Лист (1949)

Політичним арештованим мужикам на святий вечір.

У хаті було так ясно, що баба Грициха виділа кождий палець Іванків, де він до стіни притулився.

Сонце спускалося насамперед на ліс, що стояв на горі перед хатою, на єго галуззю лишало всі свої дорогі камені блискучі, -а ліс бив промінями у вікна хати.

І таких їх було богато в хаті, що баба виділа кождіський палець Іванів на стіні.

— Мой, Іване, аби я тебе не виділа більше на лаві. Аді, шо ти із стін поробив. По .земли собі бігай.

Іванко бігав від порога до стола та возив на нитці колісцятко від ниток та й казав бабі:

— Не бійтеся, я вже, бігме, не буду.

Коло баби на печі сиділа маленька Марійка з заплетеною кісочкою, як мишачий хвостик.

— Боже, боже, як народови тісно стало жити, а як свьита надійдут, та й нарід таки веселитси, — гадкувала собі баба:

Лице зморщене, сині губи, сухі руки, сивий волос — отака баба.

— Ба, вуйко Василь ідут до нас із Николов Сименовим із тим, шо в школах він си вчьиє.

— Тікай із землі, біжи д’ бабі на пічь.

До хати увійшов Василь із школярем.

— А в вас, мамо, на печи різдво? Віншую вас щьистьим, здоровієм, аби-сте ще прожили межи нами, — віншував син мамі та й цілував у руку.

— Ой, синку, мині різдво не в голові! Я, дитинко, всі дни оплакую і свьито, і будень, — казала баба, та й сльози в очах показалися.

— А я прийшов письмо від Федора прочитати, бо вчера на пошті прийшло. Семенів, аді, прочитає:

— Та шо приписує, дужий він, ци слабує?

Василь витягнув лист з череса, подав школяреві, а сей взяв читати.

„Коханий мій брате Василю і ви, мамо.

Клоньиюси до вас на різдво і вінчую вас на ці свьита. Заколідував би-м вам кольидку з кременалу, але боюси, шо вітер мою кольиду у лісі стратит та й під ваші вікна не привіє“.

Стара мама обсипалася слізьми, а Василь мовчав.

„Тут арештанти як заколідуют, то аж сирий мур розсипаєси, аж ржа із гратів опадає. Як поведут голосом, то аж дозорці наслухают. А така кольида в неволи сумна та страшна! А собі то я вночи гет чисто нагадав за кольиду. Як ще хлопцем ходив колідувати, як ви, мамо, мене у тата здовольили, аби пустили у коліду, а потім як ми парубками вже ходили із скрипков Колідувати. Бувало станемо як ліс під вікном. Колідуємо, а скрипка плаче межи нами, як дитина. Ми ще дуще, а скрипка рівно плаче, і ніколи ми єї не могли переколідувати. Аді, отепер чую, як та скрипка плакала, таки гезди плаче...

— Ой, сину, сину, тото-с діти осиротив, — шептала баба.

— Але годинами, мамо, та так мині у цих мурах страшно, шо не годен я сам на лужку лежьити та й іду до другого, бо бих умер. Як собі нагадаю за Настю, шо вона через мене пішла в землю та й мині діти нанівец осиротила, та й кров живцем із серца капає. А крізь грати видко звізди. А я на них дивлюси, як вони котре білші та менші за собов провадьи. І почьитую собі на велику, шо це Настя, а на малі, шо це Марійка зараз за нев, а це Іванко, а це Василько...“

— Ой, синку, не бери ти собі такий великий туск до голови, — крикнула баба, як би осе Федір говорив до неї, а не писав.

„Та й ми си привижує похорон Настин. Йдете ви, ідут діти за деревищем, ідут люде. А хоругвами вітер носит та й питає: а чоловік цеї жінки де подівси? А подерта хорогва єму все каже: в Станіславі, в кременалі!

— Ой, замурували тьи, сину, у неволи, — так зітхала баба.

„Я гадав, аби неправду корчувати, а то вони мене з корінєм вірвали, жінку вбили та й діти лишили на волю божу. Коби ти, брате Василю, і ви, мамо, аби-сте за мої діти дбали. Аби їм голову у суботу змити, а в неділю білу сорочку аби дати. Аби вони чорні не ходили, аби їх нендза не їла. А найдуще, аби ви, мамо, на найменшу Марійку позір дали. Аби воно, маленьке, не слинило сорочки та аби воно не плакало, бо слина у грудці си вжирає. Знаєте, шо як сирота плаче, то всі ангели плачут...“

— Обчісую я твої діти шосуботи та й сорочки їм перу щотижня, та й пускаю старі слези за водою, — відповідала баба.

„А ти, брате Василю, дбай за мої хлопці. Не пускай їх у мішку по дощеви ходити, але ти їм сардачинки поший. Навчи їх на розум, як би й я, а не пусти попід плоти. Зроби з них газдів та й наказуй, аби свого тата та й маму не забували, бо їх тато не був лайдак, але своє право тримав...“

— Ой, Федоре, не пустю я твої хлопці попід чужі плоти, але навчу їх, як рідні, — вже Василь казав.

„А ту ниву під ланом засійте пшеницев, бо то добра нива, недавно гноєна. Та й робіт так, аби моїм дітем кривди не було, бо я маю таку гадку, шо відци я вже не годен віти. Та й припишіт до мене гет за все, шо си дома діє?

Клоньиюси до тебе, брате, та й до вас, мамо, та й до дітий моїх. Федір“.

Баба ревно плакала, а обоє дітий за нею.

— На-ко тобі грейцір, на-ко, але не плачь. Аді, чуєш, шо дьидя каже, аби-с баби слухав, аби-с не пустував.

Казав осе Василь до Іванка та й дав єму новенький грейцар.

================

ПЗТ, I, 96