І.
Тома Басараб хотів повіситися у кошниці в саме полуднє. Але Томиха наробила зойку, всі сусіди покидали ціпи з рук, всі сусідки повилітали з хорім і прибігли на Томино обійстє. Відважний Антін, той, що тягнув зуби по шустці, заліз у кошницю, і бог знає, як він там собі порадив, але Тому витягнув, що ще дихав. За той час ціле подвір’є заповнилося людьми і дітьми. Вони стояли і дивилися з великим страхом.
— Та чого стоїте, як на заводинах, та поможіть мині єго занести до хати. Оце раз дурний нарід — гадаєш, що ті вкусить?!
Тому занесли до хати, а товпа вийшла за ворота і почала судити по-своєму.
— Басараби знов зачинають вішатися, не мають гаразду в голові.
— Та лиш тому три роки, як Лесь затягся; господи, яка тогди буря зірвалася! Мині з хати цілий причілок урвало.
— Басараби мають вже до себе, шо тратяться один за другим.
— Я пам’ятаю, як повісився Николай Басараб, потім за ним стратився Іван Басараб, а ще не минуло було рік, а вже одного досвітка на маленькій вишенці зачепився Василь. Обтряс із неї увесь цвіт, мав повне волосє того білого цвіту. То вже три, а я ще рахуюся молодий чоловік — мині може є, а може ще нема трийцять і п’ять років.
— Ти пам’ятаєш це, а я тямлю, як на бантині повис їх прадід. Богатирь був теменний, гроші сушив на верені і пішя ніколи не ходив. Мав такого чорного коня, шо браму перескакував і каньчук все мав коло себе. То вповідали люде, що він гонив людий на панщину і тим канчуком мясо рвав на людях. А одного ранку розійшлася чутка, що старий атаман висить на бантині. Я ще малий був, але так як сегодня виджу цару народа на єго подвір’ю. Як єго відтяли і несли до хорім, то такий був страшний, що жінки зі страху плакали. А хлопи нічо, лишень казали: о, вже не меш із нас шкіру кавалками здоймати, вже ті тот висадив на бантину! Потім у день, чи в два дні така звіялася буря, такі вітри подули, що дерево з коренем виривало, а хатам здоймало верхи...
— Та показують люде ще на старій могилі гроби Басарабів. Вони були ховані за окопом, не на самім цвинтарі. То є тоті гроби і за старим, і за новим цвинтарем, а все самі Басараби там ховані.
— А ви ж гадаєте, що піп та має право такого ховати на цвинтарі? Аби давав цілий маєток, то не можна. Відки такого проклятого пхати межи люде!?
— Но, но, тепер Басараби поспускають голови в долину. Такі будуть ходити чорні та невеселі.
— Коби цес не потягнув за собою більше, бо то їх всіх пазить. Дивися, один стратився, дивися, я то десять їх наставилося. Вони всі зчеплені докупи. Біда їх всіх на однім мотузку провадить...
— То до семого коліна буде їх так душити, а як семе коліно мине та й нема моці вже. Десь котрийсь добре заслужив-ся перед богом. То кара, люде, сему кістку аж карати! Бог немає гіршої кари на землі...
— То видко по них, що їх бог карає. Бо і маєтки їм дає, вони богачі, і розум їм дає — а нараз все забирає та й висаджує на бантину.
— Та же лишень треба подивитися на їх очи. То не очи, то така чорна рана в чолі, що жиє і гниє. У одного таке око як пропасть, погляне та й нічо не видить, бо то око не до видіння. А в другого воно одно лишень жиє, а решта коло него камінь — чоло камінь, лице камінь, все. А сей Тома, ніби він дивився коли на чоловіка як варт? Око ніби на тебе справлене, а само дивиться десь у себе, десь у глибінь безмірну.
— Дивиться око на тот давний гріх, що за него їм кара йде. Він там у них усередині покладений, аби всі дивилися на него і аби спокою не мали, аби була кара.
— Сесі Басараби то на покаяніє людське вони родяться і богатіють, і душу гублять.
— Тяжкий гріх мають у своїй фамілії і мусять єго доносити, хоть би мали всі піти марне!
— Гріх, люде, гріх не минає, він має бути відкуплений! Він перейде на дитину, він зійде на худобу, він підпалить обороги, градом спаде на зелену ниву і він чоловікові душу возьме і дасть на вічні муки...
