Як глуха осїнь настала, як з лїса все листє опало як чорні ворони поле вкрили та тогди до старого Леся прийшла смерть.
Умирати би кождому, смерть не страшна, але довга лежа — ото мука. І Лесь мучив ся. Серед своєї муки він то западав ся в якийсь другий сьвіт, то виринав з него. А той другий сьвіт був болючо дивний. І нїчим Лесь не міг сперти ся тому сьвітови, лишень одними очима. І тому він ними, блискучими, змученими так ловив ся маленького каганця. Вязав ся очима, держав ся єго і все мав страх, що повіки запруть ся, а він стрімголов у невидїний сьвіт звалить ся.
Перед ним на земли сини і доньки покотом поснули, не могли тілько ночий неспати. Він держав ся каганця всею моцею і не давав ся смерти. Повіки великим тягарем зайшли понад очи.
Він видить на подвірю богато малих дївчат, кожда в руцї жмінку квіток тримає. Всї глядять ід могилї, смерти виглядають. Потім всї очи повертають на него. Хмара очий синих і сивих і чорних. Та хмара пливе до єго чола, гладить єго і простужує...
Продер очи, ймив жилу на шиї між пальцї, бо голову з плїч скидала, і погадав :
„Аді, це ангели перед смертев показуют си“. А як він гадав, а каганець утїк з перед очий.
Поле рівне, далеке, під сонцем спечене.
Воно води просить, дрожить і усїляке зїлє до себе клонить, аби з него води напити ся. Він оре на ниві і руками чепіг не може вдержати, бо палить єго спрагнота у горлї. І волів палить, бо ротами вогку землю риють. Руки від чепіг відпадають, а він падає на ниву, а вона єго на вуголь спалює...
Каганець випровадив єго з того сьвіта.
„І не раз тай не два я на поли без води погибав, у Бога все записано !
І знов запав ся.
Поконець стола сидить єго небіжка мама тай пісню співає. Потихо та сумно голос по хатї стелить ся і до него доходить. То та співанка, що мама єму маленькому співала.
І він плаче і болить у серцю і долонями сльози ловить. А мама співає просто в єго душу і всї муки там з тим сьпівом ридають. Мама йде до дверий, за нею і спів іде і муки з душі.
Тай знов каганець показав ся.
„Мама із того сьвіта має прийти тай над своєв дитинов має заплакати. Таке Бог право їм відав“.
Ноги пукали від студени, він хотїв на них кожушанку накинути тай серед того очи єму згасли.
Горлаті дзвони над ним дзвонять, крисами голови доторкають. Голова єму розскакує ся, зуби з рота вилїтають. Дзвонові серця відривають ся від них і падають єму на голову і ранять...
Роззявив очи страшні і безпритомні.
„Я помінив купити дзвін, аби по селу вогонь вістив, але роки були цїпко тїсні тай я все не вітьикав. Прости минї, Господи милосерний.“
І наново скотив ся у пропасть.
З гори, з височенної високости снопи ячмінні кєрбутом на него падають. Падають і закидають єго. Остина лїзе в рот, у горло. Палить червоними іглами і вся коло серця сходить ся і пече пекольним огнем і ріже в саміське серце...
Розвів очи вже мертві і безсьвітні.
„Мартинови не давали заробленого ячменю і той ячмінь минї смерть робит“.
Хотїв крикнути на дїти, аби Мартинови ячмінь віддали, але крик крізь горло не міг продерти ся, лиш горячою смолою по тїлї розходив ся. Вивалив чорний язик, запхав пальцї в рот, аби голос з горла вивести. Але зуби кланцнули і зацїпили ся і пальцї затисли. Повіки впали з громом.
Вікна в хатї отворяють ся. До хати всотує ся біла плахта, всотує ся без кінця і міри. Ясно від неї, як від сонця. Плахта єго уповиває як маленьку дитину, вперед ноги, потім руки, плечі. Туго. Єму легонько, легонько. Потім залїзає в голову і скобоче в мозок, всотує ся в кождий сустав і мягонько вистелює. А на конець горло обсотує все тугійше, все міцнїйше. Вітром довкола шиї облїтає і обсотує, обсотує...
====================
«Дорога». Новелі. (1901), с.5—7
24.05.1901