студентам, проте щоразу щось “муляло” – було відчуття неадекватності цього визначення. І от якось до мене дійшло, що насправді на пострадянському просторі жодної багатокультурності нема, бо й бути апріорі не може!
Традиція може бути культурною або ж культивованою. Культурна твориться довго і тривало. Тривалість цього часу повинна бути довшою від трьох-шести поколінь (як у Біблії – до сьомого коліна), довшою від того часу, що вербально вкладається у хронологічне поняття одного “століття”, чи теж культурно-історичне поняття “епохи”. Цей час потрібен, щоб аксіологічні цінності, які я традиційно радше називаю вартостями, улягли відборові, перевірці на адекватність усталеному світосприйняттю нації і, зрештою, втілилися – одержали свій вираз у системі стосунків міжособистісних, громадських, міжетнічних. Втілилися у творах мистецтва та в інших артефактах культури й цивілізації, які є неповторними і творять національну культурну спадщину. Це називають “печаттю національного духу”. В сукупності названі компоненти творять “національне обличчя”.
Культивована традиція – це певна кількість дій, інколи ритуальних, спрямованих на досягнення результату. Результату апріорно волюнтаристично сформульованого, який повинен увінчати процес культивування визначених цінностей. Важливим елементом культивованої традиції є домінанта силового (переважно насильницького) способу втілення. Культивована традиція характерна для стосунків центру із окупованими територіями – колоніями.
Волюнтаристичний характер формування апріорно сформульованої системи цінностей, закономірно, спричиняє конфлікти поміж культурною традицією та традицією культивованою.
Результат цих конфліктів переважно теж наперед визначений: вціліла частина населення, яке піддавалося процесові культивування традиції, у кращому разі синтезує уламки власної культурної традиції із окремими елементами традиції культивованої, у гіршому ж – продовжує існувати у системі спрощено-схематичних (лозунгових) уявлень, які закріпилися внаслідок культивування у свідомості одного-двох поколінь. Згадаймо Джорджа Орвелла.
Як мені видається, ця культивована новокультура колонізованого населення апріорі повинна бути нетривалою, нетривкою і періодично змінюваною: у такий спосіб можливо керувати колонізованим населенням.
Наступним етапом у розвитку спільноти, яка постає на ґрунті цієї вцілілої частини населення, є свідомий вибір поміж екзистенційною доцільністю, праґматичним розрахунком, і тим, що ще вчора вважалося прийнятним, питомим, особливо значним для певної групи осіб. “Fas” – таким словом у давньому Римі визначали те, що можна, що дозволене, що відповідало “волі небес” і було найвищим, неписаним законом. Натомість “nefas” - те, чого не можна: беззаконня, злочин, гріх, переступ. Неуникненним наслідком культивування традиції виявляється амбівалентність понять “fas” та “nefas”: межі стираються, самі поняття девальвуються.
Тож, коли окинути мисленим зором минуле чвертьстоліття, виявиться, що Україна-Бізонія має ще й цілком інший вимір – ВЕРТИКАЛЬНИЙ. І причина і корінь цього явища лежать у раніших часах.
Українські території у XIII-XX ст. входили у різноманітні державні утворення центрально-східної Європи. Питому Росію можна теж вважати географічно європейською державою, принаймні її західну частину, а тоді – упродовж XVIII–XX століть – “європейськості” її території додавали ще й землі, які нині знову стали Балтійськими державами, Фінляндією, Польщею, Білоруссю чи Україною... Завжди були урядовці, переважно чужинці й “простий” народ. Антагонізм вертикальної структури українського суспільства штучно підтримувався всіма окупаційними режимами – з тою тільки різницею, що вони діяли згідно з власною культурною традицією та згідно з воєнним чи мирним часом. Не залежно від того місцеве населення прагнуло відігравати свою роль в управлінні процесами на українських територіях, а, з іншого боку, влаштувати й особисте життя. Українські села жили своїм життям, у містах виникали українські громади. У певні часи у Кракові, Замості, Вільні чи Варшаві, у Відні, Гайдельберґу, у Празі й Римі активніші й зарадніші з українців закінчували університети чи принаймні Барбареуми, навіть друкували підручники та словники, робили докторати...
