А. Початок першої редакції. Друкується за автографом.   СОНЦЕ   — Ви регочетеся як коні, оглухнути м[ож]на, старі пайташі, а хлопцям пара.   — Сиди тихо на печи ти й так глуха.   — Як трийцять років чую ваше рзанє, то не диво, як свято або неділя в свято або в неділю, то так як в млині.  

А. Текст першодруку в „Літературно-науковому Віснику“, 1899. т. V. стор. 287—289.   ПІДПИС   (Фотографія з житя)   То було так, що Яковови Яримієви не стало хліба. Одного дня увійшла жінка з комірки та й сказала, що лиш на дні міха зо дві мисчині є та й решта. Яків думав та розгадував та й пішов писати си на сотку до заволічкового банку.   Ходив він кілько ходив та й виходив гроші.  

Б. Пізніша чорнова редакція. Друкується за автографом.   ВОНА ТО — ЗЕМЛЯ   Присвячую памяти мойого батька.   То як Семен з заходом сонця вернув додому, то, застав на своїм подвірю пять кованих возів, до верха набитих всіляким добром, і колиска була на верху. Коло кованих возів були і коні добрі. На приспі сиділи старі і молоді з дітьми.   — Славайсу христу, люде добрі, відки ви і як вас маю звати?  

А. Рання незакінчена чорнова редакція. Друкується за автографом   ЗЕМЛЯ   1.   Як Семен з заходом сонця вернув додому, то на єго подвірю застав пять кованих возів, набитих всіляким добром, і колиска була наверху. Коні також були добрі перед возами — буковиньскі, при­садкуваті, На приспі сиділи люди — з Буковини, один старий, сивий, червоний на лиці, коло него баба сухонька, дрібонька. А там середні і молоді, а діти бігали вже і бавилися.  

Ще до сходу сонця сходилися вони до голяра Тимка щонеділі і свята, аби голитися і підстригати чупер. Приносили з дому то хліб, то солонину, то інший харч, а грошей ніколи, їх було вже небагато в селі, що держалися Тимка, бо одні повмирали, а другі пропали на війні. Але від тридцяти літ вони привикли мати оцей схід і не покидали його.   * * *   — Коби-сте не курили такі тютюни, що я гину від них, та не рзали, як коні, бо я глухну.   — Сиди, Насте, тихо, а глуха — то ти давно.  

Я поїхав відвідати мойого старого приятеля Гриця. Він давно оглух і тяжко з ним перебалакувати. В руках мав зелену галузку, а коло нього на траві сидів його невеликий внук.  

Сивий комісар в'їздив в село форшпаном і дивувався, що воно ще стоїть чисте і біле.   — Цим мужикам, — думав він, — і чорт нічого не вдіє, а не війна; жеруть, як свині, та заливаються ромункою. Цікаво, чи підуть і кілько дадуть заробити. Я їх умію поскоботати.   Максим Онищук побачив від своєї хати пана та зараз забіг за вугол, аби окритися.   — Відки ца Польща тілько тих підпанків набрала! Возимо та возимо та й перевозити не годні. Ліпше сховаюси, а жінка най каже, що я в млині. Вже мені боком лізе оту саранчу возити.  

Перша чистова редакція. Друкується за автографом   ДОРОГА                                                                                 21/II—1900.   — Я йду, йду, мамо...   — Не йди, не йди, сину...   Пійшов, бо тота дорога була єго судьбою. Бо стелилася перед очима — далека, сина і теємна.   Кожді ворота минав, всі білі вікна.   Любив свою дорогу, не звертав ніколи на бік.  

Присвячую мойому другові Левкові Бачинському   Старий Максим волочив яру пшеницю кіньми добрими, молодими. Борони літали по землі, як пера. Максим кинув капелюх на ріллю, сорочка розіп'ялася і впала аж на плечі. Хмара куряви з-під борін засипала його сивий чупер на голові і на грудях. Він галасував, лютився, а люди з сусідніх нив говорили до себе:   — Старий пес, все лютий, але молоді коні ще міцно тримає; богатир, із-замолоду добре годований, та втратив обох синів і від тогди все кричит і на поли, і в селі.   Максим спер коні.  

Присвячую пам’яті мойого батька   То як Семен із заходом сонця вернув додому, то застав на своїм подвір'ю п'ять кованих возів, набитих всіляким добром, ще і колиска на верху була. Коні коло возів добрі. А на приспі сиділи старі і молоді, самі незнакомі. То Семен, старий і босий, з черевиками через плечі, сказав:   — Славайсу Христу, люди добрі; відки ви і як вас маю звати?