Давнина (1949)

Вони всі троє вже на могилі, вже давно над їх гробами вишні цвітуть і родять, і хрести дубові у їх головах похилилися. Померли давно: дід Дмитро, баба Дмитриха і дяк Базьо.

Дід Дмитро поклав на грунт чотирьох синів. А як їх поклав, то лишився в старій хаті сам з бабою. Не лишень з бабою, але з волами, з коровою і кількома моргами поля. То коло хати і коло волів ходив дід, у хаті поралася баба, а поле сіяли сини, а збирали бідні люди за сніп і за третину. Дід ходив коло волів, напоював, чесав, замітав стайню і подвір’є і витинав коло плотів бодяки. Але найстарша єго робота то була така: він вилізав на стаєнний стрих і перекидав там старі плуги, борони, драбинки, ярма; деревні отої не мало призбиралося за п’ятьдесятлітне газдуваннє. І все щось він з того стриху скидав на землю, і волік перед хату на мураву. Оглядав, пробував і направляв. Се була єго найлюбіша робота. Він, відай, нагадував собі давні літа коло тої роботи, і тому, відай, так вона єму прийшла в смак. Як не чесав волів, то, певно, майстрував коло старого ярма або коло старого плуга.

Воли годував три роки. По трьох літах вигонив їх у місто на ярмарок. Брав за них чотири сотці, за двіста ринських купував другі, молоді воли, а дві сотки ховав у стару податкову книжку і замикав до скрині.

Збіжжа не молотив по кільканайцять років, і подвір’є єго було закладене доокола стіжками. Найстарший стіжок був чорний, той під ним сивий, менший від сего сивавий, тогідній білий, а сегорічний жовтий, як віск.

Щомісяця він смотрив ті стіжки, чи миші їх не поїли або чи не стухли. Витягав з них кождого жменю стебелю і нюхав, і дивився, чи володка не зсічена. Як котрий треба було змолотити, то кликав молотників і знов ховав гроші в податкову книжку, і замикав на колодку.

До церкви ходив що другої неділі, бо перепускався зі старою: вона на першу богородицю, він на другу, вона на Великдень, а він на різдво. У свою неділю вилізав на хатній стрих і скидав відти до сіний великі чоботиська і маленькі. Великі були єго парубоцькі, слюбні, ще з молодих літ газдуваня; маленькі були єго синів, як ще у него росли хлопцями. З тими чобітьми він сідав на приспу і витирав їх шматиною від пороху і смарував дьогтьом. Одні вбирав до церкви, а решту складав рядочком проти сонця, аби масть зайшла. А бабі наказував, аби вона не лишень чесала воли, але аби давала позір на чоботи, бо десь пес може затягнути. В церкві бив поклони, давав на тацку запліснялі грейцарі і спочений виходив враз із людьми.

— Діду, ви забудете говорити, — казали люди.

— Моя верства вімерла і на войнах погибла, я не маю з ким говорити.

Як вернувся додому, то їв або хліб з чосником, або солонину, як не було посту. Солонини в коморі стояло три бочці. В одній трилітня, жовта і м'яка, як масло, се дідова бочка, в другій дволітня, півжовта, півбіла, се бабина бочка, а в третій сегорічня, біла, як папір, се була діточа, бо діти лиш свіжу солонину любили. По обіді дід ішов дивитися до волів, потім викидав чоботи і чобітки на стрих і йшов під вишню спати. Отак дідові сотався день по дневі мирно і супокійно. Ніколи єго зуби не боліли, ані ніяка слабість не терла, і через ціле життє не бачив він коло себе ворожки.

Баба Дмитриха то була вогонь — не жінка. Любила дуже бесідувати, розмови розводити, бо не могла без того ані їсти, ані спати. До старого вона навіть не приступала, він мовчав заєдно, а як стара хотіла лиш три слові з ним забалакати, то він покидав стару борону або снасть і утікав від неї.

— Оце то старе доробало гадає, шо го цулувати буду.

І плювала і йшла до воріт або над став шукати жінок, ласих на розмову. А дід вертав до своєї роботи і бурмотів під носом:

— Видко діло, шо вже постаріласи: і лице, як шкіра на старім чоботі, і волоссє, як молоко, а язик не постарівси. Сто корців на днину перемолола би та й ще би дивилася, чи нема де других сто...

Бабі не дав бог доньки. Вона все надіялася за молодих літ дівки і старала для неї віно. Доньки таки бог не дав, а баба наткала та нашила тілько, що грядки під полотнами та коверцями вгиналися. Дід нераз аж говорив зі злості, кому вона тілько катрання нашиває та натикає?

— Іди, старий, іди, не говори мині, бо я твоє дрантє, що черваки на стриху переїли, кину у вогонь. Лиш ти мині втеркайси до моїх грядок та й я зайду, та й твої плуги і вози всі у піч!

Дід скулювався як воробець і тікав від баби, бо де ж він годен з бабою на край вийти! А баба сідала собі на лаву проти грядок і говорила сама до себе:

— У кождій перекладині є всего однако, там, і там, і там. Кожда невістка най собі озме хоть цу, хоть ту, бо кожда однака. А п’єта перекладина на церькву за старого і за мене, цеї не руш мені жадна, бо бих руки обтьила!