Жінки слухали і мало не хрестилися, діти посідали поміж ними, а хлопи ще довго балакали за гріхи і поплелися вкінці до корчми.
II.
Всі Басараби зійшлися до Семенихи Басарабихи, бо вона була найстарша і найбогатша в їх роді. Тому також привели. Семениха налагодила їди і пиття і обсадила великий стіл кревними, а Тому поклала на чільне місце.
— Тодоско, не плачь вже, бо доста вже з тебе, бери та сідай та тішмося, що сьмо всі вкупі. Сідай, роде мій, най з тобов все щастє сідає. Коби був Семен, то би він вас знав просити і присилувати. Николаю, а чи пам’ятаєте, як вам фляшку з горівкою розбив на голові і пироги викинув псам, що сьте не хотіли з ним пити!
— То не було, бабо, жарту з дідом, або гинь або пий!
— Я до тебе, Томо, нап’юся, бо-сь мині наймиліший! Най ся вп’ю! Бабі не богато треба, аби заспівала дівоцької...
— Ей, Томо, Томо, коби-м у твоїх роках учинилася. Гай, пий, не пускай очий під стіл. Коби ти очі не пускав у долину, але вгору, то легше би твоїй душі було. Пий до вуйка Николая...
Вона стояла перед столом висока і сива, і проста. Очі мала великі сиві і розумні. Дивилася ними так, якби на цілім світі не було такого кутика, аби вона єго не знала і, закотивши довгі білі рукави, не зробила в нім того, що порядна господиня робить, аби вона не спрятала, не прихарила і не звела всего до порядку.
— Бабо, у вас добре і їсти і пити, бо хоть ви мовчите, але очі ваші просять.
— У мене таки так, я очі маю, аби сміялися, аби жартували. Я не маю їх, та й мама їх не змалювала, аби плакали. Коби ви із своїх очий прігнали тоту мраку чорну, що вам світ затемнює. У моїх очах є мої діти, є моє поле і моя худоба і мої стодоли та чого їм застелюватися журою? Як прийде жура, а я виплачуся, зарумаюся, та й обітруся.
— Не кожда натура однака, бабо, є така, що хоть ти її медом годуй, хоть ти її у найкращу весну пусти на зелене поле, а вона плаче.
— Ей, Басараби, Басараби! У васі нема дітий, у вас нема нивки ані худобинки! У вас є лишень хмара і полуда і довгий чорний чупер, що вам сонце закрив. А бог вас карає, бо ви маєте на єго сонце дивитися, ви маєте дітьми тішитися і зеленим колосом на веселім лиці гладитися. Томо, та бо бери, не гнівайся на бабу. Баба тебе до хресту носила, баба плакала, як тебе до войска виряжали, баба на твоїм весіллю кісточками до купи дзоркала. Баба вам не воріг. За то, що душу хотів-єсь загубити, за то я гніваюся на тебе. Але вперед з'їжте, що-м вам понаварювала, бо я задурно не хочу робити, а потім будем говорити.
— Роде мій чесний та величний, тішуся тобою, як не знати чим, що мене не забуваєш, що мене любиш і за моїм столом п'єш та файні слова говориш!
По гостях мигнула ясність щастя, як часом сонце замиготить по чорнім, глибокім ставі. Всі очі піднеслися і справилися на бабу.
— Ий, Басараби, аді, аді, кілько очий, сам, саміський сум і туск!
— Бабо, не кажіть так, бо ми всі такі контетні вашими словами, як коли би-сьмо вино солодке пили. Ми би вас, бабо, брали по черзі до хати, аби нам з вами весело було.
— То я, стара, маю вам хати звеселювати? А ваші ж жінки де, а вони цвітуть!? А вони вам сорочок не вішивають? А вони дітям вашим голов не миють? Ви не видите нічо, не видите, бо-сьте сліпі. Бог вас покарав сліпотою...
— Бабо, ану ж ми повстаємо та позакурюємо собі люльки, бо чого ми будемо сидіти за столом, як трунок нічо не приймає?
— Вставайте, вставайте та куріть, а я сяду собі коло Томи, та буду єго питати, що таке тяжке пригнітило єго душу...
III.
Тома, чоловічок маленький, сухий, з довгим, чорним чупром, що спадав лагідними, гладкими пасмами на широке чоло. Очі темнокарі блукали під чолом, як по безкраїх рівнинах, і дороги по них найти собі не годні. Лице смагляве, застрашене, якби діточе. Він висунувся з-поза стола і сів коло баби Семенихи.