Після інкорпорації українських земель у Російську імперію ця традиція ще якийсь час зберігалася. Навіть кріпак Тарас Шевченко зміг здобувати освіту і у Вільні, і в Петербурзі. Попри поділ українських земель поміж двома імперіями – Австро-Угорською та Російською, українці зберігають і власну культуру, і почуття єдності, спільності мови та культури. Проте не забуваймо ні розгромів Запорозької Січі та долі Петра Калнишевського, ні кривавих придушень усіх народних повстань українців, а також періодичних репресій проти нащадків шляхетсько-старшинської верстви Гетьманщини.
Політика Російської імперії, яка відрізнялася від політики, скажімо, імперії Австро-Угорської, була спрямованою на жорстку колонізацію і повну денаціоналізацію українців. Хоча промовиста фраза з “Наталки Полтавки” Івана Котляревського “Знайся кінь з конем, а віл з волом” засвідчує свідомість соціально-культурної диференціації поміж українцями та “малоросами” у XIX столітті. Результат культивування імперської традиції: “Москаль-чарівник” успішно перетворив козаків у “козачків”... Зрештою, не так давно – рік чи півтора тому – на ток-шоу одного із “українських” телеканалів Івана Котляревського урочисто проголосили “героем Отечественной войны 1812 года”...
Проте путч 1917 року ще кардинальніше змінив ситуацію. Синтез і симбіоз керівних структур ВЧК-НКВД і “ЗЕКівського” субстрату витворили цілком специфічний уклад життя. Школою – і в теорії, і на практиці – стали тюрми та «зони» під різними назвами, розкидані по різних містах і місцях. Проте справжньою вищою школою функціонерів ЗОНИ СРСР був-таки ГУЛАГ, який адсорбував решту виправних закладів. Це була система концентраційних (така назва фігурувала у 1920-х рр.) а пізніше – “виправно-трудових” таборів.
Основною функцією ГУЛАГу було використання дешевої робочої сили й екстермінація “ненадійного населення”. З 1918 по 1956 “очищення” (“перевоспитание”) у пенітенціарній системі СРСР, зокрема у ГУЛАГу (1934-1956) пройшли близько 30 млн. осіб. П’ята частина з них були українці.
Щасливчики з числа ув’язнених, яким пощастило вижити, повертаючись із таборів і тюрем після тривалого перебування у зоні чи тюрмі, ставали носіями специфічної культури СРСР, у формуванні якої значну роль відігравав саме “modus vivendi” марґіналів. Наглядові кадри, очевидно, теж переймали, бодай частково, звичаї та звички оточення. А в ГУЛАГу виростали й діти (про роль дитячих будинків тої епохи – мова окрема), які взагалі не знали іншого світу. А з іншого боку табірного кордону мільйони людей були “безпашпортними”, тобто, такими самими “зеками”. Нужденність існування створювала сприятливий ґрунт для засвоєння культивованої традиції.
Можна сміливо ствердити, що за десятиліття (точніше – півстоліття) існування пенітенціарної системи СРСР уся країна повинна була змінитися. Так звана культура “новой исторической общности” формувалася під значним впливом культури табірної. І найменшим злом серед запозичень були лінгвістичні особливості. Люди звикали до специфічних правних (радше безправних), соціальних, економічних стосунків і, відповідно, виносили їх у суспільство “поза зоною”.
Пріоритет “неписаного права” (“понятий”) упродовж існування ЗОНИ СРСР перед правом писаним (хоч би “найсправедливішою Конституцією”) був очевидним для кожного “гвинтика”. Видається, що саме “усвідомлення” цієї істини й було основним завданням “перевоспитания”.
Легко собі також уявити, що відбувалося після ліквідації ГУЛАГу у середині 1950-х років. Хоча сама ліквідація таборів відбулася значною мірою під тиском українського повстанчого елементу, по другу сторону колючого дроту антагонізм поміж традицією культурною та культивованою почав помалу згасати. Особливо це стало помітно у період “хрущовської відлиги” і стосувалося насамперед інженерної еліти: СРСР потребував висококваліфікованих кадрів для розвитку технологій, а тому традиція “шараґ” була оптимізована “улучшенным питанием”. Навіть надавали, згідно з чергою, “хрущобки”, та можна було купити не лише фотоапарат, телевізор, порохотяг чи холодильник, а навіть автомобіль...
