То будуть старі, бідні вдови або їх внуки, або старі діди, що коло своїх дітий туляться і чують щодня, який віони тягар у хаті, або то будуть молоді жінки з малими дітьми, що їх чоловіки покинули і десь у великім місті за них забули. Вони будуть іти чередою в поле, минатимуть хрести, що тепер їх ніяка зелень не закриває, лишатимуть за собою блискучі, гладкі, сталеві дороги і будуть розходитися по сивих монотонних стернях, діти будуть шукати колосся, а старі тамтогорічних ковіньок.
І дід Михайло буде йти зі своїми внуками, з двома хлопчиками і з Оксаною, найстаршою між ними. Хлопці будуть, як лошачки, то перебігати діда, то лишатися далеко позаду, а Оксана буде все йти разом. Дід буде нести дрантиву, чорну верітку на плечах і буде покашлювати, Оксана буде мати в руці хліб для хлопців і для себе. То буде саме полуднє, а дід буде все казати Оксані:
— Це сонце, синку, вже з морозом.
Будуть вони іти, іти і зіпруться на одній ниві. Дід стане коло межі, Оксана піде серединою ниви, а хлопці почнуть шукати дуч по полю, керничок ясних і батіжків та ножиків, загублених пастухами.
Оксана здойматиме кождий колосок, що надибле, і буде всі складати в ліву руку, а як жмит згрубіє, то вона єго буде складати понад ярок, аби потім легко найти. Вишукувати буде долики, рови, бо там найбільше колосся. Сто разів на мінуту буде схилятися і буде виглядати, як найпильніша робітниця. Згодом зачнуть її поперед очі бігати жовті або сині плями, або одна половина ниви буде така, як має бути, а друга половина буде вся зелена. Вона пристане, затулить долонею очі і буде хвильку стояти, потім нагло візьме з перед очий руки, і вся полуда пропаде. Або вона заспіває співанку, заспіває її собі лишень потихоньки з великим стидом і з ясною радістю, що вона вже може співати. Класти буде ноту до ноти і слово до слова з дрожачою непевністю, як мала дитина, що вчиться перший раз ходити і кладе білі ноги з радістю по землі. А що колос здойме, то співанку свою урве і наново її зачне з новим дрожанням тоненького голосу; як ото павутиння, що трясеться на стернях. А як прийде до краю, то сяде собі на пільній доріжці і підіпре голову таким дуже маленьким кулачком, як головка бодяка, що буде над нею шуміти тихеньке пророцтво її цілого життя...
Зате дід не буде сідати, але зігнеться дугою і почне кашляти.
— І не знати, що то там не дає дихнути, аби розрізав груди та аби ту запеклу кров відти викинув та може би ще прожив трохи...
І буде далі витягати ковіньки, і буде кашляти, і сідати. А попри роботу будуть налітати на него думки і за осінь, і за зиму, і за весну. Десь в голові зароїться таке, що він забуде за ковіньки і за кашель.
— Як є чим пропалити в зимі, то менше їсти хочеси. Рано собі встань, відмети сніг від порога, набери з шіпки ковіньок, насип під піч та й зараз на хаті веселіше. Катерина зварить кулешу, діти повстають, та й вже є для них горєча лижка борщу, та й тепла піч, та й тобі, діду, межи ними тепло. А як немож ліпше, то й так добре. Ковінька як суха, то вона дуже добра... І він буде випорпувати далі з охотою і з більшою силою. Але гадка гадку буде здоганяти, і він їх не віджене.
— Коби-м не вмер ще доти, доки хлопці підростут, то мала би щьистє, бо я би тото усе межи люди розтрутив, аби робило само на себе, а дурна жінка — що вона знає? — лише плакати! Я би то справив на дорогу ліпше від неї...
Тепер він закличе на хлопці. Вони прибігнуть до него з видовбаним гарбузом.
— Мой ня, а ви чому Оксані не помагаєте, а їсти хочете? Ідіт трошки коло неї грайтеси, бо єї скушно.
Хлопці підуть до Оксани, а дід буде далі сотати свої думи.
— Хлопці здорові, рослі, аби лиш дочекатиси! Менший то штудерний такий, як старий. У зимі то допоминаєси чобіт, бо каже, шо на печи єму недобре. Кілько сміху є з него, шо якби вмер, та й би-м осиротіли...
Він буде глядіти на сонце, чи низько спустилося, і на ковіньки, чи досить їх назбирав. Потім закличе Оксану, аби йшла помагати єму зносити ковіньки і оббивати їх від глини. Вони знесуть їх в одну купу і зачнуть оббивати бучками. Стовп куряви підоймеся над ними, дід буде кашляти, Оксана буде прижмурювати очі, а хлопці будуть їсти хліб. В сей час буде сонце над заходом. З дооколичних сіл припливуть на ниву звуки дзвонів і будуть стелитися разом з росою по стернях, по дорогах заблеють вівці, і загукають пастухи, по полю будуть орачі викидати плуги з борозен і ладитися додому. По долинах здоймеся сива мрака, ворони будуть тягнути до садів в село, і пси будуть тікати додому, бо вже не будуть могти ловити перепелиць по полю.
Дід Михайло буде хреститися і збирати порох із сорочки, і дуже кашляти. Потім напакує повну верітку ковіньок, внуки єму поможуть її завдати на плечі і зійдуть на дорогу. Оксана буде нести свої сніпки колосся, а хлопці ховатимуть ті ковіньки, що впали з верітки, у пазуху. Заки дійдуть додому, то пазухи їм моцно повіддуваються, а черева їх стануть чорніські від пороху.
В селі вони всі подибаються — і бідні вдови, і їх внуки, і діди, і молоді жінки, що їх чоловіки покинули, — всі з ковіньками і зі сніпками колосся. Вони вістують, що осінь приходить.
==================
ПЗТ, I, 117
16.07.1949