Як глуха осінь настала, як з ліса все листє опало, як чорні ворони поле вкрили, та тогди до старого Леся прийшла смерть.
Умирати би кождому, смерть не страшна, але довга лежа — ото мука. І Лесь мучився. Серед своєї муки він то западався в якийсь другий світ, то виринав з него. А той другий світ був болючо дивний. І нічим Лесь не міг спертися тому світові, лишень одними очима. І тому він ними, блискучими, змученими, так ловився маленького каганця. В'язався очима, держався єго і все мав страх, що повіки запруться, а він стрімголов у невидіний світ звалиться.
Перед ним на землі сини і доньки покотом поснули, не могли тілько ночий не спати. Він держався каганця всею моцею і не давався смерті. Повіки великим тягарем зайшли понад очі.
Він видить у подвір'ю богато малих дівчат, кожда в руці жмінку квіток тримає. Всі глядять ід могилі, смерті виглядають. Потім всі очі повертають на него. Хмара очий синіх, і сивих, і чорних. Та хмара пливе до єго чола, гладить єго і простужує...
Продер очі, ймив жилу на шиї між пальці, бо голову з пліч скидала, і погадав:
„Аді, це ангели перед смертев показуютси“. А як він гадав, а каганець утік з перед очий.
Поле рівне, далеке, під сонцем спечене. Воно води просить, дрожить і усіляке зіллє до себе клонить, аби з него води напитися. Він оре на ниві і руками чепіг не може вдержати, бо палить єго спрагнота у горлі. І волів палить, бо ротами вогку землю риють. Руки від чепіг відпадають, а він падає на ниву, а вона єго на вуголь спалює...
Каганець випровадив єго з того світа.
„І не раз та й не два я на полі без води погибав, у бога все записано!"
І знов запався.
Поконець стола сидить єго небіжка мама та й пісню співає. Потихо та сумно голос по хаті стелеться і до него доходить. То та співанка, що мама єму маленькому співала. І він плаче, і болить у серцю, і долонями сльози ловить. А мама співає просто в єго душу, і всі муки там з тим співом ридають. Мама йде до дверий, за нею і спів іде, і муки з душі.
Та й знов каганець показався.
„Мама із того світа має прийти та й наід своєв дитинов має заплакати. Таке бог право їм відав".
Ноги пукали від студені, він хотів на них кожушанку накинути, та й серед того очі єму згасли.
Горлаті дзвони над ним дзвонять, крисами голови доторкають. Голова єму розскакуєся, зуби з рота вилітають. Дзвонові серця відриваються від них і падають єму на голову, і ранять...
Роззявив очі, страшні і безпритомні.
„Я помінив купити дзвін, аби по селу вогонь вістив, але роки були ціпко тісні та й я все не вітьикав. Прости мені, господи милосерний.
І наново скотився у пропасть.
З гори, з височенної високості снопи ячмінні кєрбутом на него падають. Падають і закидають єго. Остина лізе в рот, у горло. Палить червоними іглами і вся коло серця сходиться, і пече пекольним огнем, і ріже в саміське серце...
Розвів очі, вже мертві і безсвітні.
„Мартинові не давали заробленого ячменю і той ячмінь мині смерть робит".
Хотів крикнути на діти, аби Мартинові ячмінь віддали, але крик крізь горло не міг продертися, лиш горячою смолою по тілі розходився. Вивалив чорний язик, запхав пальці в рот, аби голос з горла вивести. Але зуби кланцнули і заціпилися, і пальці затисли. Повіки впали з громом.
Вікна в хаті отворяються. До хати всотуєся біла плахта, всотуєся без кінця і міри. Ясно від неї, як від сонця. Плахта єго уповиває, як маленьку дитину, вперед ноги, потім руки, плечі. Туго. Єму легонько, легонько. Потім залізає в голову і скобоче в мозок, всотуєся в кождий сустав і м’ягонько вистелює. А на конець горло обсотує все тугіше, все міцніше. Вітром довкола шиї облітає і обсотує, обсотує...
============
ПЗТ, I, 109
16.07.1949