Перший:   — Лишень самого полотна зо пятьдесять звоїв по смерти лишило си. Такого богатиря пошукати. Хлїб стояв від десіть років немолочений — там були маєтки ! А кілька сума ?! Таже небіщик рік від року продавав пару волів за штириста левів. Де та сума, де ті маєтки ? Тай не знати, хто тими грішми загрів си? — Прийшла смерть тай мус усе покидати!  

Студия.     Від коли Івана Дїдуха запамятали в селї ґаздою, від тодї він мав усе лиш одного коня і малий візок з дубовим дишлем. Коня запрягав у підруку, сам себе в борозну; на коня мав ремінну шлию і нашильник, а на себе Іван накладав малу, мотузяну шлию. Нашильника не потребував, бо лївою рукою спирав може лїпше, як нашильником.  

Радні поволи стягали ся до канцеляриї. Кождий, заки входив до хати, висїкав ся у сїнях, обтирав ніс полою від кожуха і долонею ще доправляв. Отак кождий ішов межи люди. „Славайсу — На віки слава“ тай сїдав на лаві, що стояла довкола хати.   Радних було вже з половина, старші сидїли близше до стола, а молодші трохи подальше. В кутї коло печи стояли сїнники один на другім, а коло них чорна бляшана банька. То був шпиталь. То як раз або два рази до року написав лїкар письмо до громади, що того а того дня буде в селї, то війт кликав до себе полїцияна Тому:  

Як глуха осінь настала, як з ліса все листе опало, як чорні ворони поле вкрили та тогди до старого Леся прийшла смерть.  

(Із „Квітів нашої землї“.)   Сина як пуп сидїла на печи посеред купи дрантя і без упину била головою в стїну. На припічку сидїв син бабин.   — А хотьбим продавси, то топлива нї відки вам не дістану, а хотьбим украв, тай імут. Сидїт на печи, обтулюйте си в лахмітя, як можете, тай тепла чикайте. У мене малї дїти та вєнуть, сарачьита, на морозї. Аді, принїс-сми вам хлїб тай горівки крішку тай білу дранку та обійдїт собі сьвйита по божому. А може ще люде вам що внесут. Тай головов у стїни не бийте, бо нїчо з них не вібєте.

Студия   Василя Стефаника   Присьвячую о. Кирилови Гаморакови.   1.   Від коли Івана Дїдуха запамятали в селї ґаздою, від тодї він мав усе лиш одного коня і малий візок з дубовим дишлем. Коня запрягав у підруку, сам себе в борозну; для коня була ремінна шлия і нашильник, а на себе Іван накладав малу, мотузяну шлию. Нашильника не потребував, бо лївою рукою спирав може лїпше, як нашильником.  

  (ФОТОГРАФІЯ З ЖИТЯ.)   То було так, що Яковови Яримієви не стало хлїба. Одного дня увійшла жінка з комірки тай сказала, що лиш на дні міха зо дві мисчині є тай решта. Яків думав та розгадував тай пійшов писати си на сотку до заволічкового банку.   Ходив він кілько ходив тай виходив гроші.   Раз у Матїя Щерби сиділо вечером богато ґаздів, а Яків розповідав їм свою біду.  

Як коли би голуб над єго головою білі крила розхилив, як коли би зпоза білих крил сине небо прозирало.   Великий фотель тулив у собі старого пана. Голова єго хитала ся як галузка від вітру — раз-по-раз без упину. Губи все щось жували. Руки дрожали — не хотїли нїчого держати ся.   „Моци нема нї жадної... загрітку нїякого, студїнь у кістках. Час вже, ой ча-ас! Тїло землев пахне, до землї важит...“  

У Романихи заслабла корова. Лежала на соломі і сумно дивила ся великими, сивими очима. Ніздря дрожали, шкіра морщила ся — дрожала цїла у горячцї. Пахло від неї слабостю і болем страшним але нїмим. В таких випадках найбільше жаль, чому худобина не може заговорити і поскаржити ся.   „То очи видьи, шо вона не буде. Може би й поміг шо, якби то кров, а то хтос кинув оком на ню, бодай му повілїзали, тай тепер нема ради. Здайте си на Бога — може вас потїшит...“ Так казав Ілаш, що знав до худоби.  

У селї стала ся новина, що Гриць    Летючий утопив у ріцї свою дівчинку. Він хотїв утопити і старшу, але випросила ся. Відколи Грициха вмерла, то він бідував. Не міг собі дати ради з дїтьми без жінки. Нїхто за него не хотїв піти заміж, бо коби то лишень дїти, але то ще й біда і нестатки. Мучив ся Гриць цїлі два роки сам з дрібними дїтьми. Нїхто за него не знав, як він жиє, що дїє, хиба найблизші сусїди. Уповідали вони, що Гриць цїлу зиму майже не палив у хатї, а зимував разом з дївчатами на печи.