Май (1901)

Данило чекав коло білої брами, дивив ся в панський город як злодїй і не важив ся зайти.

— Нїби я знаю, ци суда можна йти, а як вібіжит та даст у писок, а я вітки знаю, шо не даст?

То були біленькі, рівненькі стежки по панськім городї і він за них бояв ся бійки, бо лишень ними він міг до двора дістати ся. Поки що чекав коло брами.

Всї мужики, богато їх мілїонів, уміюгь чекати довго і терпеливо. Як пан є в канцеляриї то вони чекають стоячи. Аби їх було не знати як богато то не дадуть за себе найменшого значка житя. Стоять тихонько, лиця їх поволеньки бовванїють, а вираз з лиця зсуває ся десь на плечі під сорочку. В стоячім снї вони півпритомні і безмежно байдужні, а урядник посеред них подобає на чорну мушку, що в густий мід залїзла. Крайному тому, найблизшому до урядницького стола, найгірше, бо він не може запасти в цїлковитий сон. Він що хвилї розтягає очи аж під чупер і оглядає ся неспокійно. За ним пролуплюють очи і оглядають ся сусїди і неспокій крайного бушує аж до остатнього, до того, що спер ся до печі. Той крайний як вітер на ниві все неспокоїть всї колоски від дороги аж до суголовків.

Як пана нема в канцеляриї, то вони сїдають. Добро для них пів годинки спочивати, добро як хоч одна рука або одна нога відпочине. Злїзають ся на купу і присїдають собі всякі частини тїла. Одні капелюхи тримають осторожно, аби не зімняли ся. Як вже добре стиснуть ся, то починають до себе шепотом говорити.

— Якби так трохи покурив люльки?

— Лишіт гет.

— А тютюн маєте купований?

— В мене на городї росте.

— Не говоріт, бо ще хто почує та....

Тодї всї запихають руки в пазухи і засувають свої скрутки з переду пазухи аж за плечі, бо ануж яка нужда пошукає! Шепти стихають, лиця деревіють, слина випливає з губів, а голови падають у долину. А як лучить ся між ними який нетерплячий, то він так як той крайний не дасть всїм спокійно на підлозї посидїти. Бо або рука єму затерпне або якась біда єго в сам хребет так ушпилить, що він не видержить і порушить ся. За ним заворушать ся сусїди і гармонїя взаїмного натиску пропадає. Починає ся уклад ніг і рук на́ново і знов якась біда єго руйнує.

— Такі люде нетерплячі, що Господи — скаже якийсь витревалий і зараз таки замкне очи.

Отак вони всї чекають та так чекав і Данило коло брами, хоч був сам один. На него спадала сонність і байдужність і думки єго мішали ся одна поза другу. Як він йшов до пана, то мав дуже ясний плян. Побачивши єго він мав скинути капелюх з голови і йти проти него так як бузьок по млацї ходить — обережно, поволеньки, аби панського каміньчика не вразити. Як наблизить ся вже дуже, то має витріщити очи на пана і дивити ся так, аби пан собі погадав: се якийсь дуже бідний ! Потім приступить до руки, поцїлує її з обох боків, дотулить ся чолом долонї і трохи подасть ся назад. Спустить плечі в долину, шпурне капелюх поза себе на землю, обітре рукавом губи і стане говорити.

— Я прийшов до пана наймати си. Переднївок дуже прикрий, дїтий маю четверо, а на то лишень латка города. Наймати си мусю, а роботу кожду знаю, бо я заробний чоловік. Та просю божої ласки тай панської, абим-си погодили та аби пан дали минї корец орнарії таки зараз, аби дати жінцї межи дїти, а до служби я можу зараз ставати.

Перше слово пана буде:

— Ти відай злодїй?

— Я, пане, ще чужого стебла не порунтав.

— Чого брешеш, лайдаку, а тож подумана річ, аби мужик не крав ?! Хиба ти не мужик ?

— Я цалком простий мужик, але я чужого не любю кивати.

— Тос певне піяк?

— Я з горівков собі не захожу, бо нема вітки.

— Гавкаєш як пес, та ти би вмер без горівки!

— Без горівки не вмер би, а без хлїба тай можна!

— Ти з мудра минї відповідаєш, бо ти був у криміналї, та там тебе розуму навчили.

— А най мене Бог боронит! Я половину віка свого збув, а ще моя нога в арештї не була.

— А нащож ти тілько дїтий натеребив ?

— То Бог, панї, дає дїти.

— То піп тебе такого навчив ?

— Я з попом собі не захожу, бо то гроші коштує, я й до церкви не хожу, бо не маю в чім.

— То ти радикал тай не даєш попови з себе шкіру здирати ?

— Я аби хотїв що попови дати, то не дам, бо не маю, а він аби хотїв здерти, то не зідре, бо не має що здерти. Ми таки не сходимо си...

Він знав наперед, що пан мусить чоловіка з болотом змішати, що мусить посьміяти ся, аж потім прийме єго на службу. Йшов певний себе, аж коло брами припер ся. То був двір на другім селї і він не знав, куди заходить ся до него. А двір до того стояв на полї і не було кого спитати ся. І Данило чекав. Єго ясний плян затемнював ся, він чухав ся в потилицю і несьміливо заглядав у город.

— Вони тими стежками ходє собі на спацерок, бо, адї, як усипали піском.

Єго очи блукали довго, аж спинили ся на павунї, що блискотїв перед двором.

— З оцего фоста мав би якис ґрейцїрь, аби так забіг та обома руками замотав си в него... Не знати, ци мнясо єго добре їсти ?

Він оглянув ся по хатах.

— Цес має того поля доста тай робит коло хлїба добре. Ба, де він тото все подїває ?

Єго думки розлїтали ся на всї боки.

— Весна така красна, така красна, шо раз !

Чим далї він нїчого не спостерігав. Сидїв як стовп і чув, що буде спати. Аби не дати ся, він роздирав очи, потерав рукою лице і виглядав на нещасливого борця, що от, от здаєть ся на ласку і неласку ворога. За часок звалив ся одним боком до берега і видко, хотїв так урядити ся, аба нїби спати, а нїби чекати. Потім протягнув ся цїлий і замкнув очи. Не проспав ся ще одної цїлої мінути, як щось єму шепнуло:

— Спи, спи під панцков брамов та фірман так упереже батогом, що кров сикне!

Він зірвав ся, перестрашив ся, оглянув ся доокола себе і станув як підстрілений. Стояв секунду, махнув рукою і пішов від брами на лан. Залїз у траву і розложив ся до доброго сну. Привижав ся єму пан і єго руки і білі стежки. Пан єму десь казав, аби поклав капелюх на голову але він не хотїв.

— Я проши нана, бідний чоловік, я не можу покласти капелюха на голову, бо я бідний, такий бідний чоловік...

Солодкий сон нагонив ті привиди і він спав спокійно. Сонце реготало ся над ним, посилало до него свої проміня, пестило єго як мама рідна. Квіти цїлували єго по чорнім нечесанім волосю, пільні коники єго перескакували. А він спав спокійно, а чорні ноги і чорні руки виглядали як прироблені до єго цеглястого тїла.

======================

«Дорога». Новелі. (1901), с.19—24