— Розповідай же нам, Томо, чого тобі так тяжко на світі жити, чому ти хочеш покидати свої діти, свою жінку та й рід? Не встидайся, але викажи свою їдь, що тебе їсть, та може ми що тобі порадимо або поможемо?
Всі звернулися до Томи.
— Кажи, кажи, не затаюй нічо, та тобі легше буде.
— То нема що таїти, — відрік Тома, — я таїв доки міг, а тепер всі знаєте.
— Та нічо не знаємо, ти скажи, бо як не скажеш, то ми будемо гадати, що жінка тобі зла, або діти не вдалися, або ми тобі догорили. Та й обачінє май над нами. Ти знаєш, що як один у нашій фамілії стратиться, то зараз другого за собою тягне. А може межи нами вже такий є, що як вчув за твою пригоду, та вже надумав і собі стратитися? — сказав сивий Лесь.
Басараби як винуваті поспускали очі вдолину.
— Тодоско, та будь же тихо, не плач, не плач...
— Я не знаю, відки і як, але то такі гадки приходять, що не дають спокою. Ти свої, а гадки свої, та продираєш очі, аби нагнати їх, а вони як пси скавулять коло голови. З добра, люде, ніхто не закладає собі воловід на шию.
— А як тобі подієся така завороть у голові та чому ти жінці не скажеш, чому до церкви не підеш?
— То пусте, бабо, як вони обсядуть, то вони не пустять мене кроком від такого місця, де вони гадають мене прив’язати. Якби ви знали, якби ви знали! Вони мене так зв’яжуть, що на світі таких ланців нема, аби так глибоко заходили всередину.
Та й чую як дзоркотять коло мене... Дзорк, дзорк, дзінь, дзінь... Як зачнуть дзінькати, то голова пукає начетверо і уха десь так утворяються, як рот, і так люблять слухати той бренькіт. Я вночі обернуся та затулю одно ухо, а друге так розтвиряєся, що мені кості в голові тре. А я накриюся подушкою, а воно по подушці тими ланцями лупить. Та й ніби каже, ніби лопатою легенькою в саму голову слово суне: а йди ж, а йди ж, зо мнов так тобі буде добре, добре. А я ймуся за постіль та так тримаюся, що м’ясо в руках тріщить, як би живе розтягав...
— Та чого ти таке кажеш, та чого ти таке нагадуєш? — крикнула на Тому єго жінка.
— Ти не страхайся, жінко, бо тепер вони від мене відвернулися геть, мені тепер так легко, як би-м на світ народився. Але я вам хочу уповідати, яка то мука є у того, що тратиться. Такий чоловік аж має бути спасений. Бо ще за єго живота з него нечисте душу викопує, отаки отак, що викопує. Рве тіло, кості розважує, аби собі до душі такі дучки поробити, аби єї відти вибрати. Яка тото мука, який тото страх, яка тото біль, то за такі страждування дав би собі ногу або руку відтяти!
— Та як воно тебе по ночах пазить, де воно тебе ловить?
— То чути наперед, що воно прийде, та й воно не питає ні дня, ні ночі, ні сонця, ні хмар. Отак встанете рано, помолитеся богу та й йдете собі на подвір’є. Станете на порозі та й закаменієте. Сонечко світить, люде вже коло хатів викрикують, а ви стоїте. Чого стоїте? А стоїте того, що щось вас у голову дюгнуло, збоку, не дуже, легонько. А з голови йде до горла, а з горла в очі, в чоло. Та й вже знаєте, що десь із-за гір, із-за чистого неба, ще з-позаду сонця припливає чорна хмара. Ви не годні сказати, відки ви знаєте, що вона прийде, але зо три дні ви наслухаєте єї шуму, як вона залопотить попід небо. Та й пускаєте увесь розум за нею, він біжить від вас, отак, як пастух вівці лишить, отак до знаку ви лишаєтеся такі самі, а страх такий великий, що боїтеся одно слово сказати. Заціпить вам зуби, та й чекаєте.
— Я знаю, Томо, я розумію, якурат воно так, — сказав Николай Басараб.
— Николаю, ти здурів, чи що тебе напало?!
— Я лишень так...
Басараби поглянули недовірчиво на Николая і замовкли.