Проте репресії тривали постійно. Навіть талановитих інженерів “м’яко репресували”. Що стосується науково-культурної інтеліґенції, то тут окреме питання. Крім репресій проти політичних організацій чи просто інакодумних, культивована традиція СРСР передбачала:
— репресії проти української мови (згадаймо всі заборони XVIII–XX ст.), починаючи від правопису, включно з лексичним контентом словників;
— репресії проти історичної пам’яті, насамперед проти національної ідеї та спроб її втілення;
— репресії проти релігійних організацій;
— жорстка селекція репертуарів бібліотек, репертуарів театрів і виконавських колективів, цензура мистецьких творів, підпали відділів рукописів і стародруків.
З іншого боку – насаджування меншевартості української культури: всі Тарапуньки зі Штепселями тощо. А для чого ж було надане право і можливість купувати радіоприймачі та телевізори?!!
Що стосувалося владних структур і державних інституцій, то вирішальне слово було за етнічними росіянами, інколи за місцевими “вислуженцями”, які переважно були “першими замами”. Наскільки пригадую, кожна новація на Україні в часи мого дитинства та молодості була лише перекладом українською мовою рішень уряду та центрального апарату. Нині ця традиція перетворилася у тотальне В.О. Нема лідерів, менеджерів, ідеологів, ґенераторів ідей – одні лише “виконувачі обов’язків”...
Так в українському суспільстві була сформована соціально-духовна Бізонія.
Радянська окупаційна влада у формі нової псевдоеліти стала надбудовою, а місцеве населення – базисом. Це стосувалося всіх – приєднаних, возз’єднаних, окупованих, анексованих чи ще як там не назви – українських територій. Не виняток і всі інші нації разом зі своїми державами.
Результат: побудова на українській території шкідливого виробництва, включно з недосконалими атомними реакторами, грабіжницьке використання природних ресурсів, подальша денаціоналізація через армію, використання українців як гарматного м’яса, масова алкоголізація, а згодом наркотизація населення.
Цікаві свідчення українських дисидентів, які поверталися з таборів і заслання у 1980-х роках: вони стверджували, що після повернення починали розуміти, що з одної “зони” повернулися до іншої. Проте у тій, справжній, усе було принаймні гранично конкретно визначеним; “більша зона”, начебто вільна, таїла багато несподіванок, до яких треба було призвичаюватися. Розмитість “понятій” у “вільній зоні” таїла у собі багато небезпек.
Згадаймо те, що можемо згадати: 1990-ті. На побутовому рівні дітваки у Львові демонструють свою незалежність ненормативною лексикою, імітують вчинки героїв низькопробних фільмів про тюремний побут, які переповняли кінотеатри та телеканали. Всюдисуща “Мурка” скрізь – від прокурено-смердючих маршруток і підземних переходів – до центральних теле- і радіоканалів – серед білого дня й упродовж білого дня. Декілька базових проблем: із цигарками й алкоголем (включно з “тютюновими і алкогольними бунтами”) перекривають нестачу харчів і грошей.
Вночі – так: уночі можна було побачити добрий фільм, почути цікаве ток-шоу, послухати виконавців української естради тощо.
У часи “бартеризації” економіки пострадянського простору єдиним засобом до виживання став обмін “послугами”. У той час, як дехто може пригадати, мало не основною валютою став “рідкий долар” – пляшка горілки сумнівної якості. Люди були щасливі фізично вижити.
З іншого ж боку невидимої суспільної межі воплотився “відкат” – втілення рожевої мрії теоретиків путчу 1917 року: збирання данини з кожної людини за право жити. Як я сумно жартую: перед тим, як Шевченка засудити, його потрібно було викупити з кріпацтва. Отож, будь-який крок будь-якої постгулагівської особи почав підлягати “оподаткуванню” (напевно, саме так бачилася реалізація відомого гасла “від кожного – за здібностями, кожному – за потребами”); одержані кошти йшли на задоволення власних потреб і на оплату проїзду соціальним ліфтом.
Ліфти працювали безвідмовно, щоправда, траплялися казуси відмови від оплати транспортних послуг або недооплата. Тоді лунав попереджувальний сигнал: автоматні черги та вибухання престижних іномарок.
Врешті-решт виникли новітні невидимі піраміди, які фіксували, згідно з “понятіями”, статус члена “касти недоторканих”, - “сім’ї”: формальні представники влади і члени “зеківського субстрату” породичались, або, принаймні, стали кумами. Культивована “культура” перемогла неначе остаточно, увінчавши тривалий процес побудови “нового суспільства”, про що може свідчити факт зникнення зі шпальт засобів масової інформації ЗОНИ СРСР футорологічних прожектів про “розвинутий соціалізм” як першу фазу омріяного комунізму.
