Василь СТЕФАНИК

А. Текст першодруку в „Літературно-науковому Віснику“, 1899. т. V. стор. 287—289.   ПІДПИС   (Фотографія з житя)   То було так, що Яковови Яримієви не стало хліба. Одного дня увійшла жінка з комірки та й сказала, що лиш на дні міха зо дві мисчині є та й решта. Яків думав та розгадував та й пішов писати си на сотку до заволічкового банку.   Ходив він кілько ходив та й виходив гроші.  
16.07.49 | |
Б. Пізніша чорнова редакція. Друкується за автографом.   ВОНА ТО — ЗЕМЛЯ   Присвячую памяти мойого батька.   То як Семен з заходом сонця вернув додому, то, застав на своїм подвірю пять кованих возів, до верха набитих всіляким добром, і колиска була на верху. Коло кованих возів були і коні добрі. На приспі сиділи старі і молоді з дітьми.   — Славайсу христу, люде добрі, відки ви і як вас маю звати?  
16.07.49 | |
А. Рання незакінчена чорнова редакція. Друкується за автографом   ЗЕМЛЯ   1.   Як Семен з заходом сонця вернув додому, то на єго подвірю застав пять кованих возів, набитих всіляким добром, і колиска була наверху. Коні також були добрі перед возами — буковиньскі, при­садкуваті, На приспі сиділи люди — з Буковини, один старий, сивий, червоний на лиці, коло него баба сухонька, дрібонька. А там середні і молоді, а діти бігали вже і бавилися.  
16.07.49 | |
Ще до сходу сонця сходилися вони до голяра Тимка щонеділі і свята, аби голитися і підстригати чупер. Приносили з дому то хліб, то солонину, то інший харч, а грошей ніколи, їх було вже небагато в селі, що держалися Тимка, бо одні повмирали, а другі пропали на війні. Але від тридцяти літ вони привикли мати оцей схід і не покидали його.   * * *   — Коби-сте не курили такі тютюни, що я гину від них, та не рзали, як коні, бо я глухну.   — Сиди, Насте, тихо, а глуха — то ти давно.  
16.07.49 | |
Я поїхав відвідати мойого старого приятеля Гриця. Він давно оглух і тяжко з ним перебалакувати. В руках мав зелену галузку, а коло нього на траві сидів його невеликий внук.  
16.07.49 | |
Сивий комісар в'їздив в село форшпаном і дивувався, що воно ще стоїть чисте і біле.   — Цим мужикам, — думав він, — і чорт нічого не вдіє, а не війна; жеруть, як свині, та заливаються ромункою. Цікаво, чи підуть і кілько дадуть заробити. Я їх умію поскоботати.   Максим Онищук побачив від своєї хати пана та зараз забіг за вугол, аби окритися.   — Відки ца Польща тілько тих підпанків набрала! Возимо та возимо та й перевозити не годні. Ліпше сховаюси, а жінка най каже, що я в млині. Вже мені боком лізе оту саранчу возити.  
16.07.49 | |
Перша чистова редакція. Друкується за автографом   ДОРОГА                                                                                 21/II—1900.   — Я йду, йду, мамо...   — Не йди, не йди, сину...   Пійшов, бо тота дорога була єго судьбою. Бо стелилася перед очима — далека, сина і теємна.   Кожді ворота минав, всі білі вікна.   Любив свою дорогу, не звертав ніколи на бік.  
16.07.49 | |
Присвячую пам’яті мойого батька   То як Семен із заходом сонця вернув додому, то застав на своїм подвір'ю п'ять кованих возів, набитих всіляким добром, ще і колиска на верху була. Коні коло возів добрі. А на приспі сиділи старі і молоді, самі незнакомі. То Семен, старий і босий, з черевиками через плечі, сказав:   — Славайсу Христу, люди добрі; відки ви і як вас маю звати?  
16.07.49 | |
Присвячую пам'яті Івана Франка   Марія сиділа на приспі й шептала.   — Бодай дівки ніколи на світ не родилиси: як суки валяютси; одні закопані в землю, а другі по шинках з козаками. І нащо воно родитси на світ божий? І дурне, і пусте, ще і з вінком на голові.   Вона саме закопала свої дві донці в потайничок льоху, як у селі счинили крик, що йдуть вже свіжі козаки.  
16.07.49 | |
— Васильку, бери Настю та веди до вуйка; отуди, стежкою попід ліс, ти знаєш. Але тримай за руку лехко, не сіпай, вона маленька; та й не неси, бо ти ще не годен.   Сіла, дуже боліло, і лягла.   — Ніби я знаю, куда вночі єї провадити? Ви вмирайте, а  ми будемо коло вас, аж рано підемо.   — Видиш, Насте, куля брінькнула та й убила маму, а ти винна; чого ти ревіла, як той жовнір хотів маму обіймити? Це тобі шо вадило? утікали-м, а куля свиснула... А тепер вже не будеш мати мами, підеш служити...  
16.07.49 | |