— Люде, ви не страхайтеся, що Тома вповідає, бо як він вам розповість, то вже мете знати, як воно цускаєся до хрестянина. Бо то десь ваш ще прапрадід воював з турками та вбив семеро маленьких дітей, наткнув на спис так, як курят, та й єго бог покарав, бо він зараз покинув воювати і ходив з тими дітьми тринацять років. Ніби не ходив, бо то погнило, але все носив той спис і все єму виглядало, що він тоті діти носить. Та й відси пішла кара на Басарабів. То ще, як я йшла за Семена, та мої мама мені повістували за се та й не радили йти. Та той гріх за тоті діти ви покутуєте, але то межи вами десь-не-десь прокидаєся. Не кождий Басараб носить той гріх, лиш бог одному котромусь кладе єго в сумліннє. Та тому ви не напуджуйтеся, а що Тома каже, то ви собі затямте, як то гріх грасує, доки не відкуплений. Бо тіло все перебуде, по нім нічо не пізнати, але сумлінне точить. Та то видко на дереві, на такім великім, що хмар досягає. Розколеш єго, а там сама червоточина, червака не видко, ніколи не вздрите, а сточене є раз коло разу. То так сумлінє точить з рода в рід.
— Сумліннє точить, а то кара над усіма карами.
— Та розказуй, Томо, як воно тебе точить? Не поможе нічо, треба вислухати.
— Воно точить, але не каже за що, бо якби я вбив або підпалив, то воно видить, але я неповинний, а воно карає. Та як така хмара злопотить по небі, та й тогди приходить сам час, аби тратитися. Йдете коло води, а вона вас тягне, так цілює, як обіймає, як по чолі гладить, а чоло таке як грань, як грань. Таки би-сьте у ту воду, як у небо скочили. Але десь відкись винирає в голові слово: тікай, тікай, тікай! І гонить вас стома кіньми від тої води, забирає всю пару з грудий, а голова розскакуєся, бо дуріє. Аж тепер дуріє. Глипнете на вербу, та й вас знов зіпре. Руки такі чиняться веселі, аж скачуть та й без вас, без вашої причини, самі таки. Хапаються за галуззя, пробують, моцують, а ви от як на боці стоїте, от як не робите ви, лишень руки. Та й знов набіжить слово: тікай, тікай! Руки обсипаються огнем, падуть, як усушені, та й знов тікаєте. Як кого, на очі побачите, або жінку, або дитину, а воно также кричить: тікай! Але і говорить до них і смієся, а все то так, як би не я говорив і тручає там, де нема людий. Приходить до такого, що вам нагадуєся така грушка, що ще як-сьте дитиною були, та виділи-сте єї. Де який клинок, де який гак, де яка бантина, все вам нагадаєся. То гонить воно чоловіка у тисячу боків нараз, а не знати, куди йти. А потім лишить, нараз лишить. Мине година, або й дві, або й день, та й знов приходить. Серце застигає, очі так плачуть, так плачуть, що викапують. Але ані сліз не видко, ані плачу не чути. Та й провадить вас знов, та й мордує наново. Я не раз випивав цілу кварту горівки і пролигав одну перчицю за другою, аби перегризло, але нічо не помогало...
— А вчера то мене вже так придушило, що-м стратив геть розум і очі, і руки. В саме полуднє прийшло. Як прийшло, та й показало бантину у кошниці. Кожду крішку на ній показало, кождий сучок. Та й таки-м не спирався, бо не було куда, лишень відмотав-єм воловід від ясел, та й заліз у кошницю. То так спокійно мині було, так легко, що я замотував той мотуз і пробував-єм, ци добре держить, і все знав-єм, як треба зашмурок зробити, як зависоко підтягнути. Я сегодні дивуюся сам, як я так спокійно і весело тратився. Але тепер мині, богу дякувати, відійшло, і такий-єм рад, рад...
Басараби як би піснули у дубовім сні.
— Гріхи, люде, гріхи, треба бога просити.
— Докторі кажуть, що то така нерва є, що вона так хорує, як би й чоловік. Вона десь є в чоловіці та вона розум відбирає, як заслабне.
— Ей, що докторі знають!..
IV.
— Мой, а вийдіть за Николаєм, де він пішов? — сказала Семениха.
Басараби здрігнулися, жаден не рушився з місця. Покаменіли.
— Та вийдіть за Николаєм, кажу... Де він пішов?
Жінки заголосили. Басараби позривалися і гурмою вийшли надвір.
— Тихо, тихо, хто знає ще, не робіть крику...
====================
ПЗТ, I, 149
16.07.1949