Трагічний символізм паліндромічної епохи реалізувався: часовий відлік пішов у зворотньому порядку...
Не маю сьогодні відваги, думаючи про ті часи, філософствувати на теми тогочасного суспільства, ані, тим більш, висловлювати моралізаторські міркування. У 1990-х роках увесь пострадянський і соцтабірний (ОВД) простір, за винятком “недоторканих”, жив майже в однакових умовах: суцільні стихійні базари-барахолки, переповнені аж до третьої полиці “ковбойські” плацкарти, перероблені з транспортних бусиків маршрутки, які розвозили повністю здеспероване українське населення якісними і не дуже дорогами “зарубіжжя” у пошуках навіть не заробітку, а просто хліба насущного.
Та це лишень верхівка айсберга. У масі населення пристосувалося до століттями на лівому й десятиліттями – на правому березі культивованих порядків і намагається вирішити насущні проблеми, згідно з нормами, які вже стали звичаєм української нації...
СОГЛАСНО ПОНЯТИЙ – КОРУПЦИЯ УДАЛАСЬ!
До речі, саме про це нас попереджала українська політична еліта Гетьманщини у Конституції 1710 року, де виразно і недвозначно описано саме явище корупції (“...декотрі з колишніх гетьманів, віддано слугуючи московському самодержавству, заходились із зухвалою настирливістю привласнювати собі понад право і слушність необмежену владу, чим не посоромились посягнути на споконвічні звичаї і вольності Війська Запорозького і завдали тяжкого лиха посполитому люду“) й конкретизовано царини та випадки її застосування: церква, освіта, військо, внутрішні війська, кордони, виборча система, зокрема, керівників середньої ланки та суддівського корпусу, економічні стосунки, зокрема, податкова система, врешті, вся система “прав і вольностей” усіх верств населення – козаків, міщан, селян, навіть безхатніх осіб... Ця еліта – Іван Мазепа та його соратники, зокрема, Пилип Орлик, недарма намагалися вийти з-під влади царя, укласти угоди з європейськими монархами, ставили на порядок денний з’їздів загальноєвропейської політичної еліти проблему України як самостійної суверенної європейської держави.
Культивована традиція надала у розпорядження мільйони повністю керованих осіб.
Метою ГУЛАГу було перевиховання “насєлєнія” СРСР з допомогою терору. Terror – у перекладі з латинської мови означає страх, жах, жахливі обставини, небезпека. Терор – дуже дієвий засіб керування індивідуумом, який не сприймає методів наративного переконання. Проте надужиття терором веде до перетворення особистості в особу, перейняту єдиною проблемою – фізичного виживання. Спрацьовує інстинкт самозбереження на біологічному рівні. І відбувається стрімка редукція власне особистості.
Сутність окупаційної влади – у визиску окупованої території. Дуже дієвим засобом цього визиску є власне корупція. Проте це явище, що нині притча во язицех, не обмежується лише незаконним обігом монетарних засобів або ж послуг. Насправді корупція – явище набагато глибше та жахливіше: це насамперед ламання етичного канону нації. Є таке латинське слово corruptio, яке має декілька значень: “спокушання, підкуп (воїнів); псування, занепад (звичаїв); розбещення; розлад”, що походить від дієслова corrumpo зі значеннями “псувати, шкодити, ламати, нищити, знищувати, спокушати, ганьбити, марнотратити, виснажувати, доводити до занепаду, занапащати”. Corruptor, – не той, хто дає або бере хабарі, а “спотворювач, фальсифікатор, розбещувач, осквернитель, спокусник, ґвалтівник, звідник”.
Отож, говорячи чи думаючи про “корупцію”, треба мати на увазі не лише економічний вимір злочину, а й демографічний, екологічний, правовий, а насамперед етичний. І справа навіть не в грошах: папірчики знецінюються, справа таки насамперед у звичаї. Мати “багато”, але насамперед НЕ-ЗАРОБЛЕНОГО («пускай мєдвєдь работаєт!») – ось головний принцип і спосіб розбещення. “Хто ж стільки платить за роботу...” – почув я свого часу, називаючи ціну видавничого проекту. Якщо не за працю – тоді за що? Питання риторичне. Так виховується псевдоеліта, завданням якої – і то головним – є робити так, щоби було “погано і ще гірше”. Бо так можна заробити на кожному підписі і на кожному прикладанні печатки. Причому заробити стільки, що й не снилося.