В неділю пополудні приходили до баби всі невістки з внуками. Такі чорнобриві, як гвоздики, такі червоні, як калина. Баба садила їх за стіл, давала сегорічної солонини і балакала з ними, і кудкудакала, як квочка між курятами.

— Як умру, то кожда собі заберете одну перекладину з грядок, бо кожда однака, бо ви в мене однакі — мої діти. Але якби дід аж по мині умер, то аби-сте жадна не важилиси нитки взьити. Він би так забанував, що би зараз умер. Та й чоловікам наказуйте, аби вони єму із поду найменшої крішки не брали, бо він то так любит, шо без того днини не годен бути. Вони би єго зарізали. Най пан бог сохранит. А як я вмру, то маєте всі штири надо мнов голосити чудними голосами, красними словами! Та й дід як умре, то й єму маєте голосити ще краснішими голосами, ще чуднішими словами. Він вам лишит гроший, шо мете гратиси в них...

Баба плакала, а невістки собі плакали, потім баба кожду цілувала і вела до другої хати показувати коверці. На подвір’ю гралися з дідом внуки, кождий мав від баби булку або яблоко і пильно дивився на яворовий, старий ярем. Дід показував їм на ярмі різблені плуги, воли, погоничі і казав, що вони також незабавки будуть іти в поле орати.

Як сонце заходило, то невістки з внуками йшли додому, а баба їх виводила за ворота і там ще довго з ними говорила.

А третій межи ними дяк Базьо. Він не був їм ані сват, ані брат, лишень сидів з ними через город. Баба Дмитриха все носила єму обідати і вечеряти, бо він був одинокий і старий. Та, відай, ніколи не їв він бабиного обіду, бо все був п'яний.

— Базю, чого ви тілько тої горівки п'єте? Та же вона у вас колис запалитси!

— Бабко, Митришко, як я не маю пити, коли мені книжки в голові як заяці бігають! Кождий стих, кожда титла преся, аби її співати або читати, а мені голова розскакуєся. Всі зберуться, як хмара малих дітий, і хотять у одні вузенькі двері пропхатися і дати себе чути. А моя голова, от яка маленька, ще й обстрижена, та де їх подіти? Добре, що ви свої діти порозкладали по городах, а мої всі на купі. Та мушу я їх горівкою напоїти, аби вони попилися, та й мині дали трошки супокою!

Баба журливо похитувала головою.

— Ото, яка наука страшна, то не ціпом махати!

І давала Базеві знов гроший на горівку. За то він не одної неділі приходив до бабиної хати і читав смішні книжечки. Сини і невістки помирали зо сміху від Луця Заливайка та від індика, що лишень тілько має розуму, що в хвості.

А одного разу Базьо прочитав їм таку страшну книжку, що баба і невістки розплакалися зі страху, а сини геть посоловіли.

„Земля не дасть плодов своїх, на скоти ваші пошлю заразу і погибнуть вам, а люди ваші потоплю. Дощі не упадуть на землю, а земля будет, як камень, і не видасть плода із себе“.

Базьо і сам побачив, що трохи перебрав мірку і найшов у тій книжці такі слова:

„Кто сей лист при собі має або часто читає, або з приліжностею слухає, або переписує, той сподобиться ласці божой... В котрім домі той лист находиться, там ані вогонь, ані вода, ані гром, ані ніякая злая річ зашкодити не може..." . Се трохи додало духа і Базеві, і бабі, і невісткам. Вони зараз дали дякові гроші, аби їм тоту книжку купив. За бабою і невістками подалися всі жінки з села і подавали дякові гроші, аби і їх хати були заасекуровані від вогню і грому. Дяк книжки накупив, ще й нову бунду собі справив за одним заходом і нову порцелянову люльку. Потім щонеділі читав тоту книжку все в іншої газдині і брав за то дві шустці на горівку і колач, аби мав чим: закусити. Вже небогато єму хибувало, аби всі хати обчитати, бо лишилося лишень кілька бідних хаток під лісом, як Базьо заслаб. Кинуло єго в дрощі, потім у горячку, потім, уповідають люди, що з рота вийшов маленький, синій вогник, і, Базьо богові віддав свою душу. Відай, горівка в нім запалилася. Досить того, що всі жінки за ним плакали і голосили, як за братом рідним.

Баба (Дмитриха недовго банувала, бо сама восени пішла за дяком у ту далеку дорогу. Дід Дмитро таки не попасав довго без баби, бо й собі на, весну помандрував на могилу.

Люди за них давно забули, бо то вже не нині, як вони померли. Лишень читальники не раз їх згадують, як зговоряться за початок читальні.

— То сам початок читальні заходит ще від старого діда Митра і від баби Митрихи і дяка Базя. У їх хаті зачав дяк перший раз читати книжечки. Ще й тепер десь попід сволоками заткнені „божі листи“ та „Луці Заливайки“, але тепер ніхто вже їх не читає, минулиси...

— Ой, минулиси.

— І тота трояка солонина минуласи.

— Ого, конем не здогониш!

===================

ПЗТ, I, 112