Бо тоді на тлі чужого “погано”, чужої соціальної біди тризонні сірі людці з допомогою цих папірців можуть набути почуття повноцінності, самореабілітувати своє збіднене “я”.
І справа навіть не у кількості коштів per se; пригадую неодноразово почуті парадоксальні задоволені твердження: “Я мав стільки грошей, що не знав, скільки їх!”. Або ще таке: “У меня вся квартира была забита деньгами – до самого потолка”. Чим більше мають, тим воно – відчуття власної гідності – видається їм вагомішим. Що ми й бачимо. Нині результат “совєтизації” – культивування нової псевдокультури на Україні і її наслідків можна наочно побачити у чорновеселому теледзеркалі Катерини Осадчої. “Ото, люди, наша слава...”, – як казав класик.
Корупція – улюблений засіб визиску колонізованих територій, який, крім одержання безпосереднього зиску від використання ресурсів окупованих територій ще й створює передумови для безконечного тривання цього визиску. Із “местних” вирощується псевдодержавницька “еліта”, покликанням і основним завданням якої є утримувати владу у своїх руках на користь центральної влади.
У процесі розпаду СРСР старі кордони і межі системи упали. Але не тільки географічні. Парадоксально, але факт: навіть псевдоправна система СРСР мала свої “понятія”, які для певних кіл були “святими”. Нові покоління псевдоеліти обрали цілковитий “беспредел” – волюнтаризм без меж. БЕЗ ЖОДНИХ МЕЖ.
Парадоксально, але факт: у процесі падіння старої системи під уламками колоса задихнулися й мрії про “краще майбутнє”. Очевидно, далася взнаки ефемерність цього “кращого”, пояснення якого неможливо було знайти у СРСРівських теоретичних тайнописах. Навіть ті залишки національної української етики, традиційної етнічної культури, які якось животіли ще при старій системі паралельно з культивованою традицією, розвіялися, зникли з поколінням останніх “могіканів”-інтелігентів, які відійшли за це останнє чвертьстоліття.
Напевно, є такий психологічний закон: доки перед людиною стіна, вона намагається її пробити, або ж обійти. При тому залишаючись людиною. Якщо ж стіна раптом упаде... Я завжди диференціював поняття “опозиції” й “позиції” – не у політичному сенсі. У плані самосвідомості. “Позиція” – це переконання і стиль поведінки та життя, тверде стояння на землі на власних ногах. Позиція самодостатня. “Опозиція” – стан, як у випадку добре підхмеленої людини: забери стіну, об яку ця людина демонстративно обперлася, і ця людина впаде. Що й сталося.
Що й діється.
Був свого часу вражений, прочитавши те, про що не здогадувався раніше. Виявляється, що (цитую): “Це список народних депутатів Верховної Ради Української Радянської Соціалістичної Республіки 12-го скликання, яка згодом була перейменована на Верховну Раду України 1-го скликання".
Був свого часу вражений, бо, як і всі інші нормальні нації, ми повинні були переобрати тодішню владу ще чвертьстоліття тому. Насамперед законодавчу. Щоби нова правова база захищала насамперед ґлобальні національні інтереси української нації та її нової держави. Щоби нова правова база захищала права та гідність – “права і вольності” кожного громадянина. Зокрема його право на рідну мову, на працю і на адекватну, проте ГІДНУ оцінку цієї праці.
Натомість, скільки моєї пам’яті, ідуть дебати про “мінімалку” для народу (згадаймо старий добрий ГУЛАГ із його принципом дешевої робочої сили) замість законодавчих консенсусних рішень – суперечки та бійки за статус української мови або європейський вибір. Бо основний виборчий принцип – “кто был ничем – тот станет всем”. А сам процес нагадує чергу до громадської вбиральні: “Посидів – звільни місце!”
А ми безсловесно і безрозбірливо породжуємо та леґітимізуємо ОПОНЕНТІВ і ПРИЗУПИНЕНТІВ нашої власної незалежності і самостійності...
У період СРСР і ОВД відбувалася постійна конфронтація між культивованою та місцевими культурними традиціями. Культивована традиція цієї епохи була спрямованою на витворення “гомо советікус”, не гребуючи навіть екстермінацією мільйонів. Не гребуючи знищенням церков, громад, книг, мов. Чи за минуле чвертьстоліття “незалежності” прийшло-таки розуміння, що в Україні є друга державна мова – українська, за влучним висловом Юрка Винничука? Друга – крім офіційного постсовєцкого новоязу.
Латинське слово lustratio походить від дієслова lustro (освячувати, спокутувати жертвоприношенням) і означає “очищення жертвоприношенням, каяття, розкаяння, покаяння, спокута”. Отож, люстрація – очищення – повинна відбутися, і це невідворотно. Бо спускання прапора та заміна на новий ще нічого не означає, якщо вчорашня система намагається вижити та мімікрувати, а вірус живе. Це – пошесть: гниле м’ясо провокує нові спалахи чуми.
І суть цієї люстрації – навіть не десовєтизація, а деГУЛАГізація. Спокутне осмислення виявів геноциду (голодоморів, “гарматизації м’яса”, геноциду культури та мови, зокрема) і особистої причетності – активної чи пасивної, безпосередньої чи опосередкованої – до цих злочинних дій.
І – покаяння. І зміна парадигми вчинків і дій.
І – реанімування нації зі своїми питомими “правами і вольностями”, мовою, талантами та долею.
І – називанням речей своїми іменами. Бо у нас не лише БІ-ЗОНІЯ, а ще й БІ-СОНІЯ. Подвійне звучання, тобто: “Мы говорим партия – подразумеваем ...” – далі за текстом до смаку.
Ми кажемо: “народ”, розуміємо: “виборці”. Дехто не гребує назвати нас і “біомасою”... Кажемо: “закон” – розуміємо: писаний... А живемо за неписаним – так нібито легше і простіше. Ми кажемо: “живемо”, розуміємо: “бодай не гірше” (“лиш бы не было войны...”).
Ми кажемо “Україна”, а що саме розуміємо? Хто – що. Бо, образно кажучи: дві мови, три культури, п’ять церков.
Отож, спускання прапора ще нічого не означає.
А, може, насправді це не Бі-ЗОНІЯ, а просто БІ-СОМНІЯ? Те, що спить подвійним – мертвим – сном. Як казав герой Івана Миколайчука у фільмі “Пропала грамота”, “люди, це вам все сниться!..”
Уже й не реагуємо на інформацію про кількість загиблих. Заходжу пообідати у бар, а там – мажорна російська попса впереміш із новинами з фронту. Прошу перемкнути на іншу станцію – дивуються: та це ж українська хвиля. І я згадую, що слова “україномовний” і “український” давно перестали бути синонімами.
Діаґноз: трагедія перетворилася у статистику. А ми – на статистів у чужім театрі.
І пригадався улюблений Анджей Млєчко: “Вимагаємо обіцянок!”. І подумалося: в часи сталінської “демократії” ціною праці депутата міг бути розстріл, тюрма або – державна дача, у часи Брєжнєва – переважно мішки під очима на пом’ятому обличчі і не менш пом’ятий сіренький піджачок. Брєжнєвський тотальний “одобрямс” одержав своє історичне продовження під назвою “кнопкодавства”. Відбулася “оптимізація” процесу голосування. Та й дійсно, яка різниця, чи “волевиявлять” 350 осіб, чи замість них – лише 20? Головне – результат на табло. А девальвація вчергове дається взнаки: корупційна ціна депутата – мішок гречки... Але це та ціна, яку озвучують! Коли ж врешті праця депутата вартуватиме совісті і порядності? Риторичне питання, чи то пак – вигук.
Вмикаю телевізор і знову чую, що “государство не состоялось”, а у тенетах соцмереж мене переконують, що після помаранчевої революції треба носити рожеві окуляри із фіолетовим склом...
А я собі думаю-гадаю, що дослівний переклад фрази “расстройство государства” улюбленою універсальною латинською мовою, незалежною від жодної держави, звучить “corruptio rei publicae”.
Отож, спускання прапора ще нічого не означає, якщо система тотально вчорашня, проте без МЕЖ – закону, кордону, навіть понятій... Удосконалення XXI століття: КОНЦТАБІР успішно перетворено у ҐАНЦТАБІР (Ganzlager). За Лєніним, чи за Орвеллом?
І ще одне – P.S.
Якщо насправді на пострадянському просторі жодної багатокультурності нема, бо й бути апріорі не може, то будь-які політичні маніпуляції іменем “русского населения” є теж апріорі брехнею.
15.07.2015